День святої Катерини: історія, традиції та прикмети свята

Згідно з народними повір’ями, Свята Катерина – покровителька любові та шлюбу, що допомагає дівчатам відшукати свого судженого.

7 грудня православні християни відзначають День пам’яті святої великомучениці Катерини. УНІАН згадав історію і традиції давнього православного свята.

Історія святої Катерини

Християнство описує Катерину Олександрійську як «наречену Христову», яка зазнала жорстоких тортур і була вбита за свою віру. Дівчина народилася у другій половині III століття в Олександрії, у знатній і багатій сім’ї. Її мати була таємною християнкою і долучила Катерину до віри. Згідно з переказами, після хрещення дівчині наснився сон, в якому Господь дав їй перстень, заручивши її на собі. Коли вона прокинулася, то знайшла перстень на своїй руці.

Катерина почала активно проповідувати християнство. Римський імператор Максимін намагався спокусити її багатством і славою, щоб вона відмовилася від віри. Дівчина відмовилася, за що її піддали тортурам і позбавили волі, а потім стратили.

Дві частинки мощей Катерини Візантійської зберігаються в Німеччині. Частина мощей була передана в дар Катерининському собору.

Традиції та ворожіння на Святої Катерини

Згідно з народним повір’ям, Свята Катерина – покровителька любові і шлюбу, яка допомагає дівчатам відшукати свого судженого. День Катерини також називають «святом дівочої долі».

Дівчатам, які шукають любові, традиційно радять сходити вранці 7 грудня до церкви і помолитися перед іконою Святої Катерини.

Свято припадає на Різдвяний піст, тому відзначати його шумно не прийнято. Тим не менш, в цей день молоді дівчата збиралися на «вечорниці», просили Катерину про нареченого і гадали, що не заохочувалося церквою.

Дівчата на світанку зрізали гілки вишні і ставили у воду біля ікон. Вважалося, що якщо до Старого нового року (свята Святої Маланки) вишні зацвітали, то скоро дівчина вийде заміж.

Ворожили також і хлопці. Вони ставили у воду відламані вишневі гілки і чекали Різдва. Якщо до цього дня гілки розвивалися, наречена буде скромною. Якщо вишня засихала, то дружина буде сварливою і ледачою. Листки на гілці, що змогли розпуститися, віщували, що дружина юнака буде життєрадісною та ніжною.

Прикмети на Святої Катерини

За днем святої Катерини, як і за багатьма іншими святами, намагалися передбачати погоду.

У ходу були прислів’я: «Катерина по воді, то Різдво по льоді», «На святу Катерину ховайся під перину», «Як на Катерини холодно, то буде голодно».

День святої Катерини: чого не можна робити

У день святої Катерини дівчатам небажано займатися тяжкою фізичною працею та рукоділлям. Вважається, що це полегшить майбутні пологи.

Релігія забороняє розводити в цей день багаття та розпалювати печі. Крім того, слід уникати гучних гулянь з алкоголем.

При цьому, слід пам’ятати про три свічки біля ікони святої Катерини. За прикметою, якщо їх не поставити, то рід дівчини може перерватися.

Раніше повідомлялося, що українців у грудні-січні чекають кілька зятяжных вихідних. Так, у грудні в українців буде три вихідних поспіль через католицьке Різдво. Його на офіційному рівні святкують з 2017 року. Свято випадає на вівторок, тому вихідними будуть 23, 24 і 25 грудня.

«Список» Катерини: руйнація державності, покріпачення українців, жорстка русифікація

В українському місті Одесі, на одній із головних площ – Єкатерининській – стоїть пам’ятник російській імператриці Катерині ІІ (1729-1796). І хоча він офіційно називається пам’ятником «Засновникам Одеси», всі знають його саме як пам’ятник Катерині. Його встановили в 1900 році, на початку 20-х більшовики демонтували, але в жовтні 2007 року, вже в незалежній Україні, знову, хоч зі скандалом, відновили. Звісно, для великоросійських шовіністів Катерина ІІ «матушка», але для українців, як казав Тарас Григорович Шевченко, «злая мачуха». Якщо Петро І «розпинав нашу Україну», то «…вторая доконала» – знову ж таки, це Шевченко, його «Сон». Саме Катерина ІІ здійснила остаточну «зачистку» України: обтяла рештки державності, викрала до цурки українську історію, а народ зробила одних панами, а більшість – рабами. І все це – лицемірно прикриваючись фіговим листком «просвітництва» і «вольтер’янства».

Відкриття пам’ятника, 1900 р.

Тож згадаймо сьогодні не так саму Катерину – нехай її лихий згадує, як те, що вона вчинила з Україною і українцями – те страшне каліцтво, якому немає виправдання, не те що пам’ятники ставити.

«Щоб саме ім’я гетьманів навіки щезло…»

«Гетьманське правління в Малій Росії і за своєю суттю, і з огляду на історичний досвід суперечить нашим державним інтересам», – так заявила Катерина ІІ. Вона зробила все можливе, «щоб саме ім’я гетьманів навіки щезло». Цьому посприяв ще й необачний крок Кирила Розумовського (1728-1803, останній гетьман України), який захотів зробити гетьманство спадковим. А це був уже недвозначний натяк на власну, «богодану династію». У 1763 році він задля цього почав збирати підписи під чолобитною до імператриці. Козацька старшина вагалася: мало знайшлося тих, хто беззастережно підтримав гетьмана, боячись опинитися у тюрмі чи в Сибіру. Категорично проти виступило духовенство, зокрема Київський митрополит Арсеній Могилянський і печерський архімандрит Зосима Валькевич.

Катерина ІІ, побачивши петицію, неймовірно розлютилася і злякалася. Прусський дипломат Віктор Фридрих фон Зольмс-Зонненвальде повідомляв у квітні 1764 року, що бажання Розумовського зробити гетьманство спадковим, його вороги подали цариці «як спробу стати незалежним від Росії, й імператриця вже готова була віддати його під суд». Між іншим, російські війська в Україні негайно було приведено в стан повної бойової готовності.

Як руйнували Гетьманщину, або «Не дати вовкам дивитися в ліс»

Восени 1764 року Кирила Розумовського фактично змусили подати прохання про відставку. Одразу ж було відновлено Малоросійську колегію на чолі з графом Петром Румянцевим («аристократ з рабовласницькими тенденціями і енергійний деспот» – так дуже влучно характеризував його відомий український історик Олексій Маркевич). В секретній інструкції, власноруч підписаній у листопаді того ж року до новопризначеного генерал-губернатора Малоросії, Катерина ІІ піддала нищівній критиці соціальний і військовий устрій Гетьманщини, її судочинство і господарський уклад. Вона охарактеризувала період гетьманування Розумовського як час втрачених для імперії фіскальних можливостей. «Россия, – зазначалося в інструкції, – во время последнего гетманского правления почти никакой от того народа пользы и доходов поныне не имела».

Цариця також звертала увагу свого намісника на те, що малороси, на її думку, відчувають щодо всього великоросійського «внутреннюю ненависть», а тому, потрібно орієнтуватися на радикальні дії, спрямовані на якнайшвидше перетворення Гетьманщини в звичайну провінцію імперії: «…якнайшвидше привести цей народ до того, щоб селяни з місця на місце не переходили; з’ясувати і відокремити le gouvernement militaire d’avec le civil (військове та цивільне врядування), розділити їхні справжні права та права, які вони самі собі присвоїли, а при всьому цьому мати лисячий хвіст і вовчу пащу».

«Секретна настанова» Катерини ІІ князеві Вяземському при призначенні його на посаду генерал-прокурора Сенату

Ліквідовуючи гетьманство, Катерина говорила про те, що робить це заради того, щоб «піднести малоросійський народ на найвищий щабель щастя». Це була її публічна, офіційна позиція. Насправді ж, єдиною метою імператриці була якнайшвидша остаточна й незворотна інкорпорація України в імперію. У лютому 1764 року, даючи «найсекретніші» настанови новопризначеному генерал-прокурору Сенату Олександру В’яземському, вона писала: «Мала Росія, Ліфляндія та Фінляндія – це провінції, що живуть за конфірмованим їм порядками, і відразу скасовувати їх усі було б украй необачно. Утім, і називати їх чужими країнами та будувати з ними стосунки на цій основі – це більше, ніж помилка, це, певна річ, глупота. Ці провінції, так само, як і Смоленську, слід найлегшими способами привести до того, щоб вони перестали дивитися, як вовки в ліс».

Знищене військо і покарання навіть за згадку про Гетьманщину

Протягом 20 років (1760–1780) Катериною ІІ були остаточно ліквідовані українське козацьке військо, запорозьке військо, лівобережні та слобідські полки, а також традиційний адміністративно-військовий устрій в Україні. На території колишніх слобідських козацьких полків було утворено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові. Колишні полкові міста – Охтирка, Суми, Ізюм, Острогозьк (нині місто Воронезької області РФ) перетворили на провінційні містечка. З п’яти козацьких слобідських полків сформували гусарські полки, що увійшли до складу російської армії. Лівобережні козацькі полки теж були реорганізовані. На базі цих полків у 1783 році створили 10 регулярних кавалерійських полків і вони теж увійшли до складу російської армії. «А в городах, мов журавлі, замоштрували москалі…» (Шевченко, «Сон»)

Катериною ІІ були остаточно ліквідовані українське військо та традиційний адміністративний устрій

Повне і остаточне злиття українського козацького війська відбулося 1789 і 1791 року, відтоді всіх українських військовиків почали називати так само, як російських – солдатами і офіцерами.

Прикметно, що час від часу серед народу циркулювали чутки про відновлення гетьманщини, однак тих, хто їх поширював, за допомогою донощиків виловлювали і карали. Наприклад, відставний сотенний осавул Чернігівського полку Матвій Новик казав: «Утратила Малоросія свою колишню вольність, та й запорожців притисли! Та коли пан Скоропадський буде гетьманом, тоді малоросійські козаки із запорожцями – а може, ще й татар покличуть на поміч, – ударять на москалів, а Рум’янцеву першому зітнуть голову». За це Новика публічно висікли батогами під бій барабанів на майдані в Глухові. Доволі гуманне покарання. Могли й у кайданах до Сибіру заслати.

«Хрещена власність»: як вільні українці стали кріпаками

У 1783 році в Лівобережній Україні, колишній Гетьманщині, і Слобідській Україні Катериною ІІ було запроваджено кріпацтво (це було у той час, коли скрізь у Європі кріпацтво скасовували, або уже скасували. – Ред). У 1796 році кріпацтво встановлять у Південній Україні, а також і в Правобережній Україні, яка після розподілів Речі Посполитої увійшла до складу Російської імперії.

Кріпацтво не було чимось новим, але в таких масштабах, як це було зроблено «просвещенной» імператрицею – такого ще не було. 300 тисяч українців стали кріпаками.

Іван Їжакевич “Кріпаків обмінюють на собак”

Тема кріпацтва, його впливу на українське суспільство на сьогодні залишається своєрідною «білою плямою». Нечисленні фахівці розглядають його передусім в економічному аспекті (дехто навіть вказує на ефективність) і зауважують, що називати кріпацтво «рабством» не коректно. Але, в морально-етичному плані, а також з точки зору психології то був страшний період – період тотального розтління суспільства (власне «Мертві душі» Гоголя і про це також), коли імперія зробила одних підданих власністю інших підданих. Цей поділ на пана і кріпака був набагато глибшим і страшнішим аніж якийсь умовно географічний.

За тридцять чотири роки свого правління Катерина ІІ подарувала своїм фаворитам і тим, хто відзначився на державній службі, 800 тисяч «хрещених душ». Більшість цих «подарунків» було зроблено коштом України. Щороку за її царювання число рабів зростало в Російській імперії на 23 400 душ. Людей продавали, так само, як продавали корів, коней, собак, малосольну осетрину, швейцарський сир, устриці, гранати і лісабонські апельсини. Відділ оголошень «Санкт-Петербургских ведомостей» рясніє оголошеннями про продаж кріпаків. Їх продавали цілими сім’ями і окремо; парубків, дівчат і малих дітей. Наприклад, породисте цуценя коштувало 3 000 рублів, а однорічну дитину можна було купити навіть за гривеник. Стільки ж коштували дві гуски. Кріпаків доставляли у Петербург Невою на баржах. Продавали на ярмарках і базарах. Українські раби йшли на експорт в Оттоманську Порту і Персію (за допомогою комісіонерів-вірмен). Українськими кріпаками сплачували борги, їх дарували на іменини, програвали і вигравали у карти, пропивали і ними ж платили хабарі.

Історик Василь Семевський писав, що «К концу царствования Екатерины, продажа людей в розницу приняла самый позорный вид: людей продавали буквально наравне со скотами, причем наиболее сильный запрос был на красивых девушек». 13-річна дівчина коштувала 4 рублі.

Клавдій Лебедєв “Продаж кріпаків з аукціону”

Насилля з боку поміщиків-дворян стало нормою. Тобто, в одній руці освічений поміщик міг тримати книжку Вольтера, а в іншій – батіг, яким бив кріпаків. І це не могло не наражатися на відповідь. Варто нагадати про Турбаївське повстання (1789-1793). Власниками Турбаїв де проживали козаки і посполиті, з 1776 року були надвірні радники Степан та Іван Базилевські – вихованці Геттінгентського університету, а також їхня сестра Марія. Поштовхом до повстання було не тільки відстоювання свого попереднього вільного соціального статусу, а й жорстоке поводження поміщиків. Базилевські запирали «власних» селян взимку на ніч у холодних коморах, наче худобу. І коли в червні 1789 року вчорашні козаки увірвалися до палацу, пани по-дитячому сховалися від них під ліжками, що, звісно, не врятувало їх від кривавої розправи.

Русифікація від німецької принцеси, яка починала… з української мови

Гуманітарна політика Катерини ІІ вирізнялася тотальною русифікацією національних земель, що увійшли до складу Російської імперії. В 1766 році Синод видав указ Києво-Печерській лаврі друкувати тільки ті книги, які пройшли його цензуру. Через три роки, в 1769 році, за указом того ж таки Синоду українські книги в церквах були замінені на московські, а всі букварі українською мовою були вилучені з ужитку. 1783 року в Київській академії (Києво-Могилянська академія) було офіційно запроваджено російську мову викладання.

В 1789 році «по высочайшему повелению» Катерини ІІ і за її безпосередньої участі в Санкт-Петербурзі було видано “Сравнительный словарь всех языков”, в якому українська мова характеризувалася як «російська, спотворена польською». Колектив авторів під керівництвом німця Палласа, по суті, виконував «державне замовлення». Це був перший офіційний «науковий» наступ на українську мову, задовго і до Валуєвського циркуляру, і до Емського указу.

Єпископ Симон (Тодорський); “Сравнительный словарь” 1790 року

Втім, тут варто згадати такий цікавий і вельми промовистий випадок, який трапився з Катериною ІІ, ледь вона приїхала в Росію. Тоді вона звалася Софією і готувалася взяти шлюб з Петром ІІІ, заколот проти якого і скинення з престолу саме вона й очолила дещо пізніше. Єпископ Симон (Тодорський), видатний український церковний діяч, духовний наставник Катерини, склав для неї – тоді ще німецької принцеси сповідь віри. Але склав по-українському! І майбутня імператриця вивчила цю сповідь українською. Як вона сама пише – «як папуга». Васілій Ададуров, російський учений, математик і філолог, котрий учив німкеню російській мові, почувши, запротестував. Але Симон Тодорський затято стояв на своєму. Виник мало не скандал.

«Я побачила, – згадувала Катерина ІІ, – що ці панове ніяк не можуть дійти згоди, і розказала про це великому князю, який порадив мені слухати Ададурова, тому що – сказав він: ви насмішите всіх українською вимовою. Він змусив мене повторити мою сповідь віри, і я прочитала її спершу по-українськи, а потім по-російськи. Він порадив мені зберегти останню вимову, що я й зробила, хоч псковський єпископ і вважав, що правда на його боці».

«Не бути, а здаватися»

Тож такою вона була – Катерина ІІ – лицеміркою, хитрою і жорстокою правителькою. Можна наводити безліч прикладів її підступності та політичної ницості. Попри те, що цариця дуже опікувалася власним суперпозитивним іміджем, було чимало тих, хто все ж зміг розпізнати її справжнє обличчя. Дідро, який називав Катерину ІІ «жінкою з душею Брута і чарами Клеопатри», писав, що «ідеї, перенесені з Парижа в Петербург, набувають зовсім інакшого кольору». Мірабо ж сказав про неї так: «Катерина обкрадає всі славетні уми сучасності, щоб писати ті чи інші фрази, які ніколи не лежали їй на серці. І це постійно підтверджують і її правління, і її поведінка». За ці слова цариця зненавиділа французького політика і дипломата. Шевальє де Корберон писав: «Вона ж прекрасна акторка, наша Катерина. Вона напрочуд богомільна, благочестива, ніжна, велична, делікатна, люб’язна (…), та, по суті вона завжди залишається сама собою, тобто людиною, котра переймається тільки своїми власними інтересами й надіває заради них яку завгодно маску».

Напередодні відновлення в 2007 р.

Тож Катерина ІІ в Одесі – це не стільки частина «исторического облика нашего города», як те люблять повторювати апологети путінського «русского мира», скільки своєрідний історичний фурункул на тілі сучасної незалежної України, яку вона, свого часу, «затопила сльозами…» Єдине що тішить, так це те, що одеські молодята в день шлюбу вже не фотографуються біля «матушкі», як колись їхні батьки біля Лєніна. Для цього в Одесі є інші – кращі та щасливіші місця.

Світлана Шевцова, Київ