Пантелеймон Куліш – Біографія

Народився Пантелеймон Олександрович Куліш 7 серпня 1819 року в містечку Вороніж колишнього Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер — Шосткинський район Сумської області). Панько Куліш, так він згодом підписуватиметься, був дитиною від другого шлюбу заможного селянина Олександра Андрійовича і дочки козацького сотника Івана Гладкого Катерини. Дитинство хлопця пройшло на хуторі під Воронежем, де в атмосфері особливої пошани до народних традицій, слова, пісні, казок, легенд, переказів формувався характер майбутнього письменника. З кінця 30-х років П.Куліш — слухач лекцій у Київському університеті. Вступити до цього престижного навчального закладу йому так і не вдалося, оскільки не мав документального підтвердження свого дворянського походження, хоча його батько й був вихідцем з козацько-старшинського роду. Однак слухання лекцій на словесному, а згодом на правничому факультеті стали для нього мало не визначальним періодом життя. Набуті таким чином знання дозволили йому дістати місце викладача у Луцькому дворянському училищі. У цей же час П.Куліш заявляє про себе як письменник. Пізніше П.Куліш працює на різних посадах у Києві, Рівному. Опублікувавши перші розділи роману «Чорна рада» у журналі «Современник» за 1845 рік, письменник здобуває визнання громадськості. Ректор Петербурзького університету П.Плетньов запрошує його на викладацьку роботу до університету. Через два роки, за рекомендацією Петербурзької Академії наук, П.Куліш дістає направлення у західнослов’янський край для вивчення слов’янських мов, історії, культури та мистецтва. Вирушає з ним і дружина Олександра Білозерська, — вони щойно побралися, і на весіллі боярином у нареченого був Тарас Шевченко, щирий і веселий друг «гарячого Панька». Але недовго тривали захоплюючі часи експедиції. У польській столиці Куліша заарештовують за належність до Кирило-Мефодіївського товариства. Після тривалих клопотань йому дістається, зрештою, не таке вже й суворе покарання, яке закінчилося поселенням у Тулі. Тут Куліш осягає мистецтво романіста, перечитуючи світову класику, штудіює європейські мови, плідно працює як письменник. Згодом, знову ж за допомогою друзів, він домагається відміни суворого режиму й оселяється в Петербурзі. Весь той час продовжує натхненно творити, але заборона друкувати ще діяла. У 1856 — 1857 рр. з’являється нарешті його двотомне видання «Записки о Южной Руси», збірка безцінних фольклорно-історичних та етнографічних нарисів, що викликала загальне схвалення. Особливо успішним і плідним у творчому плані був для письменника 1857 рік. З’явився друком роман «Чорна рада», український буквар і читанка — «Граматка», «Народні оповідання» Марка Вовчка під його загальною редакцією, відкривається власна друкарня. Письменник, сповнений грандіозних планів на майбутнє, чекає цензурних послаблень, клопочеться виданням першого українського часопису. Переймаючись патріотичним вихованням свого народу, приступає до написання «Історичних оповідань», перші з яких «Хмельнитчина» і «Виговщина» з’являються в журналі «Основа» у 1861 році. Працюючи у Варшаві в 1864—1868 рр., з 1871 року у Відні, а з 1873 — у Петербурзі на посаді редактора «Журнала Министерства путей сообщения», П.Куліш готує тритомне видання «История воссоединения Руси», яку з розчаруванням і навіть обуренням зустріла українська громадськість. Невдовзі він і сам переконується у хибності своїх поглядів. Довершенням усіх сумнівів став Емський указ 1876 року, згідно з яким заборонялося друкувати укра-їнською мовою будь-які тексти. Пантелеймон Куліш перебирається на хутір Мотронівку на Чернігівщині, який перейменовує на честь дружини (літературний псевдонім якої — Ганна Барвінок) Ганнина Пустинь. Тут він укладає збірку «Хуторская философия и удаленная от света поэзия», яку після появи у світ 1879 р. цензура заборонила, видання було вилучено з продажу. В останні роки свого життя письменник багато перекладає. Сповнений нових творчих задумів, Пантелеймон Куліш зустрічав 1897 рік, але, на жаль, 14 лютого полум’яне життя його обірвалося.

Пантелеймон Куліш був однією з найколоритніших постатей свого часу в українській літературі. Культурницьке подвижництво, що виокремлювало його навіть серед плеяди видатних сучасників, захоплено вітала величезна частина суспільства, мимоволі утворюючи навколо його особистості атмосферу творчої таємничості. Той постійний інтерес підтримувався передовсім самою діяльністю П.Куліша. В основі її — бажання дійти своїм словом і думкою до найширших народних мас. Саме цим і зумовлена його діяльність над перекладом Біблії українською мовою. Саме з цією метою він брався за видання дешевої книжкової серії «Сільська бібліотека». Саме тому він послідовно і твердо здійснює активну діяльність на формування в суспільній свідомості переконання про життєву необхідність розвитку національної літератури, української мови, без нормального функціонування якої на всіх рівнях поступ нації неможливий. Життєва позиція Пантелеймона Куліша, його громадянська заангажованість часто відзначалися драматичною суперечливістю, що інколи призводило до неоднозначного їх розуміння і сприйняття суспільним загалом. Справді, важко назвати П.Куліша людиною компромісів, але непохитність його стосувалася основного — збереження самобутності українського народу, його духовних надбань, традицій, культури. Пристрасна натура письменника мовби металася в постійному пошуку пристановища для тих високих устремлінь, що живили його і як людину, і як громадського діяча. Навіть особисте життя «гарячого Панька» позначене відчутними слідами — рубцями набування того досвіду. Пантелеймон Куліш одружився з молодшою сестрою свого товариша Василя Білозерського Олександрою. 24 січня 1847 року вони справили весілля. Після весілля молодята вирушили до Праги, куди Пантелеймона Куліша як молодого перспективного вченого Академія наук направляла у наукове відрядження. Сталося ж непередбачене: по дорозі до місця призначення Пантелеймона Куліша арештовують у Варшаві. Цей страшний удар долі, а згодом — тяжкі роки поневірянь, злигодні, поліцейський нагляд гнітючим тягарем лягли на плечі молодого подружжя. Через нервове перенапруження у Олександри Михайлівни стався зрив вагітності, після якого вона вже не могла стати матір’ю. Пантелеймон Куліш незгоди й випробування тамував у роботі. Як він це робив, як ішов по життю, найкраще скажуть слова його побратима Василя Білозерського: «Куліш належав до тих людей, які своїм благородством, чемністю, великодушністю і розважливістю викликають повагу до нього кожного, хто має з ним справу. Він чоловік практичний і діяльний і не любить хапатися то за одно, то за друге і особливо неприхильний до того, що не схвалено спокійним глуздом. Діяльність його найдужче зосередилась на літературі й на вдосконаленні життя, яке він переважно вбачає в ділі, і тільки діло вважає істотністю. Всяке захоплення, яке не має певної корисної мети, що на неї одразу ж можна звернути увагу, йому одворотно. Життя своє він провадив, займаючись літературою й живописом; робити добро невідкладно там, де випадає нагода, — він вважає головним обов’язком». Опорою, підтримкою й захисницею стає для письменника в цей період його дружина. Але час від часу якогось первісного замісу ностальгія охоплювала пристрасну душу письменника. І він пробує шукати вихід у нових романтичних захопленнях. Відомий його епістолярний роман з Олександрою Григорівною Милорадовичівною, освіченою панночкою з Калюжинець на Чернігівщині. Олександра Михайлівна терпляче зносила тяжкі хвилини родинного нерозуміння і мужньо чекала урівноваження свого коханого чоловіка. Згодом, справді, їхнє сімейне життя налагоджується, і 1858 року вони вирушають за кордон. Але сталося так, що через деякий час Пантелеймон захоплюється звабливою «московкою» Марією Маркович. Це був спалах шалених почуттів після спокійного платонічного роману з Милорадовичівною. Він так захопив, засліпив письменника, що став причиною глибоких душевних страждань: «Я в цілому світі не знаходжу спокою…». Згодом це захоплення минуло, але присмак самотності, невдоволення чимось вищим лишався. Розпалося і подружнє життя. Щоправда, в українській літературі це захоплення має чітко закарбований відбиток. Саме завдяки старанням як редактора і видавця з’явилися на світ «Народні оповідання» колишньої дружини українського фольклориста Опанаса Марковича. А з ними й нове ім’я — Марко Вовчок (цей псевдонім для Марії придумав сам Пантелеймон Куліш). Окремо стоїть його захоплення Параскевою Глібовою, першою дру-жиною нашого великого байкаря. Ці й подальші спроби знайти вихід з тупикового душевного стану не дають письменникові ані найменшого заспокоєння. Вікова мудрість, досвід нелегких літ переконливо навертали Куліша до одного: терпіння, віра, надія, любов, сподівання й чекання Лесі, своєї першої і вірної дружини, не замінити у цьому житті нічим. Можливо, що саме таке осягнення життя давало йому право пізніше сказати: «Так, я щасливий своєю жінкою: така українка, що прямо захват. Жінка розумна, тверда в намірах, чутлива до бідувань людських, словом, гідна найвищого місця в громаді». А так згадувала про свого чоловіка уже на схилі свого життя Ганна Барвінок — Олександра Михайлівна Білозерська-Куліш: «Я хоч господарством і займалася, та цілком йому (чоловікові) співчувала, його палким душевним пориванням — самозреченню, що він робив для добра України і розвитку народу. Він самозрікався заради ідеї. Їздив у Галичину й тут усе відроджував, бо вони зовсім денаціоналізувались, так само як і наші, забуваючи свою мову рідну й хто ми. Там польщизна утискує, а тут русицизм, а можна й ті мови знати, навіть потрібно, і своєї не забувати, і молодим письменникам завжди рукописи виправляв, свої літературні праці вбік відкладав. Він мав у собі стільки магнетизму, що навіки підкорив мене собі… Ми прожили 50 років, і бажала б, щоб увесь світ був наповнений такою тихою чарівливою ніжною симпатією. Поетична його душа регулювала іноді лад моєї дисгармонійної. Бачачи таку довершеність перед собою, в образі людини, — це мені імпонувало, і я дивилась на це явище з подивом і вдячністю творцеві й побожно шанувала його, а тепер ще немічна, утративши його… …подібні люди, як він, дуже рідкісні — віками родяться…» Простежуючи все життя Пантелеймона Куліша: многотрудне, подвижницьке, пристрасне, — мимоволі зупиняєшся на словах, ним же сказаних у «Слові над гробом Шевченка»: «Ти говорив своїй непорочній музі:

Хто народився у Тулі

«У кожного народу своя особлива національна система виховання, своя особлива мета й особливі засоби в досягненні цієї мети.»

Видатний український педагог, правник, науковець, Костянтин Дмитрович Ушинський народився 2 березня 1824р. в м. Тула (Російська імперія). За іншою версією – 3 березня 1823р. в с.Богданівка Глухівського повіту на Чернігівщині.

Батько, Дмитро Григорович — дрібний поміщик з дворян, підполковник російської армії, а згодом – викладач у кадетському корпусі. Задовго до скасування кріпацтва відпустив своїх селян на волю. Якийся час служив у Тулі, потім родина переїхала до Полтави, а 1832р. батька призначили суддею до Новгород-Сіверського (Чернігівщина). Тут мешкали у невеликій заміській садибі на березі Десни.

Мати К.Ушинського, Любов Степанівна Гусак-Капніст, походила з відомого українського шляхетського роду. Саме вона займалася вихованням і початковим навчанням сина, прищепила йому любов до читання.

11-річним хлопчик втратив маму. По її смерті батько вдома майже не бував. Діти – Костянтин та двоє його молодших братів – залишилися практично без опіки дорослих. Навчаючись у повітовій гімназії, юнак замість мешкати в пансіонаті щодня ходив на навчання — за чотири версти в один бік – та повертався додому, аби бути поруч із братиками.

1840р. Костянтин Ушинський вступив на юридичний факультет Московського університету, який закінчив у 20 років на відмінно.

Влітку з товаришами приїздив додому, багато мандрував околицями, спускався у човні Десною, рибалив, писав вірші. Під час навчання змушений був заробляти приватними уроками, оскільки батько зовсім збіднів і не міг нічим допомагати. В університеті захоплювався мистецтвом, літературою, філософією.

1844р. Ушинський отримав ступінь кандидата юриспруденції. За два роки дістав призначення виконувача обов’язків професора камеральних наук Демидівського юридичного ліцею (Ярославль), став у студентському середовищі одним із найулюбленіших викладачів. Був усунутий – «за свободу думок і передачу їх вихованцям ліцею». Не мав роботи, аж поки 1850р. насилу знайшов посаду помічника начальника департаменту іноземних віросповідань у Міністерстві внутрішніх справ.

1851р. взяв шлюб із подругою дитячих літ Надією, спадкоємицею старовинного українського роду Дорошенків і власницею хутора Богданки на Глухівщині.

1854р. за різку критику свого керівника, україноненависника Д.Толстого, з роботи у міністерстві Ушинський був звільнений. З того ж року – викладач російської словесності та правознавства, інспектор класів у Гатчинському сирітському інституті. Друкувався у виданні «Журнал для воспитания» (статті «Про користь педагогічної літератури», «Три елементи школи», «Про народність в громадському вихованні»).

1859р. був призначений інспектором у Смольний інститут шляхетних дівчат. Популярність Костянтина Дмитровича серед слухачок, його послідовність у відстоюванні власної думки та реформаторське мислення були далеко не всім до вподоби, найперше – керівництву інституту. Тож Ушинського звинувачували у вільнодумстві, непоштивому ставленні до начальства, ба навіть безбожництві.

1860р. К.Д.Ушинський очолив «Журнал Министерства народного просвещения», який упродовж коротого терміну перетворив на цікаве, сучасне, актуальне педагогічне видання. 1861р. видав перший підручник для початкової школи «Дитячий світ».

1862р. Костянтина Дмитровича було звільнено з роботи у Смольному, а трохи раніше – з посади редактора журналу. Фізичне і нервове виснаження далося взнаки: захворів на сухоти, горлом пішла кров, за короткий час геть посивів. Поїздка на лікування до Швейцарії розтяглася на п’ять років фактичного вигнання. Вивчав шкільництво у Німеччині, Італії, Бельгії, Франції, особливо цікавлячись досвідом народних шкіл. Написав відому працю «Педагогічна антропологія». Перебуваючи за кордоном, підготував «Листи із Швейцарії», підручники «Рідне слово», «Керівництво до викладання за «Рідним словом»», десятки статей, присвячених проблемам педагогічної психології.

Згодом Віра, донька педагога, згадувала, що вечорами родина збиралася за столом, і тоді читали вголос твори українських авторів. Одним з найулюбленіших письменників Ушинського був М.Гоголь.

Повернувшись з-за кордону, К.Д.Ушинський надсилу займався науковою працею – здоров’я невмолимо погіршувалося. У травні 1868-го вирушив був на лікування до Криму, але доїхав лише до Києва і мусив повернутися до Богданки. Взимку 1869р. таки прибув до Петербурга, де 1868-69р.р. вийшли два томи його класичного твору «Людина як предмет виховання». Готував до друку третій том «Педагогічної антропології», а також «Рідне слово».

У лютому 1870р. Ушинський їхав лікуватися до Італії, але дістався тільки до Відня, звідки повернувся до Криму і прохворів там ціле літо. У вересні прибув до Богданки, де на нього чекала трагічна звістка: старший син, 18-річний Павло, під час полювання смертельно поранився…

Невтішні батьки переїхали до Києва. Купили будиночок на Тарасівській, близько Святоволодимирського університету.

У жовтні 1870р. К.Ушинський із синами Володимиром та Костянтином вирушили до Криму. Та дорогою Костянтин Дмитрович захворів на запалення легень, і подорожні зупинилися в Одесі, у готелі під назвою «Отель дю Норд».

До лікарів звертатится відмовився. Вдень і вночі працював над третім томом «Педагогічної антропології». О 2-й годині ночі на 3 січня 1870р. К.Д.Ушинський помер за робочим столом.

9 січня труну з тілом К.Ушинського перевезли до Києва, згідно з його заповітом. Поховали видатного педагога у некрополі Видубицького чоловічого монастиря. На могилі встановили мармурову плиту з епітафією авторства П.Тичини. Поруч із ним поховали згодом і його дружину Надію Семенівну та онуку Олену.

У 1936р. могили були знищені, по них проклали асфальтову дорогу…

К.Д.Ушинський був великим прихильником національної, народної школи виховання. Він був переконаний, що «…будь-яка жива історична народність є найпрекрасніше творіння Боже на землі, і вихованню залишається лише черпати з цього багатого й чистого джерела».

У передмові до навчальної книги «Рідне слово» К.Ушинський написав: «Я не думаю, щоб будь-хто був спроможний змагатися з педагогічним генієм народу». На переконання педагога, в основі українського національного виховання є любов до Батьківщини та християнські цінності. «Рідне слово», як і підручник «Дитячий світ», створені на основі української народної творчості: казок, пісень, загадок, прислів’ів та приповідок.

Ушинський наполягав на нерозривності навчального та виховного процесів і гостро критикував імперське Міністерство освіти, яке намагалося обмежити функції школи тільки навчанням.

Водночас великого значення К.Д.Ушинський надавав родинному вихованню, будучи переконаним, що першочерговим обов’язком батьків є виховання корисних суспільству громадян. Маючи перед собою прекрасний взірець своєї матері, педагог чимало праць присвятив ролі жінки, матері у вихованні дітей: «Вона є «необхідним посередницьким членом між наукою, мистецтвом і поезією, з одного боку, звичаями і характером народу, з другого…», — писав він.

Багато робіт педагог присвятив і фізичному вихованню: «Загальні зауваження про фізичне виховання»; «Потреба відпочинку і сну»; «Воля як влада душі над тілом» та інші. Крім того, відзначав великий вплив праці на психологічний та фізичний розвиток молодої людини.

Сучасники стверджували, що Костянтин Ушинський завжди вважав Україну своєю Вітчизною. Російська влада всіляко насаджувала думку про Ушинського як про «російського» педагога та вченого. Такі спроби заперечував сам Костянтин Дмитрович: «Ні, я українець: рід наш старовинний, малоросійський, дворянський. Всі родичі, діди, дядьки і батьки були українцями, народилися й поховані в українській землі…»

К.Ушинський надавав мові найвищого значення у збереженні національної ідентичності народу, та й самому його існуванні: «Мова -найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що зв’язує віджилі, живущі і майбутні покоління народу в одне велике, історичне живе ціле… Відберіть у народу все — і він усе може повернути; але відберіть мову — і він ніколи більше вже не створить її; нову батьківщину навіть може створити народ, але мови — ніколи; вимерла мова в устах народу — вимер і народ».

Ушинський рішуче ставав на захист рідної мови, яку російська імперська влада викорінювала всіма способами: «Наша мова… мелодична, співуча мова…, на якій існує така народна література, якою ще недавно співав Шевченко, виганяється зі школи, мовби якась чужа! А який невичерпний матеріал народна поезія дає для розвитку найблагородніших і найніжніших почуттів у серці молодого покоління!»

Родина Ушинських була великою, дружною, Костянтин Дмитрович і Надія Семенівна дбали про виховання дітей справжніми, відповідальними громадянами. Під час війни проти червоної окупації 1918р., захищаючи Україну, в Чернігові загинули сини Костянтин і Володимир. Старша донька Віра власним та з батьковою допомогою створила дві початкові школи у Києві, які носили ім’я К.Д.Ушинського.

Надія Ушинська 1895р. за мамині та свої гроші відкрила в Богданівці початкову школу для селянських дітей, де навчання відбувалося за книгами К.Д.Ушинського «Рідне слово» і «Дитячий світ». Після перемоги більшовиків емігрувала до Праги.

Ольга, молодша донька Ушинських, була дружиною за голови Київської губернської земської управи Суховніна, який був послом у Константинополі. Після розпаду Російської імерії виїхали до Франції.

Нащадки К.Д.Ушинського мешкають за кордоном. Багато хто з них присвятив себе педагогіці.

1974р. в Києві Костянтинові Ушинському було встановлено пам’ятник. Були запроваджені медаль та премія імені К. Ушинського. Ім’я видатного педагога присвоєне Одеському педагогічному інститутові (нині Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського), Чернігівському обласному інститутові післядипломної освіти, спеціалізованій школі №6 у Києві. Вулиці імені Ушинського є у Вінниці, Донецьку, Івано-Франківську, Харкові, Чернігові, Нікополі та інших містах.

Олена Бондаренко, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»