Олена Ільїних Вік, зріст, вага, біографія, вартість 2021 рік та більше

Дослідіть життя Олени Ільїних від дня її народження до наших днів. За нашими даними, вона народилася в невідомому, невідомому 1 січня 1994 року. На цей рік їй 26 років, а її справжнє ім’я Олена Ільїних. Цікавий факт, що Олена Ільїних народилася під знаком гороскопу Козерога.

Це означає, що іноді навіть зірки працюють на користь Олени Ілліних. Вона отримує задоволення від своєї роботи і продовжує намагатися, як може. Саме тому більшість людей знають Олену Ільїних як відому знаменитість з вражаючою фаною. Їх підтримка допомогла їй досягти деяких своїх довгострокових цілей у кар’єрі.

Вік: скільки років Олені Ільїних? Де вона народилася?

Вона народилася в невідомому, невідомому і їй 26 років. Олена Ільїних народилася 1 січня 1994 року.

• Вік: 26
• Національність: невідомо
• Етнічна приналежність: невідомо

Який її знак гороскопу?

Олена Ільїних народилася під знаком гороскопу Козерога, що допомогло їй досягти кар’єрних цілей. Її китайський гороскоп – собака.

Вартість: Скільки грошей має Олена Ільїних?

Скільки коштує Олена Іллінихс?

За даними загальнодоступних джерел, її зарплата становить близько 100 тис. Доларів – 5 мільйонів доларів.

Одне з найбільш перегляданих відео Олени Ільїних на YouTube

Олена Ілліних зростом і вагою

Якщо ви хочете дізнатися, наскільки висока Олена Ільїних і скільки вона важить, продовжуйте читати наступні рядки

Олена Ілліних справжнє ім’я

Ви не знаєте, що її справжнє ім’я – Олена Ільїних.

Де живе Олена Ілліних

Олена Іванівна Теліга народилась в Іллінському під Москвою в інтелігентній, напівбілоруській- напівукраїнській родині: мати — дочка православного священика; батько Іван Опанасович Шовгенів — знаний фахівець, гідротехнік-практик. Коли дівчинці було п’ять років, Шовгенови переїхали до Петербурга.

3 1918 року родина мешкає в Києві. У Києві Олена вчиться в Жіночій гімназії Дучинської; вивчає українську мову поряд з російською, німецькою, французькою. Вивчає і такі дисципліни, як Закон Божий, російська граматика, історія, арифметика, географія, чистопис, малювання та креслення. Зі згортанням приватної освіти та вказівкою, що, всі діти повинні навчатися в єдиних трудових звичайних школах, Олена потрапляє до саме такої.

Батько, урядовець УНР, разом зі старшим сином у 1920 році опиняються в еміграції в Чехословаччині. Навесні 1922 року матері Олени разом дочкою та сином Сергієм вдається вибратися з радянської України спочатку в Польщу, а в липні 1922 року оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині, де на той час ректором Української господарської академії був її чоловік. Саме в Чехії Олена спочатку отримує атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Тут вона знайомиться зі своїм вірним другом Михайлом Телігою, одружується з ним. Саме в Чехії відбувається її становлення як поета, публіциста, літературознавця.

Ще з 1929 року Олена Теліга перебуває в Польщі, коли у Варшаві помирає її мати. З початком другої світової війни настають злигодні та нестатки: іноді їй доводилося працювати з музичними номерами в нічних кабаре — і навіть манекенницею, але потім вдається влаштуватися вчителькою початкових класів. Усе гострішою стає публіцистична думка Олени Теліги — увиразнюються її культурологічні та ідеологічні рефлексії. Вона пише блискучі статті «Сліпа вулиця», «Партачі життя», «Якими нас прагнете?», що й по сьогдні не втратили своєї актуальності.

Проте тяжіння до Києва живе в її душі постійно: «трагічний» Київ чекає її — і вона ні на хвилину не замислюючись над тим, що на неї чатує небезпека, в будь-яку мить готова вирушити у далеку путь до улюбленого рідного міста.

Після загибелі Голови Проводу Українських Націоналістів полковника Євгена Коновальця 23 травня 1938 року під час терористичного акту у Роттердамі, Олена Теліга на заклик Олега Ольжича бере участь в утворенні й розбудові Культурної Референтури ОУН. Як і всі члени Празької школи, поетеса робить ставку на Гітлера, який після перемоги подарує Україні довгоочікувану волю. Виконуючи завдання Проводу, в надії на національне визволення й відродження самостійної України, Олена Теліга похідною групою ОУН уже за два тижні після початку війни вирушає до Києва. Аж по трьох місяцях дороги у жовтні 1941 року вона прибуває до окупованої німцями столиці України і очолює Спілку письменників. Стає вона і членом Національної Ради ОУН — до якої також обрана сестра Лесі Українки Ізідора Косач-Борисова. Недовгий час Теліга редагує літературно-мистецький додаток до газети «Українське слово» — журнал «Літаври».

Ілюзії щодо визвольної місії німецької армії дуже швидко й трагічно розвіюються: гестапівці полюють на українських громадських діячів так само люто, як і на комуністів. Через три з чимось місяці після прибуття до Києва Олену Телігу заарештовують у приміщенні Спілки письменників. Вона не захотіла залишити Київ, незважаючи на розпорядження Проводу ОУН.

21 лютого 1942 поетеса відправляється до Спілки, дорогою їй повідомляють про арешт, але пізно: її чоловік вже пішов туди. Для Олени не залишається іншого виходу, окрім як також піти до Спілки. Вона прекрасно усвідомлює, що йде на неминучу загибель, але життя без чоловіка не уявляє.

Гострi очi розкритi в морок,
Б’є годинник: чотири, п’ять…
Моє серце в гарячих зморах,
Я й сьогоднi не можу спать.

Але завтра спокiйно встану,
Так, як завжди, без жодних змiн,
I в життя, як в безжурний танок,
Увiйду до нiчних годин.

Придушу свiй невпинний спогад.
Буду радiсть давати й смiх.
Тiльки тим дана перемога,
Хто й у болi смiятись змiг!

За даними істориків, 22 лютого, Олену Телігу розстрілюють фашисти разом із її чоловіком Михайлом Телігою, Іваном Ірлявським, професором Гупалом та іншими націонал-патріотами у зловісно-відомому Бабиному Яру.

У своїй «Розповіді про Лєну» Євген Маланюк писав, що особистість цієї жінки була більша за її літературну спадщину: «Вона вся як істота, була якимось протестом проти сірости, безбарвности, нудоти життя. Це була людина, яка хотіла радости, і ще раз радости з королівськими значеннями цього слова».

Одразу після війни твори письменниці були видані у збірці «Прапори духу» (1946) і ще двома збірками. Та найповніше видання здійснило наприкінці століття видавництво імені О. Теліги в Києві 1999 року. Утім, це видання відразу стало раритетом. Це книга на півтисячі сторінок: «Олена Теліга: О краю мій. ».

Ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов, вражений непоправною втратою, називав Олену Телігу — «поеткою вогняних меж».

Вона назавжди лишилась романтиком, ідеалістом, людиною для якої Україна є сенсом життя, свою полум’яну любов до якої Олена Теліга доказала не словом, залишеним на папері, а справою.

Вона не пожалкувала власного життя для країни, вона не зріклася своїх ідеалів. І тому вона назавжди залишеться в памяті українського народу, адже вона – герой, а герої, як відомо, не помирають, вони лише мають властивість переходити з однієї форми життя до іншої.

Це буде так: в осінній день прозорий
Перейдемо ми на свої дороги.
Тяжке змагання наші душі зоре,
Щоб колосились зерна перемоги.

І те, що мрією було роками,
Все обернеться в дійсність і можливість, —
Нам буде сонцем кожний кущ і камінь
У ці хвилини — гострі і щасливі!

Подумать тільки: наші села й люди,
А завтра прийдемо — до свого міста!
Захоплять владно зголоднілі груди
Своє повітря — тепле та іскристе!

Та звідкись сум зловіщий вітер вишле,
Щоб кинуть серце у крижаний протяг:
Усе нове… І до старої вишні
Не вийде мати радісно напроти…

Душа з розбігу стане на сторожі,
Щоб обережно, але гостро стежить
Всі інші душі — зимні чи ворожі —
І всі глибокі поміж ними межі.

І часто серце запалає болем,
А щось гаряче аж за горло стисне,
Коли над рідним, тим же самим полем
Зависне інша, незнайома пісня.

Чекає все: і розпач, і образа,
А рідний край нам буде — чужиною.
Не треба смутку! Зберемось відразу,
Щоб далі йти — дорогою одною.

Заметемо вогнем любови межі,
Перейдемо убрід бурхливі води,
Щоб взяти повно все, що нам належить,
І злитись знову зі своїм народом.

Додала Катерина Івкова

“Вирішила тут заземлятися”. Як українські біженці прожили рік у Польщі і чому не повертаються

Олена Агеєва з синами, 9 і 14 років, у березні минулого року вибрала Люблін просто тому, що це була перша зупинка автобуса після України, де лютувала повномасштабна війна, а біля Києва стояли російські війська.

“Перші пів року я була в заціпенінні – не розуміла, як почати щось робити, де жити, я не знала, де себе подіти”, – пригадує київська косметологиня.

Але минуло вже більше року, а Олена з синами досі в Любліні. Вона влаштувала дітей в школу, взяла себе в руки, почала знайомитися з людьми і вчити мову. Сьогодні разом із колегою-масажисткою вже має свій салон краси в центрі міста.

За оцінками МВС Польщі, зараз тут живуть понад мільйон українcьких біженців. З них близько 80 тисяч ще можуть спати на розкладачках у притулках.

Це не біженці, це наші гості, казав у травні 2022 року президент Анджей Дуда. Але важко бути гостями так довго – люди починають думати, як їм бути далі.

Як минув для них цей рік? Які вони мають плани? Чи мають куди вертатися? Чи почуваються своїми у чужій країні?

ВВС Україна з’ясувала, як складаються долі українських біженців у Польщі.

Спокійно, ласкаво просимо в салон краси

Із 37-річною Оленою Агеєвою, жінкою із лагідним заспокійливим голосом, я знайомлюся по телефону.

Вона розповідає, що коли тільки переїхала – найважливішим для неї було прилаштувати в школу молодшого сина.

У хлопчика легка форма аутизму, і мама спочатку шукала лікарів, які поставили б діагноз, а потім хорошу школу. На це пішло три місяці, каже Олена.

Пів року вона жила на заощадження, спершу в безплатній квартирі разом із двоюрідною сестрою та її трьома дітьми.

Автор фото, Олена Агеєва

Олена за роботою в своєму салоні в Любліні

Взяти себе в руки і почати працювати у Польщі було важко, каже Олена, але вона почала з малого – пішла на курси польської мови.

На курсах жінка познайомилася з майбутньою бізнес-партнеркою.

“Якби не вона, молодша і енергійніша за мене, я би ще довго не наважилася або йшла би до бізнесу дрібними кроками”, – розповідає Олена.

Звісно, каже жінка, на початку було багато сумнівів – чи прийдуть клієнти? Чи зможемо платити високі податки?

Зараз, зізнається, вона почувається впевненіше.

Жінки зняли приміщення у центрі Любліна і назвали свій салон краси “Спокойнє”, тобто “Спокійно” – “тим чарівним словом, яке ми звідусіль чули, коли тільки приїхали”.

Сьогодні туди йдуть не тільки оздоровитися і розслабитися, а й на благодійні вечори. Наприклад, на лекцію косметологів за донати на ЗСУ, де колишній чоловік Олени служить парамедиком.

“Це підтримка армії і можливість соціалізуватися для українок, яким не так просто. До мене приходять клієнтки, які мають труднощі з вивченням мови, тому ідуть в нічну зміну на завод, а потім сидять вдома і ні з ким не спілкуються. Я намагаюся їх якось витягувати”, – пояснює Олена.

Автор фото, Олена Агеєва

Українки на тренінгу про гендерно-зумовлене насильство, який Олена організувала в Любліні

Вона знає, як це – загрузнути в минулому, сумувати за своїм оточенням і життям, якого, можливо, не повернеш.

У Києві, розповідає Олена, у неї було багато клієнток, серед них – акторки, режисерки з нагородами, дитячі письменниці – така собі київська еліта. У Любліні – своя атмосфера, і спочатку Олені їх усіх дуже бракувало.

“У Польщі з нуля будуєш свою соціальну роль, – каже жінка. – Пам’ятаю, я довго думала, чи добре, якщо я вдягну червону спідницю в червні, чи це не окей біженці носити червону спідницю? Чи маю я право піти зробити манікюр, чи я не можу?”

“Але пізніше ті, хто зміг адаптуватися, почали почуватися набагато краще. Хто не зміг – і далі живуть у такому підвішеному стані. Я для себе вибрала все ж таки заземлятися”, – каже Олена.

Жінка не планує найближчі декілька років повертатися в Україну.

У Києві, каже Олена, більше немає тієї унікальної приватної школи, яку вона знайшла для молодшого сина, багато її клієнток роз’їхалися, та і вона не впевнена, що косметологічний бізнес – це те, що зараз потрібно пошматованій і травмованій країні.

Для таких, як Олена, повернення додому означатиме знову починати складний шлях із нуля.

Рік на розкладачці

Багато біженців у Польщі досі на цьому умовному нулі.

У жовтні я була в притулку на вулиці Модлінській у Варшаві – тоді там жили на розкладачках 1800 людей, розповідав директор Вадим Оніщук. Зараз їх десь 1000, дехто там уже рік.

“У нас нічого не помінялося”, – каже Оніщук.

З 1 березня у Польщі треба платити за проживання в таких центрах – 360-720 гривень на день для тих, хто перевищив ліміт у 120 днів. Винятки – пенсіонери, люди з інвалідністю, вагітні чи опікуни багатодітних сімей.

Але Модлінська – приватний притулок, і тут вирішили залишити безплатне проживання для всіх, каже директор.

Зрештою, більшість біженців, які не їдуть з Модлінської – це і так пільговики.

Притулок на Модлінській тепер весь у таких дерев’яних боксах – тепер за ними не видно розкладачок, на яких живуть люди

Але і в цьому притулку зміни помітні – навколо розкладачок, біля яких біженці складали в клунки своє майно, тепер стоять дерев’яні перегородки.

Це вже якась приватність, хоч і серед галасливого вулика.

Ще з’явилася церква, під яку відвели простору залу з лавками і вікнами від стелі до підлоги. Тут люди справляли Великдень – не виходячи з центру, святили яйця і паски.

“У нас зірок багато було – і Джамала, і Скрипка. Але стільки людей, скільки збирається в церкві, ми не бачили на жодному концерті”, – каже Оніщук.

Автор фото, Вадим Оніщук

Церква у притулку. Служби тут бувають і католицькі, і православні: який священник прийде – того й служба.

Самі люди у центрі помінялися – пригнічені, з байдужим поглядом вони переходять з однієї кімнати іншу, не бажаючи розмовляти зі мною.

“У мене два сини воюють – це все, що треба знати”, – каже одна бабуся на прохання поспілкуватися.

Один із працівників каже, що в центрі намагаються розворушити літніх людей та створити для них клуб сеньйорів – вивозити їх організовано в парки, музеї, на озеро.

“Ми скрізь оголошення даємо, можемо в автобуси 300 людей посадити, а приходить максимум 10”.

За людьми спостерігає 44-річна Люда Лєфтєр. Вона добре знає це місце – працює вже тут багато місяців – видає безплатний одяг, рушники та інші речі. Завдяки роботі з’їхала з притулку і зняла кімнату.

“Люди стали дуже пасивні – буває, картоплю немає кому почистити, прибрати когось не дозвешся”, – каже вона про настрої мешканців.

Люда жила в притулку, а потім знайшла там роботу і змогла зняти собі кімнату в Варшаві

Жінка виглядає задоволеною – вона щойно повернулася з Тайваню, де місяць жила у доньки. Залишатися не стала – каже, красиво, у доньки там робота і любляча родина, але вона хоче бути ближчою до брата, який служить в ЗСУ.

У Люди складне життя. У 15 років вона осиротіла, а коли від нещасного випадку загинув інший брат, у неї почалися панічні атаки. Не хотілося, каже, в житті нічого. Врятував спорт – у залі вона щодня і у Варшаві. Схильна до атак, жінка не змогла залишатися в Харкові, ще і на Салтівці.

Зараз їй вертатися страшно, та і робота тут є. А “умовні 500 баксів зараз в Україні не скрізь заробиш”, вважає Люда.

“Але коли оголосять кінець війни – додому першим же автобусом!” – вигукує жінка.

Наступного дня мені вдається поговорити з більшою кількістю людей. У притулку саме кроплять клопів, і мешканці виходять на вулицю подихати свіжим повітрям.

Серед них – 65-річний Володимир, раніше він працював тут охоронцем. Суворий на вигляд колишній військовий із позивним “Ведмідь”.

Володимир сидить на лавці на вході біля притулку

“Пройшов Помаранчеву революцію, Майдан, АТО, був у Правому секторі, маю дві контузії”, – коротко вводить він мене в історію свого життя.

Чоловік з Херсонщини, але у нього була “чуйка” – за декілька днів до 24 лютого він виїхав у Тернопіль.

“Чуйка” не підвела – від хати залишилася стіна і піч, каже Володимир.

Тому повертатися нікуди, і ні до кого – рідні, розповідає чоловік, загинули в автокатастрофі у 2000 році, відтоді він один як палець.

“Мені в цьому житті не пощастило, – каже Володимир. – Але хочеться ще якийсь десяток років пожити для себе – залишитися у Варшаві та оформити тут пенсію”.

Його друг, Олександр з Маріуполя, навпаки – хоче тільки додому.

“Треба їхати пам’ятники ставити”, – каже він про свої плани і загиблих до війни дружину та доньку.

У центрі він уже рік живе з 7-річним внуком, сином загиблої доньки. Каже – роботу пропонували, але нічну, а малого він спати одного залишати не хоче.

На утримання хлопчика він щомісяця має від Польщі 500 злотих, так і живуть. “То на вулиці походжу, то поїдемо десь, ось екскурсія буде в п’ятницю”.

Олександр із Маріуполя пройшов “фільтрацію” та їхав три дні через Росію та Естонію до цього притулку в Варшаві, де живе вже рік

Інших планів, окрім як на Маріуполь, у чоловіка немає.

– А якщо не звільнять? – питаю я Олександра.

– Звільнять, – твердить він.

Чоловік анітрохи не підпускає до себе думку, що на це можуть піти роки.

Зеленський із Дудою зараз посвариться

Коли я вже збиралася йти з притулку, мене наздогнала жінка.

Вона виглядала сердитою та ображеною: “Я зараз дещо як розкажу, Зеленський із Дудою розмовляти перестане”.

Виявилося, що жінці вже який раз не хочуть платити польські роботодавці. Гроші доводиться виборювати.

Нещодавно, каже вона, відпрацювала 12 годин (з 20-хвилинною перервою) на типографії, але вже два тижні їй відмовляються за це заплатити. Жінці сказали – приходьте в п’ятницю, потім – у понеділок, і тепер знову в п’ятницю. “То скільки вже тих п’ятниць буде?”

Це не така вже і рідкісна ситуація.

Перед Новим роком інша біженка, киянка Лариса Гурженко та декілька її колег, подали в суд на свого польського роботодавця, який не платив їм, за їхніми словами, 4,5 місяця. Тільки у перший місяць роботи їм виплатили зарплату.

Лариса Гурженко вже рік живе у Варшаві з двома своїми старшими дітьми

Жінка каже – терпіла, тому що на роботі вона могла допомагати біженцям, а син, місцевий студент – військовим. Але всі дедлайни, якими годували працівників, закінчилися, а шеф, як вони дізналися, вилетів за кордон.

Лариса каже, що обійшла багато місць, перш ніж знайшла безплатного адвоката.

“Я прийшла до наших і кажу – буду судитися, хто зі мною? Одні погодилися, інші сказали – так шкода людей, хтось казав – як можна бути такою невдячною? Але зараз і вони подали позов”.

Сьогодні жінка працює в іншому місці, але займається тим же – вчить створювати красиві речі своїми руками. І не тільки створювати, що допомагає біженкам зняти напругу, а і вміти ці речі потім продати.

Попередні труднощі не змушують Ларису задуматися над тим, щоб повернутися додому.

“Що я зараз буду робити у Києві?” – каже вона.

Автор фото, Facebook Лариса Гурженко

Лариса та її учениці під час майстер-класу

Лариса згадує, скільки всього її сім’ї вдалося переправити з Варшави до бійців ЗСУ, де служить її брат і чоловік, і скільки всього ще можна відправити.

І як вона може покинути своїх учениць, які поки що теж нікуди не їдуть? “Після моїх майстер-класів вони починають жити – малюються, виходять кудись”, – розповідає вона.

Цього ранку жінки якраз прийшли на черговий майстер-клас до Лариси, але його зненацька в останню хвилину скасували.

“Дівчата, раз ми все одно зібралися, ідем на каву”, – каже вона, не бажаючи залишати їх наодинці зі своїм розчаруванням.

Жінки підхоплюються і йдуть підтримати одна одну в “Львівські круасани” – у Варшаві багато місць, де можна відчути себе “майже як вдома”.

Як у притулку, так і серед бізнесменів, я зустрічала українців, які планують або вже повернулися в Україну.

“Вже їдем, як буде”, – каже Інна з Дніпра, яка рік жила з донькою на розкладачках, весь час відкладаючи повернення додому через обстріли.

Якщо стане гірше, кажуть жінки, вони повернуться, але вже точно не в притулок.

Світлана Дубовик майже влаштувалася на роботу стоматологом у Варшаві, але в березні повернулася з дитиною до чоловіка на Київщину.

Каже, що часом думає, чи не почати їм після війни усе з початку разом у Польщі.

“Може, завести бізнес на дві країни?”- задумується Світлана Качура. У Черкасах вона має своє ательє, а зараз працює помічницею польської модельєрки.

Каже, що сукню, пошиту її руками, носила кандидатка на титул Міс Варшави, тож активно шукає власних клієнтів.

Побачивши нові перспективи, ці біженці не можуть поставити остаточну крапку на житті за кордоном, тим паче коли війна все ще триває.

Також на цю тему