Чому керівник запорізького ансамблю Misteria Nova зійшов зі сцени

Повномасштабна війна боляче вдарила по освітніх закладах прифронтових територій, особливо мистецького спрямування. Культура грає чільну роль у суспільстві, але цитаделей виховання її творців у нас і в мирний час чомусь було небагато. А через близькість до територій бойових дій чимало фахівців та студентів змушені були виїхати у більш безпечні місця. Тож контингенту, як кажуть держслужбовці, поменшало. Результати вступної кампанії не особливо тішать. Освітній процес фактично відбувається у дистанційній формі. Навчальні плани складно виконувати, бо по деяких дисциплінах банально не вистачає студентів.

У подібній ситуації опинився і КЗ “Запорізький фаховий музичний коледж імені П.І.Майбороди” Запорізької обласної ради. Проте у цьому навчально-мистецькому центрі невтомно шукають вихід з труднощів, і це непогано вдається.

Продовження навчання музикантів – виклик ворогу

По-перше, тут за майже два роки великої війни не розгубили студентів-старшокурсників навіть за кордоном. Зокрема, минулого навчального року близько десяти молодих музикантів не брали “перерву на війну” й успішно закінчили навчання. На випускному вечорі у коледжі в червні 2023-го звучали записи результатів їхньої напруженої роботи.

Але що робити з молоддю, яка тільки долучається до великого шляху опанування музичним мистецтвом? Про те, які ноу-хау винайшли у музичному коледжі, розповів директор Запорізького фахового музичного коледжу імені П.І.Майбороди, заслужений працівник культури України Сергій Пелюк на прес-конференції у Запорізькому Центрі журналістської солідарності.

“І у прифронтовому місті треба продовжувати об’єднуватися і працювати. Це виклик ворогам і наш посильний внесок у майбутню перемогу, – вважає Сергій Олександрович. – Ми зараз працюємо за змішаною формою навчання: загальноосвітні та теоретичні дисципліни викладаються дистанційно, а фахові, професійні – в очному режимі. Я прихильник такого формату, бо навчити співати чи грати по телефону неможливо, це профанація”.

Інструментарій музиканта не виникне з порожнечі

Пан Сергій має рацію: виконавчий апарат музиканта – не лише пальці чи губи, а весь психофізичний інструментарій. Який учень набуває і тренує не лише тихо сам із собою, а й через відвідування концертів, слухання живої музики, спостереження за манерою гри професійних виконавців і – чи не найголовніше – спілкування з педагогом. Викладачі запорізького музичного коледжу не шкодують часу і по кілька годин на день спілкуються зі студентами один-на один – не всі батьки можуть собі таке дозволити.

“Навчаючи мистецтву, ми вкладаємо у наших дітей (їх так з любов’ю у коледжі називають, хоча вік студентів 15-19 років – авт.) душу, світогляд, починаючи від етичних засад і завершуючи іноді дрес-кодом. Стосунки стають майже родинними, і після навчання ми з випускниками залишаємося друзями й однодумцями”, – каже пан Пелюк.

Не менш важливе і навчальне очне спілкування з колегами. Візьмімо, наприклад, хор чи оркестровий клас: виконавці мають чути один одного, миттєво реагувати на диригента. Коли хтось каже, що можна зробити окремі записи і потім усе змонтувати, – той не розуміє головного: подібний підхід означає демонстрацію високих технічних можливостей, але не мистецтво.

Студентський ансамбль Misteria Nova – сміливий експеримент у відповідь на труднощі

До великої війни до Запорізького фахового музичного коледжу вступали абітурієнти не тільки з нашої області, а й із Генічеська (Херсонська область), Марганця (Дніпропетровська область), інших південно-східних українських міст. Цього начального року серед вступників були самі запоріжці. І на жаль, після серйозних прильотів виїзд до більш безпечних місць продовжувався.

Через це не вистачає студентів для оркестру народних інструментів і камерного оркестру. А оркестровий клас, згідно з навчальними планами, – святая святих з першого курсу по четвертий. Що робити?

У Сергія Пелюка виникла ідея створити експериментальний колектив зі студентів різних курсів та різних інструментальних груп. Так і почалося становлення ансамблю з 12 музикантів:

Новий колектив отримав ім’я Misteria Nova.

Назва виникла не спонтанно. Квінтет викладачів коледжу Misteria, заснований Сергієм Пелюком у 2005 році, мав шалений успіх на багатьох концертних і театральних майданчиках України і за кордоном. Зараз квінтет не може виступати через відсутність двох його членів у Запоріжжі. Але славу не сховаєш). І студенти запропонували Сергію Олександровичу назвати власний ансамбль Misteria Nova.

“Дещо нагадує “Таврія Нова”, – посміхається пан Сергій. – Але вони так захотіли, тож нехай так і буде”.

Новація цікава не лише за формою, але й за змістом. Бо ансамбль відрізняється від оркестру не лише кількістю виконавців (грубо кажучи, оркестр великий, ансамбль маленький), а й рівнем професійної взаємодії. В оркестрі групи виконавців підкоряються волі диригента, який, власне, і є автором прочитання музичного твору. А в ансамблі музиканти висловлюють спільну думку і водночас кожен є Солістом.

Чому дебют солістів вийшов американським)))

Коли Сергій Пелюк замислився над підбором репертуару для студентського ансамблю, то вийшло, як у приказці “на мисливця й звір виходить”. Пан Сергій отримав листа від “Американського дому” (підрозділ Посольства США в Україні), у якому висловлювалася надія бачити в українських мистецьких навчальних закладах програми, які б “сприяли формуванню взаєморозуміння між двома народами шляхом занурення у культуру і повсякденне життя Сполучених Штатів Америки”. Чому б і ні?

Сергій Олександрович зупинився на творчості відомого композитора і диригента Лероя Андерсона, у доробку якого є твори як класичного, так і джазового спрямування, ще й з превеликим гумором. Увесь вересень Сергій Пелюк робив переклади оркестрових партитур для ансамблю, потім пішов репетиційний період, і в підсумку у дебютний “оберемок” Misteria Nova увійшли вісім творів Лероя Андерсона, серед яких є промовисті назви “Синкопований годинник”, “Вальсуючий кіт”, “Балет для наждачного паперу” і “Концерт для друкованої машинки”.

Робота над такими інтригуючими творами викликала величезний ентузіазм у молодих музикантів. Які власноруч виготовили оригінальні “інструменти“ з наждачки і відшукали стару друкарську машинку з напрочуд музикальним “голосом”. Зрозуміло, що ці веселощі були приємним бонусом до наполегливого засвоєння непростих для виконання творів, а також до набуття навичок музичного спілкування студентів між собою за… відсутності диригента. Нагадаємо, в ансамблі кожен – Соліст! А Сергій Пелюк каже, що в якийсь момент на репетиції відчув себе зайвим і скромно відійшов набік, тобто спустився зі сцени до глядацької зали))).

Прем’єра студентського ансамбля Misteria Nova відбулася на початку грудня під овації глядачів. Бог і ЗСУ послали тишу, хоча виконавці й гості були готові до перерви на випадок тривоги. Щирими оплесками нагородили молодих музикантів і журналісти, коли почули і побачили на ноутбуці фрагменти запису прем’єрного концерту. Сергій же Пелюк стримано прокоментував: “Їх не соромно слухати”.

Попереду в ансамблю Misteria Nova багато роботи і випробувань. Та ми віримо, що творча винахідливість, наполегливість, працелюбність і воля до перемоги допоможуть студентам і викладачам Запорізького фахового музичного коледжу імені П.І.Майбороди успішно здолати усі труднощі. І у гостинних стінах коледжу навчатимуться сотні майбутніх музикантів, а може, й більше – у тому числі, фахівців інших галузей культури.

Ганна ЧУПРИНА, фото авторки та зі сторінки у соцмережах Сергія Пелюка

До складу ансамбля Misteria Nova зараз входять: Костянтин Івасенко, Анастасія Підварська, Софія Фадіна, Катерина Моногошева (усі — скрипка), Павло Макєєв (баян), Герман Матвєєв і Іван Василенко (обидва – акордеон), Артем Щербинка (баян-бас), Ася Свістунова (рояль), Михайло Косарєв (гітара-бас), Олена Безродна і Любов Хіхлова (обидві — ударні інструменти).

Oтримуйте нoвини швидше з дoпoмoгoю нaшoгo Telegram-кaнaлa: https://t.me/migcomua

«Культ Жукова – це одна з головних опор нинішнього російського неототалітаризму» – Сергій Грабовський

Коли у програмі «Говорить великий Львів» мер Одеси Геннадій Труханов вимагає, щоб проспекту Небесної Сотні була повернута попередня назва – проспект маршала Жукова, це не дивує. Не дивує і те, що Андрій Лесик, голова харківської організації ОПЗЖ, гордо описує покладання квітів до відновленого бюсту «великого полководця маршала Жукова» і заявляє: «Жуков – найдостойніший». Бо ж ідеться про політиків і політичні сили, які, як виглядає, ненавидять не лише український, а і російський народи, й люблять тільки владу, бажано – тотальну і тоталітарну. А тому неправі ті, хто вважає культ Жукова питомим для росіян.

Іще в 1987 році російський письменник-фронтовик Віктор Астафьєв писав про «маршала перемоги» Георгія Жукова: «Ох, який це вигодованець «батька і вчителя»! Який браконьєр російського народу. Він, він і товариш Сталін спалили у вогні війни російський народ і Росію». І ще: «Тільки злочинці могли так розкидатися своїм народом!»

А от оцінка не солдата, а маршала, зроблена на початку 1943-го: «Це людина страшна і недалека. Вищої марки кар’єрист…» Так написав майбутній маршал, а тоді генерал-полковник Андрій Єрьоменко. І далі: «…Жуковське оперативне мистецтво – це перевага в силах у 5-6 разів, інакше він не буде братися за справу, він не вміє воювати не кількістю і на крові будує свою кар’єру».

Дивує інше: що в Україні знаходяться історики та публіцисти, які вважають Жукова лише одним зі сталінських маршалів, не гіршим і не кращим з них. А тим часом Жуков – не «один з». Він був єдиним заступником Сталіна як Верховного головнокомандувача й одним з двох перших заступників Сталіна як наркома оборони.

• Жуков 1 лютого 1941 року очолив Генштаб Червоної армії, і здійснене під його керівництвом планування майбутньої війни мало наслідком страхітливу трагедію 1941 року.
• Жуков по війні очолив совєтську окупаційну адміністрацію у Східній Німеччині й організував її масштабний грабунок в інтересах військово-політичної еліти, не забуваючи, звісно, й себе.
• У 1954 році Жуков організував і провів навчання на Тоцькому полігоні з реальним використанням ядерної зброї, наслідком чого стало опромінення до 60 тисяч військовиків.

Росія. Пам’ятний знак щодо проведення 14 вересня 1954 року на Тоцькому полігоні в Оренбургській області військового навчання з використанням ядерної зброї, яким керував маршал Георгій Жуков

• У 1956 році Жуков уже як міністр оборони СССР організував придушення Угорської революції.
• Нарешті, Жуков написав (чи від його імені були написані) унікально брехливі мемуари, які офіційна пропаганда як в СССР, так і в Росії оголосила каноном правди про війну.

Виплеканий культ Жукова – одна з головних опор нинішнього російського неототалітаризму. А в Україні цей культ підхоплюють ті, хто орієнтується на Кремль

Ні, не був Жуков «одним із». Відтак виплеканий культ Жукова – це одна з головних опор нинішнього російського неототалітаризму, який веде Росію і її народ до катастрофи. А в Україні цей культ підхоплюють ті, хто за будь-яких обставин орієнтується на «зоресяйний Кремль».

Не можна ставити невірний діагноз, применшуючи роль Жукова у війні та після неї; це заважає лікувати суспільну недугу, одну з опор і складових російського «міфу ХХІ століття».

Маршал Радянського Союзу Георгій Жуков (праворуч) позує скульптору Віктору Думаняну. Москва, 1966 рік

«Геній Жукова»: лише один сюжет 1941-го

Погляньмо на один із найважливіших аспектів діяльності Жукова на чолі Генштабу Червоної армії. Танкові з’єднання зарекомендували себе як головна наземна ударна сила Другої світової. СССР мав 8 механізованих корпусів (танки, мотопіхота, мотоциклісти), створених у липні 1940 року, ще один був створений у грудні.

В кожному за штатом – близько 1100 танків і 150 гарматних броньовиків. Загалом у них мало бути новітніх 5670 середніх Т-34 і важких КВ-1, а до того 2700 легких швидкісних БТ-7 та понад 1200 легких танків підтримки піхоти Т-26 (переважно вогнеметних). Основна маса – 6500 БТ-7 і Т-34 могли рухатися зі швидкістю 50-55 км/год по шосе, а інші – КВ-1 і Т-26 – 30 км/год. Украй не вистачало нових важких і середніх танків (станом на кінець 1940 року випустили лише 117 Т-34 та 140 КВ-1), але ж Червона армія мала близько 5000 БТ-7 і 500 середніх Т-28. 400 БТ-7 в корпусі (ще були окремі моторизовані дивізії з БТ-7) при вмілому використанні – страшна сила, тим більше, якщо підкріпити її півсотнею Т-28. А число Т-34 і КВ-1 тим часом би нарощувалося: розгортався їхній масовий випуск (станом на 22 червня 1941 року в Червоній армії було вже 2100 Т-34 і КВ).

Відтак улітку 1941 року СССР мав би 9 добре навчених і «зіграних» мехкорпусів (мк), нехай й укомплектованих на 2/3, а ще – кілька окремих танкових і моторизованих дивізій плюс важку танкову бригаду (півтори сотні Т-35 і КВ-2) плюс танкові батальйони (54 Т-26) у 200 стрілецьких дивізіях плюс батальйони БТ-5 у кавалерійських дивізіях. І це не рахуючи розвідувальних рот на легких плаваючих Т-37, Т-38 і Т-40 у кожній дивізії. Загалом лише БТ-7 було стільки, скільки всіх танків у Німеччини на всіх ТВД, а їхні гармати пробивали броню всіх німецьких танків, в тому числі й 1400 середніх.

Що за цих обставин роблять нарком оборони Тимошенко і начальник Генштабу Жуков? З їхньої ініціативи починається формування ще 20 (!) мк. Щоб дати їм хоч якісь танки, їх забирали звідусіль – зі стрілецьких і кавалерійських дивізій, з окремих танкових бригад. Жуков заявив: потрібні ще 32 тисячі танків, із них 16 тисяч танків нових типів.

Якби «великий полководець» умів рахувати, він би знав – загалом потрібно понад 1 млн підготовлених танкістів і ще 3 млн бійців допоміжних формувань (в усій Червоній армії було тоді 5 млн військовиків). При цьому план випуску боєприпасів на 1941 рік, підписаний Тимошенком і Жуковим, містив рядок про 2,3 млн бронебійних 45-мм снарядів (їх уже було 12,1 млн). А про бронебійні снаряди для 76-мм гармат, озброєними якими були середні та важкі танки (за винятком КВ-2), «великий полководець», схоже, згадав лише на початку травня і похопився, затребувавши 600 000 пострілів. Та було пізно. Підсумок: 22 червня у цілому ряді мехкорпусів нові танки не мали жодного бронебійного снаряду.

Ось як оцінив жуковське планування командир 9-го механізованого корпусу, майбутній маршал (тоді генерал-майор) Костянтин Рокосовський: «Корпус лише звався механізованим. З гіркотою дивився я на поході на наші старенькі Т-26, БТ-5 и нечисленні БТ-7, розуміючи, що тривалих бойових дій вони не витримають. Не кажу вже про те, що і цих танків у нас було не більше від третини належних за штатом». Справді, 9-й механізований корпус мав 300 легких танків Т-26 перших моделей, БТ та Т-37/38.

«Те, що сталося 22 червня, не передбачалося жодними планами, тому війська були захоплені зненацька у повному сенсі цього слова (інакше кажучи, планів оборони не було – ред.), – писав Рокосовський. – Можу про це судити хоча б по змісту оперативного пакета, який був мною відкритий у перший день війни. Зміст його підганявся під механізований корпус, який закінчив період формування… Про що думали ті, хто складав такі директиви, вкладаючи їх в оперативні пакети і зберігаючи за сімома замками? Адже їхні розпорядження були явно нереальними.

Знаючи про це, вони все ж їх віддавали, переслідуючи, впевнений, мету виправдати себе в майбутньому, пославшись на те, що наказ для «рішучих» дій таким-от військам (з’єднанням) ними був відданий. Їх не турбувало, що такий наказ – посилка мехкорпусів на винищення. Гинули в нерівному бою хороші танкістський кадри, самовіддано виконуючи в боях роль піхоти», – написав Костянтин Рокосовський.

Жуков завжди був Жуковим

​У підсумку «геніальне» планування війни Жуковим, а також керування ним Генштабом, а потім фронтами, призвели до втрати Червоною армією понад 28 тисяч танків (це втричі більше, ніж було в усіх інших державах на 22 червня 1941 року).

«Маршал Перемоги» чи «Маршал-м’ясник»: Георгій Жуков і його місце в українській історії

В 1942-43 роках Жуков спалив іще кілька тисяч совєтських танків, безуспішно намагаючись узяти Вязьму та Ржев, а в квітні 1945-го він приніс у жертву дві танкові армії, прагнучи до 1 травня взяти Берлін.

За все маршал Жуков багато разів заслужив суд військового трибуналу та суворий вирок, натомість путінська Росія та її пахолки в Україні його обожнюють.

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Сергій Грабовський

Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.