Ніжин: 10 місць, які повідають про історію і дух міста

Ніжин, який знаходиться на «відстані електрички» від Києва – місто з дуже насиченою історією та актуальним, молодим сьогоденням. Батьківщина кількох десятків відомих особистостей, він став домівкою для сотень інших визначних постатей – адже в місті знаходився відомий учбовий заклад, суперник столичних університетів. А через тутешню поштову станцію хто тільки не мандрував дорогами колишніх імперій! А ще Ніжин – грецька столиця України, один з найбагатших центрів культури, починаючи з XVII сторіччя.

Панорама центру міста. Миколаївський собор та комплекс грецьких храмів. Джерело фото: risu.org.ua

Відоме це місто й своєю історичною спадщиною. 17 церков та соборів, що збереглися – безумовний рекорд для населених пунктів України, понівечених радянських атеїзмом. А було тих церков, звісно, ще більше…

Детальна туристична мапа біля Миколаївського собору. Джерело фото: trip-impressions.com

Квартали невеликої, але колоритної старої забудови буквально занурюють вас в період слави Ніжина – а той продовжувався, фактично, три століття. В будинках мешкають власні привиди, пам’ятник Гоголю відкриває втаємниченим обличчя скульптора, над далекою церквою кружляє дух гоголівської панночки.

Отже, вирушаймо до цього «найніжнішого», затишного та водночас сучасного та молодіжного, міста України!

Цікаві факти про Ніжин

В місті – 117 пам’ятників архітектури, 72 історичні пам’ятки, близько 300 пам’яток архітектури та цінних будівель.

Ніжин знаходився на перехресті найважливіших шляхів сполучень XVII-XVIIІ та початку XIX століть. Його торговий майдан був найбільшим серед подібних на Лівобережній Україні, охоплюючи близько 4 га. Торговий оборот Ніжина протягом двох століть становив 1,5-2 млн рублів, тобто, місто було одним з найбагатших в тогочасній Україні та одним з найбільш заможних на приєднаних територіях Московського царства, а потім усієї Російської імперії.

Панорама центру Ніжина першої половини ХІХ ст. Джерело фото: gorod.cn.ua

У 1780-х роках Ніжин був найбільшим містом Лівобережної України, де проживало 12 тис. осіб. Для порівняння, на той час у Києві мешкало біля 20 тисяч, у Чернігові – близько 4 тис. Але саме Чернігів став центром губернії. Це сталося через своєрідну помсту царського уряду волелюбним ніжинцям, які свого часу двічі виганяли посольство та урядників Петра І.

Торгові лавки вздовж центральної міської вулиці на старій світлині. Джерело фото: retroua.com

З другої половини XVII ст. Ніжин стає одним з головних центрів ремісничого виробництва та торгівлі в Україні. У місті було 8 ремісничих цехів, де працювали 657 майстрів, 2 купецькі мануфактури, а також 8 окремих цехів, що виробляли цеглу для міського будівництва.

Локація 1. Ніжинський університет та його музеї

В Російській імперії це був єдиний виш, утворений в повітовому місті. Але ж Ніжин був неабияким повітовим містом! Якщо йому не пощастило стати губернським центром, він став центром освіти – та залишається ним по наш час.

Ніжинську гімназію вищих наук було відкрито у 1820 році за заповітом віце-канцлера Російської Імперії Олександра Безбородька (1747-1799) його братом Іллею (1756-1815). Місцем для побудови учбового закладу стала територія садиби Безбородьків на правому березі Остра. Парк, який і досі оточує виш, розбитий спеціально на теренах колишнього садибного парку.

Меморіальна дошка нагадує нам про засновника гімназії. Джерело фото: wikimapia.org

Найбільш відомим випускником вишу вважається Микола Гоголь. Але тут також навчались поет Євген Гребінка (1812-1848; автор романсу «Очі чорні»), композитор Віктор Забіла (1808-1869), письменник Леонід Глібов (1827-1893), історик Олександр Лазаревський (1834-1902), етнограф О. Афанасьєв-Чужбинський (1816-1875), меценат Василь Тарновський-старший (1810-1866), та сотні інших.

Центральний вхід. Джерело фото: toyota-club.net

При університеті діє музейний комплекс, який включає в себе три музеї: власне музей історії Ніжинської вищої школи, музей імені Миколи Гоголя та картинну галерею. Також у виші є власні музеї природничої тематики: зоологічний, ботанічний та геологічний.

Бюст Іллі Безбородька перед університетом. Джерело фото: tolkovo.wordpress.com

В Музеї рідкісної книги демонструються друковані шедеври, багато з яких були в первісному зібранні Безбородьків. Наприклад, можна побачити видання трудів Платона, надруковане в Венеції ще 1513 року – єдину такого роду книгу в Україні. Серед інших раритетів – «Іліада» та «Одіссея» Гомера (1544 та 1743 рр.), «Енеїда» Вергілія (1567 р.), класичні видання ХVI-XVIII ст. творів європейських мислителів Ніколо Макіавеллі, Еразма Роттердамського, Томаса Гоббса, Френсіса Бекона, Рене Декарта, Готфрида Лейбниця тощо, перше видання «Слово о полку Ігоревім» (з першого тиражу цієї пам’ятки літератури, виданого 1800 року, збереглося усього близько 60 примірників). Взагалі бібліотека університету нараховує понад 1 млн книг і періодичних видань, більше 250 тис. з яких – рідкісні видання XVI-XIX ст.

Шедеври музею книги. Джерело фото: navkoloua.com

Художня галерея первісно складалась з картин, подарованих музеєві у 1845 році почесним попечителем – Олександром Кушельовим-Безбородьком. У часи Другої Світової війни їх евакуювали, і вважається, що деякі картини після цього не повернулись з Москви та Ленінграду. Тільки нещодавно вийшов путівник-каталог галереєю, який дозволяє зрозуміти, які саме полотна залишились з часів засновника. Зараз в музеї можна побачити оригінали італійських майстрів Каррачі, Тьєполо та авторську копію Тіциана. Безумовно, цей музей заслуговує на уваги хоча б через свій унікальний статус: він єдиний такого роду при учбовому закладі в Україні.

Картинна галерея. Джерело фото: ndu.edu.ua

У музеї-кімнаті Гоголя, відкритій ще 1909 року, знаходяться речі, безпосередньо пов’язані з письменником, та раритети його часів – книги, фізичні прилади, меблі, які свідчать про особливості інтер’єру того часу.

На екскурсії в музеї при Ніжинському університеті слід записуватись заздалегідь, а самі екскурсії проводяться тільки для груп. Але вони того варті, бо університет, безумовно, є серцем інтелектуального життя міста та феноменом української історії.

Гоголівський музей. Джерело фото: ndu.edu.ua

Адреса дирекції музейного комплексу: вул. Графська, 2, ауд. 213 (корпус № 2), або ауд. 201 (корпус № 1).

Телефон: 04631-719-81.

Локація 2. Комплекс грецьких церков

Ніжин – грецьке місто. Саме потужна грецька культурна традиція вирізняла його серед інших міст спочатку Гетьманщини, а потім і Російської держави. Греків запросив до України Богдан Хмельницький у 1657-му – відроджувати та підтримувати міжнародну торгівлю, яка занепала за часи війни. Спритні елліни налагодили не тільки торгівлю, а й ремесла та сферу обслуговування – наприклад, вони відкрили в місті першу аптеку (зберіглась до нашого часу; на фото нижче) та першу кав’ярню.

Аптека-музей Михайла Лігди (вул. Московська, 2). Джерело фото: vsviti.com.ua

Греки розглядали переселення у Ніжин майже як продовження славетної античної колонізації. Місто швидко стало головним осередком еллінської культури у землях північніше Криму. З 1696 року грецька колонія в Ніжині стає найбільшою в Україні, к 1750-м рокам її представники складали 7% населення міста. Привілеї громади підтверджували усі наступні гетьмани та царі. Пізніше греки навіть домоглися міської автономії: утворений ними магістрат (з будинком якого ми з вами ще познайомимось) існував до 1870-х років, коли грецька колонія, асимілювавшись, фактично зникла природнім шляхом.

Типовий будинок грецької частини міста. Джерело фото: trip-impressions.com

Греки залишили у Ніжині дуже багато пам’яток часів розквіту своєї громади, та головними серед них є комплекс церков у самому центрі міста, до якого увійшли Михайлівська (1719 р.), Троїцька (1733 р.) та Всехсвятська (1782 р.) церкви.

Зліва направо: Троїцька, Михайлівська та Всехсвятська церкви. Джерело фото: trip-impressions.com

Михайлівська – ззовні приземкувата, дуже стриманої архітектури, навіть архаїчна за обрисами, нагадує храми, які греки будували на Балканах. В її стіни вмуровані брили з епітафіями грецькою мовою.

Всехсвятська церква, що стоїть навпроти, – найбільша з трьох грецьких церков – побудована в стилі високого класицизму. Вона грає дуже помітну роль в архітектурі й без того багатого церквами міста. Нині цей храм належить Київському Патріархату.

Локація 3. Миколаївський собор

Головний храм міста. Це була перша кам’яна церква у Ніжині – її почали будувати у 1653 році. Собор пов’язаний з сумнозвісною історичною подією – тут у 1663 році присягнув московському цареві одіозний гетьман Іван Брюховецький. Адже саме у Ніжині тоді відбулась т.зв. «Чорна рада», від часів якої Москва вже не полишала спроб нав’язати Україні лояльних собі правителів.

Головний собор Ніжина. Джерело фото: trip-impressions.com

Собор вважається прототипом п’ятибанних храмів в українському бароко та взірцем для схожих церков по всій Україні. Згодом, наслідуючи та розвиваючи риси саме цього собору, подібні споруди з’явились в інших містах, серед яких найбільш відомі Троїцький собор Густинського монастиря під Прилуками, Єкатерининська церква у Чернігові, Успенський собор у Новгороді-Сіверському, Георгіївський собор Видубицького монастиря у Києві тощо.

Частина церкви Іоанна Предтечи, переробленої на будинок культури. Джерело фото: trip-impressions.com

Храм дуже постраждав в радянські часи. Його інтер’єр було понищено, огорожу знесено, теплу церкву Іоанна Предтечі, що входила до комплексу собору, перероблено на міський будинок культури (на фото вище). Але собор відновили, та «дідусь» цілого напрямку в українській церковній архітектурі знову радує прихожан та туристів.

Локація 4. Перший пам’ятник Гоголю

Перший в світі пам’ятник великому письменникові знаходиться у міському саду, неподалік від Миколаївського собору. Його відкрили у 1881 році. Автором був скульптор Пармен Забіла – представник відомого роду, який грав велику роль в культурно-мистецькому житті Лівобережжя (поет Віктор Забіла був його дядьком, племінниця Олена стала дружиною художника Миколи Врубеля, а сестра вийшла за іншого живописця – Михайла Ге).

Монумент цікавий й прихованим портретом самого скульптора. Якщо підійти з лівого боку до цього пам’ятника, то контури плечей Гоголя окреслять профіль Пармена Забіли.

Силует скульптора, «схований» на пам’ятнику. Джерело фото: boris–mavlyutov.livejournal.com

Гоголь навчався у першому наборі студентів Гімназії вищих наук, у 1821-1828 роках. Тут він сформувався як письменник, тут вперше виступив як актор та режисер-постановник вистав «Едіп в Афінах», «Урок дочкам» та багатьох інших. (До слова, він майстерно зіграв і жіночу роль генеральші Простакової у виставі «Недоросль» за письменником Фонвізіним).

Бюст Гоголя з кімнати-музею при університеті. Джерело фото: tolkovo.wordpress.com

Життя в Ніжині дало Гоголю мотиви для подальшого написання «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки». Він ходив по місцевому базару, заходив до передмістя Магерки, де місцева церква, за легендою, була тією самою, де зненацька ожила нібито покійна панночка. Анекдоти, прислів’я, вирази, почуті в багатонаціональному та напрочуд колоритному Ніжині, він записував у своєрідний щоденник – «Книгу всякої всячини», аби пізніше використати у творах.

Локація 5. Ніжинський музей «Поштова станція»

Слава та багатство Ніжина виходили саме з його стратегічного розташування: через місто проходили дороги на Петербург, Москву, Одесу, до прибалтійських земель, на Закавказзя і до Царства Польського. Тому місцева поштова станція була дійсно центром цивілізації. Комплекс її будов 1780-х років (поштову станцію в них облаштували 1802-го) зберігся до наших днів. В будинку станційного доглядача влаштовано єдиний в Україні музей пошти, про який ми розповідали в одному з попередніх нарисів.

Будинок станційного наглядача. Джерело фото: tolkovo.wordpress.com

Тут зупинялись чиновники усіх рангів, іноземці, студенти та гімназисти, священники та авантюристи, мандрівні театральні трупи та поліцейські команди, іноді разом з арештантами. Через станцію отримували листи, книги, товари. Вона була вікном Ніжина у світ, та відкривала Ніжин світові.

Інтер’єр кімнати для приїжджих. Джерело фото: val.ua

Гоголь, Шевченко, Пушкін, Міцкевич, Котляревський, Гулак-Артемовський, Толстой, Марко Вовчок, Куліш, Рєпін, актори «театру корифеїв» (Садовський, Саксаганський, Заньковецька) – хто тільки не залишав подорожні тутешньому доглядачеві, аби отримати нічліг та коней для подальшого проїзду! Інтер’єр кімнати, яка була в готелі для приїжджих, як і меблі збереженої кімнати самого доглядача дозволяють нам поринути у світ поштово-подорожніх історій тих часів.

Місце роботи станційного наглядача. Джерело фото: val.ua

Обов’язково радимо відвідати цей музей, аби скласти уяву про буремну та цікаву історію Ніжина в часи, коли він був дійсним «центром лівобережного всесвіту».

Адреса музею: Ніжин, вул. Поштова, 5. Телефон: 04631-2-54-95.

Часи роботи: 09:00-16:00, без вихідних.

Локація 6. Будинок з привидами

Як будь-яке старовинне місто з багатим минулим, Ніжин має і свою містику. Будинків з таємничими історіями тут декілька, але найбільш відомим вважається будинок колишнього грецького магістрату на вул. Гребінки, 21.

З фасадів будинок виглядає привабливо. Джерело фото: gorod.cn.ua

У цьому будинку мешкає відразу кілька привидів. Причиною тому – особливості його історії. Будівля складається з двох частин: одну половину будував заможний грек, іншу – настоятель сусіднього Благовіщенського монастиря Віктор Черняєв, і на кожній з них лежить власне прокляття. В одній живе привид «жіночий», у другій – «чоловічий».

«Грецьку» частину будинку, за переказами, прокляв ще підрядник на етапі побудови, аби помститися жадібному власнику. Він заявив, що всі чоловіки з роду замовника ніколи не матимуть нащадків. Прокляття одразу ж справдилось: дружина власника, яка в той час була вагітна, померла при родах разом з немовлям. Тому ще одна версія походження «білої дами» – це нещасне породілля.

Згідно з іншою версією, привидом стала дівчина, дочка одного з міських голів, яка покінчила з собою через нещасливе кохання.

Вхід до підвалів будівлі. Джерело фото: trip-impressions.com

Щодо другої частини будинку, власником якої деякий час був монастирський ігумен, то він прокляв свою оселю через те, що був звідси виселений новим настоятелем монастиря. Невдовзі після цього у мешканців почалися не дуже спокійні часи, коли кімнатами явно хтось блукав та буркотів щось недоброзичливе. Мабуть, мстивий ігумен і після смерті не пробачив образи.

Давні сходи «грецької» частини будинку. Джерело фото: trip-impressions.com

Не дивно, що така кількість потойбічних жахів на квадратний метр навіть в радянські часи, коли привидів ганяли, мов ворогів народу, зробила свою справу: будинок продовжував користуватись поганою репутацією. В наш час у ньому побувала знімальна група «Битви екстрасенсів». Браві контактери з духами після цього заявили, що усі давні прокляття вони зняли. Повіримо чи перевіримо?

Локація 7. Пам’ятник та будинок капітана Лисянського

Якщо пройти центральною ніжинською вулицею – Гоголя – від міського скверу у бік площі, де колись височів бовван вождеві світового пролетаріату – ми побачимо пам’ятник мореплавцеві Юрію Лисянському (1773-1837), який скоїв на початку ХІХ сторіччя експедицію навколо світу. Так, цілком сухопутний Ніжин, як виявляється, є і батьківщиною славетного капітана.

Пам’ятник адміралу-ніжинцю. Джерело фото: boris-mavlyutov.livejournal.com

Рідний будинок мореплавця зберігся. Він знаходиться «за лівим плечем» пам’ятника, та виходить фасадом на паралельну вулицю Лесі Українки. Це був будинок священників сусідньої Іоанно-Богословської церкви, а майбутній адмірал був сином протоієрея цього храму та нащадком козацького роду.

Родовий будинок Лисянських. Джерело фото: wikipedia.org

Біографія Лисянського дуже цікава. В 10-річному віці, завдяки протекції канцлера Безбородька – того самого, який заповідав заснувати Гімназію вищих наук – Юрій поступив до морського кадетського корпусу в Кронштадті. Приймав участь в війні Росії зі шведами у 1788 році, згодом проходив морську практику в Великій Британії, де залишився добровольцем на 5 років. За цей час він побував, у складі британських ескадр, на усіх океанах світу. У 1795-96 роках жив в США, де його приймав перший американський президент Джордж Вашингтон.

Мапа навколосвітньої подорожі. Джерело фото: shkola.ua

Не дивно, що такого знавця англійської мови та передового досвіду найкращого світового флоту помітила «Російсько-Американська компанія», яка опікувалася колоніями імперії на Алясці та шукала чергових нових володінь по світу. Лисянський став одним з командувачів ініційованої нею експедиції: в якості капітана вітрильника «Нева» він обійшов навколо Земної кулі у 1803-1806 роках, зробивши багато географічних відкриттів.

Шлюпи «Надія» та «Нева». Джерело фото: otdatshvartovy.ru

У 1824 році Юрій Лисянський відвідав Ніжин, та привіз два комплекти видання своєї книги, присвяченої навколосвітній експедиції. Книги він подарував Гімназії вищих наук, де вони зберігаються й досі.

Локація 8. Пам’ятник огіркові

Якщо спитати перехожих, з яким продуктом, та взагалі з чим, вони асоціюють Ніжин, то більшість згадає саме огірки. Це не дивно, адже вони є на полиці будь-якого супермаркету. Це давній та стабільний бренд Ніжина, який тримає марку вже понад 300 років.

Той самий огірок. На постаменті. Джерело фото: studway.com.ua

Ніжинський огірок як своєрідну форму посолу створили греки. Колись цей продукт відправлявся прямо на столи російських імператорів й вельмож, та експортувались за кордон (у 56 країн світу), через що, наприклад, у Європі про Ніжин знали здебільшого саме як про «місто огірків».

Тривалий час рецепт огірків був таємницею, а ніжинські греки насолоджувались монопольними статусом постачальників імператора. До огірків згодом додались томати та інші овочі й фрукти. Усе йшло під відомим вже брендом. На промислову основу соління огірків у третій чверті XIX ст. поставили вже не греки, а євреї на прізвище Гольденберги. 1897 року ними поставлено своєрідний рекорд – тоді засолили 100 вагонів огірків.

Кожного року в вересні у Ніжині проходить свято огірка. Джерело фото: nizhyn.in.ua

Консервний комбінат, заснований у 1927 році, став гідним продовжувачем традиції. У радянські часи ніжинський завод був найвідомішим у СРСР виробником консервованої плодово-овочевої продукції, експортуючи її вже у 70 держав світу. Але в самій країні щасливих трудящих тутешні огірки вважались постійним дефіцитом – адже все йшло чи до столів партійних вождів, чи за кордон.

Локація 9. Хрестовоздвиженська церква

Вище вже згадувалось, що Микола Гоголь полюбляв ходити до передмістя Магерки. Хрестовоздвиженська церква (1775 р.) стоїть саме у цьому районі.

Легендарна церква на Магерках. Джерело фото: wikimedia.org

Вона має дві неофіційні назви – «Вієва» та «Хохловська». Спочатку розповімо про першу. За переказами, події, які надихнули Гоголя написати «Вія», сталися за декілька десятиліть перед тим, як письменник про них довідався. Вважається, що молодий Микола почув легенду про бурсака та панночку на одній з веселих вечірок, на які гімназисти потай від керівництва бігали саме на Магерки.

Ілюстрація до ключового епізоду «Вія». Джерело фото: labirint.ru

В оригіналі, щоправда, жодних відьом та потойбічних істот не було. А був собі молодий семінарист, який читав молитву над труною померлої доньки місцевого сотника. І ось у мить, коли він для чогось наблизився до труни – можливо, навіть, щоб зняти коштовний перстень з руки покійної – та раптом підвелася. Нещасний помер від розриву серця. А ось що стало з дівчиною – чи знайшли її зранку в труні так само, чи ні – історія достеменно не уточнювала. Гоголь додав до розповіді стававшого тоді модним містичного забарвлення – і створив свій відомий твір.

Одне з нещодавніх видань знаменитого твору. Джерело фото: liveinternet.ru

Щодо назви «Хохловська», то її церква має через те, що саме в ній хрестили Ольгу Хохлову (1891-1955) – першу дружину великого художника Пабло Пікассо. Вона була уродженкою Магерок. Коли її батько-полковник переїхав до Петербургу, дівчина вирішила там почати кар’єру балерини. Скоро здобула славу. 1917-го року, під час гастролей за кордоном у складі трупи Сергія Дягілєва, її й помітив Пікассо, якому Дягілєв доручив оформлення декорацій до однієї з вистав. Відомого майстра та улюбленця жінок заділо, що Ольга не звертала на нього жодної уваги, тому він почав активно вчащати до неї. Вже в наступному, 1918-му, Ольга стала його дружиною.

Портрет Ольги, написаний Пікассо в рік їхнього знайомства. Джерело фото: pablo–ruiz–picasso.ru

Пікассо присвятив українській красуні багато своїх картин. З часом, однак, його кохання почало вщухати: вже наприкінці 1920-х він почав зустрічатись з іншою жінкою. Ольга довідалась про це тільки у 1935-му, та подала на розлучення. Але Пікассо відмовився ділити майно порівну, як передбачав шлюбний контракт, тому Ольга залишалась його законною дружиною до смерті.

Локація 10. Будівля електростанції

Чудовий зразок українського модерну. Побудована електростанція була у 1914-1916 роках одним з головних маестро цього стилю – Опанасом Сластіоном (1855-1933). Дизельний двигун для станції виготовив київський завод «Гретер» (потім він став відомим як «Більшовик»).

Перший струм Ніжинська електростанція дала восени 1916 року. Спочатку у місті було встановлено 69 ліхтарів, згодом їх стало вже 300. Було електрифіковано усі головні об’єкти міської інфраструктури. Але революційна розруха вже через декілька років примусила починати справу освітлення міста фактично з нуля.

Зараз у приміщенні електростанції розташована Ніжинська дитячо-юнацька спортивна школа.

Що ще подивитись в Ніжині

Окрім вказаних вище, Ніжин багатий і на інші пам’ятки церковної та цивільної архітектури. Так, на центральній вулиці міста, біля будинку Лисянського, стоїть вже згадана в розділі про нього церква Іоанна Богослова (1752 р.) Її стан, на жаль, дуже занедбаний, але примхливі форми високого українського бароко навіть у такому стані здатні вразити кожного. Зберіглася й ажурна кована огорожа цього храму.

Церква Іоанна Богослова. Джерело фото: risu.org.ua

Також на центральній вулиці знаходиться славетний Благовіщенський монастир з величним п’ятибанним собором (1702 р.), побудованим на кошти відомого митрополита Стефана Яворського. Незважаючи на руйнування воєнних та радянських часів, у ньому збереглися деякі старовинні розписи. Зараз монастир відроджено.

Головний собор Благовіщенського монастиря. Джерело фото: trip-impressions.com

По дорозі на Магерки, на вул. Овдіївській, знаходиться ще один монастир – Введенський жіночий. За припущеннями істориків, саме в ньому у 1730-х роках померла, побувши декілька останніх років життя настоятелькою, Мотря Кочубіївна – остання любов Івана Мазепи та одна з найромантичніших постатей української історії.

Введенський монастир. Джерело фото: uezd.com.ua

На території колишньої торгової площі, в наш час так само зайнятої ринком, стоять дві церкви – Покровська (1765 р.; на фото нижче) та Богоявленська (1721 р.)

Покровська церква на ринковій площі. Джерело фото: trip-impressions.com

Слід згадати й Пантелеймоно-Василівську церкву (1788 рік) – єдину в місті, яка ніколи не зачинялась. Через це в ній збереглись автентичний розпис та багато ікон. При церкві знаходиться невеличкий цвинтар з похованнями відомих громадян міста.

Чудово збережена Пантелеймоно-Василівська церква. Джерело фото: trip-impressions.com

А по той бік річки Остер, на колишньому Московському тракті, знаходиться Спаська церква (1757 р.), в якій у 1861 році зупинялася похоронна процесія під час перевезення тіла Тараса Шевченка з Петербурга до Канева. Храм постраждав у Другу Світову. Радянське господарювання «добило» будівлю. Зараз триває повільна реставрація церкви.

З цікавих пам’яток цивільної архітектури можна назвати будинок Дяченків (вул. Батюка, 14), у якому знаходиться міський краєзнавчий музей (на фото нижче), та музей-аптеку полковника Михайла Лігди (вул. Московська, 4), названу за ім’ям першого власника – найстарішу в Лівобережній Україні (заснована у 1777 р.)

Колишній особняк Дяченків, зараз – музей. Джерело фото: wikipedia.org

Дуже рекомендуємо також пройтись вуличками Гребінки, Глібова, Братів Зосім, Лесі Українки, які складають т.зв. «грецькі квартали» міста, прогулятися вулицею Овдіївською, вздовж якої можна знайти багато старовинних особняків, а також зайти до міського парку, який знаходиться між вулицями Шевченка та Лащенка.

Практично в кожному кварталі старого Ніжина можна знайти історичні будинки. Джерело фото: trip-impressions.com

Сподіваємося, що Ніжин приємно вразить вас своєю атмосферою, адже мало яке місто на Лівобережжі має таку насичену історію та такий культурно-освітній «бекграунд».

Історія України: розпад СРСР. Доба Незалежності (1991–2021)

Мітинг Народного Руху України на честь підняття синьо–жовтого прапора над Київською міською радою, 24 липня 1990 р.

Ще в грудні 1990 ІV з’їзд народних депутатів СРСР ухвалив постанову «Про загальну концепцію нового Союзного договору і порядок його укладення», що передбачала перетворення СРСР на «добровільний рівноправний союз суверенних республік — демократичну федеративну державу». На підтримку цього плану збереження радянської імперії 17.03.1991 було проведено референдум з питання збереження СРСР як федерації рівноправних суверенних республік. Цей загальносоюзний референдум відбувся, але не уточнив змісту нового союзного договору і подальшої долі СРСР; кожна республіка проводила референдум на власний розсуд, а деякі навіть відмовились від нього. В Україні на референдум було винесено додаткове питання: «Чи Ви згодні з тим, щоб Україна була частиною Союзу Радянських Суверенних держав на основі Декларації про державну суверенність України?». На перше питання ствердно відповіли 70,5 % учасників референдуму в Україні, на друге — 80 %. Робота над текстом нового союзного договору виявила значні розходження між республіками. Верховна Рада УРСР прийняла рішення про відкладення розгляду договору на вересень.

23.04.1991 М. Горбачов провів у Ново-Огарьово (під м. Москвою) зустріч з керівниками дев’яти республік (РСФРР, України, Білорусі, Узбекистану, Казахстану, Азербайджану, Киргизстану, Таджикистану, Туркменістану), яка стала спробою спільного пошуку компромісної формули нового Союзного Договору.

Наприкінці липня М. Горбачов заявив про завершення роботи над проектом союзного договору. Проект залишав фактично недоторканою монополізацію центром найважливіших повноважень і понадцентралізацію прийняття рішень з основних питань державного, господарського і соціально-культурного будівництва.

Церемонію попереднього укладення Союзного Договору було призначено на 20.08.1991. Але й у такому вигляді договір являв собою загрозу для контрреформаторів, яких немало було в союзному керівництві. За цих обставин вони вирішили вдатися до державного перевороту. 19.08.1991 у м. Москві було проголошено усунення від влади М. Горбачова і перебирання вищої влади Державним комітетом з надзвичайного стану, до складу якого увійшли заступник Президента СРСР Г. Янаєв, голова КДБ В. Крючков, міністр оборони Д. Язов тощо. Офіційне керівництво України зайняло щодо путчистів вичікувальну позицію; опозиція однозначно висловилась проти них. Завдяки рішучій протидії путчистам з боку демократичних сил, перш за все, у центрі подій — м. Москві — заколот був придушений, а путчисти арештовані. Невдала спроба державного перевороту пришвидшила розпад СРСР.

Події серпня 1991 зумовили суттєві зміни в державному і суспільному житті країни, надзвичайно посиливши відцентрові тенденції в СРСР. За цих умов прийняття Верховною Радою України 24.08.1991 Акта проголошення незалежності України було цілком закономірним.

Зважаючи на обставини, президія Верховної Ради за короткий час прийняла принципово важливі постанови: про департизацію державних органів, установ та організацій; про власність КПУ та КПРС на території України; про припинення діяльності КПУ. Ці рішення стали свідченням краху перебудови в СРСР, розвалу Радянського Союзу.

На референдум 01.12.1990 було винесено питання про підтвердження Акту проголошення незалежності України, на яке дали ствердну відповідь понад 90 % його учасників. Одночасно проходили вибори Президента України. Першим всенародно обраним Президентом України став Л. Кравчук, який отримав 61,6 % голосів виборців. Друге місце з 23,3 % голосів посів колишній політв’язень, голова НРУ В. Чорновіл, причому в західних областях він отримав переконливу перемогу.

07–08.12.1991 на нараді у Біловезькій Пущі керівники України, Російської Федерації та Республіки Білорусь уклали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД, див. Біловезька угода 1991). Цей документ був відкритий для підписання усіма республіками колишнього СРСР. 10.12.1991 Верховна Рада України прийняла постанову «Про ратифікацію Угоди про створення СНД» із застереженнями, які забезпечували незалежність України як суб’єкта міжнародного права. 21.12.1991 на зустрічі в м. Алма-Аті керівники Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Узбекистану й України підписали Декларацію про СНД. 25.12.1991 перший і останній президент СРСР М. Горбачов заявив про свою відставку. СРСР як суб’єкт міжнародного права і геополітичне утворення припинив існувати.

Президентська каденція Леоніда Кравчука (05.12.1991 — 19.07.1994)

Під час каденції Л. Кравчука Україна розпочала ліквідацію свого ядерного арсеналу. 23.05.1992 Україна (в особі міністра закордонних справ А. Зленка) спільно з Республікою Білорусь, Республікою Казахстан, Російською Федерацією та США підписала Лісабонський протокол. Україна, Республіка Білорусь та Республіка Казахстан зобов’язувалися утилізувати ядерні боєголовки, що перебували на їхній території, або передати їх до Російської Федерації. Відповідно до підписаних у 1993 Л. Кравчуком угод, Україна передавала Російській Федерації ядерні заряди для утилізації в обмін на тепловидільні збірки (ТВЗ) для атомних електростанцій та оплату вартості урану та збройного плутонію у грошовій формі. 05.12.1994 Україна, США, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії й Російська Федерація підписали Будапештський меморандум, який передбачав забезпечення гарантій суверенітету України й непорушності її кордонів після відмови від ядерної зброї (умови порушено Російською Федерацією шляхом початку збройної агресії 2014). Ліквідація ядерного арсеналу завершилася 02.06.1996 (під час президентської каденції Л. Кучми).

Відбулося відродження Курултаю кримськотатарського народу, і в 1991 було засновано Меджліс кримськотатарського народу. 12.02.1991Кримську область перетворено на Кримську Автономну РСР у складі Української РСР. За Законом України 1992 Автономнв Республіка Крим є автономною частиною України. Економічна криза, боротьба місцевих еліт за владу, значний рівень проросійських настроїв на початку 1990-х спричинили політичну кризу й поширення сепаратистських рухів. Підтримка Російською Федерацією відповідних настроїв у Криму була пов’язана з проблемою поділу Чорноморського флоту й використання військової бази в м. Севастополі. У 1994 Україна й Російська Федерація домовилися про поетапне врегулювання проблеми, у 1997 вони підписали Угоду між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України. Обраний у 1994 президентом Республіки Крим Ю. Мєшков увійшов у протистояння з Верховною Радою Республіки Крим (голова — С. Цеков). Відповідно, у 1995 було ухвалено Закон України «Про скасування Конституції і деяких законів Автономної Республіки Крим», яким, зокрема, ліквідовувалася посада президента, і Указ Президента України про повне підпорядкування виконавчої влади Криму центральній владі.

Початок переходу до ринкової економіки в першій половині 1990-х характеризувався тривалою економічною кризою, наслідком якої стала гіперінфляція (1992, 1993). Після цього й безстрокового найбільшого в історії України страйку шахтарів на Донбасі (1993) Верховна Рада України після переговорів із Президентом України Л. Кравчуком призначила дострокові парламентські (27.03.1994) і президентські (26.06.1994) вибори. У другому турі виборів Президента України 10.07.1994 перемогу здобув Л. Кучма.

Президентські каденції Леоніда Кучми (19.07.1994 — 23.01.2005)

Л. Кучма — єдиний президент в історії незалежної України, який керував державою два строки; двічі перемагав на виборах у другому турі. У 1994–1995 зберігалося значне напруження у відносинах між Президентом України і Верховною Радою України через неврегульований поділ повноважень.

28.06.1996 було ухвалено Конституцію України, що стало свідченням стабілізації політичної ситуації.

У грудні 1994 Л. Кучма підписав «Будапештський меморандум» (Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї) щодо неядерного статусу України та відмови від ядерної зброї в обмін на гарантії суверенітету з боку США, Великої Британії та Російської Федерації.

Упродовж обох президентських термінів Л. Кучми зовнішня політика України ґрунтувалася на засадах «багатовекторності»: намагання постійно балансувати між Європейським Союзом та Організацією Північноатлантичного договору (НАТО), з одного боку, та Російською Федерацією з іншого. Інтеграція з Європейським Союзом оголошувалася стратегічною метою. Правовою основою відносин між Україною та Європейським Союзом стала Угода про партнерство та співробітництво від 14.06.1994 (набула чинності 01.03.1998), яка започатковувала співробітництво з широкого кола політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань. Крім того, укладено низку галузевих угод та документів міжнародно-правового характеру згідно з якими здійснюється співробітництво між Україною та ЄС.

У 1997 Л. Кучма підписав Хартію про особливе партнерство між Україною та НАТО, 2002 — План дій Україна—НАТО, який визначав прагнення України до членства в НАТО. У 2003 за наполягання президента у законодавстві країни закріпили прагнення членства в Європейському Союзі та НАТО.

1997 Україна зробила спробу відіграти центральну роль в організації локального міжнародного утворення ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова; у 1999–2005 — ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова). 1999 ця організація заявила про спільну мету її членів здійснювати євроатлантичну інтеграцію. Проте, після подій 2000–2002 (убивство Г. Гонгадзе, «касетний скандал», протести в рамках акції «Україна без Кучми», обвинувачення України в постачанні зброї до Іраку) Л. Кучма почав вживати заходів до участі в інтеграційних утвореннях, центральну роль у яких відігравала Російська Федерація.

19.09.2003 Л. Кучма підписав угоду про створення Єдиного економічного простору з Російською Федерацією, Республікою Білорусь і Республікою Казахстан (Україна не розвинула участь у цьому проекті). 31.05.1997 Президент України Л. Кучма та президент Російської Федерації Б. Єльцин підписали Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, який передбачав гарантії недоторканості суверенітету й кордонів України з боку Російської Федерації (вступив у дію після ратифікації Верховною Радою України 14.01.1999 і Державною Думою Російської Федерації 17.02.1999). Далі, з огляду на порушення Договору російською стороною, Верховна Рада України 06.12.2018 ухвалила Закон України «Про припинення дії Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією» (рішення набуло чинності 01.04.2019 р.).

У період першої каденції президентства з різною часткою успішності було проведено низку економічних реформ. У жовтні 1994 Верховна Рада України схвалила стратегію економічних реформ. 1995 в Україні розпочалась приватизація державних підприємств (крім частини підприємств стратегічного значення). Реалізовувалась сертифікатна (ваучерна) приватизація (кожен громадянин держави мав отримати можливість стати власником колишніх державних підприємств), що призвела до роздержавлення вагомої частки економіки країни. Упродовж перших років президентства Л. Кучми було сформовано умови для появи на українському ринку фінансово-промислових груп, на базі яких згодом сформувалися сучасні бізнес-структури вітчизняних олігархів. У вересні 1996 відбулася грошова реформа — було запроваджено національну валюту України — гривню.Одна з найважливіших реформ, розпочатих за президентської каденції Л. Кучми — земельна реформа 1996 (набуття селянами права власності на землю поділених на земельні паї колишніх колективних господарств з одночасним запровадженням мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення).

Світова фінансова криза наприкінці 1990-х суттєво вплинула на стан української економіки. Відбулася девальвація гривні, однак макроекономічні показники почали покращуватися. Знижувалася інфляція і дефіцит державного бюджету. Скорочувався рівень безробіття, були підвищені реальна заробітна плата й пенсія тощо.

На тлі покращення соціально-економічної ситуації впродовж 2000-х в Україні відбулося кілька політичних криз. Одна з них пов’язана з викраденням і вбивством опозиційного журналіста Г. Гонгадзе і ймовірною причетністю до нього вищих посадових осіб держави. Непрозоре розслідування злочину й оприлюднення доказів можливої причетності до цього влади («касетний скандал») переросли в акції протесту «Україна без Кучми» (2000–2001). Це призвело до відмови від підтримки Л. Кучми низки правих партій, які підтримували його за передвиборчої кампанії 1999, і відставки В. Ющенка з посади Прем’єр-міністра України та, відповідно, його уряду. Прем’єр-міністром України став А. Кінах. Адміністрацію Президента України очолював В. Медведчук.

Після відставки В. Ющенка з посади Прем’єр-міністра України оприсутнюється тенденція до обмеження демократії і свободи слова. Восени 2001 Адміністрацією Президента України розпочалась щоденна розсилка «темників» («теми тижня») — щоденних закритих директив керівництву українських медій з детальними інструкціями висвітлення в новинах тих чи інших політичних подій в Україні. Після парламентських виборів 31.03.2002 і формування уряду В. Януковича цю практику було поширено. Наслідком стало формування системи політичної цензури новин на центральних телеканалах, яка проіснувала до Помаранчевої революції 2004.

У другій половині 2002 — першій половині 2003 Україною прокотилась хвиля протестних акцій «Повстань, Україно!» українських опозиційних сил. Організаторами акції була «трійка» опозиційних партій — Соціалістична партія України, Комуністична партія і Блок Юлії Тимошенко. Згодом до них приєдналася «Наша Україна» В. Ющенка. Метою акції громадянської непокори, що згодом переросла у спробу повстання, були дострокові вибори Президента України. Істотно знижували рейтинг чинного Президента України Л. Кучми скандал навколо «Кольчуг» (квітень 2003), невщухлого скандалу з «темниками», Скнилівської трагедії (27.07.2002). Період нестабільності вересня — жовтня 2002 мав наслідками, з одного боку, консолідацію опозиції в очікуванні президентських виборів, а з іншого — зміну вектора влади в напрямі Російської Федерації. Але у вересні 2003 спалахнув конфлікт навколо о. Тузла (від російської станиці Тамань Краснодарського краю у напрямку до о. Тузла почали насипати греблю з метою з’єднання її з російським берегом).

У квітні 2002 Кучма створив Державну раду з питань європейської та євроатлантичної інтеграції для координації дій органів влади з інтеграції України в політичний, економічний та правовий простір Європи. У лютому Україна заявила про бажання отримати статус країни-сусіда ЄС, який мав на увазі отримання перспективи асоційованого й повноправного членства. У 2004 Л. Кучма виключив з Військової доктрини положення про вступ України до НАТО та Європейського Союзу як кінцеву мету політики євроатлантичної та європейської інтеграції країни. 15.06.2004 він заявив, що на даному етапі Україна не готова вступити до НАТО і знаходиться на такій самій відстані від нього, як від Євросоюзу.

Формально президентство Л. Кучми завершилося 23.01.2005, коли президентську присягу склав новообраний Президент України В. Ющенко.

Помаранчева революція

У 2004 єдиним кандидатом на вибори Президента України опозиція висунула В. Ющенка, влада — В. Януковича. Під час підрахунку результатів другого туру (21.11.2004) відбулися масові системні порушення на користь В. Януковича, якого оголосили переможцем. Це спричинило початок масових акцій протесту в м. Києві (наметове містечко на майдані Незалежності й на вул. Хрещатик) і в регіонах (наметові містечка біля будівель обласних державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування). Низка обласних рад і обласних державних адміністрацій оголосили про нечинність оприлюднених Центральною виборчою комісією результатів виборів і визнання Президентом України В. Ющенка. Ці події відомі як Помаранчева революція (21/22.11.2004 — 26.12.2004 / 23.01.2005).

У відповідь на дії ЦВК, сформований опозицією для керування акцією непокори Комітет національного порятунку оголосив проведення 25.11.2004 загальнодержавного політичного страйку, видав декрети щодо створення комендатури, національної гвардії, структур правоохоронної діяльності. Водночас 28.11. 2004 р. депутати від політичних партій, що підтримували В. Януковича, взяли участь у так званому Всеукраїнському з’їзді народних депутатів та депутатів місцевих рад (усіх рівнів) у м. Сєвєродонецьку. Цей захід, антидержавні виступи окремих його учасників і ухвалені на ньому резолюції з закликом до федералізації України засудив і В. Ющенко з прихильниками, і чинний на той час Президент України Л. Кучма, і деякі прихильники В. Януковича. Після завершення з’їзду Служба безпеки України порушила кримінальну справу за фактом посягання на територіальну цілісність і недоторканність України, Генеральна прокуратура України — також за фактом здійснення дій,спрямованих на насильницьку зміну чи скинення конституційного ладу або захоплення державної влади.

03.12.2004 Верховний Суд України за скаргою В. Ющенка оголосив оприлюднені результати недійсними і призначив переголосування другого туру на 26.12.2004. Після цього Верховна Рада України змінила склад Центральної виборчої комісії та ухвалила додатковий закон про особливості здійснення переголосування, який унеможливлював здійснення масштабних фальсифікацій. За повторного голосування перемогу здобув В. Ющенко.

Таким чином, Помаранчева революція, як форма масового протесту громадян проти чинної влади та олігархічного режиму, завершилась перемогою кандидата в президенти від опозиції. Серед наслідків революції: зростання відчуття в народу власної сили та особистої причетності до суспільних справ, усвідомлення ним себе суб’єктом історичного процесу; формування громадянського суспільства; започаткування нового етапу модернізації державно-політичної системи; поглиблення демократизації; вихід на політичну арену середнього класу. Революція радикальновплинула на зміну образу України й українців у світі.

Президентська каденція Віктора Ющенка (23.01.2005 — 25.02.2010)

За президентської каденції В. Ющенка відбулося кілька політичних криз. У вересні 2005 він відправив у відставку призначений одразу після перемоги Помаранчевої революції уряд Ю. Тимошенко й секретаря Ради національної безпеки України П. Порошенка. Прем’єр-міністром України призначено Ю. Єханурова. Ця зміна символізувала розкол у колишньому «помаранчевому» таборі. За парламентських виборів 2006, які відбувалися винятково за пропорційною виборчою системою, перемогу здобули політичні сили цього табору («Блок Юлії Тимошенко», блок «Наша Україна», Соціалістична партія України; загалом 243 місця з 450). Поряд із тим, на тлі падіння популярності влади, відносну більшість (найкращий результат серед усіх партій) мала очолювана В. Януковичем Партія регіонів. У Верховній Раді України між фракціями Партії регіонів, Комуністичної партії України та Соціалістичної партії України було утворено Антикризову коаліцію. Остання вийшла з пропозицією до Президента України В. Ющенка подати на затвердження до парламенту кандидатуру В. Януковича на посаду Прем’єр-міністра України. У відповідь на цю заяву В. Ющенко запропонував підписати «Універсал національної єдності», який був: а) реакцією на радикальну зміну ситуації у Верховній Раді України; б) намаганням досягти в політичній сфері хоча б хиткого компромісу; в) спробою знайти формулу суспільної згоди, яка б знизила рівень політичного напруження й зупинила ескалацію протистояння в українському суспільстві. Підписання 03.08.2006 «Універсалу» стало підґрунтям затвердження нового складу Кабінету Міністрів України на чолі з В. Януковичем (здійснював повноваження Прем’єр-міністра України 04.08.2006 — 18.12.2007). О. Мороз став головою Верховної Ради України (06.07.2006 — 23.11.2007). До складу нового Кабміну за квотою від блоку «Наша Україна» увійшло 8 міністрів. Однак політична ситуація після цього не стабілізувалася. У вересні 2006 БЮТ офіційно оголосив про свою опозиційність до новоутвореної коаліції, а на початку жовтня до лав опозиції перейшла й «Наша Україна», відкликавши з уряду своїх представників. Упродовж наступного року парламент і уряд перебували в опозиції до В. Ющенка, що спричинило подальше загострення політичної ситуації тапризвело до чергової кризи. У 2007 з огляду на випадки порушення Конституції України щодо формування коаліції Президент України підписав указ про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України. Позачергові вибори мали відбутися у травні, проте Верховна Рада України відзначила це як порушення Конституції України, а Кабінет Міністрів України, своєю чергою, заборонив виділення коштів на їх проведення. Згодом народні депутати України звернулися до Конституційного Суду України з клопотанням визнати указ неконституційним. Наприкінці травня В. Ющенко, В. Янукович і О. Мороз домовилися про призначення виборів на 30.09.2007.

Передумовою політичної кризи 2008 вважається спільне голосування депутатів від «Блоку Юлії Тимошенко» (фракція — член коаліції) і Партії регіонів (опозиція) за законопроекти, які, зокрема, передбачали обмеження влади Президента України та спрощення процедури імпічменту. Це ознаменувало фактичний розпад коаліції, з огляду на що В. Ющенко оголосив про припинення діяльності Верховної Ради України та проведення дострокових виборів. Після перемовин між депутатами «Блоку Юлії Тимошенко» і блоку «Наша Україна — Народна самооборона» із залученням представників «Блоку Литвина» 08.12.2008 політична криза завершилася відновленням коаліції з участю «Блоку Литвина». При цьому В. Литвина обрано головою Верховної Ради України.

Динаміка суспільно-політичного життя в Україні у 2005–2010 мала суперечливий характер: з одного боку, на революційній хвилі зміцніли засади демократії, прав людини, свободи критики і висловлювань, з другого — політична ситуація була дестабілізована комплексом чинників: недосконалі конституційні зміни 2004; відсутність єдності в президентській команді; збереження непрозорості діяльності владних структур; домінування політичного критерію над професійністю та компетентністю у розв’язанні кадрових питань тощо. Політична нестабільність блокувала структурні реформи, дезорієнтувала інвесторів, девальвувала проголошені плани та гасла. Проблеми в політичній сфері поглиблювалися негативними економічними процесами: кризи (газова, бензинова, цукрова та інші); високий рівень інфляції та зростання цін; масштабне безробіття. Усе це спричиняло недовіру до ліберальної економічної політики «помаранчевої» команди, стимулювало дестабілізаційні процеси в її лавах, а також суттєво підривало довіру народу до чинної влади.

Головним зовнішньополітичним пріоритетом України В. Ющенко визначив євроатлантичну інтеграцію. У березні 2008 Україна подала офіційний лист-заявку на отримання Плану дій щодо членства в НАТО (як перший крок вступу), сподіваючись на вирішення питання на Бухарестському саміті НАТО (квітень, 2008). Однак на саміті до переговорів щодо вступу запросили Албанію та Хорватію, водночас схвально відгукнулись на прагнення України та Грузії щодо вступу до НАТО. У напрямі євроінтеграції було виконано вагому підготовчу роботу до укладання Угоди про Асоціацію між Україною і Європейським Союзом. На Паризькому саміті Україна — Європейський Союз (2008) В. Ющенко досяг домовленості з керівництвом Європейського Союзу про початок діалогу з визначення умов для безвізового режиму.

У 2005 (відповідно до Указу Президента України «Про заходи щодо виведення українського миротворчого контингенту з Республіки Ірак» від 13.04.2005) було розпочато виведення українського миротворчого контингенту з Республіки Ірак (остаточно завершено у 2008).

У 2008 В. Ющенко здійснив спробу отримати Томос про автокефалію української церкви (не була успішною).

2007 Президент України розпочав перемовини про заміну Угоди про партнерство та співробітництво з Європейським Союзом на новий посилений формат співпраці — Угоду про асоціацію. Через відверто прозахідну політику виникали постійні конфлікти з Російською Федерацією, серед наслідків яких було дві великі газові кризи (на новорічні свята перекривала постачання газу).

Під час російсько-грузинської війни 2008 Міністерство закордонних справ України висловило підтримку суверенітету й територіальної цілісності Грузії. Україна висловила занепокоєння ескалацією конфлікту і закликала Російську Федерацію вивести свої війська з території Грузії. Президент України В. Ющенко разом з представниками кількох європейських держав у серпні 2008 з метою підтримки здійснили поїздку до Грузії.

Вагомим здобутком на шляху поглиблення співробітництва України і США у торговельно-економічній сфері стало скасування дискримінаційної поправки Джексона — Веніка (цей документ було прийнято 1974, заборонялось надання державних кредитів, а також встановлювались дискримінаційні податки й тарифи на український експорт). Скасування поправки, зокрема, сприяло ліквідації ряду дискримінаційних положень, котрі обмежували можливості українського експорту до США.

05.02.2008 у м. Женеві Україна підписала Протокол про приєднання до угоди про створення Світової організації торгівлі, 16.05.2008 стала 152-м членом цієї організації. Саме за часів Президента України В. Ющенка індекс економічної свободи за часи незалежності був найвищим (економічної свободи було найбільше).

Президент України В. Ющенко доклав значних зусиль задля створення та підвищення статусу місць пам’яті (національний музей «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні», Гетьманська столиця в м. Батурині, історико-культурний заповідник у м. Глухові, національний історико-культурний заповідник «Биківнянські могили» та інше). 28.11.2006 Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні». Побудовано меморіальний комплекс у м. Києві, відроджено «Мистецький арсенал» як центр культурного життя столиці. У вересні 2008 Верховна Рада України прийняла Закон України «Про перелік пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації». Вагомим кроком став Указ Президента України від 23.01.2009 «Про розсекречення, оприлюднення та вивчення архівних документів, пов’язаних з українським визвольним рухом, політичними репресіями та голодоморами в Україні». 28.01.2010 підписано Указ Президента України «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті». В Ющенко був першим президентом, що здійснив спробу на системному рівні здійснити «декомунізацію» символічного простору, принаймні у двох його указах містяться прямі вказівки щодо демонтажу пам’ятників усунення топоніміки, пов’язаної з «комуністичним тоталітарним режимом».

Одним із ключових напрямків внутрішньої політики Президента України В. Ющенка була українізація. На момент завершення його каденції понад 80 відсотків учнів загальноосвітніх шкіл і студентів закладів вищої освіти навчалися українською мовою.

На президентських виборах 2010 у другий тур виборів вийшли В. Янукович і Ю. Тимошенко. Перемогу на президентських виборах здобув Віктор Федорович Янукович.

Президентська каденція Віктора Януковича (25.02.2010 — 22.02.2014)

Відбулося переформатування парламентської коаліції. До неї ввійшли фракції Партії регіонів, «Блоку Литвина», Комуністичної партії України, кілька позафракційних депутатів, деякі депутати фракцій «Наша Україна — Народна самооборона» і «Блоку Юлії Тимошенко». Прем’єр-міністром України призначено М. Азарова. Того ж року відновлено дію Конституції України в редакції 1996 (повернення від парламентсько-президентської знову до президентсько-парламентської форми правління), що передбачало суттєве посилення влади Президента України. Ці дії представники опозиції розцінювали як конституційний переворот, спрямований на узурпацію влади. Після парламентських виборів 2012 сформовано і новий уряд, на чолі якого знову був М. Азаров.

30.11.2010 В. Янукович наклав вето на Податковий кодекс, затверджений Верховною Радою України та прийнятий урядом М. Азарова, що призвело до мітингів по всій Україні (одного з найбільших протестів після Помаранчевої революції). Виправлений варіант документа підписаний 03.12.2010.

Початково В. Янукович здійснював двовекторну зовнішню політику, поєднуючи кроки до євроатлантичної інтеграції з кроками до об’єднання з Російською Федерацією. 2010 він ліквідував Міжвідомчу комісію з питань підготовки України до вступу в НАТО, створену ще у 2006, заявивши про збереження позаблокового статусу (закріплено в Законі Україні «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики»). Ліквідовано також Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України. Підписана того ж року з Російською Федерацією угода санкціонувала продовження терміну перебування Чорноморського флоту Російської Федерації в м. Севастополі до 2042. Поряд із тим В. Янукович здійснив перший закордонний візит до м. Брюсселя (місце розташування Європейської Комісії та штаб-квартири НАТО) і декларував прагнення до економічної інтеграції з Європейським Союзом і скасування візового режиму для громадян України. За перемовин у 2011 із В. Путіним (тоді — прем’єр-міністром) на пряму пропозицію інтеграції з Митним союзом Республіки Білорусь, Республіки Казахстан і Російської Федерації В. Янукович висловився лише на користь зближення та співробітництва з ними. Одночасно з підготовкою до підписання угоди про асоціацію з Європейським Союзом 2013 Прем’єр-міністр України М. Азаров підписав меморандум про поглиблення взаємодії між Україною та Євразійською економічною комісією (орган Митного союзу та Єдиного економічного простору Республіки Білорусь, Республіки Казахстан і Російської Федерації).

У галузі гуманітарної політики розголосу набуло ставлення В. Януковича до подій 1932–1933: публічна відмова від просування тези про Голодомор як геноцид українців. 27.04.2010, під час виступу на сесії Парламентської асамблеї Ради Європи у м. Страсбурзі В. Янукович заявив, що «визнавати Голодомор як факт геноциду щодо того чи іншого народу буде неправильно, несправедливо».

Почалося також напрацювання мовного законодавства. Зокрема, у 2012 ухвалено Закон України «Про засади державної мовної політики», який замінив Закон УРСР «Про мови в Українській РСР» (1989). Українська мова визнавалася державною, але разом із тим за певних умов дозволялося використання регіональних мов або мов національних меншин в урядових та освітніх установах (у 2018 цей закон визнано неконституційним). Упродовж наступних років у суспільному житті посилювалася роль російської мови, що стало однією з причин незадоволення владою В. Януковича.

За президентства В. Януковича влада зробила кілька кроків до безвізового режиму. У лютому 2010 Європарламент дав мандат Єврокомісії для підготовки «дорожньої карти» безвізового режиму для України. На саміті Україна — Європейський Союз у м. Брюсселі представили План дій щодо запровадження безвізового режиму. Він містив 60 пунктів і передбачав нові закони або модернізації чинних у 15 сферах, а також розробку 7 національних стратегій. У квітні 2011 затверджено Національну стратегію з виконання Плану дій щодо візової лібералізації. Однак у листопаді 2011 лідери Європейського Союзу узалежнили долю Угоди про асоціацію і безвізовий режим від стану демократії в Україні. 30.03.2012 у м. Брюсселі парафували політичну частину Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом (завершення процедури очікувалось до кінця року; проте цього відбулося через складні відносини Європейського Союзу з владою України).

Євромайдан. Революція гідності

За тиждень до доленосного для України Вільнюського саміту «Східного партнерства» 29.11.2013, коли Угода про асоціацію мала бути підписана, Кабінет Міністрів України на чолі із М. Азаровим зупинив підготовку до її підписання (рішення пояснили серйозними економічними загрозами для країни). Водночас В. Янукович закликав Європейський Союз невідкладно надати Україні безвізовий режим.

Його відмова підписати готову й узгоджену Угоду про асоціацію між Україною та Європейським Союзом 28–29.11.2013 викликала гостро негативну реакцію як із боку офіційних представників останнього, так і власне в Україні. Так, розпочалися масові акції протесту в м. Києві, у центрі м. Києва з’явилося наметове містечко (події відомі як Євромайдан).

Його придушення спричинило нові акції протесту, які отримали назву «Революція гідності». Спроби залякування учасників і силового придушення, наслідком яких стала загибель його учасників (П. Мазуренко, Ю. Вербицький, С. Нігоян, М. Жизневський та інших), широко висвітлювалися в засобах масової інформації та соціальних мережах. Піковий момент протистоянь — 18–21.02.2014. У перші дні після вбивств набув поширення вираз «Небесна сотня» на позначення загиблих учасників Революції гідності та тих, хто загинув навесні 2014 внаслідок діяльності проросійських бойових угруповань. Її героями (включно з померлими після завершення Революції гідності внаслідок отриманих під час протестів зими 2013–2014 смертельних поранень) стали 108 осіб. Указами Президента України від 21.11.2014 і 20.02.2015 104 героїв Небесної сотні нагороджено званням «Герой України» з врученням ордена «Золота зірка» (посмертно). 13.06.2017 звання «Герой України» (посмертно) присуджено одному з перших героїв Небесної сотні — М. Жизневському (єдиний в історії України іноземець, удостоєний цього звання). Чотирьох героїв Небесної сотні нагороджено Орденом Героїв Небесної Сотні (троє іноземних громадян, що загинули під час протестів, та один громадянин України, який помер 2017 внаслідок отриманих під час протестів 2013–2014 поранень).

Силові дії влади призвели до її повної делегітимізації. 21.02.2014 В. Янукович підписав із лідерами (В. Кличко, А. Яценюк, О. Тягнибок) найбільших опозиційних фракцій Угоду про врегулювання кризи в Україні, що, зокрема, передбачала проведення конституційної реформи й дострокових президентських виборів, розслідування актів насильства щодо учасників протесту та інше. 22.02.2014 він залишив територію України й вилетів до Російської Федерації. Того ж дня Верховна Рада України ухвалила постанову «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України». Водночас головою парламенту призначено О. Турчинова, який автоматично став виконувачем обов’язків Президента України.

У лютому 2014 Верховна Рада України відновила дію Конституції України 2004, після чого відбулася докорінна перебудова моделі організації державної влади: президентсько-парламентська форма правління була змінена на парламентсько-президентську, а політичний режим трансформувався з авторитарного, проросійськи орієнтованого на демократичний, проєвропейський. Першими кроками на шляху оновлення стали політичне переформатування парламенту, створення коаліції «Європейський вибір» і масштабні зміни в керівництві правоохоронних органів, силових структур та місцевих державних адміністрацій.

Початок російсько-української війни

Уже напередодні втечі В. Януковича Російська Федерація планувала збройну агресію проти України, що розпочалася 20.02.2014. Тоді були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації порядку перетину державного кордону України та використання нею військових формувань (спочатку без розпізнавальних знаків) для блокування українських військових частин.

27.02.2014 відбулося захоплення будівель Ради міністрів та Верховної Ради Автономної Республіки Крим. 16.03.2014 організовано «референдум» про статус Криму. Його результати щодо входження Автономної Республіки Крим та м. Севастополя до складу Російської Федерації не визнані міжнародним співтовариством (зокрема, «референдум» вважають нелегітимним Рада Безпеки ООН, Венеціанська комісія та інші). Верховна Рада України визнала Автономну Республіку Крим і м. Севастополь тимчасово окупованими територіями.

У березні — травні того ж року в окремих містах східних і південних областей України за участю спеціальних служб Російської Федерації і членів російських парамілітарних організацій відбулася серія акцій за приєднання відповідних регіонів до Російської Федерації. Здійснено спроби захопити адміністративні будинки в Харківській, Донецькій, Луганській, Запорізкій, Миколаївській, Херсонській, Одеській, Дніпропетровській областях. У квітні 2014 підконтрольні Російській Федерації бандитські формування захопили будівлі обласних державних адміністрацій та правоохоронних органів у низці міст Донецької та Луганської областей. Вони проголосили створення «Донецької народної республіки» (07.04.2014) та «Луганської народної республіки» (27.04.2014), які так само не визнані. Законом України тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях визнаються частини території України, у межах яких збройні формування Російської Федерації та окупаційна адміністрація Російської Федерації встановили та здійснюють загальний контроль. Територіальну цілісність України в її міжнародно визнаних кордонах підтверджено резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 2014.

13.04.2014 оголошено початок Антитерористичної операції в Україні, 30.04.2018 — операції Об’єднаних сил. У серпні 2014 регулярні підрозділи Збройних Сил Російської Федерації здійснили пряме вторгнення на територію Донецької та Луганської областей України, що змусило українські війська відступити з деяких раніше звільнених територій. 05.09.2014 на перемовинах за участю представників України, Російської Федерації, Організації Безпеки і Співробітництва в Європі (ОБСЄ) і терористичних угруповань, що контролюють окремі райони Донецької й Луганської областей досягнуто домовленості про тимчасове перемир’я (Мінський протокол). З осені 2014 відбуваються обстріли позицій українських військ.

Найпомітнішими віхами бойових дій 2014–2015 стали:

• оборона Донецького аеропорту (травень 2014 — січень 2015, сукупна тривалість — 242 дні), під час якої українські війська й добровольчі з’єднання утримували будівлі аеропорту від захоплення (до моменту їхнього повного руйнування внаслідок обстрілів з боку бойовиків); загальна кількість втрат з українського боку: 101 загиблий (за іншими даними — 100), 9 зниклих безвісти, 440 поранених. Загальна кількість загиблих із боку бойовиків — близько 800 осіб. За оцінками військових, бої за Донецький аеропорт мали стратегічне значення, оскільки численні спроби його штурму бойовиками не давали можливість робити спроби наступу на інших ділянках лінії зіткнення. Після відступу з території аеропорту українські частини закріпилися в безпосередньо сусідніх із ним пунктах;
• звільнення м. Маріуполя (13.06.2014);
• звільнення міст Слов’янська, Краматорська й Артемівська (бої за Краматорську агломерацію 01–05.07.2014);
• бої за м. Іловайськ 06–31.08.2014, унаслідок яких українські військові потрапили в оточення (сукупні втрати української сторони — 368 загиблих, 18 зниклих безвісти, 429 поранених, 300 — тих, хто потрапив у полон).

За час конфлікту бойовики та війська Російської Федерації здійснили низку воєнних злочинів, найпомітнішим із яких стало знищення пасажирського літака Boeіng 777 авіакомпанії «Malaysіa Aіrlіnes» 17 липня 2014 [поряд із с. Грабове Горлівського району Донецької області (298 загиблих)].

Президентська каденція Петра Порошенка (07.06.2014 — 20.05.2019)

25.05.2014 Президентом України обрано Петра Порошенка. Весь термін повноважень працював в умовах збройного конфлікту і протистояння України з Російською Федерацією.

Травневі позачергові вибори Президента України, місцеві вибори у м. Києві, інших містах і регіонах зафіксували нову розстановку політичних сил у країні: кандидати, які представляли проєвропейську частину політичного спектра, отримали найбільше голосів виборців; втратили свої позиції Партія регіонів і КПУ; не мали підтримки праворадикальні політичні сили («Правий сектор», «Свобода»). Нові тенденції в суспільних настроях підтвердили й вибори до Верховної Ради України, що відбулися 26.10.2014 за мажоритарно-пропорційною виборчою системою. У виборах за партійними списками взяли участь 29 партій, шість із яких подолали прохідний бар’єр.

Серед основних напрямів зовнішньої політики П. Порошенка — відновлення інтеграції з НАТО (прагнення вступу закріплене в законодавстві у 2014) і поглиблення інтеграції з Європейським Союзом, з яким підписано Угоду про асоціацію (у березні 2014 — політичну частину, а 27.06.2014 — економічну частину; набула чинності 01.09.2017); досягнення домовленостей про скасування Європейським Союзом короткотермінових віз для громадян України (що набули чинності 11.06.2017) тощо.

На початку 2016 в Україні виникла гостра політична криза. Її детонатором стала відставка 03.02.2016 міністра економіки А. Абромавічуса, який заявив про корупцію у владі й гальмування реформ. Це поставило питання щодо переформатування уряду. 16.02.2016 Верховна Рада України, заслухавши звіт А. Яценюка про діяльність Кабінету Міністрів України у 2015, визнала роботу уряду незадовільною, але не змогла відправити його у відставку («за» проголосували лише 194 парламентарі). Невдоволені таким розвитком подій депутати назвали провал голосування за відставку уряду «змовою олігархів». Невдовзі фракції «Батьківщина», «Самопоміч» вийшли з коаліції «Європейська Україна», що означало фактичний її розпад, оскільки в коаліції залишилося 215 депутатів за мінімально необхідних 226. Унаслідок цього країна вкотре опинилася перед перспективою дострокових парламентських виборів. Однак проєвропейськи орієнтованим силам все-таки вдалося знайти компромісне рішення для виходу з політичної кризи: 14.04.2016 було призначено новий склад Кабінету Міністрів України на чолі з В. Гройсманом, головою Верховної Ради України обрано А. Парубія.

Зміна уряду, переформатування парламентської коаліції й керівництва Верховної Ради України, призначення нового Генерального прокурора (ним став Ю. Луценко) істотно посилили вплив президента на всі гілки влади. Водночас різко зріс і ступінь його відповідальності за долю реформ і розвиток ситуації в Україні.

За президентства П. Порошенка було припинено дію Угоди про дружбу та співробітництво з Російською Федерацією; ініціювано закріплення в Конституції України курсу на вступ до НАТО та Європейський Союз тощо. У внутрішній політиці суттєву роль відіграли децентралізація й утворення об’єднаних територіальних громад, судова реформа, ухвалення антикорупційного законодавства зі створенням спеціальних органів. Відбулася декомунізація, що полягала в перейменуванні населених пунктів, топонімів у них, підприємств і установ; забороні символіки комуністичного тоталітарного режиму й діяльності Комуністичної партії України. За президентської каденції П. Порошенка здійснено і реформу правоохоронних органів (утворено Національну поліцію України). Значною мірою завдяки лобіюванню П. Порошенком ідеї створення помісної Православної церкви в Україні Вселенський Патріарх Варфоломій надав Томос про автокефалію у 2018 (див. Релігія в Україні).

Президентська каденція Володимира Зеленського (з 20.05.2019)

На президентських виборах 2019 переміг Володимир Олександрович Зеленський (73,2 % голосів виборців). Перші укази Президента України пов’язані з формуванням керівництва Адміністрації Президента України.

21.05.2019 відповідно до Указу Президента України оголошено про розпуск Верховної Ради України VІІІ скликання і призначено позачергові вибори на 21.07.2019 (замість запланованих на 27.10.2019).

За перші два роки роботи Зеленський зареєстрував 133 проекти законів (18 з них було внесено у перший день роботи Верховної Ради України ІХ скликання). Президент України ініціював низку законопроектів на виконання власної передвиборчої програми: про народовладдя через всеукраїнський референдум, про імпічмент, про старт роботи Вищого антикорупційного суду, щодо організації оборони України; про зменшення конституційного складу Верховної Ради України до 300 депутатів тощо. 19.12.2019 ухвалено Виборчий кодекс України, який передбачає проведення виборів до парламенту та місцевих рад за виборчою системою з відкритими списками. Триває земельна реформа, у липні 2021 відкрито ринок землі. Ухвалено Закон України «Про всеукраїнський референдум». Реформуються органи прокуратури. Затверджено Стратегію деокупації та реінтеграції тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя, ініційовано Кримську платформу. Продовжується курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію [хоча у публічній комунікації влади ці теми дещо відійшли на другий план, а поточна ситуація у світі (пандемія COVІD-19) не сприяє прискоренню інтеграційних процесів].

У 2019-2020 зусилля Президента України з врегулювання конфлікту з Російською Федерацією і повернення контролю над окупованими територіями принципово не змінили ситуацію на користь України. Була відсутня офіційно прийнята стратегія врегулювання російсько-українського конфлікту, зокрема деокупації Донбасу і Криму, їх наступної реінтеграції.

В економічній сфері можна відзначити певний прогрес на шляху лібералізації і дерегуляції, розвитку інфраструктури та цифровізації. Водночас не вдалося досягти прогресу в демонополізації економіки, а реформи у фіскальній сфері посилюють невизначеність і збільшують внутрішню суперечливість механізмів фіскального регулювання. Пандемія зумовила несприятливі умови для економічного розвитку країни. Утім, негативні тенденції в економіці були очевидними вже з осені 2019 (що, зокрема стало приводом для відставки попереднього уряду). Нові глобальні кризові явища суттєво посилюють ці тенденції, тоді як Кабінет Міністрів України не спромігся суттєво пом’якшити негативні наслідки суворого карантину для вітчизняної економіки.

У гуманітарній сфері Президент України декларує курс на загальнонаціональну консолідацію та подолання наявних протиріч. Водночас лунають ініціативи щодо перегляду status quo у мовному, історичному та конфесійному питаннях, проте основні напрями культурної політики 2014–2019 після 2019 збереглися, за незначних поточних коригувань.

Нову сторінку в історії України, Європи і глобального світу перегорнуло повномасштабне військове вторгнення Російської Федерації (24 лютого 2022) на територію країни. В. Зеленський відмовився евакуюватися з м. Києва під час наступу російських військ на столицю; активно став на захист державного суверенітету України, доклав надзвичайних зусиль для організації міжнародної підтримки України у протистоянні збройній агресії Росії. В Україні оголошено військовий стан (див. Головна сторінка, рубрика Актуально!).

Таблиця. Президенти України

Президент	Роки
Леонід Кравчук	1991–1994
Леонід Кучма	1994–2005
Віктор Ющенко	2005–2010
Віктор Янукович	2010–2014
Олександр Турчинов (в.о.)	2014
Петро Порошенко	2014–2019
Володимир Зеленський	З 2019

Література

1. Барановська Н., Верстюк В., Віднянський С. Україна: утвердження незалежної держави (1991–2001). Київ : ##Альтернативи, 2001. 703 с.
2. Бойко О. Д. Україна 1991–1995 рр.: Тіні минулого чи контури майбутнього. Київ : Магістр, 1996. 205 с.
3. Гальчинський А. С., Геєць В. М., Кінах А. К. та ін. Інноваційна стратегія українських реформ. Київ : Знання України, 2002. 936 с.
4. Головко В. «Владу створюють. ». Політична біографія Леоніда Кучми. Kиїв : Інститут історії України НАН України, 2018. 242 с.
5. Горбулін В. Без права на покаяння. Харків : Фоліо, 2010. 384 с.
6. Історія українського селянства : в 2 т. / Відп. ред. В. А. Смолій. Київ : Наукова думка, 2006.
7. Кармазіна М. Тридцять років української багатопартійності (кінець 1990 — початок 2020 рр.). Київ : Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2020. 88 с.
8. Касьянов Г. Україна 1991–2007: Нариси новітньої історії. Київ : Наш час, 2008. 432 с.
9. Касьянов Г. Past Contіnuous: Історична політика 1980-х — 2000-х. Україна та сусіди. Київ : Laurus, 2018. 420 с.
10. Кузьо Т. Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет / Пер. з англ. А. Павлишина. Київ : Дух і літера, 2018. 560 c.
11. Кульчицький С. Помаранчева революція. Київ : Генеза, 2005. 368 с.
12. Кульчицький С. Утвердження незалежності України: перше десятиліття // Український історичний журнал. 2001. № 2. C. 3–22; № 3. C. 48–68; № 4. C. 3–41.
13. Кульчицький С., Міщенко М. Україна на порозі об’єднаної Європи. Київ : Центр Разумкова, 2018. 232 с.
14. Кульчицький С., Якубова Л. Кримський вузол. Київ: ТОВ Видавництво «Кліо», 2019. 496 с.
15. Плохій С. Остання імперія: занепад і крах Радянського Союзу / Пер. з англ.: Я. Лебеденко, А. Саган. Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2019. 512 c.
16. Політична історія України ХХ століття : у 6 т. / Гол. редкол. І. Ф. Курас. Київ : Генеза, 2003. Т. 6. 696 с.
17. Смолій В., Кульчицький С., Якубова Л. Донбас і Крим в економічному, суспільнополітичному та етнокультурному просторі України: історичний досвід, модерні виклики, перспективи (Аналітична доповідь). Київ: Інститут історії України, 2016. 616 с.
18. Смолій В., Якубова Л. Крим і Донбас: проблеми й перспективи інтеграції в модерний український проект (аналітична записка) Київ : Інститут історії України, 2019.116 с.
19. Україна в 2005–2009 рр.: Стратегічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку / За заг. ред. Ю. Г. Рубана. Київ : Національний інститут стратегічних досліджень, 2009. 655 с.
20. Українське суспільство на порозі третього тисячоліття / За ред. М. О. Шульги. Київ : Інститут соціології НАН України, 1999. 668 с.
21. Шаповал В. М., Корнєєв А. В. Історія Основного Закону: конституційний процес в Україні у 1990–1996 рр. Харків : Фоліо, 2011. 111 с.
22. Yekelchyk S. Ukraіne. What Everyone Needs to Know. New York; Oxford : Oxford Unіversіty Press, 2020. 208 р.

Автори ВУЕ

Покликання на цю статтю: Бойко О. Д., Гірік С. І., Киридон А. М. Історія України: розпад СРСР. Доба Незалежності (1991–2021) // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/ Історія України: розпад СРСР. Доба Незалежності (1991–2021) (дата звернення: 26.02.2024).

ЗАГАЛЬНІ ПРАЦІ ДО РОЗДІЛУ «ІСТОРІЯ УКРАЇНИ»

1. Білоусько О. А., Киридон А. М., Киридон П. В. та ін. Історія України. Компаративні нариси. Полтава : АСМІ, 2002. 524 c.
2. Бойко О. Д. Історія України. 7-ме вид., допов. Київ : Академвидав, 2018. 720 с.
3. Верстюк В. Ф., Гарань О. В., Гуржій О. І. та ін. Історія України. Київ : Альтернативи, 1997. 416 с.
4. Возгрин В. Е. Исторические судьбы крымских татар. Москва : Мысль, 1992. 446 с.
5. Грицак Я. Й. Нарис історії України. Формування модерної нації XІX–XX століття. Київ : Yakaboo Publіshіng, 2019. 656 с.
6. Грушевський М. С. Історія України-Руси : в 11 т. Київ : Наукова думка, 1991–1998.
7. Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. Київ : Лыбидь, 1990. 400 с.
8. Довідник з історії України. А–Я / За заг. ред. І. Підкови, P. Шуста. 2-ге вид., доопрац. і допов. Київ : Ґенеза, 2001. 1136 с.
9. Дорошенко Д. Нарис історії України : в 2 т. Київ : Глобус, 1992.
10. Енциклопедія історії України : у 10 т. / Гол. ред. В. А. Смолій. Київ : Наукова думка, 2003–2013.
11. Єкельчик С. Історія України: народження модерної нації / Пер. з англ. А. Цимбал. Київ : Laurus, 2011. 376 с.
12. Історія України / За ред. В. Смолія, В. Степанкова. 3-тє вид., допов. й перероб. Київ : Альтернативи, 2002. 471 с.
13. Історія України / Кер. авт. кол. Ю. Зайцев. 4-те вид. Львів : Світ, 2003. 520 с.
14. Калакура Я. С., Рафальський О. О., Юрій М. Ф. Українська культура: цивілізаційний вимір. Київ : Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2015. 496 с.
15. Каппелер А. Мала історія України / Пер. з нім. О. Блащук. Київ : К.І.С., 2007. 260 с.
16. Крип’якевич І. П. Історія України. Львів : Світ, 1990. 519 с.
17. Крип’якевич І., Гатевич Б., Стефанов З. Історія українського війська : у 2 т. Львів : Видання Івана Тиктора, 1993. Т. 1. 288 с.
18. Крисаченко В. С. Історія Криму. Кримське ханство. Київ : Твім інтер, 2000. 333 с.
19. Маґочій П.-Р. Україна: історія її земель та народів / Пер. з англ.: E. Гийдель, С. Грачова, H. Кушко та ін. Ужгород : В. Падяка, 2012. 794 с.
20. Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С. Історія України. Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2010. 595 с.
21. Овсій І. О. Зовнішня політика України (від давніх часів до 1944 року). 2-ге вид. Київ : Либідь, 2002. 147 с.
22. Плохій С. Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності / Пер. з англ. Р. Клочка. Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2016. 496 с.
23. Політична історія України. XX століття : у 6 т. / Гол. редкол. І. Ф. Курас. Київ : Генеза, 2002–2003.
24. Полонська-Василенко Н. Історія України : в 2 т. Мюнхен : Українське видавництво, 1972–1976; 3-тє вид. Київ : Либідь, 1995.
25. Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю. Шевчук ; вст. ст. С. В. Кульчицького. Київ : Либідь, 1991. 512 с.
26. Україна в історії Європи XІX — початку XXІ ст.: історичні нариси / За ред. С. В. Віднянського. Київ : Інститут історії України НАН України, 2020. 814 с.
27. Україна: політична історія. ХХ — початок ХХІ ст. / Гол. ред. ради В. М. Литвин. Київ : Парламентське видавництво, 2007.
28. Україна крізь віки : в 15 т. / За заг. ред. В. Смолія. Київ : Альтернативи, 1998–2000.
29. Яковенко Н. М. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. 4-те вид. Київ : Критика, 2009. 584 с.

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 19.06.2022

Важливо!

Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.

Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.

Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.

Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів