Принцип № 1: Основні принципи страхової діяльності

1. У Преамбулі до Статуту Міжнародної асоціації органів нагляду за страховою діяльністю (IAIS) стверджується:
a. Органи нагляду за страховою діяльністю визнають, що
– індустрія страхування та ринки страхових послуг є принципово важливими для соціально-економічного розвитку як на національному, так і на міжнародному рівнях;
– переважна частина національних ринків страхових послуг дедалі більшою мірою інтегруються у глобальний ринок.
б. Органи нагляду за страховою діяльністю мають намір
– сприяти формуванню відчуття спільності інтересів і завдань поміж усіма органами регулювання і нагляду у страховій сфері;
– розширювати можливості органів нагляду за страховою діяльністю стосовно покращення захисту інтересів власників страхових полісів і сприяння збільшенню і зміцненню ефективності страхових ринків.
в. Органи нагляду за страховою діяльністю
– приймають рішення розпочати взаємну співпрацю з метою забезпечення посиленого нагляду за індустрією страхування як на національному, так і на міжнародному рівнях для того, щоб утверджувати ефективне, законне, надійне і стабільне функціонування ринків страхових послуг на користь власників страхових полісів і для захисту їхніх інтересів.
2. З метою реалізації цих намірів та резолюцій органи нагляду за страховою діяльністю прийняли рішення про об’єднання своїх зусиль для розроблення практичних стандартів нагляду у сфері страхових послуг.

1.2 Мета документу

3. Цей документ про основні принципи страхової діяльності охоплює ті найважливіші принципи, які необхідні для ефективного функціонування будь-якої системи нагляду. Органи нагляду за страховою діяльністю повинні застосовувати ці основні принципи у процесі здійснення нагляду за діяльністю всіх страховиків у межах своєї юрисдикції. Ці Основні принципи страхової діяльності мають слугувати в якості базових рекомендацій для органів нагляду за страховою діяльністю у всіх територіальних юрисдикціях. В межах конкретних юрисдикцій може виникнути потреба у доповненні цих основних принципів іншими процедурами, розробленими для врахування особливих умов і ризиків місцевих систем страхування. Ці Основні принципи страхової діяльності слід використовувати з метою допомоги конкретним територіальним юрисдикціям у справі зміцнення їхніх регулятивних і наглядових структур.

1.3 Дотримання принципів

4. Оцінюючи можливості дотримання викладених нижче принципів, слід мати на увазі, що регулятивні повноваження, надані органам нагляду за страховою діяльністю, є різними в різних юрисдикціях, а відповідальними за регулювання конкретних видів діяльності можуть бути різні органи.
5. Органи нагляду за страховою діяльністю повинні проводити оцінку власної діяльності з метою визначення того, якою мірою ці принципи дотримуються в їхній місцевій юрисдикції. При проведенні такої оцінки власної діяльності та визначенні ступеня дотримання принципів органи нагляду за страховою діяльністю мають проаналізувати, чи всі ці головні принципи дотримуються і до якого ступеня кожен із них виконується. IAIS звертається до органів нагляду за страховою діяльністю з проханням надсилати до Асоціації інформацію про їхню оцінку власної діяльності для того, щоб IAIS могла періодично аналізувати той ступінь, до якого члени Асоціації запровадили ці принципи. У зв’язку з цим IAIS розробила Методологію основних принципів страхової діяльності, у якій стосовно кожного принципу подано комплексні критерії, що їх можна використовувати для оцінювання ступеня дотримання. Ці Основні принципи страхової діяльності підтверджуються кращим практичним досвідом, врахованим у затверджених IAIS принципах і стандартах. Для отримання уявлення про повний перелік рекомендацій IAIS слід завжди звертатись як до цих Основних принципів страхової діяльності, так і до інших документів Асоціації.

6. У цьому документі наведені нижче терміни використовуються в такому розумінні:
Рада директорів засновується як до ради директорів компанії, яка зареєстрована в даній юрисдикції, так і до головних посадових осіб компанії, прийнятних для конкретного органу нагляду за страховою діяльністю, якщо йдеться про компанію, яка отримала ліцензію в даній юрисдикції, але зареєстрована в межах іншої юрисдикції.

Фінансові звіти стосуються бухгалтерських звітів, даних про фінансові надходження та інших звітів, передбачених статутом компанії, включаючи бухгалтерський баланс, декларацію про доходи, а також будь-які інші звіти, що містять числові дані, підготовлені для подання на розгляд власників страхових полісів, інвесторів або органів нагляду за страховою діяльністю. Це не стосується звітів, підготовлених для інших цілей.

Юрисдикція країни реєстрації. Такою вважається юрисдикція тієї країни, в якій зареєстровано юридичний статус материнської страхової компанії або в якій офіційно знаходиться головне правління конкретного страхового відділення. Беручи до уваги ієрархічність корпоративних структур багатьох міжнародних страховиків і страхових груп, органи юрисдикції або нагляду країни реєстрації повинні усвідомлювати відмінність між первинним і вищим рівнями юрисдикції або наглядових повноважень цих органів. За винятком спеціально обумовлених ситуацій, під термінами “юрисдикція або нагляд країни реєстрації” там, де вони зустрічаються, маються на увазі повноваження органів як первинного, так і вищого рівнів.

Юрисдикція країни діяльності. Такою вважається юрисдикція тієї країни, в якій розміщено якесь відділення певного іноземного страховика, або в якій зареєстровано юридичний статус конкретної філії чи спільного підприємства якої-небудь іноземної материнської страхової компанії.

Страховик / страхова компанія – ці терміни стосуються будь-якої ліцензованої юридичної особи, яка бере на себе страхові зобов’язання, в тому числі й будь-якої компанії взаємного страхування (примітка: але за винятком вторинних страховиків).
Посередник – будь-яка особа чи організація, що займається консультаційними послугами у формі безпосередніх пропозицій чи публікування оголошень або ж у вигляді порад конкретній особі, які стосуються певної страхової послуги і передбачають також сприяння продажу такої послуги або допомогу в укладенні угоди чи контракту між страховиком і клієнтом. Посередники, взагалі кажучи, поділяються на кілька різних категорій. Найбільш поширеними категоріями є “незалежні посередники”, представником яких є покупець, що укладає угоди з конкретним страховиком (таких називають також незалежними брокерами), а також “агенти” (до яких загалом належать багатопрофільні агенти та субагенти).

Страхова група – термін, який у цьому документі означає групу, до структури якої входять два чи більше страховиків. Така структура міжнародної страхової групи може утворитись тоді, коли материнська холдингова компанія не є страховою. Така холдингова компанія може бути промисловою чи торгівельною компанією, іншою фінансовою інституцією (приміром, банком) або компанією, переважну частку активів якої становлять акції страхових компаній (та / або інших фінансових інституцій, діяльність яких регламентується державою).
Орган нагляду за страховою діяльністю – цей термін стосується, в залежності від обставин, або органу регулювання у страховій сфері, або органу нагляду за страховою діяльністю, що діють у межах конкретної юрисдикції. В тих місцях, де йдеться про “іноземні” відділення та операції в інших країнах, текст цього документу не завжди відбиває ситуацію в Європейському Союзі, де застосовуються принципи взаємного визнання ліцензій і контролю країни реєстрації.

Юрисдикція стосується країни, штату, провінції або іншої території, де існує юридично обов’язкове до виконання законодавство у сфері страхування, яке стосується реєстрації та діяльності страхових компаній.

Ліцензування означає або оформлення юридичного статусу (реєстрацію) компанії в конкретній юрисдикції, або надання компанії дозволу на ведення страхової діяльності в цій юрисдикції. Вважається, що це два різних види дозволів, які можуть надаватись у різних юрисдикціях.

3. Основні принципи страхової діяльності

7. Вважається, що орган нагляду за страховою діяльністю перш за все має захищати інтереси власників страхових полісів і сприяти законному і ефективному розвитку ринку завдяки гарантуванню того, що компанії діють згідно з законодавством і нормативними актами, які регулюють сферу страхових послуг. У разі необхідності орган нагляду за страховою діяльністю втручається, застосовуючи повноваження, надані йому за цим законодавством. Для кожного органу нагляду за страховою діяльністю визначальними є такі питання.

3.1 Організаційні засади функціонування органу нагляду за страховою діяльністю

Принцип 1: Організаційні засади функціонування органу нагляду за страховою діяльністю

8. Роботу кожного органу нагляду за страховою діяльністю в будь-якій юрисдикції слід організаційно забезпечити так, щоб він мав можливість виконувати своє головне завдання, а саме утверджувати ефективне, законне, надійне і стабільне функціонування ринків страхових послуг на користь власників страхових полісів і для захисту їхніх інтересів. Такий орган у будь-який момент мусить бути спроможним виконувати це завдання ефективно і відповідно до Основних принципів страхової діяльності. Зокрема, кожен орган нагляду за страховою діяльністю повинен:
a. бути незалежним у своїх діях і підконтрольним у процесі виконання ним своїх функцій та повноважень;
б. мати достатні повноваження, правовий захист і фінансові ресурси для виконання своїх функцій та застосування своїх повноважень;
в. організувати зрозумілий, прозорий і послідовний процес регламентації та нагляду;
г. встановити чітку відповідальність за прийняття рішень;
д. наймати, навчати й утримувати кваліфікований службовий персонал, що відповідає високим професійним стандартам і необхідним вимогам щодо конфіденційності.

3.2 Порядок ліцензування та зміни в контролі компаній

Принцип 2: Порядок ліцензування

9. Компанії, що бажають займатися страхуванням на національному ринку страхових послуг, повинні отримати ліцензії. У тих юрисдикціях, де органи нагляду у сфері страхування мають повноваження надавати ліцензії, кожен наглядовий орган,
a. надаючи ліцензію, повинен оцінити відповідність власників, директорів та / або вищого керівництва, а також змістовність бізнес-плану, який має містити орієнтовні фінансові показники дохідності компанії, план капіталовкладень та проектні межі платоспроможності;
б. дозволяючи вихід на національний ринок, може у процесі вибору свого рішення брати до уваги висновки аналізу, виконаного органом страхового нагляду іншої юрисдикції, якщо запобіжні норми, що діють у межах обох юрисдикцій, загалом еквівалентні.

Принцип 3: Зміни в контролі компаній

10. Орган нагляду у сфері страхування повинен аналізувати зміни в контролі компаній, що ліцензовані в даній територіальній юрисдикції. Цей орган страхового нагляду повинен установити чіткі вимоги, які мають виконуватись у разі настання змін у контролі. Ці вимоги можуть бути такими ж, які застосовуються в разі надання ліцензії, або подібними до них. Зокрема, орган страхового нагляду повинен:
a. зобов’язати покупця або власне ліцензовану страхову компанію опублікувати повідомлення про зміну в контролі та / або звернутись за отриманням дозволу на плановану зміну;
б. встановити критерії оцінки прийнятності такої зміни, які могли б охоплювати оцінювання відповідності нових власників та нових членів Ради директорів і вищих керівників, а також змістовність нового бізнес-плану.

3.3 Корпоративне управління

Принцип 4: Корпоративне управління

11. У межах кожної юрисдикції бажано встановити стандарти, пов’язані з корпоративним управлінням. В тих юрисдикціях, де конкретний орган нагляду за страховою діяльністю відповідає за розроблення вимог до корпоративного управління, цей орган повинен встановити такі вимоги стосовно:
a. ролі та відповідальності ради директорів;
б. ступеня довіри до інших органів нагляду за діяльністю компаній, ліцензованих в інших юрисдикціях;
в. відмінності між стандартами, яким мають відповідати компанії, зареєстровані в межах його юрисдикції, та операційні відділення компаній, зареєстровані в інших юрисдикціях.

3.4 Внутрішні засоби контролю

Принцип 5: Внутрішні засоби контролю

12. Конкретний наглядовий орган має бути спроможним:
a. перевіряти внутрішні засоби контролю, які запроваджують і застосовують рада директорів та адміністрація будь-якої компанії, а також вимагати посилення контролю, якщо це необхідно;
б. вимагати від будь-якої ради директорів забезпечувати належний розсудливий нагляд всередині компанії за допомогою встановлення стандартів щодо взяття на себе страхових ризиків, а також якісних і кількісних стандартів у сфері управління інвестиціями та рівнем ліквідності.

3.5 Правила розсудливості

13. Страхові компанії, відповідно до самої суті їхнього бізнесу, наражаються на ризик. Ці компанії повинні відповідати стандартам розсудливості, встановленим із метою обмеження або регулювання накопиченої ними суми ризиків.
14. Встановлюючи такі вимоги, відповідний орган нагляду за страховою діяльністю повинен з’ясувати, чи стандарти, що застосовуються до компаній, зареєстрованих у межах його юрисдикції, мають відрізнятися від тих, які застосовуються до відділень компаній, зареєстрованих в інших юрисдикціях.

Принцип 6: Активи

15. Мають бути встановлені стандарти по відношенню до активів компаній, що отримали ліцензію на діяльність у межах конкретної юрисдикції. Там, де конкретний орган нагляду за страховою діяльністю має повноваження на встановлення таких стандартів, їх слід застосовувати принаймні до такої суми активів, яка дорівнює загальній сумі витрат на технічне забезпечення поточної діяльності, і вони мають стосуватись:
a. диверсифікації за видами активів;
б. будь-яких лімітів або обмежень на суму активів, яка має міститись у фінансових інструментах, власності та на рахунках дебіторів;
в. підстав для оцінювання активів, які вносяться до фінансових звітів;
г. збереження активів у банківському сейфі;
д. належного балансування активів і пасивів;
е. рівня ліквідності.

Принцип 7: Пасиви

16. Органи нагляду за страховою діяльністю повинні встановити стандарти по відношенню до пасивів компаній, що отримали ліцензії на діяльність на території юрисдикції цих органів. Розробляючи такі стандарти, кожен орган нагляду за страховою діяльністю має враховувати:
a. що саме слід вважати пасивом конкретної компанії – приміром, позови на зазнані, але не оплачені збитки, позови на зазнані, але не зареєстровані збитки, суми боргів перед іншими, суми боргів, що оскаржуються, страхові внески, отримані авансом, а також суми відрахувань на виплату боргів за страховими полісами або витрат на технічне забезпечення поточної діяльності, що можуть бути встановлені актуарієм;
б. стандарти щодо встановлення сум відрахувань на виплату боргів за страховими полісами або витрат на технічне забезпечення поточної діяльності;
в. суму кредиту, взятого з метою зменшення боргів за сумами, відшкодовуваними згідно з угодами про перестрахування, укладеними з конкретною перестраховою компанією, щоб забезпечити можливість остаточного отримання коштів.

Принцип 8: Достатність основного капіталу і платоспроможність

17. Вимоги стосовно цього капіталу, яких мають дотримуватись компанії, що перебувають у процесі ліцензування або домагаються надання ліцензії в межах конкретної юрисдикції, повинні бути чітко означені й орієнтовані на мінімальні рівні капіталу або обсягу депозитів, які необхідно підтримувати. Вимоги щодо достатності основного капіталу мають відбивати розмір, складність та ділові ризики конкретної компанії в цій юрисдикції.

Принцип 9: Похідні інструменти та “позабалансові” позиції

18. Кожен орган нагляду за страховою діяльністю повинен бути спроможним установлювати вимоги стосовно використання фінансових інструментів, які можуть не бути складовою частиною фінансового звіту компанії, ліцензованої в даній юрисдикції. Встановлюючи такі вимоги, цей орган нагляду має зорієнтувати їх на:
a. обмеження у використанні похідних інструментів та інших позабалансових позицій;
б. вимоги до розкриття інформації щодо похідних інструментів та інших позабалансових позицій;
c. встановлення належного внутрішнього контролю та моніторингу таких похідних позицій.

Принцип 10: Перестрахування

19. Страхові компанії використовують перестрахування як засіб обмеження ризику. Орган нагляду за страховою діяльністю має бути спроможним перевіряти плани заходів щодо перестрахування для того, щоб оцінювати ступінь надійності таких заходів, і визначати, чи є достатні підстави для такої надійності. Від страхових компаній варто було б очікувати оцінювання фінансового становища їхніх перестраховиків з метою визначення ступеня відкритості по відношенню до них.
20. Орган нагляду за страховою діяльністю має встановити вимоги щодо угод про перестрахування або перестрахових компаній, зорієнтовані на:
a. обсяг кредиту, отриманого за ту частку ризиків, що передана в перестрахування. Цей обсяг отриманого кредиту повинен відбивати оцінку можливості остаточного отримання коштів, відшкодовуваних згідно з угодами про перестрахування, і може визначатися з урахуванням наявності контролю за перестраховою компанією з боку наглядового органу;
б. ступінь довіри по відношенню до органу страхового нагляду за операціями з перестрахування, що їх проводить компанія, зареєстрована на території іншої юрисдикції.

3.6 Ринкова поведінка

Принцип 11: Ринкова поведінка

21. Органи нагляду за страховою діяльністю повинні створити такі умови, в яких страховики і посередники в роботі зі своїми клієнтами виявлятимуть необхідні знання, професійні навички і чесність.
22. Страховики і посередники повинні:
a. завжди діяти чесно і бути відвертими;
б. у проведенні своїх ділових операцій діяти з належною професійністю, турботливістю і старанністю;
в. розсудливо вести свій бізнес і організовувати свої справи;
г. виконувати свої обов’язки стосовно інформаційних потреб своїх клієнтів і належним чином задовольняти їх;
д. перш ніж давати пораду чи укладати угоду, намагатись отримати від своїх клієнтів інформацію, яка могла б виявитись досить корисною;
е. уникати зловживань службовим становищем;
є. вести справи зі своїми регулятивними органами на засадах відвертості та співпраці;
ж. підтримувати систему реєстрації скарг і претензій, враховуючи їх там, де це доцільно;
з. ефективно організовувати і контролювати свої справи.

3.7 Контроль та інспектування на місці

Принцип 12: Фінансова звітність

23. Важливо, щоб органи нагляду за страховою діяльністю отримували інформацію, потрібну їм для формування правильної думки про фінансову стійкість операцій кожної страхової компанії в межах своєї юрисдикції. Інформація, потрібна для проведення такої перевірки та аналізу, отримується з фінансових і статистичних звітів, що подаються регулярно, і доповнюється інформацією, яка надходить у відповідь на спеціальні інформаційні запити, у результаті інспектування на місці та завдяки спілкуванню з актуаріями і зовнішніми аудиторами.
24. Слід організувати певну процедуру, спрямовану на:
a. встановлення обсягу і частоти надходження звітів, подання яких вимагається від усіх ліцензованих компаній у даній юрисдикції, в тому числі фінансових і статистичних звітів, висновків актуаріїв та іншої інформації;
б. встановлення в межах конкретної юрисдикції вимог до форм бухгалтерської звітності у зв’язку зі складанням фінансових звітів;
в. розроблення умов правової прийнятності результатів зовнішніх аудитів страхових компаній, що діють на території місцевої юрисдикції;
г. розроблення стандартів на встановлення нормативів витрат на технічне забезпечення поточної діяльності чи ділової політики або інших видів пасивів, що їх необхідно включати до фінансових звітів у даній юрисдикції.
25. При цьому можуть бути встановлені певні відмінності:
a. між стандартами, які стосуються звітів і калькуляцій, підготовлених, з одного боку, для надання інформації власникам страхових полісів та інвесторам, а з другого – для подання органові нагляду за страховою діяльністю;
б. між фінансовими звітами і калькуляціями, що готуються компаніями, зареєстрованими у даній юрисдикції, і операційними відділеннями компаній, зареєстрованими в іншій юрисдикції.

Принцип 13: Інспектування на місці

26. Орган нагляду за страховою діяльністю повинен бути спроможним:
a. проводити інспектування на місці з метою аналізу ділових операцій і зв’язків конкретної компанії, в тому числі бухгалтерських книг, облікових записів, рахунків та інших документів. Це може стосуватись лише діяльності цієї компанії в межах даної юрисдикції або ж, за умови наявності згоди відповідних наглядових органів, охоплювати й території інших юрисдикцій, де ця компанія проводить свої ділові операції.
б. запитувати й отримувати будь-яку інформацію від компаній, ліцензованих у межах юрисдикції цього органу нагляду, незалежно від того, стосується ця інформація лише окремої компанії, чи вимагається від усіх компаній.

Принцип 14: Санкції

27. Органи нагляду за страховою діяльністю повинні мати повноваження на усунення недоліків, виявлених у зв’язку з діяльністю ліцензованих компаній. Кожен орган страхового нагляду мусить мати у своєму розпорядженні певний набір дій, спрямованих на застосування належних санкцій з метою усунення проблем, на які він наштовхнувся. У відповідному законодавстві слід обумовити певні повноваження органу нагляду за страховою діяльністю, що можуть охоплювати:
a. повноваження стосовно введення обмежень на ділові операції будь-якої компанії, приміром, через призупинення чинності дозволу на нові види операцій чи на укладення нових страхових договорів;
б. повноваження на видавання приписів стосовно припинення практики проведення ризикованих чи необґрунтованих операцій, або на застосування дій, спрямованих на виправлення ризикованої чи необґрунтованої ділової практики;
в. право на застосування інших санкцій до будь-якої компанії або її ділових операцій в межах юрисдикції цього органу нагляду, наприклад, у вигляді анулювання ліцензії цієї компанії чи проведення заходів, спрямованих на усунення причин порушень, якщо компанія порушує законодавство про страхову діяльність у даній юрисдикції.

3.9 Ділові операції в інших країнах

Принцип 15: Ділові операції в інших країнах

28. Страхові компанії дедалі більшою мірою стають інтернаціональними з огляду на масштаби діяльності, відкриття відділень і дочірніх компаній поза межами юрисдикції країни своєї реєстрації, а часом і на проведення ділових операції в інших країнах виключно на засадах надання послуг. Орган нагляду за страховою діяльністю повинен забезпечити, щоб:
a. жоден іноземний страховий заклад не уникав нагляду;
б. усі страхові заклади міжнародних страхових груп та міжнародних страховиків були об’єктами дійового нагляду;
в. створення страхового закладу за кордоном було предметом консультацій між органами нагляду країни реєстрації та країни діяльності;
г. іноземні страховики, що забезпечують страхування на засадах закордонних послуг, були об’єктами дійового нагляду.

3.10 Координація, кооперування і конфіденційність

Принцип 16: Координація і кооперування

29. Органи нагляду за страховою діяльністю дедалі більшою мірою підтримують між собою зв’язки з метою створення умов, коли кожен з них може бути впевненим в інших фірмах по відношенню до діяльності будь-якої компанії, яка діє в межах більш ніж однієї територіальної юрисдикції безпосередньо або через окрему юридичну особу.
30. З метою обміну істотною інформацією з іншими органами нагляду за страховою діяльністю слід організувати і підтримувати ефективні канали зв’язку.
31. Розробляючи або впроваджуючи нормативну базу, слід звернути увагу на те, чи кожен орган нагляду за страховою діяльністю:
a. має можливість укласти договір або знайти порозуміння з будь-яким іншим наглядовим органом, що діє в іншій юрисдикції або в іншій галузі цієї індустрії (тобто у страховій справі, банківській справі чи операціях із цінними паперами) з метою обміну інформацією або робочої взаємодії в іншій формі;
б. має офіційну можливість обміну інформацією або робочої взаємодії в іншій формі з будь-яким органом нагляду за страховою діяльністю в іншій юрисдикції. Ця умова може бути обмежена колом таких органів страхового нагляду, які погодилися вважати обмінювану інформацію конфіденційною і мають на це законні повноваження.
в. може отримувати інформацію про факти, виявлені під час розслідувань, якщо повноваження на розслідування випадків шахрайства, відмивання грошей та інших подібних дій має не орган нагляду за страховою діяльністю, а якийсь інший орган;
г. має офіційну можливість установлювати конкретні різновиди інформації та підстави, на яких інформація, отримана цим органом нагляду за страховою діяльністю, може бути поширена між іншими органами.

Принцип 17: Конфіденційність

32. Всі органи нагляду за страховою діяльністю повинні підлягати обмеженням на професійні секрети по відношенню до інформації, отримуваної у процесі своєї діяльності, в тому числі й під час проведення інспектування на місці.
33. Кожен орган нагляду за страховою діяльністю зобов’язаний зберігати як конфіденційну будь-яку інформацію, отриману від інших органів страхового нагляду, за винятком випадків, урегульованих у законодавстві, а також ситуацій, коли конкретний орган нагляду за страховою діяльністю, що надав певну інформацію, надає дозвіл і на її поширення.
34. Юрисдикціям, у яких вимоги щодо конфіденційності продовжують обмежувати обмін інформацією для наглядових цілей із органами нагляду за страховою діяльністю в інших юрисдикціях або перешкоджати такому обмінові, а також тим юрисдикціям, де інформація, отримана від інших органів страхового нагляду, не може зберігатись конфіденційно, настійно рекомендується переглянути такі свої вимоги.

Страхове право України: поняття, завдання, принципи

Радикальні зміни, які необхідні Україні, щоб вийти на шлях економічного розвитку, неможливі без посилення уваги до інституту страхування. В сучасних умовах страхування набуває актуальності, як галузь цивільного права, тому що виступає методом захисту господарської діяльності від руйнівних стихійних сил і є засобом захисту від несприятливих змін ринкової кон’юнктури. Страхування охоплює всі сфери господарського життя і діяльності людини та суспільства, а тому перетворюється в загальноуніверсальний засіб страхового захисту інтересів фізичних та юридичних осіб.

Світовий досвід господарювання свідчить про те, що страхування за рахунок спеціально створених фондів достатньо ефективно регулює відтворювальний процес, забезпечуючи страховий захист товаровиробників, економічні інтереси держави та соціальні гарантії громадян. Воно послаблює залежність суспільного виробництва й окремої людини від непередбачених небажаних випадків і являє собою напрацьований суспільством механізм боротьби із порушеннями гармонії. Саме за допомогою страхування обмежуються і компенсуються матеріальні й нематеріальні збитки, пов’язані з погіршенням кон’юнктури ринку, неповерненням кредитів, невиконанням договірних зобов’язань та іншими негативними явищами та ризиками.

Страхування в Україні на сьогоднішній день проходить період свого становлення й розвитку. В процесі становлення пройдено кілька етапів, протягом яких змінювалося його правове, організаційне та економічне підґрунтя. Історично склалося так, що сфера страхування була жорстко централізованою, на чолі її став єдиний страховий орган – Держстрах. Кожна союзна республіка колишнього СРСР мала в ньому своє прав-ління державного страхування, яке в більшості випадків мало формальний характер.

У свідомості людей страхування не закріпилось в якості обов’язкового компоненту організації життя, а життєвий уклад був таким, що громадяни навіть не замислювалися над потребою страхування життя чи майна від нещасних випадків та стихійних лих. Професія страхових агентів не була привабливою і прибутковою. В розумінні більшості населення, вони виступали в якості комедійних персонажів, а не солідних партнерів на фінансовому ринку.

Ситуація на страховій арені різко змінилася у зв’язку з демонополізацією страхової діяльності, легалізацією підприємств, у результаті чого відбувся процес росту кількості альтернативних (недержавних) комерційних страхових організацій, діяльність яких охоплювала, окрім історично сформованих видів страхування, страхування комерційних, фінансових, господарських ризиків, експортних кредитів та іноземних інвестицій, котрі стали повсякденною реальністю для десятків тисяч людей.

Система страхування виконує важливу службову функцію забезпечення захисту учасників різноманітних комерційних операцій від можливих втрат, що виникають, головним чином, у результаті загибелі чи пошко-дження майна з причин випадкового і стихійного порядку.

Цей інститут не лише важливий у сучасних умовах життя і діяльності громадян, підприємств, установ, організацій, банківських, комерційних структур та українського суспільства в цілому, а й відпрацьований у теорії юридичної науки та в практиці.

У зв’язку з цим, виникає необхідність детальної правової регламентації усього комплексу страхової справи, пов’язаної зі здійсненням господарської діяльності, законодавчого визначення та закріплення найбільш суттєвих понять страхування, що надасть змогу учасникам страхових правовідносин дотримуватись вимог закону й уник-нути проблем при укладанні договорів страхування.

Вивчення нової навчальної дисципліни і науки страхового права передбачає всебічне оволодіння як теоретичними так і методологічними документами в галузі страхового, банківського, цивільного, фінансового, господарського, комерційного та адміністративного права.

Сьогодні це одна із новітніх, наймолодших і найбільш перспективних галузей українського правознавства.
Освітянське, наукове та практичне значення страхового права в Україні має великі перспективи тому, що формування в Україні ринкової економіки, розбудова її інфраструктури, створення дієвих механізмів госпо-дарювання для всіх суб’єктів ринку передбачає необхідність теоретичного і правового з’ясування суті стра-хової діяльності, пошук адекватних новим умовам методів захисту та відшкодування втрат як фізичним, так і юридичним особам.

Оскільки фінанси, підприємства, людські та майнові ресурси найбільш цінні в світі, їх захистом займаються мільйони людей, тому основи страхового права повинні знати всі верстви населення України.

Адже, як зазначає відомий український вчений С. С. Осадець, сьогодні в Україні “формується, по суті, нова галузь (страхова індустрія), призначена для надання широкого спектра послуг як юридичним особам різної форми власності, так і безпосередньо громадянам”.

Сьогодні, коли Україна поступово переходить до ринкової економіки, конче потрібно активізувати страхові відносини. Що неможливо без відповідних знань та правового забезпечення всіх аспектів страхової діяльності. Саме тому у навчальних планах юридичних та економічних вузів слід передбачити викладання курсу “Страхове право” і ряду спецкурсів з цієї проблематики. Приємно відзначити, що цей курс вже викладається в кількох навчальних закладах України.

Правова сутність страхування визначена у ст. 1 Закону України “Про страхування”: це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів.

Прийнятий закон охоплює права й обов’язки сторін, які приймають участь у страхуванні. В першу чергу це страховики та страхувальники, а також інші фізичні й юридичні особи: одержувачі страхового відшкодування, страхових та інших сум, якщо вони не є страхувальниками.

Всі правові відносини, що пов’язані з проведенням страхування, можна поділити на дві групи: правовідносини, що регулюють особисте, майнове та страхування відповідальності, тобто процес формування і використання страхового фонду та правовідносини, які виникають у зв’язку з організацією страхової справи. Останні регулюють діяльність страховиків, їх взаємозв’язок з бюджетом, банками, органами державного управління.

Поняття страхового права

Протягом свого існування людство завжди намагалося зменшити небезпеку з метою захисту свого життя і майна від нещасних випадків, впливу явищ природи (стихійних лих, повені, землетрусів тощо), старалося уникнути різних негараздів, згубного впливу небажаних подій.

Виникнення страхового права і страхового законодавства в світі характеризується певними закономірнос-тями і визначається конкретними історичними передумовами розвитку того чи іншого суспільства і самого інституту страхування.

Загальновідомо, що термін “страхове право” століттями широко використовується в світовій науковій, навчально-методичній літературі та юридичній практиці.

Одночасно поряд з використанням терміну “страхове право” широко використовується термін “страхове законодавство”. У світовій юридичній літературі терміни “страхове право” і “страхове законодавство” вживаються досить часто і не викликають дискусії.

В українській юридичній літературі термін “страхове право” ще недостатньо висвітлений і досліджений. Разом з тим, питання національної безпеки (економічної, інформаційної тощо) людини, суспільства і держави знайшли відображення в Конституції України (1996 р.), Законах України “Про інформацію”, “Про страхування” та ін.

Страхова справа в Україні сьогодні набуває особливого значення. В умовах становлення ринкової економіки необхідне чітке правове регулювання всього вітчизняного страхового ринку, всіх видів страхової діяльності.

Останнім часом страховий ринок України набуває дедалі більшого розвитку, розширюються сфери страхової діяльності, формуються правові основи страхової справи.

Донедавна питання функціонування страхових компаній та їх взаємовідносин із клієнтурою вивчалися в рамках чотирьох навчальних дисциплін: “Страхування”, “Цивільне право”, “Зобов’язальне право” і “Фінансове право”.

У сучасних умовах постає нагальна потреба детального вивчення проблем правового регулювання страхової діяльності та тієї ролі, яку відіграють страхові компанії в теперішньому житті України. Разом з тим, слід зазначити, що проблеми правового регулювання діяльності страхових компаній, їх взаємовідносини з клієнтурою, суспільними та державними інститутами належить до найскладніших і найменш розроблених проблем українського правознавства.

Відносини, які регулюються страховим правом – це найбільш важливі відносини в державі, які вимагають особливої уваги до їх вивчення, потребують чіткого правового і наукового забезпечення, оскільки вони тор-каються доленосних аспектів людини: життя, здоров’я, майна, відповідальності (цивільної, професійної тощо).

Предметом страхового права є відносини, які виникають у процесі страхової діяльності, зокрема згідно ст. 1 Закону України “Про страхування”.

Страхування – це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій).

Правові норми, що регулюють відносини в галузі страхової діяльності містяться насамперед як у загальних, так і в спеціальних, присвячених регулюванню тільки страхових відносин, нормативних актах. До них належать: Конституція України (1996 р.), Закон України “Про страхування” (1996 р.), постанови Кабінету Міністрів України.

Норми страхового права встановлюють правові основи страхової діяльності, страхової справи, страхового ринку, визначають правове становище страховика і страхувальника, а також урегульовують відносини, які пов’язані з майновими інтересами: а) із життям, здоров’ям, працездатністю та додатковою пенсією страхувальника або застрахованої особи (особисте страхування); б) із володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування); в) відшкодуванням страхувальником заподіяної ними шкоди особі або її майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі (страхування відповідальності).

Страхове право України – це галузь національного правознавства, яка вивчає закономірності виникнення, існування та припинення правових відносин у галузі страхової діяльності, а також сукупність правових норм, що регулюють порядок організації та діяльності страхових організацій України, взаємовідносини між страховиком і страхувальником, що складаються у процесі передачі юридичними і фізичними особами за певну плату ризику матеріальних і фінансових втрат спеціалізованій організації, яка в разі настання обумовленої в договорі (полісі) події здійснює відповідні грошові виплати потерпілим.

Принципи страхового права
Страхове право України в основі своєї діяльності (освітньої, наукової та практичної) базується на загальних і специфічних принципах, які притаманні національному праву та національному законодавству, але в ньому є свої специфічні (особливі) принципи для даної галузі українського права.

До основних принципів страхового права належить: законність, нормативність, самостійність, індивідуальність, неповторність, нестандартність, моментальність, непередбачуваність, своєчасність, практичність, конкретність.
Страхування ґрунтується на таких спеціальних (особливих) принципах, серед яких:

принцип вільного вибору страховика і виду страхування, який повною мірою стосується лише добровільних видів страхування. Страхувальникові надається можливість обрати будь-якого страховика, що має ліцензію на даний вид страхування. Водночас, страховика ніхто не може змусити здійснювати той чи інший вид добровільного страхування, якщо ризик для нього є небажаним;

принцип страхового інтересу випливає з права власності чи володіння тим чи іншим об’єктом. Кожний індивідуальний чи асоційований власник будинку, автомашини, виробничо-технологічного комплексу зацікавлений у тому, щоб вкладені в об’єкт кошти не були втрачені через непередбачений випадок, стихійне лихо, або за інших обставин. Не менший інтерес мають фізичні, а нерідко й юридичні особи в організації захисту на випадок втрати свого або своїх працівників здоров’я чи життя;

страховий ризик – це ймовірна подія чи сукупність подій, на випадок яких здійснюється страхування. У міжнародній практиці ризиком вважають конкретний об’єкт страхування чи вид відповідальності. Нерідко, страховий ризик тлумачиться як розподіл між страховиком і страхувальником несприятливих еко-номічних (матеріальних) наслідків у разі настання страхового випадку. Загальновизнаним є положення про те, що не може бути предмета для страхової угоди, якщо її сторони не несуть жодного ризику матеріальних чи фінансових втрат за несприятливого перебігу подій;

принцип найвищої довіри: надійне страхування можливе лише за умов високої довіри між сторонами. “Принцип найвищої довіри” означає, що страхувальник зобов’язаний повідомити страховику всі відомі йому обставини, що можуть впливати на ризик; він повинен повідомити про них навіть у тому випадку, коли страховик про це безпосередньо не питає. Ні страхувальник, ні страховик не мають права приховувати один від одного ту чи іншу інформацію, що стосується об’єкта страхування. На практиці цей принцип полягає в зобов’язанні повідомити страхувальника про всі властивості, зокрема дефекти майна, про стан здоров’я чи інші особливості об’єкта страхування. В залежності від того чи будуть відомості правдивими чи ні, залежить рішення страховика про прийняття на себе ризику по договору страхування. Здебільшого страховики збирають необхідні їм істотні відомості, пропонуючи страхувальникам заповнити спеціальні формуляри-заяви на страхування, в якому потрібно відповісти на питання, що стосуються предмета страхування та його вла-сника. Часто практикується й усне опитування бажаючих придбати страховий поліс. Це дуже делікатна справа і вона не повинна суперечити законодавству. Обов’язок повідомити необхідну інформацію діє до моменту укладення договору. Страховик залишає за собою право відмовити в укладенні договору страхування, якщо страхувальник не надасть усіх істотних відомостей;

страхові відшкодування та виплати, як правило, не повинні приносити страхувальникові прибутку: з метою уникнути спроб використати страхування у спекулятивних цілях страховики додержуються принципу, згідно з яким матеріальний і фінансовий стан страхувальника після відшкодування завданих збитків має бути таким самим, як і до страхового випадку. Відхилення, як правило, бувають у бік заниження рівня відшкодування. Страхові відшкодування з майнового та страхуванні відповідальності можуть здійсню-ватися в одній із чотирьох форм, а саме:
1) перестрахуванням належних коштів на рахунок страхувальника (застрахованого) або вигодонабувача;
2) оплатою витрат на ремонт пошкодженого страхового об’єкта;
3) відновленням об’єкта;
4) заміною знищеного, пошкодженого або викраденого предмета на новий, відповідний йому.

В Україні переважає найпростіша форма відшкодування – перерахування коштів на рахунок страхувальника або видача йому чека на отримання готівки.

Франшиза – це визначена договором страхування частина збитків, яка в разі страхового випадку не підлягає відшкодуванню страховиком. Вона може бути визначена в сумі або у відсотках до страхової суми. Завдяки застосуванню франшизи досягається поєднання самострахування зі страхуванням. Юридичні особи різної форми власності, щоб забезпечити самострахування дрібних, а іноді й середніх ризиків, створюють власні фонди ризику – резервні фонди. З огляду на наявність такого фонду страхувальники можуть звертатися до страховиків із проханням узяти ризик на страхування частково. Застосовують франшизу зацікавлені й страховики. Оскільки при цьому частина ризику утримується на відповідальності страхувальника, він стає більш заінтересованим вжити превентивних заходів, щоб зберегти здоров’я, майно або знизити ризик відповідальності перед третіми особами.

Розрізняють умовну та безумовну франшизу.

Умовна франшиза частіше використовується в особистому страхуванні. Наприклад, правила страхування можуть фіксувати кількість днів хвороби до початку надання страхової допомоги. Але якщо застрахований хворів довше, то допомога виплачується за всі дні непрацездатності.

Безумовна франшиза означає, що відповідальність страховика визначається розміром збитку за вирахуванням франшизи. Такі поліси поширені при страхуванні автотранспорту та деяких інших об’єктів. Це дає змогу страховикам уникнути розрахунків з дрібних ризиків і тим самим значно зменшити втрати на ведення справи.

Страховики нерідко заохочують страхувальників у збільшенні франшизи шляхом надання пільг у сплаті страхових платежів.

Не слід думати, що відшкодування страховиком страхувальникові (застрахованому) завданих збитків завжди означає уникнення відповідальності їх справжніх винуватців. Це неможливо, адже перешкоджало б насамперед боротьбі зі злочинністю, з правопорушниками і тягло б за собою значне подорожчання страхових послуг.

Принцип суброгації – це передання страхувальником страхових прав на стягнення заподіяної шкоди з третіх (винних) осіб у межах виплаченої суми. На практиці це право використовується ще й до настання реальної виплати відшкодування. Наприклад, якщо через дорожньо-транспортну пригоду третя особа серйозно пошкодила автомобіль страхувальника і проти цієї особи порушено кримінальну справу, стра-ховик ще до виплати страхового відшкодування може подати позов до суду на предмет стягнення з винного завданої шкоди в тій частині, яку страховик має сплатити страхувальникові. Це робиться для того, щоб суд мав змогу врахувати претензії страховика при винесенні рішення за справою. У тих випадках, коли страху-вальник отримає кошти на відшкодування збитків з іншого джерела, він має повідомити про це страховика, який візьме їх до уваги при розрахунках страхового відшкодування і оформленні регресу.

Обставини іноді складаються так, що один і той самий предмет стає об’єктом страхування більш як один раз. Наприклад, одяг може бути об’єктом страхування у складі полісу на домашнє майно, багаж – у складі автомобільного полісу чи полісу зі страхування туристичних подорожей і тощо. Таке дублювання стає ще виразнішим, коли йдеться про страхування комерційних ризиків, причому поліси, що тією чи іншою мірою дублюють відповідальність за збереження одних і тих самих матеріальних цінностей і видаються, здебільшого, різними страхови-ми компаніями. Тут має місце принцип контрибуції.

Контрибуція – це право страховика звернутися до інших страховиків, які за проданими полісами несуть відповідальність перед самим конкретним страхувальником із пропозицією розділити витрати за відшкодування збитків.

Цей принцип важливий ще й тому, що його застосування стримує нечесних страхувальників від бажання застрахувати одне й те саме майно кілька разів з метою наживи. Проте застосовувати цей принцип потрібно досить обережно. Перш за все, слід переконатися, що існують не менше як два поліси на відшкодування збитків, і стосуються вони однакових ризиків і одних і тих самих предметів страхування. Найпростіший метод розподілу відповідальності між страховиками грунтується на пропорційному підхо-ді. Наприклад, у трьох страховиків застрахований один і той самий автомобіль на суми відповідно 6500, 8000 і 8200 грн., що в загальному становить 22700 грн. страхової суми. Частка першого страховика дорівнює 28,6, другого – 35,2 і третього – 36,2%. Якщо доведеться покривати збитки в зв’язку з викраденням автомобіля, що мав реальну вартість 8 200 грн., суми призначені для відшкодування будуть розподілені в таких самих пропорціях: відповідно перший страховик сплатить 2349, другий – 2890, а третій – 2961 грн., із врахуванням особливостей кожного страхового полісу.

Метою страхування є відшкодування збитку. Страхування починається з визначення вартості страхового об’єкта. Наступною стадією страхового процесу є визначення страхової суми, яка обумовлена максимальними межами зобов’язань страховика. Страховик може брати на своє утримання обмежені за розміром ризики. Ці межі визначаються повністю в компанії страхових фондів. Згідно із законом України «Про страхування» страховик може укласти страховий договір на суму, що не перевищує 10% сплаченого статутного фонду і сформованих страхових резервів. Такі обмеження диктуються інтересами додержання достатньої платоспроможності компанії. Неважко уявити нову страхову компанію з мінімальним статутним фондом, еквівалентним 100 тис. екю, вона могла б надавати послуги лише за дрібними об’єктами. Наприклад, вар-тість нового автомобіля багатьох марок або трикімнатної квартири значно перевищує ліміт можливостей компанії. А це дуже незручно. Така компанія мала б відносно більші витрати на ведення справи і менші пе-рспективи на отримання прибутку, а отже, була б неконкурентноспроможною. Суперечність між величиною запропонованого страхувальником ризику і фінансовими можливостями компанії взяти об’єкт (автомобіль, квартиру і т. п.) на страхування, вирішується за допомогою співстрахування і перестрахування.

Співстрахування – це страхування об’єкта за одним спільним договором кількома страховиками. При цьому в договорі мають міститися умови, що визначають права й обов’язки кожного страховика. Одному зі співстраховиків за його згодою може бути доручено представництво всіх інших у взаємовідносинах зі страхувальником, але залишено відповідальність перед останнім у розмірі відповідної частки. Співстрахування має свої переваги і недоліки. Позитивним є те, що компанії мають змогу об’єднати свої зусилля зі страхування великих ризиків, не поступаючись ні перед ким страховою премією.

Недоліки співстрахування полягають в ускладненні процедури оформлення страхування і виплати відшкодування.

Перестрахування – це другорядне розміщення ризику, коли страховик страхує ризик виконання всіх або частини своїх обов’язків перед страхувальником в іншого страховика.

В енциклопедичному словнику «Економіка і страхування» дається таке поняття «перестрахування»:

«Перестрахування – це система відносин, коли страховик приймає страхування ризику, тобто пер-винно його розміщує, а частину страхової відповідальності по ньому передає (цедує) на узгоджених умовах страхового правовідношення іншому страховику (другорядно розміщує ризик) з метою формування збалансованого страхового портфелю, забезпечення фінансової стабільності й рентабельності страхових операцій».

Страховик, який укладає договір на перестрахування, лишається відповідальним перед страхувальником у повному обсязі згідно з договором страхування.

Різниця між співстрахуванням і перестрахуванням полягає в тому, що в першому випадку поділяється відповідальність за ризик між страховиками, а при перестрахуванні вся відповідальність перед страхувальником зберігається за страховиком, так званим, цедентом, який у свою чергу, перестраховує частину цієї відповідальності в іншого страховика чи професійного перестраховика. Страхувальник може й не знати про наявність договору на перестрахування.

Поділ відповідальності між страховиками і престраховиками сприяє підвищенню міцності національного страхового ринку. Через перестрахування здійснюється вихід на міжнародні страхові ринки.

Перестрахування – вельми складний процес, який має багато особливостей. Вивченню й аналізу цього явища присвячено багато монографічних праць вітчизняних науковців і практиків.