Український внесок у світовий балет: імена, постановки Вірського і балетна пачка

23 жовтня світ відзначає World Ballet Day – Міжнародний День балету. Цього дня з провідних столичних театрів наживо транслюються репетиції і заняття танцівників у балетних класах. Відео, де вони займаються своєю рутинною справою біля станків, набирають в ютубі сотні тисяч переглядів. Кілька років тому до акції долучилася й Національна опера України, чиї танцівники з великим успіхом гастролюють за кордоном, інколи отримуючи там контракт і вже ніколи не повертаючись на Батьківщину.

Майже у кожній балетній трупі зі світовим іменем – чи то британський Royal Ballet, чи то австрійська Wiener Staatsoper – працюють колишні студенти Київського хореографічного коледжу або Київської муніципальної академії танцю. Зокрема, там навчалися прима-балерина берлінського Державного балету Яна Саленко і прима-балерина російського «Большого театру» Світлана Захарова.

Унікальність вкладу України у світовий балет полягає, зокрема, і в тому, що без людей, які вчилися і творили в Україні, сучасний танець і постановки мали б кардинально інший вигляд.

Чому деяких українських артистів презентують за кордоном як російських?

Імена та явища

Україна дала світові таку кількість зіркових хореографів і виконавців, що може посперечатися у цьому з будь-якою іншою державою. Проте в часи СРСР її досягнення применшували, а найяскравіших артистів офіційна хроніка позначала як росіян чи представників російської школи. Почалося це ще у 1920-х роках, коли більшовицька влада вимагала викорінити старий буржуазний дух театру і створити нову естетику, дозволену до перегляду уніфікованій радянській людині. У лютому 1919 року київська газета «Останні новини» опублікувала оголошення:

• «Театрально-балетна «Школа руху» Броніслави Ніжинської». У програмі: школа руху за системою Ніжинської, школа «класичного» танцю, вираження у русі (міміка тіла), стиль у русі, характерні танці, теорія музики, теорія танцю і записування рухів нотною системою, бесіди про мистецтво і творчість».

Розташовувалася школа за адресою: м. Київ, вулиця Фундукліївська 21, кв. 1.

Хореограф і балерина Броніслава Ніжинська була вже добре знана у Європі, а її брат Вацлав Ніжинський – найяскравішим «етуалем» («зіркою» – найвищий статус артистів європейського балету на початку минулого століття – ред.) балетної сцени. Гучний скандал після паризької прем’єри балету «Весна священна» – з новітньою хореографією на музику Ігоря Стравінського – зробив його всесвітньо відомим.

Народжений у Києві 12 березня 1889 року, вперше він виступив на сцені у п’ять років, станцювавши гопак в антрепризі Одеського театру. За здатність до неймовірно високих і разом із тим плавних стрибків його прозвали людиною-птахом.

Броніслава ж рано виявила талант непересічного балетмейстера, а також педагога-постановника (зокрема, співпрацюючи з Лесем Курбасом, який жалкував про її вимушену еміграцію, що скоріше нагадувала втечу). Втім, Ніжинська у своїх щоденниках та в емігрантських колах ніколи не згадувала про їхній творчий дует і взагалі воліла не розповідати нічого про роботу над створенням новітнього комуністичного театру.

Американська режисер Вірляна Ткач в інтерв’ю Радіо Свобода 25 лютого 2019 року каже:

• «Курбас використав можливість людського тіла перевтілюватися в русі. Він, так би мовити, оживив рух, будучи натхненним Броніславою Ніжинською, яка в той час працювала в Києві. Це був саме той час, коли Ніжинська цілковито змінила поняття про балет. Не випадково, що Серж Лифар був одним із її студентів».

«Школу руху» Броніслави Ніжинської киянин Серж Лифар ​почав відвідувати у неприпустимо пізній для танцівника вік – у 17 років. Проте пізніше Ніжинська запросить його на роботу у Париж.

Після завершення кар’єри танцівника він стане засновником Академії танцю при «Гранд-Опера», а також ректором Інституту хореографії та Університету танцю Парижа. З радянських енциклопедій його ім’я викреслювали. Під час вручення ордена Почесного легіону президент Шарль де Ґолль запропонував Лифарю стати громадянином Французької Республіки (танцівник досі жив без громадянства), але той подякував і сказав: «Але я ніколи не був і не буду французом, бо я українець і батьківщина моя Україна». У російській версії «Вікіпедії» Лифар позначений як «французский артист балета».

Хореографія Павла Вірського

«Як би ви знали, Романе, як мені набридли шаровари!» – зізнавався у 1969 році диригентові Роману Кофману український балетмейстер, засновник і художній керівник Державного Академічного ансамблю народного танцю України Павло Вірський. Нині цей колектив має його ім’я і часто асоціюється з кліше про українську культуру.

Виступ Державного академічного ансамблю народного танцю України імені Павла Вірського, грудень 2017 року

Насправді Вірський був хореографом, який зробив український танець модерним, поборовши спротив влади і поставивши його на великій сцені. Як мовиться у біографічній книжці «Павло Вірський» видавництва «Вінниця: Нова книга», «…український сценічний танець існував на той час лише у вигляді вставних номерів у спектаклях українського музично-драматичного театру й одиничних українських опер». Переважно йшлося про примітизований гопак.

Після закінчення Одеського музично-драматичного училища у 1927 році танцівник поїхав до Москви, де вступив до театрального технікуму у клас Асафа Месерера – дядька прими-балерини Майї Плісецької. Жилося йому в столиці СРСР сутужно – студент міг дозволити собі лише тарілку супу з хлібом за 4 копійки на день у робітничій їдальні. Для випускного екзамену Вірський створив образ п’яного матроса, який так сподобався Месереру, що той вимагав продати танець. Учень мав сміливість відмовити уславленому педагогу і сам виступав з номером по нічних напівпідпільних кабаре, отримуючи по 25 рублів за ніч.

Оскільки підручників з історії українського танцю не існувало, Вірський вивчав його під час поїздок по містах і селах. Зокрема, у селі Кропивня на Київщині він дізнався про існування старовинного цехового танцю «Шевчики», який запозичив для виконання своїм ансамблем.

Аби ставити для радянських і закордонних глядачів новітні українські балети і танці, Вірському довелося створювати пафосні прокомуністичні номери. Зокрема, у 1957 році це був балет «Чорне золото» – про те, як випускники закарпатських шкіл приїхали працювати на шахти на Донбас. Утім, навіть критики звертали увагу на майстерність балетмейстера Вірського: у другому акті балету «У забої» є шахтарський масовий танець, коли по штреках карбованим танцювальним кроком ідуть ряди забійників з сяючими гірницькими лампочками. Український хореограф ішов у ногу з часом. Того ж року у Нідерландах дебютував як постановник Ганс ван Манен, якого називають батьком сучасного голландського балету.

Колишній керівник хору імені Верьовки, нині покійний диригент Анатолій Авдієвський зауважив, що у танці «Сестри Республіки» дівчата якось дивно складають пальці: «А що це, Павле Павловичу, ваші «Сестри» так пальчики складають, як Богородиця на іконах?».

Уславлений Сталінською премією і численними найвищими радянськими нагородами балетмейстер признався, що черпав натхнення у іконописі, але попросив диригента нікому про це не говорити.

Одноактний балет Вірського «Зимова казка», а також танець-сценку зі старовинного ярмаркового театру «Ляльки» досі ставлять на концертах у хореографічних училищах і театрах.

Балетна пачка

У ці дні балетній пачці виповнюється 180 років. Революційну свого часу круглу спідницю з кількох шарів цупкого тюлю придумала і пошила харків’янка Варвара Карінська (Жмудська), яка втекла за кордон під приводом організації виставки досягнень радянських вишивальниць. Раніше балерини змушені були танцювати у важких костюмах, що додавало великого навантаження на корпус. У балетні спідниці вшивалася міцна конструкція з металевого дроту, щоб зробити їх більш округлими і казковими на вигляд. Під час алегро та стрибків на сцені такий каркас часто завдавав болю партнерам танцівниць.

Балерина Тоні Бентлі (New York City Ballet) у своїй книжці «Costumes By Karinska» пише, що насправді ще більш революційною була ідея української кутюр’є полегшити ліф балетної пачки завдяки крою по косій – прийомові французьких модельєрів. До неї ніхто з театральних художників не міг створити костюм, що щільно облягав би тіло, виглядав естетично і при цьому дав свободу рухів. Інший емігрант, основоположник американського балету Джордж Баланчин (Георгій Баланчивадзе), твердив, що Карінська зробила неможливе – звільнила ноги танцівниць. Американській пресі він заявив, що половиною успіху своїх всесвітньо відомих балетів, зокрема «Коштовностей» і «Сну літньої ночі», завдячує саме Варварі. Загалом вона створила костюми до 75 його балетів.

Карінська тонко відчувала фактуру тканин і кольори, те, як вони відбиватимуться у світлі театральних софітів. Зшиваючи докупи шари тюлю, добирала відтінки так, щоб з глядацької зали пачка виглядала більш об’ємною і водночас повітряною. А ще вшивала під низ кожної сценічної спідниці власноруч вигаптувану квітку. Вона знала: глядач її не побачить, але балерині буде приємно.

New York City Ballet виконує балет Symphony in C у костюмах Карінської:

6 найвідоміших неокласичних балетів

Неокласичний балет — нова форма класичного танцю 20 століття; балет без сюжетної лінії, багатих декорацій і громіздких образів. Ми підготували для вас підбірку найвідоміших балетів видатних неокласиків.

Болеро

«Болеро» — балет французького хореографа Моріса Бежара. Тут мінімум декорацій і костюмів, акцент на музиці та хореографії, які ніби об’єдналися, створили одне ціле. Прем’єра відбулася 10 січня 1961 року на сцені брюссельського Королівського театру Ла Монне.

Онєгін

«Онєгін» — триактний балет за мотивами роману Олександра Пушкіна «Євгеній Онєгін». Постановник — англієць Джон Кранко. В основі сюжетної лінії балету кохання та стосунки головних героїв. Тут розкрито нові грані російської культури, звичаї романтичної епохи. Прем’єра відбулася 13 квітня 1965 року в Штутгартському балеті.

Дама з камеліями

«Дама з камеліями» — триактний балет, що розповідає про кохання молодого романтика Дюваля та паризької куртизанки, яка хворіла на туберкульоз і любила камелії, бо вони майже не мають запаху. Постановник — американець Джон Ноймаєр. Прем’єра відбулася 4 листопада 1978 року у Штутгартському балеті.

Маленька смерть

«Маленька смерть» — балет про гарний смак життя, стосунки між чоловіком і жінкою, плотську любов. Автор — чеський хореограф Їржі Киліан. Уперше балет показано 1991 року на Зальцбурзькому фестивалі, присвяченому 200-річчю від дня смерті Моцарта.

Пікова дама

«Пікова дама» — одноактний балет французького хореографа Ролана Петі. Друга назва — «Три карти». Уперше його показали 26 жовтня 2001 року у Великому театрі Росії. В основі балету повість Олександра Пушкіна «Пікова дама».

Білосніжка

«Білосніжка» — балет за мотивами казок братів Гріммів. Постановник — французький хореограф Анжелен Прельжокаж. Він перетворив звичайні казки на історію про жіночі ревнощі та пристрасті. Прем’єра відбулася 2008 року на бієнале в Леоні.

Про історію, особливості неокласичного стилю та його основоположника також читайте на нашому сайті.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

«Лісова пісня» переможно лунатиме над оскаженілим «Лебединим озером»

Російська пропагандистська машина безперервно працювала, зокрема, й над тим, щоб такі культові класичні балети як «Лебедине озеро» та «Лускунчик» викликали асоціацію з «великою Росією», щоб «великий російський балет» мав «незаперечну» першість у світі та й надалі слугував «фіговим листком» для всіх злочинів своєї божевільної країни.

Від початку повномасштабної війни на афішах державних українських театрів не знайти жодних «лебединих озер» і «лускунчиків» на музику російського композитора Чайковського, якого Путін восени 2022 року документально (згідно з «Концепцією гуманітарної політики Російської Федерації за кордоном») «затвердив» одним із маркерів російської культури.

Війна дуже страшною ціною, але відкрила українцям шлюзи для представлення своєї унікальної культури. І ми не маємо права змарнувати цей шанс — явити всьому світові автентичність нашої культури, її розмаїття та багатство.

Штрихи до портрета українського балету

Україна має свою славну балетну історію. Згадаємо лише кілька імен представників різних поколінь.

Серж Лифар, якого називали «богом танцю», який перші кроки як артист балету робив саме в рідному Києві і все життя вважав себе українцем, 1947 року в Парижі заснував Інститут хореографії при Гранд-опера, вів курс історії та теорії танцю в Сорбонні, був ректором Університету танцю, професором Вищої школи музики й почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО.

Валерій Ковтун — один із найбільш титулованих українських артистів та хореографів: лауреат Шевченківської премії, володар премії ім. Вацлава Ніжинського Французької академії танцю тощо. Саме він поставив один із шедеврів українського балетного мистецтва — філософську притчу «Лілея» за творами Тараса Шевченка.

Аніко Рехвіашвілі, перша жінка на посаді художнього керівника балетної трупи Національної опери України, до своєї передчасної смерті встигла дуже плідно попрацювати для українського балету шість років. Вона авторитетно стверджувала: «Український класичний, неокласичний балет вирізняється більшою емоційністю й особливою виразністю танцю». Її балети «Віденський вальс», «Дама з камеліями», «Дафніс і Хлоя», «Юлій Цезар», «Половецькі танці», «Снігова королева» та багато-багато інших збирають повні зали і в Україні, і за кордоном.

У 2018 році, за часів керівництва Аніко Рехвіашвілі, балетна трупа столичного театру, вперше з відновлення Незалежності, після перерви, що тривала з 1964 року, поїхала на гастролі до Парижа. І в одному зі світових балетних центрів відбувся прорив у сприйнятті культури України, зокрема української балетної школи. У Парижі наші артисти пережили справжній тріумф! Столиця Франції зустріла український балет аншлагами, а проводжала укладанням нових контрактів та запрошеннями на наступні сезони.

За словами одного з провідних балетмейстерів світу Олексія Ратманського, який виріс і навчався в Києві, легендарна Майя Плісецька говорила так: «Я завжди знала, що українці інакші, — у них і голоси кращі, і ноги гарніші».

Балет воєнного часу

Із-поміж п’яти балетних труп України Національних академічних театрів опери та балету сьогодні продовжують працювати чотири: в Києві, Львові, Одесі, Дніпрі. На жаль, у Харкові під постійними обстрілами немає такої можливості.

Ворог намагається нас деморалізувати. А ми тримаємося, зміцнюємо свою стійкість. Внутрішній фронт тримають усі, як можуть. Тримають його й наші артисти, що надихають нас і підтримують наш дух.

Як сказала прима-балерина Національного театру опери та балету України Анастасія Шевченко: «Мистецтво є своєрідним лікуванням людей. Так було завжди. Ми на сцені, а глядачі в залі — всі разом переносимося у світ мрій, фантазій. Мистецтво задля того й існує, щоб люди могли відволіктися хоч на годину від руйнівних інформаційних потоків, від тої жахливої реальності, куди нас втягнула війна».

Але якою ціною для артистів це відбувається?

Продовжують працювати, попри хронічний стрес, постійні ракетні обстріли, відсутність світла у студії, при температурі близько 15 °C, розділення родин…

На початок відновленої роботи Національної опери в балетній трупі було тільки 30 артистів зі 160. Але це не стало на заваді творчому процесові: так, у перші дні літа відбулася прем’єра балету-концерту «Танцюємо Штрауса» (балетмейстер-постановник Віктор Литвинов), а у вересні презентували одноактний балет «Доктор Фауст» у постановці Віктора Іщука.

Як розповідає керівниця пресслужби Національної опери Лана Роксі: «Коли зазирала в гримерки, артисти зосереджено читали ТГ-канали й плакали. А потім підводилися, витирали сльози, наносили грим і бігли на сцену дарувати радість. Вважаю, що трупі Національної опери України треба дати колективного Героя України!».

Абсолютно поділяю погляд керівниці пресслужби театру, бо, крім того, що артисти дарують настрій зі сцени, представники балетної трупи ще й волонтерять, як, наприклад, балерина Олеся Воротнюк, що в перші дні повномасштабного вторгнення долучилася до лав тероборони, а зараз, повернувшись на сцену, весь вільний час присвячує волонтерству. А ще — воюють на фронті: у вересні під Майорськом Донецької області загинув видатний соліст балету, заслужений артист України, викладач Олександр Шаповал…

Здорова альтернатива російській окупації балету

Упродовж майже року Україна наполегливо вимагає оголосити бойкот російській культурі, її численним символам. Бодай на час кровопролитної війни.

Як коректно зазначає наш міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко у своїх численних блогах-зверненнях до внутрішньої та зовнішньої аудиторій: «російська культура — це і «потьомкінські дєрєвні», і вістря ракет». Однак і тепер, і досі спостерігається загальна сезонна зацикленість на виконанні певних творів російського походження, як, наприклад, балетні марафони «Лускунчика». І сьогодні досвідченими російськими пропагандистами все професійно «загортається» у «традиції», які змушують весь світ нескінченно жувати одну й ту ж саму «культурну гумку».

І саме в цьому контексті Україна має здорову балетну альтернативу, наприклад «Снігова королева» та «Лісова пісня».

Напередодні новорічних свят Національна опера України представила оновлену виставу «Снігова королева». До музичної складової балету спочатку входили, крім музики Эдварда Гріга, Жуля Массне, ще й фрагменти творів російських композиторів (Чайковського, Лядова і Глазунова), але з початком повномасштабного вторгнення було вирішено вилучити музику титульних представників культури країни-агресора і замінити її на твори Жака Оффенбаха та династії Штраусів.

І, звісно, не можна не згадати про унікальний балет «Лісова пісня» на музику Михайла Скорульського, універсальний для всіх сезонів року. В основу однойменного балету покладено сюжет одного з найкращих творів української літератури — драми-феєрії Лесі Українки. Зрозумілий усім казковий сюжет, чарівна музика, висока майстерність артистів, само полотно вистави плюс розкішні декорації, — наш геніальний національний продукт може стати справжньою візитівкою балетного мистецтва України.

Головна виконавиця ролі Мавки — прима-балерина Тетяна Льозова вважає: «Дуже важливо просувати наше — українське. Українська самобутня культура з відомих причин опинилася у фокусі концентрованої уваги світу. І ми маємо скористатися цим шансом, це важливо зробити і в пам’ять про численні жертви цієї жахливої війни. «Лісова пісня» — це балет про перемогу правди над кривдою, волі над неволею, добра над злом».

Отже, час звернути увагу на український репертуар, на народжені в сучасній Україні балети на музику Євгена Станковича, Юрія Шевченка, Вікторії Польової, Івана Небесного та інших. І продовжувати повертатися культурно, ментально в рідне європейське середовище.

І пам’ятаємо: мистецтво в цій цивілізаційній війні — один із найсильніших антидотів.

Більше статей Мирослави Макаревич читайте за посиланням.