Історія розвитку дидактики: Дістервег і Дьюї

У XIX столітті в Європі вагомий внесок у дидактику зробив німецький педагог-демократ, визначний діяч у галузі народної школи й педагогічної освіти Ф. А. В. Дістервег, який, як і Ушинський, відстоював прогресивні принципи дидактики. Основними принципами виховання вважав природовідповідність, культуровідповідність і самодіяльність, розробив дидактику розвиткового навчання. Головне завдання навчання вбачав у розвиткові мислення, уваги, пам’яті. Автор відомої праці «Дороговказ до освіти німецьких учителів», написав понад 20 підручників.

Джон Дьюї

Світова дидактика першої половини XX століття розвивалася на філософських засадах прагматизму. Американський психолог і педагог Джон Дьюї (1859-1952) заснував педоцентризм, який полягає в керуванні практичним досвідом, навчанні без програм, широкій дитячій і вчительській самостійності.

Школа, на його думку, має бути «пристосована до суспільного життя» та сприяти розвиткові «американського» способу «цього життя». Він, як і Давід, підкреслював єдність чуттєвого й інтелектуального в пізнанні, сформулював вимогу про залучення дітей до практичної діяльності як основи і гаранту ефективності учіння.

Прагматика Дьюї захоплювало не так пізнання дитиною істини, як розвиток утилітарного мислення. Практична корисність засвоюваного знання – ось його вимога, завдяки реалізації якої у школі дитина пристосується до життя в умовах бізнесу. Дитина пізнає нове не для самих знань, а задля самостійної діяльності.

Дж. Дьюї, як і Я. В. Давід, органічно поєднав навчальне пізнання й діяльність і пропонував вибудовувати її не на матеріалі теоретично засвоєного знання, як це робив Давід, а через вирішення життєво важливих завдань, актуальних для американців. Його учні поринали в буденні дитячі клопоти й відтак набували досвіду, а саме:

1. відчувати труднощі й проблеми;
2. виявляти та визначати їх;
3. уявляти, як можна запобігти труднощам або проблемам;
4. передбачати у формі висновку наслідки розв’язування проблеми;
5. спостерігати за перебігом наслідків, а в разі потреби експериментувати з можливими альтернативними рішеннями;
6. формулювати позитивні чи негативні судження.

Відповідно до цього, нехай із деякими модифікаціями, і відбувалися шкільні заняття в Америці.

Під впливом такої моделі навчання в дидактичних дослідженнях акцент переміщувався з викладання на учіння, самостійну навчальну діяльність учнів. Приниження ролі вчителя призвело до того, що знання учнів не закріплювалися, не перетворювалися на уміння, не оцінювалися. Стадії дидактичної моделі Дьюї були досить складними для багатьох дітей. Зазвичай, багато хто з них «застрявав» на третьому ступені моделі навчання.

ДИДАКТИКА

Тема 7. Дидактика як теорія освіти і навчання

7.1. Загальне поняття про дидактику. Предмет і завдан­ня дидактики

Термін дидактика походить від грецького слова didaktikos — на­вчаючий і didasko – вивчаючий. Вперше термін дидактика був введе­ний у використання в Німеччині у 1613 р. Саме тоді Кристоф Хельвіг та Йохим Юнг, аналізуючи діяльність відомого мовознавця і прихиль­ника навчання рідною мовою Вольфганга Ратке (1572 – 1635), підго­тували “Короткий звіт з дидактики, або Мистецтво навчання Ратихія”. Вже з назви роботи випливає, що автори трактували дидактику як мистецтво навчання.

Аналогічним чином трактував це поняття і Я.А.Коменський (1592 – 1670) у своєму знаменитому творі “Велика дидактика, або Універсальне мистецтво навчати всіх усьому”. Однак, Коменський вважав, що дидактика є не лише мистецтво навчання, але й виховання.

Таке поняття зберігалося до початку XIX ст., коли Йоган Фрідріх Гербарт (1776 – 1841), відомий німецький педагог і філософ, розробив теоретичні основи дидактики, зробивши ЇЇ внутрішньо ціліс­ною і несуперечливою теорією виховуючого навчання, підпорядкова­ною педагогіці. Враховуючи роль, яку И.Гербарт і його послідовники відводили процесу оволодіння навчальним матеріалом, найважливі­шим завданням дидактики, у відповідності з гербартіанською концеп­цією, повинен був стати аналіз дій учителя, спрямованих на ознайом­лення учнів з новим матеріалом.

Таке розуміння предмету і завдань дидактики не влаштовувало прихильників різноманітних варіантів так званого “нового вихован­ня”, жвава педагогічна діяльність яких розгорнулася на рубежі XIX і XX ст. Найвизначніші представники цього напряму, зокрема амери­канський вчений Джон Дьюї (1859 – 1952), відводили учням більш активну роль у процесі навчання у порівнянні з гербартіанцями. У цьому зв’язку вони відмовилися від гербартської концепції “передачі знань”, що передбачала переважно збагачення пам’яті учнів, і висуну­ли вимогу формування і розвитку у них здібностей та інтелектуально? діяльності, а також навичок практичної діяльності. Ця концепція не могла не вплинути на спосіб розуміння як предмета, так і завдань дидактики, яку почали ототожнювати не стільки з теорією викладання, скільки з теорією навчання. Найважливішим завданням такої дидакти­ки став уже аналіз дій учня, а не вчителя. При цьому вважалося, що викладання є функцією навчання, а дії вчителя обумовлені пізнаваль­ною діяльністю учнів, а не навпаки.

У наш час ці два види діяльності не протиставляються один од­ному. Викладання нерозривно пов’язане з навчанням, ці два аспекти процесу утворюють інтегративну цілісність у вигляді процесу навчан­ня. Серед факторів, що забезпечують єдність процесу навчання, є не лише загальна мета освіти, але й використовувані при цьому методи, організаційні форми і засоби навчання.

Таким чином, на сучасному етапі дидактику розуміють як нау­ку про викладання і навчання, про закономірності, що діють у сфері предмета Ті дослідження, про залежності, що обумовлюють хід і результати процесу навчання; на цій основі вона встановлює відпові­дні закономірності, визначає методи, організаційні форми й засоби навчання учнів. Іншими словами — дидактика – це наука про навчан­ня і освіту, їх мету і завдання, зміст, методи, форми, засоби, органі­зацію, досягнуті результати.

Помітний внесок у розвиток світової дидактики внесли також Й.Песталоцці (1746 – 1827), А.Дістервег (1790 – 1866), К.Ушинський (1823 – 1870), Г.Кершенштейнер (1854 – 1932), В.Лай (1862 – 1926).

На розвиток вітчизняної дидактики в кінці XIX – на початку XX ст. помітний вплив мали праці П.Ф.Каптерєва, Н.К.Крупської, С.Т.Шацького, П.П.Блонського, А.П.Пінкевича, М.М.Пістрака, Г.Г.Ващенка, І.Л.Огієнка, І.М.Стешенка, С.Ф.Русової, Я.Ф.Чепіги та багатьох інших.

У радянський період плідно працювали в галузі дидактики П.Груздєв, Ш.Ганелін, Є.Голант, Л.Занков, Б.Єсипов, М.Данилов, М.Скаткін, В.Онищук, А.Алексюк, В.Краєвський, В.Загв’язинський, І.Лернер, М.Махмутов та інші.

Предметом дидактики є процеси освіти і навчання, які нероз­ривно пов’язані з вихованням і є його органічною складовою. Суспільс­тво постійно турбується про те, щоб накопичений попередніми поко­ліннями досвід, знання, уміння, навички, якими воно володіло на досягнутому ступені розвитку, найбільш надійними і плідними шля­хами і засобами засвоювались молодими підростаючими поколін­нями. Цій меті і слугує освіта й навчання як планомірно здійснювані процеси озброєння людей знаннями, уміннями і навичками, що відо­бражають накопичений і узагальнений досвід людства.

Завдання дидактики на всіх етапах її історичного розвитку по­лягало в тому, щоб: а) визначати зміст освіти нових поколінь; б) знаходити найбільш ефективні шляхи озброєння їх корисними знання­ми, уміннями і навичками; в) розкривати закономірності цього проце­су. Тому зрозуміло, що дидактика визначається як теорія освіти і навчання. Враховуючи, однак, ту обставину, що процес навчання завжди пов’язаний з вихованням, перш за все розумовим і моральним, є підстави означувати дидактику як теорію освіти і навчання, а, разом з тим, і виховання. Сюди відноситься, перш за все, формування світо­гляду учнів.

Предметом дидактики на сучасному етапі її розвитку с процес освіти і навчання, взятий в цілому, тобто зміст освіти, що реалізується в навчальних планах, підручниках, методи й засоби навчання, органі­заційні форми навчання, виховна роль навчального процесу, а також умови, що сприяють активній творчій діяльності учнів і їх розумовому розвитку.

Розрізняють загальну і предметні дидактики.

Предметом дослідження загальної дидактики є процес на­вчання, взятий в цілому, а головним завданням – розкриття загальних закономірностей процесу навчання, що мають об’єктивний характер, і характеристика умов їх виявлення. Сучасна дидактика довела, що справжнім показником ефективності навчального процесу є не лише обсяг засвоєних знань, умінь і навичок, що безперечно, важливо, але й високий рівень розумового розвитку учнів, їх неперервне проникнен­ня в сутність навчальних предметів, процесів і явищ і перетворення середнього і навіть слабкого за успішністю учня в більш сильного і встигаючого.

Дидактика покликана дослідити здійснювану в процесі навчання взаємодію викладання й навчання і з’ясувати умови, при яких ця взаємодія забезпечує рух свідомості учнів від виникнення пізнаваль­ного завдання до його розв’язання, перехід від незнання до знання, від невміння або недосконалих навичок до формування раціональних умінь і швидких навичок використання знань на практиці.

Перед дидактикою, що вивчає загальні закономірності процесу навчання, виникає питання: що спільного в процесі навчання різнома­нітних навчальних предметів? Таким спільним елементом є закономі­рні зв’язки між викладанням і навчанням. При вивченні будь-якого навчального предмету під впливом діяльності вчителя здійснюється усвідомлення пізнавального завдання, виявлення навчальних об’єктів навколишньої дійсності, формування уявлень про їх ознаки і власти­вості, встановлення зв’язків цих об’єктів з іншими предметами та явищами і формування поняття про них, аналіз способів використан­ня цих понять та перехід їх у нові поняття.

В дослідженнях закономірностей процесу навчання загальна ди­дактика використовує досягнення багатьох наук, зокрема, філософії, психології, вікової психології, кібернетики та ін. Саме кібернетика в значній мірі обумовила розробку в дидактиці програмованого навчан­ня, алгоритмізацію і системно-структурний підхід в організації навча­льно-виховного процесу.

Користуючись даними психології, дидактика здійснює надзви­чайно складний аналіз внутрішніх аспектів навчання, закономірностей у галузі пізнавальної діяльності учнів, умов формування мотиваційно-потребнісної сфери учнів. Педагогічна психологія вивчає закономір­ності психологічного розвитку учнів в умовах виховання і навчання, розкриває психічний зміст цих процесів і забезпечує психологічний аналіз вимог, що пред’являються в навчально-виховному процесі до особистості учня.

Вікова й педагогічна психологія допомагає педагогу організува­ти навчання й виховання з урахуванням закономірностей психіки дитини.

Вікова фізіологія забезпечує дидактику розумінням механізмів надзвичайно складних процесів, що стали результатом навчання (інте­лектуальних, емоційних, вольових).

Філософія слугує ґрунтом для розробки дидактикою особистісно-орієнтованого навчання, а теорія пізнання є методологічною осно­вою процесу навчання, в структурі якого формується характер і спря­мованість пізнавальної діяльності учнів.

Загальні закономірності навчання, що досліджуються загальною дидактикою, не охоплюють конкретних особливостей викладання і вивчення окремих навчальних предметів. Між тим, для викладачів цих дисциплін саме конкретні особливості прояву загальних закономірно­стей навчання мають надзвичайно важливе значення. Більше того, сама дидактика, як загальна теорія процесу навчання, не може успіш­но розвиватися без узагальнення специфічних закономірностей на­вчання усіх навчальних предметів у всьому багатстві їх конкретного змісту.

Розкриття цих закономірностей, як і визначення змісту, методів і форм організації навчання окремих навчальних предметів, включаю­чи й виховні проблеми, що реалізуються в процесі навчання, є преро­гативою особливих педагогічних наук – предметних дидактик. Донедавна ці науки називалися методиками викладання окремих навчальних предметів. Однак, такий практичний аспект не відображає змісту цих наук.

Неважко помітити взаємний зв’язок між загальною дидактикою, педагогічною психологією і предметними дидактиками в залежності від розвитку кожної з цих галузей педагогічної науки від успіхів сусідньої галузі. Особливий ефект наукових здобутків має місце в умовах комплексного дослідження актуальних проблем теорії і прак­тики навчання.

Основними поняттями загальної дидактики як науки є: “викла­дання”, “навчання”, “навчальний предмет”, “навчальний матеріал”, “навчальна ситуація”, “метод навчання”, “учитель”, учень”, “урок” та ін. Це – специфічні поняття дидактики як науки. Дидактика оперує й іншими поняттями, а саме, “освіта”, “просвіта”, “самоосвіта”, “виховання” тощо.

Викладання – впорядкована діяльність педагога, спрямована на реалізацію мети навчання (освітні завдання), забезпечення інформованості, виховання, усвідомлення і практичного використання знань.

Учіння (навчання) – процес, в якому на основі пізнання, вправ і набуття досвіду виникають нові форми поведінки і діяльності, зміню­ються раніше набуті.

Навчання – впорядкована взаємодія педагога з учнями, спрямо­вана на досягнення визначеної мети. Навчальний (дидактичний) про­цес містить наступні головні ланки взаємодії:

• 1. Роз’яснення учням мети і завдань навчання.
• 2. Повідомлення нових знань.
• 3. Управління процесом усвідомлення і набуття знань, умінь.
• 4. Управління процесом пізнання наукових закономірностей і законів.
• 5. Управління процесом переходу від теорії до практики.
• 6. Організація евристичної і дослідницької діяльності.
• 7. Перевірка, оцінка змін у навчанні і розвитку учнів.

• 1. Створення позитивної мотивації навчання.
• 2. Сприйняття нових знань, умінь.
• 3. Аналіз, синтез, порівняння, співставлення, систематизація.
• 4. Пізнання закономірностей і законів, розуміння причинно-наслідкових зв’язків.
• 5. Набуття умінь і навичок, їх систематизація.
• 6. Самостійне розв’язання навчальних проблем.
• 7. Самоконтроль, самодіагностика
  досягнень.

Нагадаємо коротко сутність деяких інших категорій дидактики.

Освіта – система набутих у процесі навчання знань, умінь, на­вичок, способів мислення.

Знання – сукупність ідей людини, в яких виражається теоретич­не оволодіння певним предметом.

Уміння – оволодіння способами (прийомами, діями) використо­вувати засвоєні знання на практиці.

Навички – уміння, доведені до автоматизму, високого ступеня досконалості.

Мета (навчальна, освітня) – те, до чого прагне навчання; май­бутнє, на яке спрямовані всі зусилля.

Зміст (навчання, освіти) – система наукових знань, практичних умінь і навичок, способів діяльності і мислення, якими учням необхід­но оволодіти в процесі навчання.

Організація – впорядкування дидактичного процесу за певними критеріями, надання йому необхідної форми з метою найкращої реалі­зації визначених завдань.

Форма – спосіб існування навчального процесу, оболонка для його внутрішньої сутності, логіки і змісту. Форма, в першу чергу, пов’язана з кількістю учнів, місцем і часом навчання, порядком його здійснення і ін.

Метод – шлях досягнення мети і завдань навчання.

Засіб – предметна підтримка навчального процесу. Засобами є голос (мова) вчителя, його майстерність в широкому розумінні, підру­чники, шкільне обладнання і т.д.

Результат (продукти навчання) – це кінцеві наслідки навчаль­ного процесу, ступінь реалізації визначеної мети.

У зв’язку з інтенсивними процесами диференціації й інтеграції в сучасній науці, дидактика оперує поняттями, запозиченими з інших галузей знання, такими як “система”, “структура”, “функція”, “еле­мент” тощо.

В дидактичних дослідженнях часто можна зустріти такі поняття з психології, як “сприймання”, “засвоєння”, “розумовий розвиток”, “мислення”, “запам’ятовування”. З кібернетики ввійшли в обіг дидак­тики поняття “зворотний зв’язок”, “динамічна система” та ін.

Широке використання категорій і понять з інших наук в дидак­тиці не означає, що її понятійний апарат є невпорядкованою сукупніс­тю. Всі відношення і поняття дидактики групуються навколо головних категорій “викладання” і “навчання”. Запозичені і використовувані в дидактичних дослідженнях поняття з інших наук відображають лише окремі аспекти, явища навчання і сприяють глибшому теоретичному осмисленню її власного предмета і об’єкта.

Дидактика, як і інші науки, перебуває у стадії неперервного оно­влення і становлення її наукової термінології. Вироблення чіткої і однозначної системи термінології є необхідною умовою подальшого розвитку дидактики як науки. Це дозволить аналізувати процес на­вчання за елементами і в системі їх взаємодії, досліджувати системно, повніше і глибше сутність освіти і навчання.

Крім того, на основі впорядкованої власної понятійної системи можна осягнути сутність існуючих дидактичних концепцій і розроб­ляти конкретні сучасні навчальні системи, проектувати навчальний процес з певними характеристиками.

Дидактика: визначення, її виникнення і розвиток

Дидактика – це особлива частина педагогіки, яка в сучасності набуває специфічних рис і характеристики самостійної науки.

Освіта та навчання тісно пов’язані з вихованням і є не тільки предметом дидактики, але і органічною частиною виховання.

Суспільство завжди хвилюється і піклується про те, щоб накопичений досвід разом з навичками, знаннями та вміннями змогли бути засвоєними вступають в нове життя поколіннями. Навчання та освіта характеризуються єдиною метою, яка відноситься до освоєння нащадками раніше вивченого досвіду нашими предками.

Всі етапи історичного розвитку дидактики характеризуються її завданням, яка включає в себе визначення змісту освіти нових поколінь, способів використання нащадками умінь, знань, навичок і розкриття закономірностей даного процесу. Тому дидактика визначається як теорія навчання і освіти.

Процес навчання нерозривний з вихованням моральним і розумовим. Є тверді підстави для того, щоб визначати дидактику як теорію навчання, освіти і виховання. До цього відноситься формування світогляду учнів.

Процес навчання – це предмет дидактики на сучасному етапі розвитку.

Це означає, що зміст освіти, реалізоване в навчальних планах і літературі, програмах, засобах і методах навчання, умови, які сприятливі для творчого і активного праці дітей, їх розумовому і фізичному розвитку. Йдеться про загальну дидактику, яка здатна розкрити закономірності навчання і освіти, але не досліджує особливості навчання певної дисципліни. Завдання може бути вирішена приватної, тобто предметної, дидактикою.

Виникнення і розвиток дидактики

Розвиток дидактики відбувалося історично, як і педагогіки. Дидактика розвивалася з виконанням задач, що виникають перед навчальним закладом на конкретних етапах розвитку людського суспільства.

Нинішня дидактика вважається сформованою розвинутою галуззю педагогічної науки, яка характеризується особливим предметом і відповідною системою методів і завдань, які висуває перед нею ходом науково-технічної революції, розвитком культури, економіки сучасного суспільства.

Історичний розвиток дидактики має на увазі важливі і головні його етапи для більш глибокого її розкриття в якості теорії навчання і освіти нового покоління.

Необхідність створення умов для оволодіння молодого покоління знаннями, досвідом предків з’являлася в міру того, як в історичному розвитку всього людства відбувалося об’єднання матеріального і духовного життя, практичного досвіду в сфері праці, розвиток мистецтва та науки поступово зростали. Наявність таких умов було досить рідкісною подією на перших етапах культурного розвитку людства. Це обумовлювалося уповільненим темпом еволюції людства в умовах примітивної трудової діяльності, формування здатності до навчання відбувалося важко.

Нетривіальність вчення формувалася разом з людською здатністю виготовляти знаряддя. Тобто здатність до навчання формувалася і розвивалася одночасно з фигураций трудової діяльності.

Зростання виробництва і торгівлі, розвиток наук сприяли генерування навчання в якості сфери людської діяльності в середні століття і за часів стародавнього світу. Теорія навчання вимагала створення певних умов.

У XVII столітті Ян Амос Коменський створив найбільший працю, званий «Велика дидактика». Автор вперше висунув завдання навчання всіх і всьому. У його книзі були викладені правила і принципи навчання дітей. Педагог за часів боротьби між новими ідеями в області науки, філософії і між ідеологією феодального суспільства, характерні для XVII, створив велику дидактику, будучи автором, що містить в собі нові ідеї навчання і виховання, продовжив їх практики. Ці часи характеризувалися великим впливом релігійної ідеології.

Коменський грунтувався на ідейних попередників, працях англійського філософа Френсіса Бекона.

Дидактика Коменського була побудована на ідеї природосообразности виховання. Він виявляв закономірності, що з’являються під час навчання і виховання людини, виходячи зі свого затвердження.

Він вирішував головне завдання своєї дидактики – розкриття «природного порядку речей» в навчанні, що приводить до успіху.

Розвиток дидактики

Навчання розглядається як процесу, де головна роль передбачена для чуттєвого сприйняття речей. Коменський стверджував, що відчуття – це джерело всіх знань, тому навчання дітей має відбуватися не шляхом словесних міркувань і літератури, а за допомогою вивчення причинних зв’язків і спостережень за оточуючими предметами або явищами. Учні повинні розвинути всі органи чуття, що дозволить підвести до подальших спостережень явищ, предметів навколишнього світу.

Запропоновані положення були основою для розвитку дидактики, але з істотними недоліками.

Чуттєве пізнання не здатне привести до істини самостійно, одностороннє захоплення їм, що приводить до формули: «річ – ядро, слова – кора і лушпиння», не зможе стати основою навчання, яке забезпечує рух до знань.

Коменський створив навчальні посібники, підручники для дітей, розробив методи навчання наук і мов. Його методи змогли значно підвищити успішність навчання учнів.

Він зумів розкрити в самому навчанні дві сторони: об’єктивну (закони навчання), суб’єктивну (застосування законів), зміг покласти початок теорії навчання, тобто дидактики, і мистецтву викладання.

Ще один відомий видатний педагог – Жан Жак Руссо, який відстоював свою ідеологію за вільний розвиток кожної людини, ідею всесвітньої активності дитини. Він критикував існуючий в той час навчання, так як вважав його неприйнятним через книжкового характеру, скутості дій і віддаленості від дійсності. Пізніше він сам висунув концепцію навчання, що спирається на безпосередні запити дитини і його потреби.

Відповідно до цю концепцію, розглядався заборона на ігнорування потреб дитини та її інтересів, так як це сприяло кращій підготовці до майбутнього життя. Насправді для того, щоб приготування було ефективним, необхідно зайняти учня тим, що важливо для нього на сьогоднішнє життя. Тільки так можна сприяти розумовому розвитку учня.

Існує негативна сторона запропонованої Жан Жаком концепції. Педагог зробив висновок тому, що учень виробляє визначення свого власного шляху навчання і розвитку самостійно. Визначення дидактики в педагогіці відносилося до превеликий його наступнику.

Ідеї ​​Жака просувалися і розвивалися, після чого знайшли практичне втілення в працях Йоганна Генріха Песталоцці. Запропонована ним дидактика була нерозривна з педагогікою. Вища ступінь виховання для Песталоцці – це пробудження сплячих сил для розвитку впевненості в собі. Тому він запропонував три засоби: культуру серця, розвиток розуму в процесі розширення кола спостережень, їх аналізу та укладення їх в логічні зв’язки, знайомлячись з мовою для їх вираження, моральний розвиток.

Песталоцці ставив на перше місце навчання як шлях виховання. Спеціальне освіта мала грунтуватися на загальному. Метою навчання вважалося розвиток особистості, гармонійність формування сил і здібностей, виховання працьовитості. Навчання завжди має бути пов’язане з психологією учня, яке розвивається в процесі навчання.