10 ключових діячів Української революції

Більшість політиків та посадовців тих часів історики оцінюють неоднозначно. Подекуди їхні оцінки є прямо протилежними.

ВВС Україна поспілкувалась з українськими істориками Юрієм Шаповалом, Михайлом Ковальчуком та Кирилом Галушко.

Михайло Грушевський

Перше місце за вагомістю внеску в українську революцію беззаперечно посів голова Центральної Ради у 1917-1918 роках Михайло Грушевський.

Його обрали керівником Центральної Ради у березні 1917 року одноголосно. Він формально керував УНР до гетьманського перевороту у квітні 1918 року.

Автор фото, UKRINFORM

Після перевороту він відійшов від політики та займався науковою працею.

Згодом емігрував, але повернувся до радянської України в 1924 році розбудовувати історичну науку.

Згодом був змушений виїхати до Росії, де і помер в 1934 році.

“Грушевський має бути на першому місці, адже він був наскільки загальновизнаним лідером, що на початку революції навіть не виникало питання, хто очолить рух”, – вказує Кирило Галушко.

Окрім того, історики вказують на вагомий внесок Михайла Грушевського у формування концепції української історії у його численних працях.

Симон Петлюра

Друге місце в десятці посів один з керівників Директорії УНР Симон Петлюра.

У генеральному секретаріаті УНР займав посаду, аналогічну міністру оборони.

Автор фото, УКРАЇНСЬКИЙ ІНСТИТУТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ

Керував військами УНР після повалення гетьмана, а потім очолював Директорію під час війни з більшовиками у 1919-1920 роках.

Після поразки виїхав за кордон, де його вбили у Парижі в 1926 році нібито на знак помсти проти єврейських погромів в Україні. Хоча є версії про більшовицький слід убивства.

Михайло Ковальчук вказує, що Симон Петлюра, на відміну від багатьох колег, не відійшов від державних справ у найкритичніші моменти визвольних змагань.

“Його послідовна і безкомпромісна боротьба за незалежність України принесла йому популярність і політичний вплив в українському суспільстві”, – вважає історик.

Юрій Шаповал записує йому у плюс, що “взяв на себе весь тягар у 1919 році, коли Директорія боролася за Україну в умовах багатовекторної агресії”.

Натомість Кирило Галушко вказує, що “незалежницькі позиції формувались у нього із запізненням”, але на початку 1919 року саме він “підхопив прапор, який падав, і за складних обставин гідно протримався”.

Володимир Винниченко

Третє місце у переліку посів керівник Генерального секретаріату УНР – письменник Володимир Винниченко.

Його називають автором майже всіх декларацій та законодавчих актів УНР. Він з перервами керував урядом аж до гетьманського перевороту. Сповідував ліві соціалістичні погляди.

Автор фото, UKRINFORM

Після повалення гетьмана на певний час очолив Директорію, а потім мав конфлікт з Петлюрою, звільнився й емігрував, займався літературою.

Пізніше його запрошували до уряду більшовицької української республіки, але він відмовився й жив у Франції до смерті в 1951 році.

Юрій Шаповал вказує на його роль як фактично першого прем’єра й автора головних документів УНР. Хоча і вказує на певні компроміси з більшовиками.

Михайло Ковальчук покладає на нього відповідальність як за злети, так і за падіння УНР.

Кирило Галушко назвав Винниченка “суперечливою фігурою з двозначною кар’єрою”.

“Але навряд чи хтось інший міг очолити генеральний секретаріат – перший уряд. Також його заслуга – тексти універсалів. Тоді на них у тому числі трималась державність”, – вважає пан Галушко.

Павло Скоропадський

Умовне четверте місце у рейтингу зайняв керівник Української держави гетьман Павло Скоропадський.

Представник старої козацької родини був бойовим генералом російської армії, й у часи Центральної Ради керував українізованим бойовим підрозділом – 1-м українським корпусом.

Проте через свою незгоду з лівою політикою мав часті конфлікти з керівниками УНР й наприкінці 1917 року пішов у відставку.

Автор фото, UKRINFORM

Гетьман Павло Скоропадський

З відступом більшовиків навесні 1918 року занурився у політичну діяльність, а 29 квітня з’їзд хліборобів закликав оголосити його гетьманом.

Німці допомогли відсторонити Центральну Раду й тоді ж сприяли проголошенню Української держави і влади гетьмана.

Період його керівництва за допомогою німецьких військ багато хто називає чи не найстабільнішим періодом революційних подій.

У грудні 1918 року його владу повалив заколот Директорії УНР на чолі з Петлюрою та Винниченком.

За місяць до повалення він видав маніфест із закликом до федерації з Росією, через що від нього відвернулись багато проукраїнських політиків.

Саме через це Юрій Шаповал навіть не включив його до десятки діячів революції, вказавши, що для нього важливий результат, зокрема і проросійська грамота.

Хоча Михайло Ковальчук звертає увагу на його роль у становленні Української держави в 1918 році.

А Кирило Галушко взагалі вважає гетьмана достойним другого місця, називаючи його “прикладом конструктивної державницької роботи”.

Він вказує, що “його діяльність протягом півроку дала хорошу спадщину – академію наук, університет і першу українізацію”.

Євген Коновалець

П’яте місце у рейтингу дісталось відомому військовому діячу часів революції та засновнику ОУН Євгену Коновальцю.

Автор фото, UKRINFORM

Євген Коновалець був серед засновників однієї з найбільш боєздатних одиниць УНР – підрозділу Січових стрільців.

Брав участь у звільненні Києва в березні 1918 року, потім у поваленні гетьмана Скоропадського, керував січовими стрільцями у війні проти більшовиків у 1919 році.

Після поразки революції емігрував, а в 1929 році у Відні став засновником Організації українських націоналістів. На основі якої у майбутньому виникла Українська повстанська армія.

У 1938 році в Роттердамі Євгена Коновальця вбив агент радянських спецслужб Павло Судоплатов.

Історик Юрій Шаповал вказує на ключову роль Коновальця у придушенні більшовицького повстання на Арсеналі на початку 1918 року.

Михайло Ковальчук також згадує його вдале керування підрозділом Січових стрільців, хоча зауважує, що у майбутньому для героїзації образу керівника ОУН його роль у революційних подіях перебільшували.

Михайло Омелянович-Павленко

Шосте місце за результатами опитування істориків посів військовий командувач Михайло Омелянович-Павленко.

Офіцер російської армії, який пройшов війну з Японією та Першу світову, під час революції долучився до створення українського війська.

Автор фото, УКРАЇНСЬКИЙ ІНСТИТУТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ

За часів УНР та Гетьманату займався розбудовою української армії, потім командував Українською галицькою армією, а після її об’єднання з підрозділами УНР займав ключові посади під час війни 1919 року.

Наприкінці 1919 року саме він фактично командував Дієвою армією УНР під час “зимового походу” у тил більшовиків.

Після укладання союзу з поляками у 1920 році командував військами УНР під час звільнення Києва, а потім і більшовицького контрнаступу.

Потім Михайло Омелянович-Павленко жив в еміграції, а помер у 1952 році в Парижі.

Михайло Ковальчук якраз згадує Омеляновичу-Павленку успішне керівництво армією УНР під час першого зимового походу, що зробило його одним з найбільш популярних і авторитетних воєначальників України того часу.

Хоча і прорахунків у нього, за словами історика, було достатньо.

Євген Петрушевич

На сьомому місці опинився керівник Західноукраїнської Народної Республіки Євген Петрушевич.

Автор фото, UKRINFORM

Пан Петрушевич був одним із лідерів українського руху Галичини, намагався представляти її делегацію на мирних післявоєнних конференціях, а потім був керівником проголошеної у листопаді 1918 року ЗУНР.

Після злуки з УНР став членом Директорії. Мав складні стосунки з керівником Директорії Симоном Петлюрою.

Як багато колег, після поразки визвольних змагань виїхав за кордон й намагався добиватись прав автономії Східної Галичини у складі Польщі. Помер у Берліні в 1940 році.

Історик Михайло Ковальчук вказує, що хоч очільник і диктатор ЗУНР у своїй політичній практиці майже не вдавався до диктаторських методів, але “його політичний вплив виявився вирішальним не лише в Галичині, але значною мірою й на Наддніпрянщині”.

Він наголошує, що його позиція у 1919 році й згода на перемир’я з білогвардійцями, на яке не пішов Петлюра, “визначила подальший перебіг визвольних змагань”.

Петро Болбочан

Восьме місце посів полковник Петро Болбочан, який став відомим завдяки кримському походу українських військ.

З початку революції брав участь у формуванні українських військових структур, пізніше командував Запорізьким куренем, який заходив у Київ після відступу більшовиків на початку 1918 року.

У квітні 1918 року командував кримською групою армії УНР. 22 та 24 квітня зайняв Джанкой та Сімферополь, проте на вимогу німецького командування українські війська припинили наступ.

Автор фото, muzejunr.io.ua

Петро Болбочан в однострої російської армії

За часів Директорії командував Запорізьким корпусом у протистоянні з більшовиками на сході України.

Проте через постійну критику лівих поглядів керівництва Директорії його кілька разів арештовували, а у червні 1919 року трибунал засудив його до страти за спробу державного перевороту і державну зраду.

28 червня його розстріляли.

Історик Кирило Галушко пояснює включення полковника Болбочана до рейтингу його роллю у витісненні армією УНР більшовиків з Харкова та Криму. Хоча інші вказують на його невміння порозумітись з політичним керівництвом.

Нестор Махно

До десятки знакових діячів української революції історики включили і анархіста Нестора Махна, хоча і з негативною оцінкою.

Автор фото, UKRINFORM

Нестор Махно організував справжню анархістську республіку на півдні України, вів перемовини з УНР, а потім разом з більшовиками воював з українською армією та білогвардійцями.

Згодом його підрозділи бились з більшовиками, а потім разом з ними ж брали участь у штурмі білогвардійського Криму.

Після повного розгрому білогвардійців його загони знову воювали з більшовиками, а в 1921 році втекли до Румунії.

Нестор Махно помер у Парижі в 1934 році.

Частина істориків не схильні зараховувати Махна до ключових персонажів української революції.

Проте Кирило Галушко вказує, що Нестро Махно став “справжнім фольклорним персонажем”.

“Він був показником настроїв українського степу та сходу, ідейних коливань українців того часу. Роль у військових діях в Україні величезна, хоча і зашкодила Україні”, – вважає історик.

Микола Міхновський

Умовну десятку ключових діячів української революції замикає Микола Міхновський.

Ще до революції він написав відому брошуру “Самостійна Україна” з обґрунтуванням потреби розриву з Москвою та створення незалежної України.

Із перших днів революції почав спроби організації українських військових частин у Києві, що не дуже подобалось керівництву “лівої” Центральної Ради.

Виступав за швидке проголошення самостійності України.

Автор фото, muzejunr.io.ua

У липні самостійники спробували захопити головні об’єкти Києва та оголосити незалежність України.

Заколот провалився і військові здались, а самого Міхновського арештували і на вимогу керівників Центральної Ради відправили воювати на румунський фронт.

Після повернення він так і не долучився до великої політики, хоча намагався підтримувати гетьмана Скоропадського, а потім полковника Болбочана.

Потім переїхав на Кубань, а в 1924 році повернувся до Києва.

Після арешту органами безпеки і допитів його відпустили, але згодом знайшли повішеним.

“Це був радикально налаштований діяч, це була його золота доба. Але його відсували”, – говорить Юрій Шаповал.

Він вказує на суттєвий вплив його гасел та самої брошури “Самостійна Україна” під час революції, проте радикально вплинути на хід революції він не зміг.

До загальної десятки ключових діячів не увійшли політики, яких окремі історики туди воліли б включити.

Зокрема, це Павло Христюк, Сергій Єфремов, Андрій Ніковський, Іван Стешенко, Олександр Шумський, Дмитро Вітовський, Юрій Тютюнник, Марко Безручко та Отаман Нечипор Григор’єв.

Хто був проти революції 1917 року

Хто безпосередньо командував студентами-добровольцями в бою під Крутами? Чому досі не відомо, хто був командиром сотні? Що згадував про нього командир бою у досі неопублікованому спогаді? Ким були командири чот (взводів) і яка їхня доля? Роль бойових медиків-студентів. А також про те, що сталось із головним сержантом сотні, як його вербували чекісти через відомого українського художника і як він опісля підготував бойовиків, які влились в УПА.

Бої Болбочана та теренах сучасної Брянщини

Влітку 1918 року 2-й Запорозький полк на чолі із підполковником Петром Болбочаном отримав наказ на передислокацію. З ділянки кордону на Слобожанщині до кордону на Чернігівщині. В Стародубський повіт, який сьогодні є частиною Брянської області. Полк Болбочана мав посилити три саксонські полки німецької 47-ї ландверної дивізії (фактично – тероборони) 41-го резервного корпусу генерала Гронау. Цей корпус прикривав сотні кілометрів нейтральної смуги тодішнього українсько-російського кордону.

Український Бахмут початку XX століття

Сьогодні Бахмут в уяві багатьох українців асоціюється з містом, яке десь біля Донецька… Біля якого вже місяцями йдуть запеклі бої за його українську сутність. Більше століття тому це місто було не лише центром українського життя в регіоні, воно було центром Донбасу. Тоді Юзівка, яка згодом стала Донецьком, вважалась звичайним містечком Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Повіт займав більшість сучасної півночі Донецької області. Усі тогочасні адміністративні та бізнес-центри базувались у повітовій столиці – Бахмуті. Донецьк став регіональним центром пізніше – вже при більшовицькій окупації України. А до цього все на Донбасі крутилось навколо Бахмута. Боротьба за українську сутність міста йде не лише на полі бою. Українським історикам доводиться пояснювати, що Бахмут – як повноцінне поселення – заснували козаки Ізюмського слобідського полку в кінці XVII ст. А не московські прикордонники, яких тут і бути не могло

Перший Зимовий похід Армії УНР і його командарм Омелянович-Павленко

В архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України зберігаються матеріали про Перший Зимовий похід Армії УНР (6 грудня 1919 – 6 травня 1920 рр.) тилами Червоної та Добровольчої армій, під час якого українське військо вдало застосувало рейдові методи боротьби з численними ворогами і який, за оцінками воєнних істориків, є найгероїчнішою сторінкою воєнного мистецтва періоду Української революції 1917–1921 рр.. Ці документи вміщені у багатотомній справі на отамана Юрка Тютюнника і окремій справі-формулярі на Михайла Омеляновича-Павленка, який очолив цей легендарний похід

Криваві більшовицькі лекала нинішньої російської війни проти України

В історичному календарі 2022 року листопад позначений двома взаємопов’язаними, але контроверсійними за своєю суттю і наслідками, подіями. 25 жовтня (7 листопада) 1917 року в результаті державного перевороту в Петрограді був повалений Тимчасовий уряд і до влади прийшли більшовики на чолі з Леніним. У відповідь на намагання узурпувати вищу владу на теренах Російської імперії Українська Центральна Рада у Києві 7 (20) листопада проголосила утворення Української Народної Республіки

«Петлюровці», «петлюрці», «петлюрівці», «петлюрівщина» у часі та просторі

«Мазепинці», «петлюрівці», «бандерівці»… Ці слова чув кожен українець, а про те, що введенням їх у вжиток російські шовіністи намагалися знецінити український національно-визвольний рух, постійно нагадують науковці та публіцисти. Тож коли і як виникли та як поширилися й еволюціонували пов’язані з прізвищем «Петлюра» терміни?

Наймолодший крутянець

Десятки років в українській історичній та публіцистичні літературі побутує теза, що під Крутами загинули сотні неповнолітніх юнаків. Учнів, школярів. При підготовці цієї публікації додатково перевірено роки і дати народження усіх відомих ґімназистів, участь чи загибель яких в тому бою підтверджується різними першоджерелами. З-поміж усіх загиблих під Крутами, чиї дати або роки народження є відомими, немає жодного неповнолітнього

Герой-розвідник Семен Король

Більше сотні років пройшло із часу легендарного бою під Крутами. Але й досі залишалось нез’ясованим питання – хто ж таки організував студентський курінь, 1-ша сотня якого поїхала в січні 1918 року на Чернігівський фронт захищати Україну від російських окупантів, що наступали із північного сходу