Кампанія НАТО в Югославії 1999 року: факти й вигадки пропагандистів

У суботу, 25 березня, телеканал «Інтер» планує показати документальний фільм «Бомби, які підірвали світ». В анонсах каналу зазначається, що 24 березня 1999 року – «чорний день в історії Югославії», «18 років тому мирний Белград перетворився на пекло» та що це була «перша в історії військова інтервенція з боку Північноатлантичного альянсу без ратифікації ООН». Ще до появи фільму дехто заявив, що стрічка повторює тези російської пропаганди. Що ж насправді тоді відбувалося на Балканах, нагадає кореспондент Радіо Свобода в цьому регіоні.

Насамперед слід сказати, що в анонсах точна лише дата. Справи набагато складніші. Повітряна кампанія НАТО була не початком, а завершальним етапом пекла, яке на теренах колишньої Югославії тривало від 1991 року. На підставі анонсів складається враження, що йдеться не про документальний, а про пропагандистський фільм. Адже підставою для документального фільму повинні бути факти, а вони незаперечні й невмолимі.

Основним чинником розвалу югославської федерації став режим сербського президента Слободана Мілошевича, який виступав за централізацію влади й сербську гегемонію. У Словенії та Хорватії відбулися референдуми, на яких абсолютна більшість громадян проголосувала за незалежність. Наступним кроком Белграда стала інтервенція югославської армії в Словенії в червні 1991 року, котра зазнала фіаско. Відтак, частина хорватських сербів, за підтримки Белграда та центральної армії, проголосила так звану сербську республіку на території Хорватії. Те саме 1992 року сталося в Боснії та Герцеговині. Хорватія відвоювала відірвані території в середині 1995 року. Згаданого року завершилися бойові дії в Боснії та Герцеговині. За сприяння міжнародного співтовариства Сербія, Хорватія та Боснія і Герцеговина підписали мирні угоди й визнали одна одну. Республіканські кордони стали державними. Була це поразка Слободана Мілошевича, який прагнув створити Велику Сербію.

Документи свідчать про злочини

Все це факти, про які написані десятки книг, зняті десятки фільмів. Деякі з них підтверджені правосильними вироками Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії. Незаперечними фактами була стоденна сербська облога хорватського міста Вуковар та облога Сараєва, столиці Боснії і Герцеговини, що тривала тисячу днів. Незаперечними фактами були концтабори, масові розстріли сербськими силами мирних осіб босняцької національності. Неспростовним фактом є події в Сребрениці – містечку, в котрому солдати сербського генерала Ратка Младича жорстоко ліквідували вісім тисяч полонених боснійців – від підлітків до дідусів, які ледве ходили.

Незаперечним фактом було й скасування автономії краю Косово на півдні Сербії, де більшість населення була етнічними албанцями. Режим Мілошевича розпустив парламент Косова, закрив албанськомовне телебачення, газети й школи, звільнив з роботи працівників державних інституцій та поліцейських албанської національності. Проти мирних протестувальників застосовували підрозділи армії та спецполіції. А коли албанці в окремих районах краю сформували підрозділи для захисту мирного населення, Белград відповів суворішими репресіями.

Насильство над етнічними албанцями упродовж років хвилювало міжнародну спільноту. Громадяни демократичних країн вимагали від своїх урядів ужити ефективних заходів проти белградського режиму.

ООН безліч разів попереджала Белград

Упродовж 1998 року Рада безпеки ООН та Євросоюз кілька разів попереджали владу в Белграді, щоб та зупинила насильство й розпочала переговори з політичними представниками албанського населення. В Косові базувалася моніторингова місія ОБСЄ. На початку 1999 року в Рамбує неподалік Парижа розпочалися переговори про врегулювання кризи в Косові. Сербські представники відкинули всі вимоги албанців та всі пропозиції міжнародних посередників. З Косова тим часом день у день надходили новини про знущання сербських сил над албанцями – депортації, розстріли, руйнування селищ. Резолюції, декларації та апелювання міжнародних чинників залишалися безрезультатними. Лише після того, як були вичерпані всі дипломатичні зусилля, Північноатлантичний альянс, посилаючись на сьомий розділ Хартії ООН, поставив ультиматум Белградові. Основною метою кампанії був захист мирного населення у Косові. Бомбардувалися, насамперед, казарми та інші військові обʼєкти, склади боєприпасів, бази повітряних сил, також мости та нафтопереробні заводи.

Даними про жертви маніпулюють

Побічною жертвою стало й мирне населення. Згадаємо бомбардування пасажирського поїзда на півдні країни та мосту в місті Варварин у святковий день.

У Сербії досі не оприлюднені офіційні дані про цивільні жертви. Оприлюднили лише списки загиблих військових та поліцейських. Згідно з ними, загинуло 543 військовослужбовців та 138 поліцейських. Про загиблих осіб албанської національності докладних даних немає, тоді як неофіційні джерела говорять про 5 чи навіть 10 тисяч загиблих.

Журналісти часто ставили запитання, чому не оприлюднюють офіційні дані. Урядовці відповідали, що «ще не час», що «згоріли деякі архіви», що «треба докладно перевірити» тощо. Деякі оглядачі вважають, що в Сербії загинуло менше тисячі осіб мирного населення та що даними навмисно маніпулюють – залежно від політичних інтересів урядів, які керували Сербією упродовж останніх 18 років.

Михайло Рамач – кореспондент Радіо Свобода, автор семи документальних серіалів про події в колишній Югославії у 1990-2000 роках, що транслювалися на сербському телебаченні

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Михайло Рамач

Михайло Рамач (16.08.1951 – 13.05.2023). За освітою історик. Журналіст, поет, перекладач та сценарист. Автор семи поетичних книжок, пʼяти книг есе про колишню Югославію й нинішню Сербію. Був головним редактором трьох сербських щоденних газет. Співпрацював з Радіо Свобода з 1998 року. В сербських ЗМІ від початку 1990-х років друкував матеріали про Україну.

Україна і Югославія: чи доречні порівняння?

Чимало політиків, аналітиків та журналістів останнім часом намагаються порівнювати трагічні події 90-х у колишній Югославії з нинішньою кризою в Україні. В мас-медіа часто можна почути, що “Росія розігрує в Україні так званий югославський сценарій”. Проводяться та відкидаються аналогії між односторoннім проголошенням незалежності Косово та Кримом.

Кореспондент ВВС Україна про все це розмовляв із сербським аналітиком, колишнім високопосадовцем і журналістом, які були свідками та учасниками подій під час югославської кризи.

Крим – “не зовсім Косово”

Розпад Югославії був складним процесом, що відбувався за докорінно відмінних зовнішньополітичних умов, вважає викладач факультету політичних наук Белградського університету Йован Теокаревич.

Причиною розвалу колишньої Югославії, вважає він, була багаторічна внутрішня криза та конфлікти, які під впливом зовнішнього чинника – зміни геополітичного середовища та падіння “залізної завіси” – лише прискорили розвал югославської федерації. Пан Теокаревич каже що доречніше порівнювати кризу в Україні із подіями у Косово, оскільки і в одному, і в другому випадку відбулося відокремлення від однієї країни частини її території. Однак і тут, вважає дослідник, є набагато більше відмінного, аніж спільного.

“У випадку Косово криза перед його відокремленням тривала кілька років, навіть можна говорити і про декілька десятків років. Етнічний конфлікт у Косово, зокрема в останній його фазі 1998-99 років, переріс у масове порушення людських прав, навіть більше – у спробу вчинення геноциду проти албанського населення. Такого у Криму взагалі не було, – зазначив аналітик. – Навіть зміна уряду в Києві не призвела до широкого порушення прав російського населення в Україні”.

Друга відмінність, на яку вказує професор Теокаревич, та, що після інтервенції НАТО проти тодішньої Югославії почалися тривалі та дуже складні переговори про інституційні можливості відокремлення Косово.

“Нічого подібного в Криму не відбулося. Відокремленню Косово сприяла не одна держава, а велика кількість країн. У випадку Криму не було жодних переговорів за допомогою міжнародного посередництва”, – сказав ВВС Україна викладач факультету політичних наук з Белграда.

“Запеклі” націоналісти та “референдуми” по корчмах”

Колишньому югославському дипломату та міністру в урядах колишньої Югославії Жівану Берісавлєвичу шукати аналогії між державами колишньої Югославії та Україною видається важким завданням. Адже ці країни мають інакше від України геополітичне положення. Пан Берісавлєвич вважає, що аналогії доречні лише в тому, що Україна, як і колись Югославія, має регіональний поділ і є багатонаціональною державою.

І початки кризи, на його думку, подібні – те, що відбувається зараз на сході Україні, на початку 90-х відбувалося в тодішній Югославії, коли у Хорватії етнічні серби розпочали збройне повстання, блокування доріг та самопроголошення етнічних республік.

“Те, що одразу впадає в око, – це “запеклі” націоналістичні сили з обох боків поділеного українського суспільства, які і призвели до перших ознак громадянської війни. Якщо найближчим часом не буде знайдено реальне політичне вирішення та консенсус щодо врегулювання ситуації в Україні і якщо всі дійові особи в цій кризі – маю на увазі, зокрема, ЄС, США та Росію – продовжать нинішню політику – на Україну може чекати громадянська війна з жахливим кровопролиттям”, – попередив колишній югославський урядовець і дипломат.

Пан Берісавлєвич додав, що таку загрозу мають усвідомлювати як українські політики, так і зовнішні зацікавлені сторони, які мають можливість впливати на події в Україні.

На думку сербського журналіста Михайла Рамача, паралелей між розпадом Югославії і кризою в Україні є чимало. Пан Рамач каже, що понад 20 років тому все почалося саме з прагнення Белграда запровадити сувору централізацію в тодішній Югославії.

Белград створював у Хорватії та в Боснії й Герцеговині “сербські автономні області”, себто сербські автономні республіки, які підтримував політично та зброєю.

“В Ховатії та Боснії і Герцеговині відбулося понад десять так званих “референдумів”. Люди збиралися по корчмах, по ресторанах, навіть по вулицях та приватних будинках й голосували за створення незалежних республік на території Хорватії та Боснії і Герцеговини. Те саме зробила Російська Федерація спершу в Криму, а тепер уже засновують так звані республіки в Донецьку та Луганську” – сказав сербський журналіст.

Врегулювання кризи “по-балканськи”

На запитання, чи досвід югославської кризи та засоби її врегулювання можуть бути корисними для вирішення кризи в Україні, всі співрозмовники ВВС Україна – попри відмінності в оцінках доречності аналогій з екс-Югославією – одностайно стверджують, що першочерговими завданнями для України є припинити збройний конфлікт та розпочати діалог.

Колишній югославський політик Берісавлєвич вважає, що криза поглибила поділи всередині українського суспільства, і зараз важко уявити, принаймні на погляд із Белграда, аби Україна зберегли нинішній статус унітарної держави. Він вважає, що в Україні треба “вгамовувати” крайні націоналістичні сили, а водночас розвивати Україну як європейську державу і розбудовувати в ній європейський спосіб життя та громадянське суспільство.

Пан Берісавлєвич, якій під час Холодної війни працював дипломатом, також вважає, що Київ повинен обережно ставитися до інтересів США в цій частині Європи, зокрема зважаючи на інтереси Росії.

Професор Теокаревич також вважає, що дивлячись на українську кризу крізь призму залагодження конфлікту 90-х на Балканах, перше і головне, що треба зробити, – припинити сутички. Сербський викладач політології вважає, що не треба намагатися відразу вирішити питання інституційної та конституційної реформи. На його думку, в цих питаннях не треба поспішати, а добре все осмислити та підготувати, залучивши всіх внутрішніх політичних гравців і представників міжнародної спільноти.

Пан Теокаревич вважає, що криза в Україні може завершитися подібно до Боснії і Герцеговини. Після відокремлення Криму закінчено “сецесійний етап” кризи, каже аналітик, а “материкова” Україна може бути певним чином “розділена” на дві частини – на західну, яка є більш інтегрованою з Європою і під контролем Києва, та на східну, яка матиме більший ступінь автономії, подібно як у випадку Республіки Сербської у Боснії і Герцеговині.

Сербський націоналізм в часи Мілошевича накоїв багато лиха на Балканах

Теокаревич вважає, що східна частина України залишатиметься під тривалим і сильним впливом Росії. Набагато більшим, ніж вплив Белграда на Республіку Сербську в Боснії і Герцеговині.

Пан Рамач вважає, що Мілошевич був регіональним лідером, в той час як у руках Путіна – ядерна зброя. Росія – все ж-таки велика потуга, і вона загрожує безпеці не лише України, а і всій Європі та й світові. Єдиний шлях ров’язання таких криз – вважає сербський журналіст – діалог між тими сторонами, які хочуть його вести і прагнуть розуміти один одного, керуючись аргументами, а не силою.

Зворотній зв’язок

Чимало сербських аналітиків також помічає, що наслідки української кризи відчуваються і на республіках колишньої Югославії. Влада Чорногорії, хоча сама не є членом ЄС, підтримала санкції Брюсселя проти Росії, в той час як Москва відкрито чинить дипломатичний тиск на Подгорицю з вимогою не вступати до НАТО.

У Боснії і Герцеговині впливовий політичний лідер етнічних сербів Мілорад Додик дедалі голосніше говорить про референдум щодо “збільшення самостійності” Республіки Сербської. Тоді як патріарх Сербської православної церкви Іриней відразу після анексії Криму Росією закликав від’єднати Республіку Сербську від Боснії і Герцеговини, приєднавши цей сербський край до Сербії.

На відміну від Чорногорії, Сербія, яка декларує себе традиційним союзником Москви, не підтримала запровадження санкцій проти Росії.

Однак Белград і далі стриманий у питанні анексії Криму – з огляду на Косово та власне прагнення приєднатися до ЄС.

Хорватії теж 30. Як країна здобула незалежність, виграла війну та вступила в ЄС і НАТО

20 травня 1991 року. Київ. Франьо Туджман – президент Хорватії, на той момент ще югославської республіки, – щойно закінчив перемовини з головою Верховної Ради УРСР Леонідом Кравчуком про військовий альянс з Україною і чекає в одному з кабінетів на важливий телефонний дзвінок з батьківщини.

Він бере слухавку. Співрозмовник повідомляє йому результати референдуму, який мав визначити долю Хорватії. 93,2% підтримують незалежність.

Обличчя Туджмана осяює радість: перший крок зроблений.

Попереду війна, втрата і повернення територій, політичне протистояння, ізоляція, але врешті – становлення сучасної Хорватії, члена НАТО та ЄС.

Незалежні Хорватія та Україна – майже ровесниці. Але Хорватія за 30 років змогла досягти набагато більше. Як хорватам це вдалося?

Від Югославії до Туджмана

У середньовіччі Хорватія деякий час вже була незалежною державою, але потім сторіччями хорватські землі належали Угорщині та Австро-Угорській імперії. Остання зникла у вирі Першої світової війни, натомість утворилося Королівство сербів, хорватів та словенців, з 1929 року відоме як Югославія.

Цієї країною керувала сербська династія, а уряд здебільшого відстоював інтереси сербських еліт. Сподівання хорватів на рівноправ’я та автономію розтанули після вбивства хорватського лідера Степана Радича 1928 року, натомість росла ворожнеча сербів та хорватів, яку роздмухували політики з обох сторін.

Роздерта чварами Югославія впала 1941 року під бомбардуваннями армій Гітлера та Муссоліні. Вони погодилися на створення Незалежної Держави Хорватія (НДХ) під проводом партії націоналістів-усташів Анте Павелича.

НДХ отримала більшість територій сучасних Хорватії та Боснії і Герцеговини, водночас Павелич погодився віддати міста Спліт та Дубровник Муссоліні.

“Кам’яна квітка” – югославський монумент десяткам тисяч вбитих та закатованих в’язнів концтабору Ясеноваць

На отриманих землях лідери НДХ організували вбивство сотень тисяч сербів, десятків тисяч євреїв та ромів. Найбільші жахи відбувалися у концтаборі Ясеноваць. За даними меморіального музею Ясеноваць, ідентифіковані 83 145 людей, які загинули у цьому місці: майже 48 тисяч сербів, 16 тисяч ромів, 13 тисяч євреїв, 4 200 хорватів і навіть 64 українці. 20 тисяч загиблих були дітьми.

Незалежна держава Хорватія Анте Павелича проводила етнічні чистки та масові вбивства сербів. Чимало хорватів були її супротивниками і навпаки підтримували партизан Йосипа Тіто

Лідер комуністів Йосип Тіто (у центрі), теж хорват, та його багатонаціональна партизанська армія швидко стала основним ворогом держави Анте Павелича

Жорстокість Павелича та його соратників посилила югославських комуністів на чолі з Йосипом Брозом Тіто, етнічним хорватом, який хотів перебудувати Югославію на засадах рівноправності народів і здобув підтримку і Сталіна, і Черчилля.

1945 року югославські партизани звільнили країну від залишків військ Третього Рейху та Анте Павелича. У новій Югославії, яка була соціалістичною диктатурою під проводом Тіто, національне питання вирішили федералізацією – хорвати та інші найбільші народи отримали власні республіки. Тих, кого підозрювали в націоналізмі, – репресували.

Про масштаб “Хорватської весни” свідчить її підтримка Мирославом Крлежею – найвідомішим хорватським письменником XX сторіччя, який виступав за самобутність хорватської мови. Оскільки Крлежа був особистим другом Йосипа Тіто, його підтримка багато значила для руху

Уже 1967 року почалася так звана “Хорватська весна”. Тоді низка хорватських письменників підтримали “Декларацію про назву та статус хорватської літературної мови”, в якій наголошувалося на її самобутності та необхідності мати власну назву. У той час мови та діалекти, якими розмовляли серби, хорвати, босняки та чорногорці, називали сербськохорватською.

Рух цей тривав чотири роки. Його підживлювали також економічні проблеми Хорватії та домінування сербів у політичних структурах, армії та поліції. Ці вимоги підтримала частина хорватських комуністів. Проти них почалися репресії.

Серед причин невдоволення учасників “Хорватської весни” була і необхідність віддавати значну частину хорватських доходів від туризму на розвиток слаборозвинених регіонів Югославії. Курорт Ровінь, 1967

Одним із засуджених був Франьо Туджман – комуніст та колишній партизан-соратник Тіто, генерал-майор, який пішов з армії в історичні дослідження. 1972 року його засудили до двох років ув’язнення за “підривну діяльність”.

“Тіто не був великосербом або великохорватом, він бачив, скільки крові та суперечок було під час війни, тому боровся з міжнаціональною ворожнечею. І коли завдали удар по хорватських націонал-комуністах, невдовзі завдали удару і по сербських націоналістах”, – каже експерт Аналітичного центру балканських досліджень Анатолій Демещук.

Після “Хорватської весни” настав період політичного затишшя, натомість зросли економічні проблеми. Борг перед МВФ стрімко зростав, як і безробіття.

Йосип Броз Тіто проводив репресії проти націоналістів у всіх югославських республіках, вважаючи їх загрозою для Югославії

Після смерті Тіто у 1980 році у Хорватії та Словенії, які були найбільш економічно розвинутими у складі Югославії, посилилися прагнення до фінансової самостійності.

“Керівництво країни намагалося розподілити доходи на ті речі, які чимало хорватів та словенців вважали зайвими: оборона, закупівля техніки, підтримка слаборозвинених регіонів та республік на кшталт Косова, Македонії та Боснії”, – пояснює доцент Інституту міжнародних відносин, балканіст Максим Каменецький.

Туристи на хорватському острові Хвар, 1984 рік. Югославія була раєм для туристів із Західної Європи

Після смерті Тіто не знайшлося людини, яка мала б авторитет, щоб стати його наступником, тож керували країною колективно. Керівниками по черзі щороку ставали представники республік або автономних регіонів.

“Тіто був сильним елементом, який об’єднував югославські народи та республіки. Після того, як він помер, було зрозуміло, що немає сили, яка б тримала ці нації та республіки разом”, – каже хорватський історик, професор Загребського університету Хрвоє Класіч.

У 1980-х економічна ситуація в Югославії суттєво погіршилася. Хорватія була раєм для туристів, але дедалі більше хорватів їхали працювати за кордон через високе безробіття. Спліт, 1985 рік

“У середині 80-х різниця у рівні життя між Словенією та Косовом була приблизно як між Британією та країнами Північної Африки. Місцеві економісти та політики казали, що Хорватія більше віддає у центральний бюджет, ніж отримує з нього”, – пояснює професор Класіч.

Він вважає, що тригером розпаду Югославії став лідер сербських комуністів Слободан Мілошевич, який з 1987 року виголошував запальні промови на захист сербів та сербської історичної спадщини.

Лідер сербських комуністів Слободан Мілошевич став голосом сербського націоналізму

“Це було вперше, коли націоналіст став лідером в одній з югославських республік. Він прагнув стати рятівником сербів, які жили в Хорватії, Боснії, Косові та Чорногорії. Слободан Мілошевич та націоналісти в Сербії спровокували національний рух у Хорватії, а сербсько-хорватські відносини відіграли ключову роль в розпаді Югославії”, – вважає професор Класіч.

В інтерв’ю Сербській службі BBC останній президент Югославії і колишній президент Хорватії Стіпе Месіч висловився про роль Мілошевича у розв’язанні війн в Югославії так:

“Основна причина війни полягає в тому, що Мілошевич хотів створити Велику Сербію, але як великий актор він дурив світ, що насправді бореться за Югославію. Він знав, що світ сентиментальний щодо Югославії, заслуг Тіто та перемоги у Другій світовій війні”.

Франьо Туджман на пресконференції у квітні 1990 року

У цих умовах у червні 1989 року низка хорватських дисидентів, репресованих за часів “Хорватської весни” комуністів та представників інтелігенції сформувала “Хорватську демократичну співдружність” на чолі з Франьо Туджманом.

Платформа ХДС була правою за поглядами і прагнула суверенітету Хорватії в рамках Югославської конфедерації або повної самостійності.

“Франьо Туджман у середині 1980-х поїхав до США та Канади і розпочав дискусію з антикомуністичною діаспорою. Ці люди погоджувалися, що має бути якийсь пошук згоди між хорватськими правими та лівими. Тож він був кращим кандидатом, щоб вибудувати довіру між дітьми усташів та дітьми партизанів. Його (комуніста) ув’язнення за націоналізм дало йому багато козирів”, – каже історик Хрвоє Класіч.

Навесні 1990 року у Хорватії відбулися перші демократичні вибори, на яких ХДС отримала більшість у парламенті.

“Хорватська діаспора вклалася в ХДС фінансово, допомогла організаційно і кадрово. Це були і колишні усташі, і югославські економічні мігранти. На це наклалася і підтримка Туджмана з боку населення”, – вважає Максим Каменецький.

“Революція колод”

Згідно з переписом населення 1991 року, 78,1% мешканців Хорватії складали хорвати, 12,2% (582 тисячі людей) – серби, 0,9% – босняки-мусульмани. 2,2% мешканців назвали себе югославами.

Перемога ХДС на виборах 1990 року викликала негативну реакцію сербів у Хорватії, які переважно проживали у районах на кордоні з Боснією та Сербією.

“Зіграв роль травматичний досвід Другої світової. Тоді усташі збирали сербів на площах та в церквах і підступно вбивали. 1991 року, коли хорвати почали міняти символи і виголошувати націоналістичні промови, у багатьох сербів було відчуття déjà vu, і вони вирішили діяти на випередження”, – пояснює Анатолій Демещук.

У травні 1991 року у Хорватії створили Національну гвардію, яка була воєнізованим підрозділом МВС і не підпорядковувалася Белграду

Нове хорватське керівництво бачило потенційну небезпеку в сербах, які працювали в держустановах та поліції.

“Ще 1990 року почалися погрози і витискання з роботи, почали виганяти з вищих поліцейських посад сербів. Декомунізація у Хорватії пройшла під грифом звільнення від сербського домінування”, – каже Анатолій Демещук.

У серпні 1990 року сербські політики провели невизнаний референдум про автономію районів з сербським населенням. Щоб протидіяти хорватській поліції, яка хотіла зірвати голосування, вони перекривали дороги колодами, тож ці події назвали “Революцією колод”.

Після цього, у грудні, хорватський парламент ухвалив нову Конституцію з формулюванням, що Хорватія є “державою хорватської нації та національних меншин, які проживають у Хорватії”. Це ще більше не сподобалося лідерам сербів, які не погоджувалися зі статусом нацменшини.

У 1991 році радянське керівництво намагалося домогтися примирення між Туджманом (ліворуч) та Мілошевичем (праворуч)

Керівництво Хорватії готувалося до війни і нелегально купувало зброю, а Франьо Туджман шукав союзників. Не тільки на Заході, але й в Радянському Союзі, на який намагався спертися і Мілошевич.

20 травня 1991 року балканіст Максим Каменецький був перекладачем Франьо Туджмана на його зустрічі з Леонідом Кравчуком і бачив реакцію хорватського лідера на результати референдуму за незалежність Хорватії.

“Я спостерігав за Туджманом, бо він перебував у сусідній кімнаті, а двері між двома приміщеннями були відчинені. Тоді йому сказали, що проголосували за незалежну Хорватію. Він був надзвичайно щасливий та натхненний”, – розповідає експерт.

На сайті Верховної Ради є комюніке того візиту Туджмана до України. Одна з тем до нього не потрапила.

“У Туджмана була ідея за допомогою України організувати групу центральноєвропейських держав, які разом торуватимуть шлях до європейської інтеграції, ідея, що українці і хорвати разом могли б стати локомотивом змін в регіоні. Він запитував Кравчука, чи може Україна розглядати питання зовнішньополітичної єдності з іншими країнами”, – розповідає Максим Каменецький.

“Окрім того, його як військового дуже цікавили питання співробітництва у цій сфері, щоб скласти силовий блок”, – згадує він.

Втім, українське керівництво жило в інших реаліях.

“Ще існував Радянський Союз. У Кравчука, якого цікавили прагматичні речі, навіть в думках не було тоді ідей, що ми кудись підемо самостійно. Була ж ідея, що СРСР трансформується у щось гарне та добре”.

Блок-пост хорватської поліції неподалік від Загреба влітку 1991 року

“Вітчизняна війна”

25 червня 1991 року Хорватія та Словенія оголосили незалежність.

У Словенії спалахнули короткотривалі бої між словенською поліцією та Югославською народною армією (ЮНА), у Хорватії між створеною при МВС Національною гвардією та ЮНА.

Керівництво Югославії вирішило заплющити очі на незалежність Словенії, але до кінця боротися за Хорватію.

Хорватські нацгвардійці у бою, вересень 1991 року

Війна за незалежність Хорватії, яку традиційно називають Вітчизняною війною, стала ключовою подією, яка сформувала країну.

“Свою незалежність хорвати отримали внаслідок війни, Україні її навпаки подарували”, – вважає Максим Каменецький.

Похорон хорватських бійців у вересні 1991 року

Хорватський історик, професор Загребського університету Твртко Яковіна зазначає, що тоді був консенсус майже всіх хорватів, адже люди боялись сербського націоналізму і Мілошевича, який недооцінив бажання хорватів битися до кінця.

Хорватські бійці на вулицях Осієка

Головним противником Хорватії на початку війни була Югославська народна армія. Вона ще мала інтернаціональний характер, але військові словенці, хорвати, босняки, албанці та македонці масово йшли з неї.

“Армія опинилася під загрозою зникнення і шукала спонсора. Вони дійсно спиралися на найсильнішу республіку – Сербію, але вони втратили компонент Югославії”, – зазначив в інтерв’ю Сербській службі ВВС останній президент Югославії Стіпе Месіч.

Танки ЮНА їдуть по хорватських полях кукурудзи влітку 1991 року

Хорватії довелося з нуля створювати армію. В її складі об’єдналися як колишні комуністи, які складали ядро офіцерського складу, так і добровольці та представники діаспори.

“Туджман вважав себе людиною, покликаною історією примирити нащадків партизанів та усташів заради створення незалежної Хорватії. Він загравав і з людьми з усташської еміграції, і з кадровиками з Югославської народної армії”, – пояснює Анатолій Демещук.

Похорон хорватського поліцейського, вбитого в місті Ердут у липні 1991 року

У листопаді 1991 року місцеву Національну гвардію почали перетворювати на регулярну армію.

Війна у Хорватії після проголошення незалежності розпочалася з блокад казарм ЮНА.

У серпні почалася кривава облога югославською армією Вуковара – міста поблизу кордону з Сербією, яке для хорватів тепер є символом боротьби за незалежність, а у жовтні – облога та бомбардування Дубровника.

Так виглядав Вуковар після трьох місяців боїв між хорватськими військовими та ЮНА

Після перемоги ЮНА у боях за Вуковар місцева хорватська родина залишає місто. 21 листопада 1991 року

Конфлікт супроводжувався військовими злочинами та етнічними чистками з обох сторін.

У грудні 1991 року контрольовані сербськими повстанцями території утворили республіку Сербська Країна, а з січня 1992 року почало діяти перемир’я між сторонами конфлікту. До регіону ввели миротворців, але це не означало повного припинення бойових дій.

Солдат Сербської Країни стоїть поряд з могилами своїх товаришів у Грачаці, 6 лютого 1993 року

Після цього основний фокус змістився до Боснії, де війна спалахнула навесні 1992 року між прихильниками незалежності, яку підтримувала більшість місцевих босняків та хорватів, та прихильниками збереження у складі Югославії – сербами.

Спочатку у цій війні існував союз між хорватами та босняками, але прихильники Туджмана у Боснії мріяли про приєднання земель, населених хорватами, до Хорватії. Між хорватами та мусульманами у Боснії розпочалася війна, яка призвела, зокрема, до знищення історичного центру Мостара.

Зруйнований внаслідок боїв між військовими боснійських хорватів та боснійською армією історичний центр Мостара, червень 1994 року

Довго ходили чутки, що Слободан Мілошевич та Франьо Туджман домовилися про розподіл Боснії.

В інтерв’ю Сербській службі ВВС Стіпе Месіч, який деякий час був соратником Туджмана, а потім перейшов в опозицію, заявив, що домовленості існували.

Після проголошення незалежності Хорватія кілька місяців намагалася отримати міжнародне визнання.

“Туджман пояснював західним країнам, що Хорватія – це Захід, оборонці християнства, католики, називав її центральноєвропейською країною, а не балканською”, – каже Анатолій Демещук.

Першою Хорватію визнала Ісландія у грудні 1991 року, а ключові країни ЄС та США зробили це у січні 1992 року.

Найбільшу дипломатичну підтримку надавали Німеччина, Австрія та Ватикан. Для США Хорватія вийшла на перший план як партнер лише у 1994-1995 роках.

“Клінтон від самого початку зробив ставку на підтримку мусульман у Боснії, бо не бажав появи нової Палестини в центрі Європи. Він ледь не силою змусив Туджмана з Ізетбеговичем погодитися на мир 1994 року і створення Мусульмансько-хорватської федерації у Боснії. А потім США допомогли Хорватії 1995 року відновити цілісність, щоб вона допомогла вирішити конфлікт у Боснії”, – каже Анатолій Демещук.

Хорватія, порушуючи ембарго ООН, накопичувала зброю.

“Росія у 90-і роки посилала хорватам літаки зі зброєю. У 1995 році Туджман був на параді перемоги у Москві і йому дали орден. У розмовах з росіянами він себе позиціював як антифашист та переможець війни. І він відкрито заявляв, що треба дружити з Росією”, – розповідає Анатолій Демещук.

Як повідомляє видання Vecernji list, росіяни йшли на порушення ембарго ООН, аби заробити, а в НАТО закривали на це очі. Російські пілоти у небі над Хорватією раптово помічали технічну несправність і просили дозволу на посадку в хорватському аеропорту, де хорватські військові приймали цінний вантаж.

Загалом з 1992 по 1997 роки до Хорватії прилетіли 160 рейсів з проданою російською зброєю. Саме таким чином Хорватія отримала 21 винищувач МіГ-21, 11 бойових гелікоптерів Мі-24, боєприпаси, ракети та бомби для авіації, сотні протитанкових гранатометів “Фагот”.

1995 року Хорватія отримала від Росії зенітно-ракетні комплекси С-300, які могли знищувати літак на висоті від 20 метрів до 27 км і на відстані 200 км. Досі сперечаються, чи були вони готові для використання, але це був фактор стримування Сербії.

І це попри напоказ союзницькі стосунки Росії та Белграда.

Діти бавляться у напівзруйнованому передмісті Карловацу – Турань

“Буря” і зникнення Сербської Країни

Розв’язка у протистоянні з Сербською Країною настала 1995 року.

У 1994-1995 роках представники ЄС, США та Росії розробили план щодо розв’язання конфлікту між Хорватією та Сербською Країною Z4 – “Загреб чотири”. Він передбачав надання значній частині Сербської Країни автономії, хоча інша частина мала повернутися під контроль хорватської влади. Але лідери Сербської Країни відмовилися його розглядати.

“План Z4, який підтримали західні країни, надавав величезні права сербам – свою валюту та автономію, наприклад. По суті, це була федералізація. Серби його відкинули, і це відкрило шлях для хорватської операції”, – розповідає Твртко Яковіна.

Мешканці Сербської Країни протестують проти нового мандату миротворців ООН, тримаючи портрет лідера невизнаної республіки Мілана Мартича. Квітень 1995 року

Українська балканістка, керівниця проєкту “Балканський оглядач” Наталія Іщенко вважає, що певною мірою цей план нагадував мінські домовленості.

“Досі тривають суперечки, чому серби відмовилися. Мені здається, що вони бачили, що Сербська Країна не залишиться в тих кордонах, в яких вона є, а зменшиться. І, по друге, їхньою політичною метою була не автономія, а створення Великої Сербії”, – зазначає балканістка.

Провал Z4 спонукав Хорватію вирішити ситуацію військовим шляхом.

На той момент Сербська Країна складалася з трьох основних територій, відірваних одна від одної – Кнінської країни та Західної Славонії на кордоні з Боснією та Східної Славонії на кордоні з Сербією.

Спершу у травні 1995 року під час операції “Блискавка” хорватські військові відбили в Сербської Країни невеликий район Західної Славонії. Далі настала черга основної частини Сербської Країни з її столицею Кніном.

Хорватський солдат спостерігає за двома сербськими жінками у містечку Пакрац, Західна Славонія, 6 травня 1995 року

Хорватська армія, яка за рахунок мобілізації зросла зі 100 до 250 тисяч людей, провела 4-7 серпня операцію “Буря” в основній частині Сербської Країни. Хорватські війська під командуванням генерал-майора Анте Готовіни (його прізвище ще не раз фігуруватиме у хорватській історії), взяли столицю Країни Кнін. Югославія Слободана Мілошевича не прийшла на допомогу.

Втрати хорватської армії становили понад 170 загиблих та кілька сотень важкопоранених. В армії Сербської Країни загинули від 560 дло 740 бійців. Кількість жертв серед сербського цивільного населення оцінюється у понад 200 людей хорватською стороною, у понад 1200 – сербською.

Хорватський військовий перевіряє будинок у місті Петріня, 8 серпня 1995 року

Колона біженців з Сербської Країни перетинає кордон Боснії та Сербії

Приблизно 200 тисяч сербів втекли з Хорватії до Боснії. З одного боку наказ про евакуацію віддав президент Сербської Країни Мілан Мартіч, з іншого боку – серби побоювалися військових злочинів.

“Супротивником була більш цілеспрямована, краще озброєна хорватська армія. – пояснює Твртко Яковіна легкість розгрому Країни. – До того ж Сербська Країна – це були найменш розвинуті частини Хорватії, найбідніші, попри допомогу Белграда та боснійських сербів”.

“До 1995 року хорватські серби були практично повністю деморалізовані, а хорвати створили сильну армію”, – вважає Максим Каменецький.

Серби-біженці пілся розгрому Сербської Країни

Інша доля чекала хорватське Придунав’я (Східна Славонія, Бараня та Срем) – останню частину Сербської Країни на кордоні Хорватії з Сербією з населенням майже 200 тисяч людей.

Місцеві політики-серби після розгрому Країни погодилися на мирну реінтеграцію.

“Я думаю мирна реінтеграція Східної Славонії та Срема – одне з найбільших досягнень ООН. На жаль, про це мало говорять, хоча в історії не було багато таких успішних кейсів реінтеграції без війни”, – каже Твртко Яковіна.

Вуковарська вежа – символ перемоги Хорватії у війні

На думку Наталії Іщенко, головний результат мирної реінтеграції цього регіону – збереження тисяч життів.

“Багато людей залишилася живими. Проте люди, які керували мирною реінтеграцію, розповідали, що їм було неймовірно важко. Важко було йти на компроміс з людьми, які вбивали їхніх друзів та родичів. Але їм довелося”.

У січні 1998 року ці території повернулися під повний контроль Хорватії.

Ізоляція

Війна для Хорватії завершилася.

Хорватські військові повернулися у Загреб після операції “Буря”

У грудні 1995 року припинилася війна і в сусідній Боснії.

Дейтонська угода, яку підписали під тиском Заходу Туджман, Мілошевич та лідер босняків-мусульман Ізетбегович, поклала край надіям прихильників “Великої Хорватії” на приєднання населених хорватами регіонів Боснії до Хорватії.

Угода передбачала існування Мусульмансько-хорватської федерації в складі Боснії і Герцеговини. На відміну від боснійських сербів, боснійські хорвати не отримали права на створення власної республіки.

У самій Хорватії чимало мешканців вирішили, що настав час зосередитися на внутрішніх проблемах.

Країна суттєво відстала за рівнем життя від сусідньої Словенії. Дедалі більше питань виникало до приватизації, проведеної під час війни.

Підписання Туджманом, Мілошевичем та лідером боснійських мусульман Алією Ізетбеговичем Дейтонських угод завершило війну у Боснії

Західні країни буди невдоволені слабкими та авторитарними політичними інститутами Хорватії, ситуацією з правами людини, перепонами на шляху повернення сербських біженців, стагнацією ринкової економіки.

“У Туджмані західний істеблішмент вбачав хижака, який все одно хоче відкусити шматок Боснії”, – каже Анатолій Демещук.

Окрім того, Хорватія відмовлялася співпрацювати з міжнародним трибуналом у справах колишньої Югославії щодо військових злочинів, скоєних під час Вітчизняної війни.

Хоча хорватські суди судили усташів, які керували концтабором Ясеноваць під час Другої світової війни. Дінко Шакіча, який шкодував, що не зміг стратити більше сербів, засудили на 20 років за вбивство 2000 в’язнів.

Керівник концтабору Ясеноваць Дінко Шакіч був засуджений саме за Туджмана

Опозиція критикувала Туджмана за тиск на ЗМІ та використання державного телебачення в інтересах правлячої партії. 1996 року президент кілька разів відмовлявся затвердити мера Загреба, обраного від опозиції.

“Репутація Туджмана під час війни була значно вищою, ніж під кінець 90-х. Він виграв війну проти югославської армії і сербів, які повстали. Після війни багато людей зрозуміли, що немає демократії, порушуються права людини, свобода ЗМІ”, – зазначає професор Класіч.

У листопаді 1996 року десятки тисяч мешканців Загребу вийшли на захист “Радіо 101”, яке хотіла закрити влада. Туджман звільнив міністра внутрішніх справ, якого вважав винним у тому, що не розігнав демонстрантів.

1997 року Туджман використав ореол переможця війни й за допомогою домінування на телебаченні переміг на президентських виборах з 61% голосів.

Але це була остання його перемога. Здоров’я хорватського лідера погіршувалося, в його оточенні відбувалися конфлікти. Помірковане крило виступало за поступки Заходу, аби отримати запрошення до ЄС та НАТО.

До політичного протистояння та міжнародної ізоляції додалися економічні проблеми – світова криза 1998 року вдарила по Хорватії, 14 банків зазнали краху.

“Хорватія була ізольована, де-факто стала вигнанцем у Європі. Ми втратили дорогоцінні роки на шляху євроінтеграції”, – каже хорватський історик Твртко Яковіна.

Після тривалої боротьби з раком у листопаді 1999 року Франьо Туджман передав свої повноваження спікеру парламенту на час шпиталізації, а 10 грудня помер у лікарні.

Могила Франьо Туджмана на кладовищі Мірогой, де ховають видатних хорватів

Як повідомляє Washington Post, експосол США у Хорватії Пітер Гелбрейт після смерті хорватського лідера заявив: “Туджман зміг здійснити свою першу мрію – створити незалежну Хорватію. Шлях до реалізації його другої мрії – інтеграції Хорватії в Європу відкриє його смерть. Він сам став перепоною на цьому шляху”.

Гелбрейт зазначав, що хорвати пам’ятатимуть Туджмана за “історичне досягнення” у побудові цілісної та вільної Хорватії, але також за “майже расистський світогляд”, який призвів до втечі сотень тисяч сербів.

Повернення до Європи

У січні 2000 року на парламентських виборах перемогла опозиція. Лідер соціал-демократів Івіца Рачан очолив новий уряд, в якому не було ХДС.

На президентських виборах у лютому президентом обрали колишнього соратника Туджмана Стіпе Месіча, який залишив ХДС через політичні розбіжності з президентом у 1994 році.

Месіч, який був очільником уряду Хорватії та спікером Сабору на початку 1990-х, полонив хорватів своєю прямолінійністю і переконливістю. Маючи імідж одного з фундаторів хорватської незалежності, він сконцентрувався на вступі Хорватії в ЄС та НАТО.

“У 2000 році всі напрямки політики змінилися. Було дуже багато високих гостей на інавгурації президента Месіча, зокрема, держсекретар США Мадлен Олбрайт”, – згадує Твртко Яковіна.

Месіч, який критикував Туджмана за авторитаризм, наступ на ЗМІ та провальну економічну політику, суттєво скоротив повноваження президента. У державному апараті перестала домінувати одна партія. Він також шукав примирення з сусідніми Сербією та Боснією.

У 2005 році його переобрали на другий термін.

Що ж до інтеграції в ЄС та НАТО, консенсус хорватів вже був не таким однозначним, як у боротьбі за незалежність у 1990-х.

США за адміністрації Буша-молодшого (2001-2009) активно підтримували інтеграцію Хорватії до НАТО

У 2007 році опитування показало, що лише 52% хорватів підтримують вступ країни до НАТО, 25% проти. Питання вступу на референдум не виносили, у 2009 році країна стала членом альянсу.

Лише у 2005 році почалися перемовини про вступ Хорватії до ЄС, які тривали до червня 2011 року.

У 2012 році 66,7% підтримали вступ до ЄС на референдумі, 33,3% проголосували проти. Явка становила лише 43%.

У червні 2013 року країна стала членом ЄС.

Дві третини хорватів у січні 2012 року підтримали членство Хорватії у ЄС

У фінансовому плані вступ до ЄС виявився надзвичайно вдалим кроком. Згідно з Угодою про партнерство між Єврокомісією та Хорватією, з 2014 по 2020 роки країні виділили зі структурних та інвестиційних фондів ЄС 10,7 млрд євро.

За 2013-2019 роки країна внесла до бюджету ЄС 2,6 млрд євро, а отримала звідти 4,5 млрд.

Ветерани та трибунал

На шляху до ЄС однією з ключових проблем було розслідування військових злочинів 90-х, чому не сприяв Туджман.

Ветерани, на думку Хрвоє Класіча, стали впливовою силою.

“Під час війни чимало робочих місць зникли, чимало військових не могли знайти роботу або ж їм нікуди було повертатися. Держава надала їм пенсії. Дехто виходив на пенсію у 26-27 років, вони отримували гроші і не нічого не робили. Влада їх використовувала як машину для голосування за правлячу партію”, – розповідає він.

З роками політичний вплив ветеранів зменшився, а пенсії не дали багатьом можливість подолати бідність.

Протест хорватських ветеранів проти затримання ветеранів за звинуваченнями у військових злочинах проти сербського населення

Увагу всього світу викликали процеси над хорватськими військовими, яких Міжнародний трибунал підозрював у вчиненні злочинів під час Вітчизняної війни.

У вересні 2000 року, коли Хорватія почала співпрацювати з трибуналом, 12 хорватських генералів, з них 5 у відставці, написали відкритого листа до хорватів з засудженням криміналізації Війни за незалежність та ставлення до ветеранів.

Президент Стіпе Месіч звільнив 7 генералів-підписантів, які ще перебували на військовій службі.

“Ті, хто думав, що тут можна здійснити переворот за допомогою памфлетів, помилилися”, – зазначив він.

У 2005 році початок перемовин про вступ Хорватії до ЄС відклали. Вважалося, що Хорватія не доклала достатньо зусиль для затримання генерала Анте Готовіни.

Протест проти затримання Анте Готовіни у Спліті, грудень 2005 року

Трьох командувачів операції “Буря” – Івана Чермака, Анте Готовіну та Младена Маркача – затримали у наступні роки. Це викликало масові протести. Чермака виправдали, а Готовіну та Маркача спочатку засудили на 24 та 18 років ув’язнення, але в листопаді 2012 року апеляційна палата трибуналу виправдала їх.

Готовіну та Маркача зустрічали на батьківщині як героїв, а в Сербії почали ще голосніше говорити про антисербський характер трибуналу.

У 2015 році Міжнародний трибунал з Югославії відхилив взаємні звинувачення Хорватії та Сербії. Хорватські – щодо здійснення геноциду хорватів Сербською Країною, і сербські щодо геноциду сербів під час хорватської операції “Буря”.

Українська дослідниця військових злочинів, експертка Аналітичного центру балканських досліджень Катерина Шимкевич зазначає, що зараз хорватське суспільство переважно не хоче говорити про воєнні злочини, на відміну від активістів.

“Активісти та правозахисники почали утворювати ініціативи, які ставили за мету збирати докази, вже тоді говорили, що злочини скоюють усі сторони. Наразі у Хорватії діють потужні науково-дослідні центри, які займаються питаннями воєнних злочинів. Вони намагаються дослідити злочини 90-х років”, – розповідає вона.

“Герої, а не злочинці” – з такими заголовками вийшли хорватські ЗМІ 17 листопада 2012 року після виправдання Анте Готовіни та Младена Маркача

“Немає правди для сербів” та “Це злочин” – реакція сербської преси на звільнення Готовіни

Проте молодь, за її словами, часто дивиться на ці злочини однобоко і бачить лише свої страждання, а всіх інших не рахують і не сприймають. Ветерани ж доносять свою версію правди, яка полягає в тому, що вони захищали батьківщину, а воєнних злочинів не було.

А що з правами сербів?

Згідно з переписом 2011 року, в Хорватії проживало 186 тисяч сербів, які становили 4,4% населення. Тобто на 395 тисяч менше, ніж було 1991 року, коли вони становили понад 12% населення.

Професор Класіч каже, що навіть для тих сербів, які не підтримували Сербську Країну, 90-і роки були складними.

“Це був не найкращий час, щоб бути хорватським сербом в Загребі, Спліті чи Осієку. Чимало людей змінили свої імена, бо по них можна було зрозуміти, чи є людина сербом або хорватом. Люди припинили ходити в православні церкви. Вони стали невидимими, не хотіли виглядати інакше, ніж інші громадяни Хорватії”, – розповідає історик.

5 серпня – День взяття столиці Сербської Країни Кніна – у Хорватії відзначають як державне свято, День перемоги і вдячності батьківщині і День хорватських захисників

Ситуація і зараз не безхмарна.

“Я думаю, що для багатьох хорватських сербів досі складно казати, що вони серби і православні. Це не насильницька асиміляція, це скоріше самоасиміляція, їм просто так легше жити”, – каже Класіч.

Зараз представник Незалежної демократичної сербської партії, яка має трьох депутатів у парламенті, є міністром у хорватському уряді. 2020-го року хорватське керівництво – президент Зоран Міланович та міністри – вперше взяли участь у заходах пам’яті вбитих цивільних сербів. Тоді ж місцеві сербські лідери взяли участь у вшануванні хорватських жертв війни.

Вшанування вбитих сербів у селах Плавно та Груборі, серпень 2020 року

30 років

Якою бачать сучасну Хорватію хорвати? Чим пишаються і чим занепокоєні?

Хрвоє Класіч каже, що найбільші досягнення Хорватії за 30 років – це здобуття незалежності та реально функціонуюча демократія.

“Стандарти в освіті, свободі ЗМІ, судовій владі стають вищими”, – додає історик. І наголошує, що рівність перед законом не є порожнім звуком – міністри та голова уряду за правопорушення потрапляли до в’язниці.

Ув’язнення експрем’єра Іво Санадера за корупцію для багатьох хорватів було свідченням того, що судова система працює

Як у випадку з прем’єром Хорватії у 2003-2009 роках від “Хорватської демократичної співдружності” Іво Санадером.

Але корупція та брак прозорості лишаються значною проблемою.

Окрім того, в Хорватії зберігається великий політичний розкол у суспільстві – між націоналістичним та ліберальним таборами.

Тривають дискусії щодо історії, оцінки постатей Туджмана та Тіто, історії Югославії.

Зібрання прихильників Тіто в його рідному селі, травень 2018 року

Хрвоє Крстіч зазначає, що є люди похилого віку, які вважають, що за Югославії був добрий час.

“Він був добрий чи вони просто були молодими?” – розмірковує він. Тоді були безкоштовні медицина, освіта та житло, менше агресії та націоналізму, але люди боялись висловлювати свою думку.

“Тіто для одних – передова постать політики у ХХ сторіччі, в регіоні чи світі, для інших – лідер партизанів-комуністів, винний у низці злочинів, відсутності демократії та кривавому розпаді Югославії”, – додає він.

Монумент Йосипу Тіто у його рідному селі Кумровец на 40-і роковини його смерті, травень 2020 року

Інтеграція до ЄС зайняла набагато більше часу, ніж очікували хорвати. І тут вже дехто вбачає провину Туджмана.

“Дехто пам’ятає про Туджмана лише добре, дехто лише погане. Я думаю, що він викликає змішані почуття. ХДС намагалася збудувати культ його особистості як “батька нації” та “засновника Хорватії”. Це не найкращий шлях, щоб думати про минуле”, – каже історик Хрвоє Класіч.

Монумент Франьо Туджману у Вуковарі

Дедалі більше значення для хорватів мають економічні проблеми.

Адже за доходами на душу населення Хорватія посідає передостаннє місце в ЄС – гірша ситуація лише в Болгарії. Принаймні частині хорватів це не додає оптимізму, адже мрією було жити не гірше, ніж у сусідній Словенії.

Ще одна важлива проблема – демографічна. За 30 років незалежності населення країни скоротилося з 4,7 млн до 4 млн, з них на понад 500 тисяч вже після війни.

Протест проти корупції у центрі Загребу

Багато хорватів мігрує у пошуках кращої роботи за кордон. Велика хорватська діаспора вже давно існує в США, Канаді, Німеччині та Австрії.

Соціальна нерівність підсилює ці процеси.

“Відчуття нерівності, того, що не можна отримати нормальної роботи, виштовхує людей з країни. Є нерівність у нерозвинених частинах країни, де без членства в правлячій партії нічого не можеш досягнути. І є молодь, яка вже не хоче чекати”, – пояснює професор Яковіна.

Збірна Хорватії з футболу на Чемпіонаті світу 1998 року у Франції стала бронзовим призером

2018 року хорватські футболісти стали срібними призерами чемпіонату світу

Втім, є інший бік Хорватії, який доводить, що разом хорвати вміють битися за перемогу і досягати успіху.

Неодноразово світ зі здивуванням слідкував, як збірні Хорватії з командних видів спорту – футболу, баскетболу, гандболу, водного поло – виграють або здобувають срібні чи бронзові медалі на світових чемпіонатах.

“Просто тут живе багато талановитих людей”, – пояснює цей феномен Твртко Яковіна.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!