Пригоди барона Мюнхаузена
Маленький дідок із довгим носом сидить біля каміна й розказує про свої пригоди. Його слухачі сміються просто йому в очі:
Але він навіть не дивиться на них.
Він собі спокійно веде далі: як він літав на Місяць, як він жив серед триногих людей, як його проковтнула велетенська рибина, як у нього відірвалася голова.
Одного разу якийсь проїжджий слухав-слухав те все і раптом не стерпів:
— Усе це вигадки! Нічого того не було, що ти розказуєш! Дідок насупився і поважно відповів:
— Ті графи, барони, князі й султани, яких я мав честь називати своїми друзями, завжди казали, що я найправдивіша людина на землі.
Усі зареготалися ще дужче.
— Мюнхаузен — правдива людина! Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
А Мюнхаузен, і оком не моргнувши, правив далі: про те, як на голові в оленя виросло розкішне дерево.
— Так. Вишня. 1 на вишні ягоди. Такі соковиті, солодкі.
Усі ці оповідання надруковані тут, в оцій книжці. Прочитайте їх і скажете самі, чи була коли в світі людина, правдивіша за барона Мюнхаузена.
Я виїхав до Росії верхи на коні. Було це взимку. Йшов сніг.
Кінь підбився і став спотикатися. Мені дуже схотілося спати. Я ледве з сідла не падав від утоми. Та даремно я шукав, де переночувати: дорогою не трапилося мені жодного села. Що тут робити? Довелося ночувати серед поля.
Навкруги ні дерева, ні кущика. Тільки маленький стовпчик стирчав з-під снігу.
До цього стовпчика я сяк-так прив’язав свого змерзлого коня, а сам уклався тут-таки, на снігу, й заснув.
Спав я довго, а коли прокинувся, то побачив, що лежу не в полі, а в селі, або, краще сказати, в якомусь містечку: звідусіль мене оточують будинки.
Що таке? Де це я опинився? Як могли ці будинки вродитися тут за одну ніч?
Довго я не розумів, що сталося. Коли чую знайоме іржання. Це ірже мій кінь.
Іржання чути звідкись ізгори.
Я підводжу голову — і що ж?
Мій кінь висить на вершку дзвіниці. Він прив’язаний просто до хреста.
Я вмить збагнув, у чім річ.
Учора ввечері все це містечко, з усіма людьми й будинками, було геть-чисто заметене снігом, з-під нього стирчав тільки вершечок хреста.
Я не знав, що то хрест, мені здалося, що то — невеличкий стовпчик, і я прив’язав до нього свого змореного коня! А вночі, поки я спав, почалася велика відлига, сніг розтав, і я незчувся, як опустився на землю.
Але сердешний мій кінь так і лишився там, угорі, на дзвіниці. Прив’язаний до хреста, він не міг спуститися на землю.
Не довго думавши, хапаю пістолет, як слід прицілююся і влучаю просто у вуздечку, бо з мене завжди був добрий стрілець.
Кінь швидко спускається до мене.
Я на нього — і вихором уперед.
Але взимку верхи на коні незручно, куди краще їхати саньми. Я купив собі добрячі сани і швидко подався м’яким снігом.
Надвечір уїхав я в ліс. Я був уже придрімав, коли це почув тривожне іржання. Я озирнувся і при світлі місяця побачив страшного вовка, який, роззявивши зубату пащу, біг за моїми саньми. Надії на порятунок не було.
Я ліг на дно саней і від страху заплющив очі.
Кінь мій гнав як шалений. Клацання вовчих зубів лунало в мене над самим вухом.
Але, на щастя, вовк не звернув на мене ніякої уваги.
Він перескочив через сани — просто у мене над головою — і накинувся на мого бідолашного коня.
В одну мить задня частина мого коня щезла в неситій вовчій пащі.
Передня частина з болю й жаху все бігла вперед.
Вовк в’їдався в мого коня все глибше й глибше.
Коли я прийшов до тями, то вхопив батіг і, не гаючи й хвилини, заходився шмагати ним ненажерливого звіра.
Він завив і рвонувся вперед.
Передня частина коня, якої ще не з’їв вовк, випала з упряжі в сніг, і вовк опинився на його місці — в голоблях і кінській збруї!
Вирватися з цієї збруї вовк не міг: він був запряжений, як кінь.
Я шмагав і шмагав його що було сили.
Він летів уперед, тягнучи за собою мої сани.
Ми мчали так швидко, що вже за дві-три години в’їхали чвалом у Петербург.
Здивовані петербуржці юрбами бігли дивитись на героя, що замість коня запріг у сани страшного вовка.
У Петербурзі мені велося добре. Я часто ходив на полювання, і тепер залюбки згадую ті веселі часи, коли зі мною мало не щодня траплялося стільки дивовижних пригод.
Одна пригода була дуже кумедна.
Річ у тім, що з вікна моєї спальні було видно великий став, де водилося дуже багато усякої дичини.
Якось уранці, підійшовши до вікна, я вгледів на ставу диких качок.
Миттю вхопив я рушницю і стрімголов вибіг із будинку.
Але зопалу, збігаючи по східцях, я вдарився головою об двері, та так, що з очей мені посипалися іскри.
Я побіг далі. Ось, нарешті, й ставок. Цілюся в найситішу качку, хочу вистрелити — і, на превеликий жах, помічаю, що в рушниці нема кременя. А без кременя неможливо стріляти.
Побігти додому по кремінь?
Але ж качки можуть полетіти.
Я сумно опустив рушницю, проклинаючи свою долю, аж раптом мені блиснула щаслива думка.
Що сили мав ударив я себе кулаком у праве око. Із ока, звичайно, так і сипонули іскри, і порох одразу спалахнув.
Так! Порох спалахнув, рушниця вистрелила, і я одним пострілом убив десять чудових качок.
Раджу й вам: щоразу, як надумаєте розвести вогонь, добувайте іскри зі свого правого ока.
А втім, зі мною бували й кумедніші випадки. Якось я пробув на полюванні цілий день і надвечір натрапив у глухому лісі на чимале озеро, яке аж кишіло дикими качками.
Зроду-віку не бачив я такої сили качок!
На жаль, у мене не лишилося жодної кулі.
А я саме того вечора чекав у гості велику компанію приятелів, і мені хотілося почастувати їх дичиною. Я взагалі людина гостинна й щедра. Мої обіди і вечері славилися на весь Петербург. Як мені вертатися додому без качок?
Довго я стояв вагаючись і раптом згадав собі, що в мене в мисливській торбі лишився шматочок сала.
Ура! Це сало буде чудовою принадою! Дістаю його з торби, швидко прив’язую до довгого тонкого мотузка і кидаю у воду.
Всі тексти на цьому сайті подаються під ліцензією Creative Commons Attribution 4.0 International License ([CC BY 4.0]), якщо не вказано інакшого. Якщо Ви знайшли помилку у ліцензуванні напишіть нам
Рудольф Еріх Распе — Пригоди барона Мюнхаузена (скорочено)
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
НАЙПРАВДИВІША ЛЮДИНА НА ЗЕМЛІ
Барон Мюнхгаузен − маленький дідок із довгим носом. Він сидить біля каміна й розказує про свої пригоди: як літав на Місяць, як жив серед триногих людей, як його проковтнула велетенська рибина, як у нього відірвалася голова. Одного разу якийсь проїжджий сказав, що все це вигадки, але дідок відповів, що графи, барони, князі й султани − його друзі, завжди казали, що він найправдивіша людина на землі. Усі зареготалися, а Мюнхгаузен розповів, як на голові в оленя виросла вишня з соковитими ягодами.
Взимку Мюнхгаузен виїхав до Росії верхи на коні. Коли вони дуже втомилися і хотіли спати, а довкола було лиш поле, то вклалися у сніг. Коня барон прив’язав до якогось маленького стовпчика.
Прокинувшись, Мюнхгаузен побачив, що лежить не в полі, а в якомусь містечку, а згори почулося іржання. Кінь висів на вершку дзвіниці, прив’язаний просто до хреста. Мюнхгаузен відразу збагнув, у чому річ: учора ввечері все це містечко, з усіма людьми й будинками, було геть-чисто заметене снігом, з-під нього стирчав тільки вершечок хреста, до якого і був припнутий кінь. А вночі почалася велика відлига, сніг розтав, і Мюнхгаузен незчувся, як опустився на землю. Щоб звільнити коня, Барон взяв пістолет і влучив у вуздечку. Вуздечка − навпіл. Кінь швидко спустився, і вони поїхали далі.
Але взимку верхи на коні незручно, куди краще їхати саньми. Мюнхгаузен купив собі добрячі сани і швидко подався м’яким снігом. Та в лісі на коня напав вовк. В одну мить задня частина коня щезла в неситій вовчій пащі. Передня частина з болю й жаху все бігла вперед. Вовк в’їдався в коня все глибше й глибше. Барон вхопив батіг і, не гаючи й хвилини, заходився шмагати ним ненажерливого звіра. Він завив і рвонувся вперед. Передня частина коня, якої ще не з’їв вовк, випала з упряжі в сніг, і вовк опинився на його місці − в голоблях і кінській збруї! Барон шмагав і шмагав його що було сили. Так вони за дві-три години в’їхали чвалом у Петербург.
У Петербурзі Мюнхгаузену велося добре. Він часто ходив на полювання. Якось вранці з вікна свого помешкання він угледів на ставку багато качок. Миттю вхопив рушницю і стрімголов вибіг із будинку. Але зопалу, збігаючи по східцях, вдарився головою об двері, та так, що з очей посипалися іскри. Барон прибіг на ставок, та виявив, що в рушниці нема кременя. Бігти додому не було часу. Та барон що сили мав ударив себе кулаком у праве око. Із ока, звичайно, так і сипонули іскри, і порох одразу спалахнув. Одним пострілом Мюнхгаузен убив десять чудових качок.
Якось він пробув на полюванні цілий день і надвечір натрапив у глухому лісі на чимале озеро, яке аж кишіло дикими качками. Куль уже не було, а так хотілося почастувати дичиною компанію приятелів. У мисливській торбі барон знайшов шматочок сала і прив’язав до довгого тонкого мотузка. Потім кинув у воду. Одна качка ковтнула сало. Але сало слизьке і, швидко пройшовши крізь качку, вискакує в неї позаду! Тоді до сала підпливає друга качка, і з нею діється те саме. Таким чином Мюнхгаузен зловив цілий табун качок. Нести їх було важко, але качки знялися в повітря й підняли Мюнхгаузена до хмар. Він зробив кермо із свого сюртука і, правуючи качками, швидко полетів додому. а щоб спуститися вниз, він скрутив кільком качкам голови. Барон потрапив якраз у димар своєї власної кухні! На щастя, кухар ще не встиг у ній розпалити.
Якось барон одним пострілом підстрелив сімох куріпок.
Він повертався з полювання, вистрілявши усі свої кулі. Нараз у нього з-під ніг випурхнуло сім куріпок. Тоді він арядив рушницю звичайнісіньким шомполом, себто залізною круглою паличкою, якою прочищають рушницю! Шомпол пронизав одразу всіх сімох. Барон підняв їх і здивовано побачив, що вони смажені. Шомпол дуже нагрівся від пострілу, і куріпки, нанизавшися на нього, не могли не засмажитись. Мюнхгаузен сів на траву і тут-таки усмак пообідав.
Одного разу в російському дрімучому лісі йому трапилась чорно-бура лисиця. Шкура цієї лисиці була така гарна, що йому стало шкода псувати її кулею чи шротом. Мюнхгаузен вийняв кулю з рушниці і, зарядивши її довгою шевською голкою, вистрелив у цю лисицю, а що лисиця стояла під деревом, голка міцно пришпилила її хвіст до стовбура. Барон підійшов до лисиці і почав стьобати її нагаєм. Тоді лисиця вискочила із своєї шкури і втекла голісінька. А шкура дісталась барону ціла, не попсована ні кулею, ні шротом.
Якось у лісі барон побачив дике порося, за яким йшла превелика свиня. Він вистрелив, але, на жаль, схибив. Куля пролетіла якраз між поросям і свинею. Порося завищало і шаснуло в ліс, а свиня стала на місці як укопана. Вона була сліпа і не бачила дороги. А гуляла лісом, лише тримаючись за хвостик свого поросяти, та куля відірвала цей хвостик. Тут барон схопив цей хвостик і повів свиню до себе на кухню.
Іншим разом Мюнхгаузену трапився в лісі дикий кабан. Упоратися з ним було далеко важче. У барона навіть рушниці не було з собою. Він кинувся тікати і сховався за дуб. Кабан з розгону налетів на дуб, і його ікла так глибоко загналися в стовбур, що він не міг витягти їх звідти. Мюнхгаузен зв’язав його доброю вірьовкою і, завдавши на віз, урочисто повіз до себе додому.
Ішов якось барон лісом і ласував солодкими соковитими вишнями, які купив по дорозі. І враз просто перед ним − олень. Барон зарядив рушницю замість кулі кісточкою з вишні. Кісточка влучила в лоб оленя, але не вбила його, і олень втік.
Через рік на барона у лісі вискочив розкішний олень, у якого між рогами росла висока гілляста вишня! Дерево це виросло з тієї маленької кісточки. Цього разу Мюнхгаузену не бракувало набоїв. Він вбив оленя і відразу дістав і печеню, і компот з вишень.
Якось у лісі на барона накинувся вовк. Та рішучий, кмітливий і хоробрий Мюнхгаузен застромив кулака вовкові в пащу, захопив його нутрощі, добре шарпнув − і вивернув вовка, як рукавицю, навиворіт! Мертвий вовк упав до його ніг. З його шкури барон пошив прекрасну теплу куртку.
Одного разу погнався за Мюнхаузеном скажений собака. На плечах у барона була важка шуба, яка заважала бігти. Він скинув її на бігу, вскочив у будинок і причинив за собою двері. Шуба так і лишилася на вулиці. Скажений пес кинувся на неї і почав люто її кусати. Слуга вискочив з будинку, схопив шубу і повісив її у шафі. Наступного ранку шуба сказилася: весь одяг у шафі був подертий на клапті! Мюнхаузен схопив пістолет і вистрелив. Скажена шуба вмить угамувалася і відтоді вже нікого не кусала.
Чимало дивовижних пригод трапилося з бароном в Росії. Якось він гнався за незвичайним зайцем два дні. Третього дня йому таки пощастило підстрелити цього клятого зайця. Тоді Мюнхаузен побачив, що крім звичайних ніг, у зайця були ще й запасні. У нього було чотири ноги на животі і чотири на спині! Виявляється, коли нижні ноги в нього стомлювались, він перевертався на спину, голічерева, і далі біг на запасних ногах.
Доганяючи восьминогого зайця, баронова вірна собака так стомилася, що впала на землю і за годину померла. Щоб зберегти пам’ять про свою улюбленицю, Мюнхаузен наказав пошити з її шкури мисливську куртку.
Відтоді йому вже не потрібні були ні рушниця, ні собаки. Щоразу, коли він бував в лісі, куртка так і тягла туди, де сховався вовк чи заєць. Також від куртки одривалися ґудзики і, мов куля, летіли просто у звіра.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Було це в Литві. Мюнхгаузен гостював у приятеля, який страх любив коней. І ось він показував коней, і один раптом зірвався, збив з ніг чотирьох конюхів і помчав двором, як навіжений. Усі з переляку розбіглися. Але барон не розгубився, бо змалечку вмів загнуздувати найдикіших коней. Він миттю скочив коневі на спину і враз приборкав його. З тріумфом об’їхав він увесь двір, і раптом Мюнхгаузену закортіло показати свою вправність дамам, що сиділи за чайним столом. Він змусив коня вискочити на чайний стіл і спритно прогарцювати серед чарок і чашок.
Приятель подарував цього чудового коня барону. Мюнхгаузен відразу помчав на коні в напрямі Туреччини, де саме точилися жорстокі бої.
Якось після гарячої битви з турками захопили вони ворожу фортецю. Мюнхгаузен перший удерся в неї і, прогнавши з фортеці всіх турків, під’їхав до колодязя − напоїти розпаленого коня. Кінь пив і ніяк не міг напитися. Виявилось, що вся задня половина коня була геть відрізана і вода, яку він пив, вільно виливалася позаду. Ось що сталося: коли барон помчав за ворогами і вдерся у браму ворожої фортеці, турки саме в ту мить зачинили браму і відтяли задню половину коня. Мюнхгаузен мерщій послав по військового лікаря, і він, не довго думаючи, зшив обидві половини лавровими прутиками, бо ниток у нього не було. Обидві половини чудово зрослися, а лаврові прутики пустили коріння в тіло коня, і через місяць над сідлом заплелася альтанка з лаврового гілля.
Якось вони облягали якесь турецьке місто, і треба було командирові довідатись, чи багато у тому місті гармат. Мюнхгаузен наважився крадькома пройти у ворожий табір.
Він став біля велетенської гармати, що обстрілювала турецьке місто, і, коли з гармати вилетіло ядро, скочив на нього верхи і хвацько помчав уперед. Дорогою Мюнхаузен вирішив повертатися, поки не пізно. У цю мить повз нього пролетіло зустрічне ядро, що його пустили турки. Барон пересів на нього і полетів назад. Звісно, під час польоту він ретельно перелічив усі турецькі гармати.
Якось, рятуючись від турків, Мюнхгаузен спробував перескочити болото верхи на коні. Але кінь не доскочив до берега, і вони з розгону шубовснули у рідке багно і почали тонути. Ось уже голова барона почала пірнати в болото, і звідти стирчить лише кіска його перуки.