“Видали свої ж”. Як жив і загинув від рук росіян письменник Володимир Вакуленко

У Харкові 6 грудня прощаються із дитячим письменником Володимиром Вакуленком. Його поховають на одному з місцевих кладовищ. Тиждень тому рідним підтвердили – його тіло було в одній з могил масового поховання в Ізюмі.

Експерти виявили у тілі дві кулі, ймовірно, від пістолета “Макаров”. Російські військові викрали письменника з дому наприкінці березня. Відтоді живим його рідні не бачили.

Учасник Революції Гідності, волонтер та активіст. Він ніколи не приховував своїх переконань. Конфліктував через мову. Був принциповим. А ще дуже любив дітей, писав для них вірші та казки.

“Його основна зброя – перо”

У слухавку чути хрипкий жіночий голос. Мати Володимира Вакуленка погоджується на невеличкий коментар. Врешті ми розмовляємо понад 40 хвилин. Олена Ігнатенко часом збивається та каже про сина “він є”, замість “він був”.

“Я все ще не можу повірити, до мене ще не доходить, у кого могла піднятися рука. Він такий був худесенький. Його основна зброя завжди була – ручка, перо. Хіба можна було стріляти в таку людину?” – запитує Олена.

Автор фото, Видавництво Старого Лева

Видавництво Старого Лева вирішило перевидати “Татусеву книгу” Володимира Вакуленка після його смерті

Писати Володимир почав ще у молодших класах. Здебільшого поезію.

“Це було, як правильно сказати, щоб не на суржику – озарєніє. От йому в голову прийшло – він моментально його запише, – розказує мати письменника. – Його коли проводжали у армію, він такого вірша про маму сам написав і прочитав, що всі гості сиділи плакали”.

“Дуже впертий був. Можна було трішки дослухатись маминої поради. Вовчик був – все тільки по-своєму, – каже Олена та майже відразу додає. – Але багато в чому він був і правий”.

Вакуленко був закоханий в українську мову. Та принциповий щодо її вживання. Через це, за словами матері, ставалися і конфлікти з односельцями.

“Він намагався добитися, щоб повністю всі перейшли на українську мову. Та в нас все життя – суржик. Мені, наприклад, все одно хто як розмовляє, аби людина добра була. Ну а він такий був, принциповий. Дев’ять років на Львівщині прожив, то він звик до української мови”, – каже Олена.

Війна у Капитолівці біля Ізюма, де жив письменник, розпочалася з масованих обстрілів та авіанальотів. Олена з тиждень не могла добратися до сина з онуком, хоча жили вони на сусідній вулиці. Володимир після розлучення виховував сина сам.

“Обстріли. Висунешся, гармата як вгатить. Але все одно душа боліла так, побігли і впевнилися, що всі вони живі. Виживали як могли, таган поставили у садку. Готували”, – пригадує Олена.

Вже тоді у селі не було газу, води та електрики.

Автор фото, Facebook Володимира Вакуленка

Володимир Вакуленко з новонародженим сином

“Ми до них прибігли – а в них немає навіть з чого їсти зварити, води питної немає. Там у них у дворі свердловина, але ж електрики немає накачати, і ми почали ось так під обстрілами їм спочатку носити у баклажках, а потім флягу таку молочну знайшли. Та кравчучкою возили питну воду”.

Із залишків борошна Олена запікала на буржуйці прісні коржики – маторженики:

“Ну як це діти, мій синочок, мій онучок і без хліба”.

Росіяни у Капитолівку зайшли 7 березня. Блокпост встановили просто поряд з воротами будинку, де жив Вакуленко зі своїм батьком та сином.

Штаб росіяни розмістили у дитсадочку. Туди ж якось завезли для себе і продукти. Селом пустили чутки, що це ніби гуманітарка. На той час люди почали голодувати. Виручали лише овочі у погребі. Тому пішли взяти хоч щось. Підійшов і Володимир.

“Ма, а чия гуманітарка? – Кажу, Вова, перехрестись тричі, звісно, російська! Як сюди потрапить зараз українська гуманітарка? – Так, я кац. кого брати не буду!”

Лише вмовляння батьків змусили взяти щось з продуктів для сина.

“Кажу, Вова, це твій принцип то так, я розумію тебе. Може в нас у душі те саме, але з голоду ми не будемо помирать. Ми не знаємо, коли і що ми десь зможемо дістати чи нам дадуть, чи привезуть. – Ладно, для Віталіка візьму”, – пригадує розмову із сином Олена Ігнатенко.

Син та батько

Поки ми спілкуємося з Оленою, син Володимира Віталій сидить поруч. Коли йдеться про нього, каже бабуся, хлопець усміхається.

Стосунки сина та батька завжди були особливими, розповідає Олена. Свого Віталіка письменник дуже любив. Через нього почав писати дитячі книжки, впевнена мати Вакуленка.

Через встановлений діагноз “аутизм” хлопчик потребує більшої уваги.

“Оцими дитячими творами, виступами у дитячих закладах, випуском книжечок для діток незрячих, саме через свого Віталіка він певно ж так розумів, що якась додаткова увага таким діткам потрібна. Не просто нагодував…”, – каже Олена.

Вони ніколи не розлучалися. І зараз Віталік дуже тужить за батьком. До себе бабуся забрала онука за тиждень після зникнення сина. Каже, малий змінився після пережитого.

А попереду ще й перехідний вік. У січні Віталіку виповниться 15. У його батька той період був складним.

Та зараз, ділиться Олена, вона готова пережити ще раз дорослішання сина, аби він був живим.

Могила під номером 319

Масове поховання в Ізюмі на Харківщині слідчі виявили після звільнення. Могили з дерев’яними однаковими хрестами поміж соснового лісу. На багатьох замість імен – номери.

Більше тижня тривала ексгумація – понад 400 тіл чоловіків, жінок та дітей. Саме тут під номером 319 був похований дитячий письменник Володимир Вакуленко. Це підтвердили результати експертизи ДНК.

Автор фото, Оксана Нечепоренко

“Ми з певністю можемо констатувати, що рештки, які вилучила поліція з могили під номером 319, є рештками Володимира Вакуленка, українського письменника, якого було вбито. За результатами додаткового огляду ми встановили в тілі наявність двох куль 9 мм калібру, що, ймовірно, можуть бути кулями, випущеними з пістолета “Макарова”, – коментує загибель письменника голова слідчого управління поліції Харківщини Сергій Болвінов.

23 березня вдома у Вакуленка провели обшуки, вилучили книжки, забрали Володимира та його сина-підлітка. У той день його сильно побили та після трьох годин допиту відпустили додому. А наступного дня, 24 березня, ті ж військові прийшли по письменника знову.

“Силоміць його забрали. Помістили у автомобіль з буквою Z. Останні слова, які сказав Володимир Вакуленко, були “Слава Україні”, – розказує Сергій Болвінов.

Тіло письменника на узбіччі дороги біля Капитолівки виявили аж 12 травня. Тоді опізнати Володимира вже було неможливо. При ньому знайшли документи – паспорт та військовий квиток. Саме їх сфотографували робітники ритуалу, які ховали тіла в Ізюмі.

“Коли наші прийдуть – віддаси”

Історією Вакуленка займається письменниця Вікторія Амеліна.

З Володимиром Вакуленком Вікторія близько не знайома. Тому, каже, і наважилася задокументувати тоді ще його викрадення:

“Коли опитуєш родичів викраденої людини, маєш контролювати свої емоції, не нашкодити, не завдати ще більшого болю. З цим я впоралась”.

У Капитолівку Вікторія приїхала 24 вересня. Письменниця документувала воєнні злочини росіян на Ізюмщині у складі Truth Hounds. Це громадська організація із захисту прав людини, де з 2014 року документують воєнні злочини в Україні.

Автор фото, Оксана Нечепоренко

Про щоденник вона дізналася від батька письменника. Його Володимир сховав у батьківському саду після свого першого викрадення. Віддати записи наказав лише “коли наші прийдуть”.

“Як письменниця я відчуваю цей жест і він мені дуже болить: це остання спроба письменника сказати і бути почутим, прочитаним”, – каже Вікторія.

“Батько показав місце, де Володя при ньому закопував щоденник 23 березня і спробував сам його відкопати, проте не знайшов і дуже засмутився. Я не знала, як його втішити, крім як продовжити шукати. І, на щастя, я знайшла Володині записи”.

Тоді ж Вікторія вирішила передати рукопис до харківського літературного музею. Після пів року, проведених у землі, папери потребували уваги фахівців.

“Щоденник був скручений і загорнутий у прозорий пакет, весь чорний від землі. Коли я наважилася розірвати пакет, папір виявився вологим”.

Він знав, що за ним прийдуть

До харківських музейників щоденник потрапив ще до звістки про загибель письменника. Тут його висушили, стабілізували та відцифрували.

Це невеличкий записник без обкладинки. Листочки у клітинку, рясно списані ручками з пастою різного кольору. Багато виправлень. Записи з датою та без.

Заступниця директорки літмузею Тетяна Єгошина обережно гортає сторінки. Саме вона шифрувала свідчення окупаційного життя Володимира Вакуленка.

Автор фото, Оксана Нечепоренко

“У цьому щоденнику, що дивує, немає якогось страху, якогось відчаю і немає, я би сказала, здивованості тим, що відбувається. Для цієї людини були цілком очікуваними всі події, які розгорталися навколо нього. Він в певних місцях повторює, що його навіть самого дивує свій абсолютний внутрішній спокій. Немає ніякої паніки, ніякого страху”, – передає прочитане Тетяна.

А ще Володимир дуже хвилювався за сина, продовжує музейниця.

“Він відчував якусь певну необхідність свого збереження тільки у зв’язку з тим, що при ньому син і він за нього відповідальний. Оце єдине, що його хвилювало на той час”.

І він був упевнений – за ним прийдуть. Односельці та його знайомі знали його позицію. Та він і сам, судячи зі щоденника, каже Тетяна, не ховав своїх проукраїнських поглядів навіть в умовах окупації.

“Я вірю у перемогу”

Впевнена, що “видали свої ж”, і мати Володимира. Тому вирішила поховати сина у Харкові. Каже – “Володя б не простив”.

“Пошуки тягнулися довго. При окупаційній владі ми зверталися. Я оббивала пороги, його розшукувала, він вже був неживий, а я все надіялась, все надіялась”, – розповідає Олена Ігнатенко.

Каже, знала, хто забирав, та де стояли. До них ходила, падала на коліна:

“У Володі інвалідність після армії. А хлопчик – інвалід. Якось розраховували, що відпустять. І бачили ті, хто забирав, військові бачили, яка дитина. Бачили документи Володині, що група інвалідності в нього. Та не зглянулися, не пожаліли ні Віталіка, ні Володю мого. Сердечко прострелили”.

Про те, що рештки Володимира Вакуленка таки знайшли, рідні дізналися десь тиждень тому.

“Добре, що знайшовся та по-людськи буде похований, відспіваний, та я знатиму, що свічку зможу за нього поставить”, – чую я в слухавку, вже прощаючись, із мамою письменника.

Слідство у справі Вакуленка триває. Кримінальне провадження відкрито за двома статтями – “незаконне позбавлення волі або викрадення людини” та “порушення законів та звичаїв війни”. У поліції кажуть, що на чолі групи, яка викрала письменника, був російський командир з позивним “Бєс”.

Щоденник зі свідченнями та думками Володимира залишається на тимчасовому зберіганні у літературному музеї Харкова. Чи видаватимуть його, вирішать рідні письменника.

“Харківський літературний музей оповідає передусім історію письменників “Розстріляного відродження”. Володимира Вакуленка, як ми вже знаємо, теж розстріляли. Мені здається символічно важливим, щоб оригінал щоденника зберігався разом з книжками і рукописами 1920-х”, – розповідає Вікторія Амеліна.

“Перші слова, які я побачила, коли розгорнула щоденник, який пів року пролежав у землі: “Я вірю в перемогу”, – додає вона.

Останній запис на листочку в клітинку датується 21 березня.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!

Також на цю тему

“Математик війни”. Хто такий новий головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський

“Він дивиться на війну математично. Для нього це задача, яку потрібно вирішити, і він налаштований це зробити. Умови цієї задачі: є ворог, його треба знищити”, – каже колишня заступниця міністра оборони України Ганна Маляр, яка за службовими обов’язками тісно співпрацювала з Сирським.

“Він настільки ретельно планує військові операції, що кожна з них має день і годину, коли вона має розпочатися і коли закінчитися. Як в оркестрі є кожен інструмент і його партія, так і у нього є кожен підрозділ і його задача”, – продовжує вона.

Після того, як суперечності між Володимиром Зеленським та Валерієм Залужним вийшли на публіку, більшість українських та іноземних спостерігачів прогнозували призначення новим головком ЗСУ саме Сирського.

З його іменем пов’язані дві найбільші перемоги України у нинішній війні проти Росії, на користь цього призначення говорили біографія та досвід 58-річного генерала.

Критики цього призначення звертають увагу на неоднозначну репутацію нового головкома у військах і переконують, що в нинішній ситуації будь-яка заміна командувача ЗСУ не здатна істотно змінити ситуацію на полі бою, зате, з іншого боку, наражає українську владу на серйозні політичні ризики.

Зараз, коли це призначення нарешті відбулося, ВВС розповідає про те, хто такий новий головнокомандувач Збройних сил України і чого можна чекати від цього призначення.

Від Москви до Києва

Автор фото, Сухопутні війська

Олександр Сирський народився в 1965 році в Росії, в селі Новинки Володимирської області. Його батько був військовим, і хлопчик з дитинства мріяв піти його шляхом.

У 70-х батька Сирського перевели служити в Україну, з ним переїхала і вся родина. Школу Олександр закінчив у Харкові, це місто він вважає своїм рідним. У Володимирі у нього залишилися родичі. 8 лютого його брат Олег Сирський сказав російській державній інформагенції: “Я з ним не спілкуюся, я навіть не знаю, де він… Я про нього нічого не знаю. Давно вже, дуже давно він поїхав туди [в Україну]. Він там все життя, він там почав службу і продовжує її, у нього там сім’я”.

Як відмінника Олександра Сирського направили до Московського вищого загальновійськового командного училища, яке він закінчив з відзнакою у 1986 році.

Автор фото, private archive

Жетон випускника Московського вищого загальнокомандного училища

Військова служба Олександра Сирського повністю пов’язана з Україною. У 80-х він командував мотострілецьким взводом, що базувався у Лубнах Полтавської області, потім, уже в 90-х – батальйоном та полком 6-ї дивізії Нацгвардії, які стояли на Харківщині, у 2000-х – очолював штаб та командував 72-ю бригадою ЗСУ.

У 1996 році він закінчив з відзнакою Академію Збройних сил України, а в 2005-му – Національну академію оборони України. В Україні ж він захистив дисертацію та став кандидатом військових наук. 2009-го Сирський указом президента Віктора Ющенка отримав звання генерал-майора.

У 2013-му, в останній мирний рік для України, Сирський був першим заступником начальника Головного командного центру ЗСУ. На цій посаді він, зокрема, відповідав за співпрацю української армії з НАТО та впровадження у ЗСУ частини стандартів Альянсу.

Знайомі Сирського кажуть, що він володіє англійською. До початку великої війни він займався з вчителями, зараз – продовжує вивчати її самостійно.

Вихід з Дебальцева

В’їзд у Дебальцеве. 2015 рік

Після початку бойових дій на Донбасі Сирський став начальником штабу антитерористичної операції (АТО).

У лютому 2015 року Сирський особисто приїжджав на околиці Дебальцева. Там якраз тривали найзапекліші бої за весь час АТО: Дебальцеве та навколишні села ніби врізалися в території, контрольовані самопроголошеною “ДНР”.

ЗСУ намагалися втримати місто, яке могло стати плацдармом для подальших наступальних дій, бойовики, яких вже тоді відкрито підтримували кадрові російські військові (там вперше були зафіксовані танкісти з Бурятії, які воювали на боці “ДНР”) хотіли “зрізати” Дебальцівський виступ.

Початковою метою приїзду Сирського було розібратися в ситуації, в результаті саме він командував деякими бойовими зіткненнями, а згодом – координував відхід із міста українських сил.

Російська пропаганда описувала відхід ЗСУ з Дебальцева як панічну втечу, яка супроводжувалася численними жертвами. Сирський пізніше наполягав: відступ був ретельно спланований і добре організований.

“Я своїми підрозділами зайняв дві висоти вздовж дороги, якою здійснювався вихід. Їх зайняли десантники і утримували ті дві висоти фактично до повного виходу з Дебальцева наших підрозділів… На момент виходу всі основні опорні пункти та підрозділи противника були подавлені, і він не зміг адекватно зреагувати на наш вихід. Тому вихід був проведений організовано – пішки чи на машинах, але організовано”, – розповідав він пізніше “Українській правді”.

Дебальцівська операція мала і політичне звучання. У дні боїв за Дебальцеве у столиці Білорусі проходила зустріч лідерів України, Росії, Німеччини та Франції. На ній Володимир Путін стверджував, що в “дебальцівському котлі” оточені тисячі українських солдатів, і для порятунку їхнього життя Київ має піти на серйозні поступки.

Утримання міста до моменту закінчення мінських переговорів, а пізніше – більш-менш організований відхід ЗСУ з Дебальцева був, судячи з усього, позитивно оцінений тодішнім керівництвом України. За ці події Сирського нагородили орденом Богдана Хмельницького 3-го ступеня.

Пізніше Сирський обіймав найвищі посади в структурі командування українських військ на Донбасі: очолював Об’єднаний оперативний штаб ЗСУ, був командувачем АТО, а пізніше – Операцією об’єднаних сил, яка змінила антитерористичну операцію.

У серпні 2019 року президент Володимир Зеленський призначив Олександра Сирського командувачем Сухопутних сил ЗСУ. 23 серпня 2020 року – до Дня незалежності України – Сирський отримав звання генерал-полковника.

Зустріч тих, хто брав участь у боях у Дебальцевому у 2015 році

Оборона Києва

Незадовго до повномасштабного вторгнення Росії в Україну Сирський сам запропонував керівництву держави призначити його командувачем оборони Києва. Пізніше генерал зізнається, що не вірив у те, що росіяни настільки зухвало підуть на столицю України.

“Мені здавалося, що якщо активні бойові дії й розпочнуться, то це буде, швидше за все, на сході – в межах Донецької та Луганської області або десь поблизу”, – говорив він в інтерв’ю Washington Post.

“Але ми військові. Тому незалежно від того, у що я вірив чи не вірив і як все виглядало, я все одно здійснював усі необхідні приготування”, – продовжував він.

Для захисту Києва Сирський організував два кільця оборони – одне всередині міста, інше за його межами. Генерал швидко створив систему комунікації між центральним командуванням та секторами, на які він розділив місто та його околиці. У той же час він дав можливість офіцерам на місцях ухвалювати рішення тактичного характеру негайно, без узгодження з центром.

Усвідомлюючи, що кадрових військових для захисту Києва може виявитися недостатньо, – великі сили були перекинуті на схід країни, – Сирський наказав створити та висунути до столиці тимчасові батальйони на базі навчальних центрів та військових вишів з інших міст України.

Крім того, армійська авіація, артилерійські підрозділи та системи ППО напередодні російського вторгнення були виведені за межі своїх звичних місць дислокації.

Усі ці кроки дозволили витримати початковий удар росіян, які, говорив потім Сирський, відводили на взяття української столиці не більше як три доби. Співрозмовник ВВС, який тоді перебував на одному з командних пунктів у Києві, розповів, що після початку вторгнення росіян Сирський вперше ліг поспати лише на четверту добу після його початку.

“Два тижні майже без сну, якимись уривками. Але всі завдання було виконано”, – згадував він пізніше у документальному фільмі “Битва за Київ”.

Ще одним моментом, коли ситуація під Києвом була критичною, Сирський називав бої під селом Мощун на північ від столиці, де сходилося кілька важливих доріг. Росіяни підтягли туди близько двохсот одиниць техніки, заповнених десантниками та морськими піхотинцями.

Тоді ухвалили ключове для оборони Києва рішення: підрив дамби на річці Ірпінь зупинив заплановану атаку росіян. Цілком імовірно, що саме це рішення остаточно відвело небезпеку від Києва.

В останні дні березня російські війська відійшли від столиці України. За цю операцію тривалістю понад місяць Олександр Сирський був відзначений найвищою державною нагородою – Золотою зіркою Героя України.

Наступ під Харковом

Після відходу росіян від Києва головні події війни перемістилися на схід України. Сирський очолив оперативно-стратегічне угрупування військ “Хортиця”, у сфері відповідальності якого перебувала східна ділянка фронту.

Сирського називають архітектором “Слобожанського наступу” ЗСУ – у вересні 2022 року українська армія стрімким ривком звільнила понад 500 населених пунктів у Харківській, Донецькій та Луганській областях.

“(Українським військовим тоді) набридло відступати. Ми відчували, що потрібно десь завдати такого удару, щоб ворог похитнувся і посипався”, – згадував Сирський пізніше в інтерв’ю ТСН.

Українська влада тоді активно анонсувала усіма можливими інформканалами швидкий наступ на південному напрямку та змусила росіян відвести частину боєздатних військ на Херсонщину. Ослабленням оборони противника на Харківському напрямку скористалися сили під командуванням Сирського.

Всупереч очікуванням росіян, які готувалися до фронтального наступу на прифронтову у той час Балаклію, українські війська обійшли місто і вдарили з флангу, і це застало окупантів зненацька.

Сирський, який переслідував відступаючих росіян, вирішив відійти від початково затвердженого плану, який передбачав перехід до оборони, а наказав рухатися за противником далі.

Слобожанський наступ приніс українським силам величезну кількість трофейної військової техніки. Wall Street Journal, спираючись на дані аналітиків Oryx, повідомив, що російська армія стала головним “постачальником” важкого озброєння для ЗСУ.

“Результат (наступу) був набагато більшим, ніж ми очікували. Ми планували (звільнити) приблизно на дві тисячі квадратних кілометрів менше”, – з усмішкою на обличчі розповідав Сирський пізніше.

Але головний підсумок цієї операції, за словами генерала, полягав у іншому: “Всі побачили, що російська армія, друга армія у світі, переможна. Що її можна і треба перемагати, що вони тікають і досить швидко”.

Вважається, що саме ці успішні дії українських сил стали головною причиною оголошення Володимиром Путіним часткової мобілізації наприкінці вересня 2022 року.

Зупинити просування ЗСУ до Сватового та Кремінної вдалося, лише кинувши на передову тисячі ненавчених мобілізованих новобранців.

Бахмутське питання

Якщо Слобожанський наступ безперечно став для української армії однією з найславетніших сторінок у війні проти Росії, то однозначно оцінити бої за Бахмут складно.

Сам Сирський визнавав, що це місто, яке перебувало у сфері відповідальності угрупування під його командуванням, не має якогось видатного воєнного значення. Однак восени 2022 року виявилося, що його захоплення виглядає принципово важливим для російських військ, представлених перш за все загонами ПВК “Вагнер”.

Бої за Бахмут, по суті, стали особистим піар-проєктом для лідера “Вагнера” Євгена Пригожина, а його завоювання мало символічно компенсувати невдачі російських військ на Харківщині.

В результаті уже взимку 2022-2023 року бої за Бахмут перетворилися на найбільш кровопролитну битву російсько-української війни, кількість загиблих у якій складала десятки тисяч людей.

Джерела ВВС стверджують, що в певний момент головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний виступав за те, щоб відвести з міста українські сили. Але на той час Бахмут перетворився на важливий символ для українського політичного керівництва: образ “Фортеці Бахмут” мав символізувати стійкість солдатів ЗСУ та їхню рішучість стояти за рідну землю до кінця. За даними ВВС, Залужний тоді не отримав “добро” на пропозицію вийти з міста, а кровопролитні бої за Бахмут тривали до його захоплення росіянами наприкінці травня 2023 року.

Прихильники Сирського вважають бої за Бахмут перемогою українського війська. “Якби ми тоді не стримали ворога у Бахмуті, він захопив би всю Донецьку область за лічені дні. А важкі бої з “Вагнером” закінчилися нашою перемогою, тому що “Вагнер” було повністю знищено ще до смерті Пригожина”, – каже ВВС колишня заступниця міністра оборони Ганна Маляр.

“Бахмутська м’ясорубка” справді сильно підірвала боєздатність ПВК “Вагнер”: в одному з інтерв’ю того часу Сирський навіть говорив про те, що історія цієї ПВК добігла кінця. Судячи з усього, угрупування під командуванням Сирського вирішило скористатися цим і вже в червні 2023 року розпочало власний наступ на Бахмут з метою відвоювати його.

За даними New York Times, влітку 2023 року під час однієї зі спільних нарад американські військові стратеги наполегливо рекомендували українським генералам не розпорошувати сили між новими атаками на Бахмут і великим наступом, який готувався на південному напрямку. Журналісти, спираючись на свої джерела, писали, що Валерій Залужний погоджувався з цією логікою.

Проте в реальності війська угрупування Сирського вдавалися до все нових спроб відвоювати Бахмут. Сам Сирський на той час досить часто спілкувався з західними ЗМІ і особисто відстоював необхідність продовжувати атаки на це напівзруйноване місто.

“Це принципова справа, справа честі. Ми втратили багато наших побратимів, наших військовослужбовців, коли обороняли Бахмут. Ми просто зобов’язані його повернути”, – говорив він у липні 2023 року в інтерв’ю ВВС.

Приблизно в ті ж дні, відповідаючи на запитання телеканалу АВС, чи зможе він відвоювати Бахмут, Сирський з посмішкою перейшов на англійську і заявив: “Yes, of course. I’m sure”.

Внаслідок літньо-осінньої кампанії ЗСУ не вдалося заволодіти Бахмутом, а відволікання на бої за нього частини ресурсів деякі експерти пізніше назвали однією з – хоч і не головною – причин невдачі планованого прориву українських військових до Азовського моря.

У свою чергу, люди з оточення Сирського стверджують, що його угрупування не отримало достатньої кількості боєприпасів для реалізації завдання зі звільнення Бахмута: пріоритетним тоді вважався наступ на півдні.

До призначення головнокомандувачем ЗСУ Сирський продовжував очолювати ОСУВ “Хортиця”, у зоні відповідальності якого перебували Куп’янськ та Лиман, звільнені восени у 2022 році. Тут російські війська проводять постійні атаки на українські позиції.

“Наші цілі залишаються незмінними: утримання наших позицій… виснаження ворога шляхом завдання йому максимальних втрат”, – описував Сирський ситуацію на довіреній йому ділянці фронту в січневому інтерв’ю Reuters.

“Шанси завжди є”

Ще з часів бойових дій 2014-15 років на Донбасі позивний Сирського – “Барс”.

“Мені подобається цей звір, він поєднує в собі хитрість, силу, сміливість, не боїться вступати в бій з противником, набагато більшим за нього вагою та силою. Ми зараз у такій ситуації”, – говорив він в інтерв’ю ТСН.

І взагалі, розповідав Сирський в іншому інтерв’ю, газеті Guardian, “я ніколи не воював проти противника, який поступається нам чисельністю; вони завжди давили нас кількістю”.

Цим обумовлюються й визначальні риси Сирського-воєначальника. Його знайомі кажуть, що генерал одержимий плануванням усіх своїх дій до дрібниць.

“Головний принцип – уникнення лобових атак, лобових дій. Потрібно просто знати свої можливості, сильні та слабкі сторони. І добре знати противника, вивчати його, використовувати його сильні та слабкі сторони”, – говорив Сирський.

Свого часу Economist звертав увагу на те, що першу військову освіту Сирський отримав у Московському вищому загальновійськовому командному училищі – радянському аналогу американського Вест-Пойнта – разом з багатьма іншими командирами сучасної російської армії.

“Але на цьому схожість закінчується. Його стиль командування різко відрізняється від радянської та російської ієрархічної практики. Він сповідує НАТОвські принципи децентралізованого командування та наголошує на важливості бойового духу. За його словами, сучасному командиру потрібно постійно бути на зв’язку. Щодня він отримує по 300 повідомлень від солдатів”, – пише видання.

Натомість Олександр Сирський у певному сенсі виглядає як протилежність Валерія Залужного.

Колишній головком серед рядових солдатів мав славу “батька”, заступника, про якого військові між собою говорили з явною повагою, але мало не в панібратському тоні.

Сирський, за словами співрозмовників ВВС, у солдатських масах відомий значно менше, а серед тих, хто перетинався з ним безпосередньо, має репутацію зануреного в себе чоловіка, який тримає дистанцію навіть від найближчих співробітників.

Люди, які спілкувалися з Сирським, відзначають його аскетичність у побуті: почати хоча б з того, що він спить по чотири з половиною години на день. В інтерв’ю Guardian він говорив, що до війни спав по п’ять, а у вихідні п’ять із половиною.

Про Сирського відомо, що він прокидається о 5:20 ранку, навіть якщо напередодні повернувся з виїзду на передову о другій ночі. Він починає день з години занять на тренажерах (тренажери він встановив навіть у своєму штабі). Якщо дозволяють обставини, ще раз займається спортом у другій половині дня.

Сирський не курить, практично не п’є, по можливості здорово харчується. У його кабінеті завжди ідеальний порядок.

При кожній нагоді Сирський виїжджає на передову, кажуть його найближчі співробітники. З цих виїздів бере свій початок незвичне хобі генерала.

“Як правило, вони виїжджають на передову дуже рано, а повертаються дуже пізно. І ось він помітив, що на сході України небо по-особливому красиве, і почав фіксувати цю красу, поєднання жахливої війни та краси природи у фотографіях”, – каже ВВС Ганна Маляр. Знімки Сирський шле своїм найближчим соратникам.

Маляр каже, що переконує його після перемоги України влаштувати виставку своїх фотографій, але наразі згоди генерала їй отримати не вдалося.

Автор фото, Олександр Сирський

Захід сонця на Донецькому напрямку. Фотографія Олександра Сирського

Яких поглядів притримується Сирський, який ніколи не належав до найпублічніших генералів української армії, сказати складно. На відміну від свого попередника, за майже два роки великої війни він жодного разу не виступав у пресі з програмними статтями, які б описували його позиції стосовно армії, війни та її майбутнього.

У першому після призначення пості у своєму телеграм-каналі, опублікованому 9 лютого, Сирський назвав своїм головним пріоритетом чітке та детальне планування дій усіх органів військового управління.

“Запровадження нових технічних рішень та масштабування успішного досвіду як, приміром, застосування безпілотних систем, сучасних засобів радіоелектронної боротьби є одним з майбутніх векторів побудови перемоги у нашій визвольній війні”, – написав він.

З одного боку, кореспондент ВВС Джонатан Біл пише, що Сирський користується величезною повагою в армії: він нібито імпонує солдатам своєю цілеспрямованістю, рішучістю і хитрістю. Сам генерал називає найвищою цінністю української армії людей, що в ній служать.

“Люди – це найперша цінність, вже потім йдуть Хаймарси, MLRS, ППО, артилерія”, – говорив він в інтерв’ю ТСН.

“Життя і здоров’я військовослужбовців завжди були та є головною цінністю Української армії”, – йдеться у пості Сирського у телеграмі.

Автор фото, Олександр Сирський

Захід сонця на Куп’янському напрямку. Фото Олександра Сирського

З іншого боку – кілька офіцерів ЗСУ, з якими спілкувалася ВВС, кажуть, що Сирський має репутацію вкрай жорсткого командира, який часом вимагає від довірених йому підрозділів більшого, ніж вони реально можуть досягти.

“Його жорсткий підхід до ведення бойових дій зробив його непопулярним серед солдатів”, – пише Economist.

“За командувачем Сухопутних сил стійко закріпилася слава людини, для якої виконання задач важливіше за кількість покладених для цього життів”, – стверджує “Українська правда”.

Прихильники Сирського називають такі звинувачення інформаційними операціями, ініційованими як росіянами, так і противниками генерала в Україні. Конкретизувати, про кого саме йдеться, співрозмовники ВВС відмовляються: мовляв, під час війни додатково роздмухувати протиріччя недоцільно, цим мають займатися правоохоронні органи.

Журналісти західних видань, які спілкувалися з Сирським, часто згадують про його начитаність.

“Він дуже захоплюється історією. Якщо у вас є час і ви не перебиватимете його, то він історичні сюжети, наприклад, епохи Римської імперії може розповідати в найдрібніших деталях нескінченно довго. У нього просто унікальна пам’ять”, – каже ВВС Ганна Маляр.

Кореспондент Guardian, який у червні минулого року брав інтерв’ю у генерала в секретному командному пункті десь на Харківщині, відзначав, що на тумбочці поруч з ліжком Сирського лежить томик Карла фон Клаузевіца.

“Я вам ось що скажу, прочитавши Плутарха та інших авторів та подивившись документальні фільми про історію Давньої Греції: вони використовують ті самі принципи війни, що й ми в наш час. Тому що основні принципи війни залишаються тими самими. Коли ви читаєте про битву біля Канн між Ганнібалом і римлянами [216 р. до н. е.], то принципи одні й самі: обхід ворога з флангу, оточення ворога, концентрація центральних зусиль на слабкому місці оборони ворога, необхідність уважно вивчити ворога. Нічого не змінилося. Добре, може, змінилася складність обладнання і рівень автоматизації процесів”, – передає його слова видання.

У січневому інтерв’ю Reuters Сирський заявив, що зараз війна переходить у нову стадію – в стадію високотехнологічної війни. І це, зазначають західні спостерігачі, може свідчити про те, що позиції нового головкома ЗСУ щодо майбутнього війни є близькі до поглядів його попередника.

Принаймні в цьому ж інтерв’ю Сирський говорить про перехід української армії до тактики активної оборони: “Коли ми не просто сидимо в обороні, а постійно контратакуємо, а на деяких напрямках переходимо у наступ, і це ворог знає”.

Відповідаючи на запитання, чи можливий за нинішніх обставин перелом у війні на користь України, Сирський сказав: “Шанси завжди є. Їх треба знайти та використати”.

Автор фото, Олександр Сирський

Захід сонця в Харківській області. Фото Олександра Сирського

“Після нашої перемоги”

Західні ЗМІ давно називали Олександра Сирського другим за значимістю українським генералом після Валерія Залужного.

По-своєму оцінили значимість Сирського і росіяни: у недавньому інтерв’ю Reuters він згадав про “більш ніж один” замах на своє життя. Російські провоєнні телеграм-канали щонайменше двічі повідомляли про ліквідацію Сирського. Подробиці цих замахів не повідомляють з міркувань безпеки. “Скажімо так, ми знаємо, що таке ракетні удари”, – говорив він.

Сирський взагалі ставиться до ворога вкрай серйозно. “Кожен, хто недооцінює росіян, приречений на поразку”, – говорив він в інтерв’ю Economist.

У травні минулого року журналісти виявили, що Сирський перебуває в розшуку російського МВС за неназваною статтею Кримінального кодексу РФ. Генерал особисто не коментував цей факт.

Сирський був у шорт-листі претендентів на посаду головкома ЗСУ і в 2019 році, коли новообраний президент Володимир Зеленський призначав Руслана Хомчака, і особливо у липні 2021-го, коли Хомчака змінив Валерій Залужний, на той час підлеглий Сирського.

“Деякі закулісні політичні гравці можуть використати цей факт, щоб спробувати розпалити напруженість між ними. Навіть ходять чутки про те, що президентська адміністрація схиляється до заміни популярного, але незалежно мислячого Залужного на його колишнього керівника”, – ще у грудні 2022 року писав Economist.

У розмові з цим виданням Сирський різко коментує подібні чутки: “Армія поза політикою. Так має бути, і того самого вимагає закон”.

“Той, хто писав про заздрість чи ревність Сирського до Залужного, просто не знає Сирського. У цієї людини просто інша прошивка психіки”, – кажуть ВВС знайомі нового головкома ЗСУ.

Проте в київських навколовладних колах ходять чутки про хороше ставлення Зеленського до Сирського особисто – на цей актив, кажуть, ще з весни 2022 року не міг розраховувати Валерій Залужний.

Власне, однією з головних проблем нового головкома на посаді стане заочна конкуренція з відправленим у відставку попередником.

Вже зараз українські спостерігачі прогнозують: на кожному кроці, вдалому чи невдалому, Сирського порівнюватимуть з Валерієм Залужним.

І порівняння це, ймовірно, буде не на користь Сирського – мовляв, “за Залужного такого не було” – особливо у світлі того, що масштабного прориву у військових діях, які могли б різко підняти популярність нового головкома, начебто не очікується, а Україна стоїть на порозі не особливо популярного у суспільстві посилення мобілізації.

Зеленський та Сирський після звільнення Ізюма

Та й стартові позиції Сирського у порівнянні з колишнім головкомом не вражають: грудневе опитування Київського міжнародного інституту соціології показало, що Валерію Залужному довіряли 92% українців, виступали проти його відставки 72% респондентів. Для порівняння: Сирському довіряла третина українців, а половина його просто не знала.

Додають напруженості обставини відставки Валерія Залужного, яка зусиллями насамперед комунікаційного блоку президентської команди вже давно перетворилася на затягнутий серіал з поганим сценарієм.

У цій ситуації, кажуть українські експерти, признач Зеленський замість Залужного хоч Наполеона – все одно мільйони українців вважатимуть цього генерала політичним призначенцем, повністю залежним від волі президента.

Втім, вибудовування стосунків у багатокутнику “Сирський – Зеленський – армія – суспільство” на нас ще чекає.

А вже зараз Сирський, здається, цілком підтримує позицію Зеленського в іншому, найважливішому для сьогоднішньої України питанні. Влітку минулого року, відповідаючи на запитання кореспондента ABC News Яна Паннела про те, як він збирається закінчити війну, Сирський, посміхаючись, відповів: “Ми прагнемо миру. Але після нашої перемоги”.

Журналіста таке формулювання не задовольнило. Він конкретизував питання: “Поділіться своїм баченням, як війна закінчиться фізично. Як це буде виглядати?”

“Коли українські прапори будуть майоріти по всій довжині наших кордонів, включно з Кримом”, – вже цілком серйозно відповів генерал.

За участю Віталія Червоненка, Іллі Барабанова, Анастасії Лотаревої.