Війни в Чечні та їх наслідки

Воєнні дії в Чечні (грудень 1994 р. – 12 травня 1997 р.) були пов’язані з глибокими змінами у світі, розвалом СРСР, соціально-економічними та політичними суперечностями, що були викликані радикальними реформами в Росії та обумовили антагоніза-пДю суспільних відносин. Це явище є складовою збройних конфліктів та війн, котрі виникали в різних регіонах колишнього СРСР – Азербайджані, Вірменії, Грузії, Молдові, Таджикистані. Вони породжені приходом до влади соціальних груп, партій, політиків, які спираються на силові методи вирішення питань.

Керівництво Росії, приймаючи рішення щодо Чечні, було впевнене у швидкому усуненні режиму президента ЧРІ Джохара Дудаєва, у відновленні “конституційного порядку”, але ці намагання переросли у жорстоку, кровопролитну війну, геноцид проти власного народу.

В ніч на 11 грудня 1994 р. за наказом президента РФ Б. Єльцина у Чечню були введені російські війська, поділені на три групи: “Північ”, “Захід”, “Схід”. Перші бої для російської армії були вкрай невдалими.

На боротьбу з федеральними військами стало 80-90 % усього населення Чечні. На стороні чеченців опинилися й ті, хто до вторгнення федеральних військ перебував у лавах опозиції, а також представники інших національностей, в тому числі й українці, росіяни, що проживали на території Чечні.

Більша частина населення Чеченської республіки сприйняла введення федеральних військ як агресію ворожої армії, що мала за мету підкорення народу. Поряд з протестом, намаганням захистити свою землю, домівку, близьких, рідних з’явився мотив помсти за тисячі безневинних загиблих мирних жителів, десятки тисяч поранених, руїни, що залишились від міст та селищ Чеченської республіки. Значну роль у мотивації опору відіграли події 1944 р., пов’язані з масовою депортацією чеченців, а також історичні та психологічні особливості чеченського народу, адже в їхній свідомості були ще живими перекази про боротьбу проти Російської імперії у середині XIX ст.

На початок вторгнення федеральних військ чеченські збройні сили, включаючи армію, внутрішні війська, підрозділи державної безпеки, ополчення, загони самооборони, нараховували приблизно 13 тис. осіб, але потім ця війна набула масового характеру, президент Чеченської республіки Ічкерія Дж. Дудаєв став прапором визвольної боротьби.

З російської сторони у війні були задіяні бронетанкові, ракетно-артилерійські, мотострілецькі, повітрянодесантні, авіаційні сили, крім того підрозділи та частини МВС, спецназу та ЗМОПу. Б 13 операціях застосовувались армади літаків, гелікоптерів, танків, БМП, важкої штурмової техніки. На початок війни кількість особового складу федеральних військ сягала 30-40 тис. осіб. З ускладненням ситуації федеральне угруповання нараховувало 100-120 тис. осіб. Таким чином, для наведення в Чечні “конституційного” порядку РФ використала не тільки сили МВС та внутрішні війська, а й бронетехніку, артилерію та авіацію.

Війну в Чеченській республіці можна поділити на кілька етапів.

Перший (грудень 1994 р. – квітень 1995 р.) – боротьба за м. Грозний та інші великі населені пункти. Взагалі штурм Грозного у ніч з 31 грудня 1994 р. на 1 січня 1995 р. став’катастрофою для росіян. Із 250 одиниць бронетехніки, що була задіяна у штурмі міста, понад 150 було знищено, сотні військовослужбовців загинули, значна кількість потрапила в полон.

Другий (з весни до серпня 1995 р.) – поширення бойових дій на всю територію республіки.

Третій (червень 1995 р. – вересень 1996 р.) – повномасштабний наступ федеральних військ на всіх напрямках, перехід чеченців до партизанських методів боротьби та завершення бойових дій. Хасав’юртівська угода 31 серпня 1996 р.

Четвертий (вересень 1996 р.- 12 травня 1997 р.)- військова блокада Чечні. Підписання угоди між РФ та ЧРІ 12 травня 1997 р.

Ця війна дорого коштувала російському народові. Ось чому після розгрому чеченцями збройних сил РФ у Грозному секретар Ради Безпеки РФ генерал О. Лебедь пішов на врегулювання конфлікту і підписав мирну угоду 31 серпня 1996 р. у м. Хасав’юрт. Офіційно війна закінчилась 12 травня 1997 р. після підписання Договору про мир та принципи взаємовідносин між РФ та ЧРІ.

За статистичними даними, втрати чеченців сягали від 100 до 120 тис, включаючи 10-15 тис. дітей. Понад 130 тис. було поранено та скалічено. Приблизно на одного загиблого військового припадало 15-20 дорослих та 2-3 дитини. Знищено 60-70% житлового фонду, промисловості, культурних цінностей. За станом на 25 травня 1995 р. в органи міграційної служби РФ звернулося 374тис. мешканців Чечні.

Трагедія чеченського села Самашки за тотальним винищенням не знає аналогів сучасності й справедливо ставиться в один ряд з Хатинню, Сонгмі (В’єтнам).

Новий етап загострення ситуації навколо Чечні розпочався влітку 1999 р. Російське керівництво звинуватило чеченців у підтримці ісламських радикалів у Дагестані, які у липні 1999 р. проголосили створення Ісламської республіки Дагестан і розпочали боротьбу проти офіційної Махачкали.

Після вибухів житлових будинків у Москві, Буйнакську і Волгодонську (Кремль інкримінував причетність до цих терористичних акцій чеченців) федеральний центр сконцентрував на дагестансько-чеченському кордоні ударне військове угруповання чисельністю 75 тис. осіб. У кінці вересня 1999 р. російська авіація завдала ракетно-бомбових ударів по території Чечні, зокрема по Джохар-Калі (Грозний), Сержен-Юрту, Ведено.

5 жовтня 1999 р. федеральні сили розпочали сухопутну операцію на території Ічкерії. Наступного дня президент Чечні А. Масхадов запровадив у республіці надзвичайний стан, а релігійні лідери оголосили про початок священної війни – газавату.

Під час так званої антитерористичної операції російські федеральні війська використовували штурмову авіацію і важку артилерію, що призвело до значних втрат серед мирного населення.

• 22-24 грудня російські війська розпочали штурм чеченської столиці. Внаслідок кровопролитних боїв, які тривали упродовж майже двох місяців, федеральні сили зайняли Джохар-Калу. Проте фактичний контроль над містом російські підрозділи встановили тільки на початку лютого 2000 р., коли державний комітет оборони Ічкерії оголосив про повне виведення основних чеченських сил з Джохар-Кали.
• 12 січня 2000 р. чеченське командування заявило про перехід до партизанської війни. Основною тактикою чеченських військових формувань стало завдавання ударів по підрозділах федеральних сил невеликими мобільними групами з метою заподіяння втрат російським військовим. На цьому етапі війни виникли розбіжності у тактиці проведення бойових операцій між А. Масхадовим, що вважав за необхідне захищати найбільші міста, і польовими командирами С. Радуєвим, Хаттабом, Ш. Басаевим, які виступали за відхід у гори.

Маючи величезну перевагу в живій силі та техніці, федеральні війська поступово витісняли чеченські загони в гірську частину республіки. Запеклі бої йшли за Сааді-Хутор (Комсомольське), яке утримували чеченські сили під командуванням X. Гелаєва. Після кількаденних запеклих боїв із застосуванням авіації та важкої артилерії російським підрозділам вдалося тільки частково встановити контроль над селищем. Згодом чеченські загони прорвалися звідти на рівнинну частину Чечні.

На початку весни 2000 р. чеченські сили опору почали концентруватися в Ачхой-Мартанському, Шалінському, Веденському районах, а також передмістях Гудермеса й Аргуна. Наприкінці лютого 2000 р. загони Хаттаба і Ш. Басаєва вирвалися з Аргунсь-кої ущелини і сконцентрувалися у Веденському районі. З приходом весни партизанська війна за незалежність Ічкерії розгорнулася з новою силою.

Для відновлення “конституційного порядку” російське командування застосовувало тактику “випаленої землі”, знищуючи не тільки укріплені позиції чеченських повстанців, а й населені пункти, історичні та релігійні пам’ятки чеченського народу, особливо у передгірській та гірській місцевості Ічкерії.

Дії російських підрозділів у Чечні викликали дедалі більше несприйняття з боку світової спільноти. СІНА і Європейський Союз піддали жорсткій критиці політику Росії у Чечні, звинуватили Москву в недотриманні міжнародних прав під час дій у Чечні та висловилися за політичний шлях урегулювання кризи.

Як і в попередні роки, Росією прокотилася хвиля терористичних актів. У серпні 2000 р. пролунав вибух у переході під Пушкінською площею в Москві, внаслідок якого загинуло 8 осіб і близько 200 були поранені. Хоча організатори не були знайдеш, суспільна думка звинуватила чеченських терористів. У жовтні 2002 р. сталася трагедія у театральному центрі на Дубровці, де йшла вистава “Норд-Ост”. Влада не пішла на поступки терористам і під час операції загинуло понад 100 осіб. 1 вересня 2004 р. чеченські терористи захопили школу в Беслані, де від їхніх рук та під час штурму урядовими військами загинуло понад 300 осіб. Успіхом федеральних військ стало вбивство найбільш впливових польових командирів чеченців – А. Масхадова і Ш. Басаєва. Це дало можливість досягти відносної стабілізації ситуації на Північному Кавказі. У 2007 р. за поданням Путіна президентом Чеченської республіки було обрано Р. Кадирова – сина загиблого у 2004 р. від рук бойовиків муфтія А. Кадирова. Лояльне до Москви керівництво республіки спрямувало зусилля на боротьбу із залишками ісламських бойовиків і відновлення республіки, користуючись щедрими вливаннями з федерального бюджету.

Але головні втрати – людське життя. У першу чеченську війну загинули близько 100 тис осіб, переважна більшість з яких, звичайно, – ні в чому не винні мирні жителі. У другу – втрати ненабагато менші. За офіційними даними Москви, під час антитерористичної операції було вбито 4,5 тис. військовослужбовців і 14 тис. жителів Чечні. Проте в доповіді німецьких спецслужб канцлеру Шредеру містяться інші цифри: загинули 10 тис. солдатів і офіцерів Російської армії та 80 тис. чеченців.

Чеченці в Україні. Хто вони?

Чеченська діаспора в Україні масово почала формуватися у нульових: від тих, хто втік від війни, до бойовиків у федеральному розшуку. Для когось із них Україна була проміжним хабом на шляху до Європи, хтось їхав до ідеологічних братів по боротьбі з Росією. Яка вона – чеченська Україна?

«Деякі чеченці, які перебувають в Україні, – просто біженці, деякі – злочинці, деякі – «терористи», а деяких вважають борцями за свободу, бо вони теж борються з росіянами», – це початок статті у виданні Daily Beast під назвою «Чеченська війна приходить до України разом з хвилею кримінального насильства».

Друга чеченська війна

Перший серйозний десант чеченців в Україні відбувся в першій половині нульових – разом з другою чеченською війною. «Із 965 шукачів притулку в Україні у 2003 році, 7 відсотків – жителі Чеченської республіки. Вони займають четверте місце після афганців, іракців і вихідців з африканських країн», – йдеться в доповіді управління комісара ООН у справах біженців в Україні.

Чеченці їхали до Україну, з якою у Росії була відносно вільна межа, на чому могли: потягами, автобусами, маршрутками. В основному – щоб рушити через Україну далі до Європи. Але багато в результаті просто залишались тут.

«Імарат Дніпро»

Серед перших чеченських мігрантів були і колишні учасники підпілля. Україну вони обирали, зокрема, і через політичні мотиви: багато її громадян, члени націоналістичних організацій УНА-УНСО, представники кримських татар воювали на боці чеченців проти російських федеральних військ. І цього не приховували.

«Наша організація свідомо боролася проти російського імперіалізму на чужій землі, щоб він не прийшов до нас», – говорив Руслан Зайченко, один із лідерів УНА-УНСО.

Чеченських бойовиків, які перебували в Росії в розшуку, часто допомагали переховувати в Україні. У Києві навіть діяв інформаційний чеченський портал УНА-УНСО, координатором якого була відомий журналіст, а нині народний депутат Тетяна Чорновіл. А в Донецьку працював фонд «Свободу Чечні» за підтримки «Союзу правої молоді України». Обидві організації, серед іншого, допомагали переїзду до України тих чеченців, яких в Росії вважали бойовиками.

Із виникненням угруповання «Ісламська держава» багато чеченців поїхали воювати до Сирії, покинувши Україну. Так місцеві чеченці склали вагомий кістяк бригад Абу Умара аш-Шишані, грузина Теймураза Батірашвілі, вихідця з Панкіської ущелини, аж до своєї смерті однієї з ключових фігур терористичного угруповання.

В Україні жив (і навіть якось був затриманий, але під тиском правозахисників відпущений) Ахмед Чатаєв, бойовик, який також воював у лавах угруповання «Ісламська держава» і стояв за терактом у Стамбульському аеропорту влітку 2016-го.

Втеча з Туреччини

Нова чеченська хвиля в Україні почалася в останні два роки – після того, як очільник Чечні Рамзан Кадиров розпочав відкрите полювання на людей, яких він називає своїми «особистими ворогами», в Туреччині. Після другої чеченської війни туди виїхало чимало учасників конфлікту, зокрема з числа «кровників» Кадирова. У результаті, починаючи з 2015 року, ледь не кожного місяця в Туреччині вбивали вихідців з Чечні з числа ворогів голови республіки. Чеченці, яким залишатися там було небезпечно, почали тікати з Туреччини до України.

За даними видання «Кавказький вузол», в Україні отримати легальний статус їм було непросто. Багато хто не міг знайти офіційну роботу, в результаті джерела їхнього доходу залишалися незрозумілими. Люди, які звикли заробляти на життя війною, продовжили це робити на новому місці: або відправлялися в зону конфлікту на схід України, або йшли в бандитизм і рекет.

Спільний ворог

Воювати разом з українською армією для нас природно – кажуть чеченці, які поїхали на фронт. В України і в них є спільний ворог – Росія. Найвідоміший приклад переїзду до України чеченців-комбатантів – історія Іси Мунаєва, генерала ічкерійської армії, який жив багато років в Данії, ворога Кадирова з валізою, повною військових беретів, значків і нашивок з символом чеченської незалежності. Він приїхав до Києва, щоб зібрати батальйон імені Джохара Дудаєва і воювати на боці української армії. З двохсот його бійців, чверть складали чеченці. Мунаєв був убитий під Дебальцевим у лютому 2015 року. Його місце зайняв Адам Осмаєв.