Зміст:
Чому так важливо відокремитися від батьків. Пояснюємо на особистому досвіді
Сепарація – це черговий життєвий етап, який потрібно прийняти.
Зараз усе більшої популярності набувають вебінари і тренінги для самореалізації, досягнення успіху, пошуку себе. І варто сказати, що це непогано: прагнення людини до поліпшення якості та усвідомленості свого життя. Досить популярною залишається тема сепарації від батьків.
Що таке сепарація?
Сепарація – це відокремлення, можливість розширеного вибору, коли людина повністю бере на себе відповідальність за своє життя і свої дії. Бо так уже склалося в менталітеті у «пострадянських громадян» опікати своїх дорослих дітей чи не до старості.
Зазвичай це продиктовано фінансовими можливостями наших предків. З післявоєнних часів багатьом доводилося юрмитися у квартирі або будинку цілими поколіннями, де поруч уживалися три, а то й чотири покоління. А в сім’ях, де чоловік не повернувся після війни, жінки змушені були тягнути на собі побут і дітей.
Потім відпустити дітей у вільне плавання стало для них надзавданням через страх самотності та усвідомлення того, що виховувати вже пізно. Але бувають ситуації зовсім протилежні: доросле сорокарічне «дитя» не хоче відходити від маминої спідниці, сидить на шиї у батьків, начебто і може заробляти і вирішувати свої проблеми самостійно, але не хоче. Він делегує батькам відповідальність за своє життя, а вони його годують, гріють, оберігають від цього жорстокого світу.
Мені, як представнику «останнього випуску СРСР», яка народилася у 1990 році, вдалося ще застати практику проживання під одним дахом кількох поколінь. Я чудово пам’ятаю своє щасливе дитинство. Ми жили величезною сім’єю в будинку: в одній кімнаті бабуся й дідусь; у другій жили мій дядько зі своєю дружиною і маленькими двома дітьми; а в третій кімнаті – тато, мама, молодший брат і я.
Свобода в моїй долі завжди була переплетена зі щастям. Мені було 3-4 роки, коли я з двоюрідними братами й сестрою безтурботно бігала босоніж по розпеченому асфальту двору. Ми забігали додому, освіжалися, випивши крижаної води з-під крана, і вибігали назад на вулицю. Кружляючи городом, жадібно зривали малину з куща; разом вивчали закони регенерації на дощових черв’яках; катали одне одного на садовій тачці; грали в ляльки, у дорослих, у персонажів із сантабарбари… Це була найсолодша свобода… Свобода від дорослішання, від турбот, від суєти, від обов’язків – від усього.
Напевно, дитинство на те й дитинство, що від нього залишаються лише хороші спогади. Адже запам’ятала я в основному найприємніші епізоди. Як ми всі збиралися на обід або вечерю за круглим великим столом. Я зі своїми братами й сестрою допомагала накривати на стіл, причому йшла конкурентна боротьба, хто відвоює собі улюблену ложку. Ще пам’ятаю, як ми вчотирьох грались у дворі, поки батьки й дідусь були на роботі. А бабуся в цей час за нами доглядала. Не забуду і смак свіжоспеченого хрусткого лаваша, який бабуся пекла власноруч, а ми поглинали разом із сиром і свіжою зеленню. Хворіли всіма дитячими хворобами теж разом: якось Новий рік ми зустрічали вчотирьох і подарунки отримали від Діда Мороза просто в ліжко, тому що захворіли колективно на краснуху.
Завжди ці спогади спливають у свідомості з позитивним підтекстом, весело було: і гратися разом, і хворіти разом, і їсти разом, і казки слухати разом. Хоча ці роки для наших дорослих були аж ніяк не безхмарними, а скоріше навпаки – сповненими фінансових і життєвих труднощів. Згодом, змінивши країну проживання, наше велике сімейне гніздечко розпалося на кілька частин.
Етапи сепарації
Психолог і коуч СВІТЛАНА ЧЕРКАСОВА виділяє п’ять основних етапів сепарації.
Перший етап – народження дитини, він найбільш концентрований, уникнути його неможливо. Дитина народилася і вже відчула, що відокремилася від матері. Якщо вагітність проходила спокійно і без патологій, то є велика ймовірність, що сепарація відбудеться без проблем.
Другий етап відбувається приблизно в 1 рік, це функціональна сепарація. Дитина починає ходити, уже не так залежить від харчування, яке надає йому мама (мамине молоко або суміш), у неї з’являється бажання автономії.
Третій етап – приблизно в 3 роки, це просторово-часова сепарація. Дитина вміє перебувати з іншими людьми, може певний час самостійно гратися, гостювати у бабусі й дідуся.
Четвертий етап – емоційна та психологічна сепарація відбувається в 11-14 років. Тут має місце підлітковий бунт, орієнтація на думку однолітків і авторитетів; дитина виходить за межі сім’ї. Важливо, щоб батьки у цей час передали йому відповідальність за своє життя.
П’ятий етап – фінансова і побутова сепарація у 18-20 і більше років. В ідеалі процес відбувається взаємно: дитина починає самостійно заробляти, брати відповідальність за свої рішення, а батьки це схвалюють і заохочують. Цей етап природним шляхом не відбудеться, якщо в попередніх щось пішло не за сценарієм. Тоді етап переноситься на 25-30-35-40 і більше років. В такому випадку пройти сепарацію самостійно не вдасться, знадобиться допомога психолога.
Як самостійно визначити, що сепарація не відбулася?
Дізнатися і визначити, що сепарація залишилася незавершеною, можна і самостійно. Психологи виділяють такі її характерні ознаки:
- Якщо людина вважає, що зобов’язана батькам, втілює в життя бажання батьків наперекір своїм. Намагається виправдовувати покладені на нього сподівання.
Наприклад, «у нас в родині одні юристи, стати співачкою – це надзвичайно легковажно, ти ніколи не станеш співачкою! У нас в родині співачок не було!».
Перед тим, як вчинити так чи інак, чекає схвалення або дозволу батьків. Не може жити відповідно до свого «правильного уявлення» через те, що батьки з цим не згодні. Не може зробити рішучі кроки, не порадившись з мамою й татом.
Наприклад, взяти в іпотеку квартиру, обрати майбутню професію, одружитися або вийти заміж, поміняти нецікаву роботу.
- Якщо «дитина», що виросла, фінансово залежить від батьків, або заробляє небагато, а батьки регулярно підкидають їй енну суму грошей.
Підсвідомо це послання зчитується так: «Який же ти невдаха, ти ніколи сам не зможеш заробляти!».
- Батьки не поважають думку спадкоємця, а він зі свого боку не може або боїться озвучити при них свою думку.
Дитяча модель поведінки – спілкування не на рівних «дорослий-дорослий», а знизу вверх, з позиції маленької, слабкої, беззахисної дитини проти авторитетного дорослого.
Проживання з батьками на одній території в зрілому віці, страх не впоратися з побутом самостійно. Людина очікує, що її проблеми замість неї будуть вирішувати батьки або інші люди (родичі, друзі, колеги, чоловік/дружина).
- Є почуття провини щоразу, як висловив батькам свою незгоду грати за їхніми правилами; або відмовив їм у допомозі, коли батьки здорові та життєздатні і могли б самостійно з цим впоратися.
- Якщо відбуваються регулярні порушення особистих кордонів з батьками.
Батьки не поважають особисті кордони дитини і навпаки; не вміє їх відстоювати, причому не тільки в парі діти-батьки, але й з чужими.
Що буде, якщо не перерізати пуповину?
Сепарація – це не тільки фізичне відокремлення від батьків, а й психологічне. При народженні дитині перерізають пуповину і фізично відокремлюють від матері. А відповідальність за те, як і коли відбудеться психологічна сепарація, більшою мірою лягає на плечі батьків.
Але це не означає, що у 18 років потрібно вигнати своє чадо на вулицю, перестати спілкуватися і допомагати. Вся тонкість виховання в тому, щоб за весь період дорослішання дитини м’яко підштовхувати і готувати її до самостійного життя.
У цьому мультику яскраво зображено наслідки не перерізаної «психологічної пуповини».
На жаль, мені довелося зіткнутися з подібною ситуацією у житті, що підштовхнуло мене на написання цієї статті.
Все почалося з рішення спільно проживати з батьками чоловіка після заміжжя, про інший варіант тоді я б і не ризикнула думати.
Мені здавалося, що любов’ю і хорошим ставленням можна подолати будь-які перешкоди та непорозуміння і жити довго й щасливо з чоловіком та його батьками. На той момент я думала, що це правильно і потрібно дотримуватися вікових традицій, адже так було заведено, так мене виховали.
Але цю традицію можна витлумачити інакше: «забудь свій рід; забудь, ким ти була раніше, тепер ти тільки невістка і дружина».
Проте життя має свої правила, і те, наскільки гнучким опинишся, приймаючи ці правила, й залежатиме якість твого життя.
Які висновки?
Отже, висновки, які я зробила, сепарувавшись від своїх батьків, але потрапивши у ситуацію, коли чоловік не відокремився від своїх батьків:
- Коли створюється сім’я, то вона вже окремий, ні від кого не залежний об’єкт. Будь-яке зовнішнє втручання, хай навіть з «найкращих» намірів, не дасть хороших плодів. У новоспеченій сім’ї рішення приймають молодята, відповідальність за свої спільні рішення теж несуть разом. Вони, як мале дитя, мають самостійно набивати шишки, щоб стати досвідченими у сімейному житті.
- Сім’я має вибудувати свої комфортні кордони щодо родичів, друзів, близьких, сусідів, колег та інших. Але також і всередині сім’ї у кожного мають бути свої межі та шанобливе ставлення до них.
- Простір житла слід організувати так, щоб у кожного члена сім’ї був свій затишний куточок, де він зможе сховатися від зовнішнього світу, провести час наодинці з собою і своїми думками, де його не турбуватимуть.
- Дуже мудро чинять ті батьки, які з дитинства привчають дітей стукати в двері батьківської спальні. Але й батькам перед входом у дитячу кімнату слід дотримуватися цих правил. Ці дрібниці закладають основу вихованості. Адже якщо хочеш, щоб тебе поважали твої діти, треба й самому навчитися поважати їх.
Поняття «сепаруватися» не означає, що людині потрібно відокремитися від своїх близьких і родичів, перерізати родовий зв’язок. Це всього лиш черговий життєвий етап, який потрібно прийняти.
Зрозуміти, що якщо людина стала дорослішою, самостійнішою в своїх судженнях, у своєму фінансовому становищі, то вона має право брати життя під свою відповідальність. Водночас усвідомивши причетність і зв’язок зі своїм родом, особливо коли у неї з’являються діти. Адже саме у батьків, у РОДичів ми беремо ту необхідну енергію, ту життєву силу, здатну дати нам крила для повноцінного життя.
Сепарація: що, коли, навіщо і чи так це потрібно?
Навряд чи багато знайдеться тих, хто ще не чув про сепарацію. З популяризацією психології термін часто використовується, а проблеми співзалежності у відносинах багато в чому пояснюються саме цим поняттям.
Так і я, визначивши себе в співзалежних відносинах, тут же поставила собі діагноз – я не сепарувалась! І саме з таким відкриттям я прийшла одного разу до психолога, думаючи, що вирішу цю «проблему» за кілька сеансів.
ЩО Ж ЦЕ, СЕПАРАЦІЯ?
Сепарація – один із дуже важливих етапів становлення особистості, який проявляється у відділенні дитини від батьків. Цей процес особливо активний в підлітковому віці дитини, а запускається, судячи з поведінки моїх дочок, ще до 3 років. Якщо все відбувається так, як повинно, все благополучно завершується до більш дорослого віку тим, що дитина стає незалежним членом суспільства, який здатний сам піклуватися про себе, забезпечувати себе і приймати рішення. І в цьому місці мати в мені хреститься – це ж скільки ще попереду, а дитина в мені плаче – це ж як я могла пропустити стільки у своєму житті!
Не секрет, що все частіше і частіше процеси сепарації блокуються. Все більше дітей, які залишаються дітьми у дорослому житті. Суспільство поділилося на дітей і ще більших дітей, чи не тому так популярна психотерапія?
Дитина, яка не пройшла сепарацію, будує всі подальші стосунки (вже не з батьками) за принципом інфантильності. Я – не виняток. Саме тому, визначивши проблему, я з усією своєю психологічною силою кинулася вирішувати її.
І я не ставила собі питання, а чи може сепарація покласти край всім проблем у житті? Так вона потрібна для щасливого життя і відносин?
«На мій погляд, поняття сепарації не так вже і важливо для щасливого життя. Набагато важливіше те, чи ви відчуваєте себе вільним, чи є у вас вибір кожен день свого життя, чи розумієте ви чого хочете і як це здійснити», – говорив Ігор Погодін в одному з ефірів Психологічного вівторка.
Сама по собі сепарація не впливає на якість життя – зрозуміла я через рік (рік!) терапії. Впливають відносини, що я в цих відносинах і те, наскільки я здатна відрізняти свої потреби від потреб іншої людини. І називати це можна по-різному, сепарацією чи свободою, суть від цього не зміниться.
Добре розуміти, що відбувається, і мати діагноз, який пояснює невдачі в житті.
Але потрібно прагнути саме до сепарації, якщо вона стоїть на шляху до бажаного?
Іншими словами, йдучи в терапію, потрібно цілитися на лікування своїх діагнозів і симптомів?
Ігор Погодін не один раз говорив, що варто прагнути не до позбавлення від «симптому», це тільки посилить його.Прагнути варто до себе – тому, які рішення ми приймаємо, як будуємо відносини і чого хочемо. Але це ж так складно! Я ж звикла з чимось боротися, від чогось лікуватися та шукати пояснення! Я ж звикла читати психологічну літературу і чітко знати, як називається те чи інше поняття в моєму житті!
Приходити в терапію і не лікуватися, а бути там, виявилося складніше читання і теоретичної частини життя. Але тільки так, вирішуючи глобальні питання психіки, можна непомітно розправитися з приватними поняттями та діагнозами.
Психотерапія – нічого не додає і нічого не прибирає. Психотерапія розкриває людину, дозволяючи їй стати собою і дізнатися себе краще. Так, наприклад, випускники першого модуля програми «Навчання практичної психології і гештальт-терапії» знають про себе набагато більше, ніж до початку навчання. Так, наприклад, другий рік особистої терапії розкриває набагато більше, ніж перший. Так, наприклад, відбуваються інтенсивні курси – робота не з приватним поняттям, а з людиною в цілому. І так я позбулася понять інфантилізм, сепарація, нарцисизм, перфекціонізм і травми психіки.
Через рік я перестала називати що-небудь своїми іменами. І це певний прогрес, на мій погляд, а сепарація …
Тепер мені не важливо, сепаратую я чи ні. Мені важливо те, що є сьогодні. А сьогодні я відчуваю величезний інтерес до того, що буде далі. Тому що там не тільки сепарація знайдеться, я впевнена)
Не прагніть до сепарації, прагнете до себе! Ви – найважливіше, що є у вас в житті !.