§ 21. Правобережна та Лівобережна Гетьманщина в 60—70-х рр. XVII ст.

ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ДІЗНАЄТЕСЬ: про гетьманство П. Дорошенка та його спроби об’єднати під своєю владою всі українські землі; про втручання у внутрішні справи Гетьманщини сусідніх держав; про запеклу боротьбу за Правобережжя; хто такі «сердюки», «компанійці».

ПРИГАДАЙТЕ: 1. Робота в малих групах. Обговоріть і визначте, коли та в результаті яких подій відбувся розкол Гетьманщини на Лівобережну й Правобережну. 2. Які держави прагнули заволодіти українськими землями?

1. Гетьман П. Дорошенко. Возз’єднання Гетьманщини. Ситуація, що склалася після підписання Андрусівського перемир’я, вимагала від українства згуртованості у відстоюванні власних інтересів. Для здійснення такого кроку потрібна була сильна особистість. Такою людиною став гетьман П. Дорошенко. Спочатку він підпорядкував своїй владі все Правобережжя та за допомогою жорстких заходів навів лад: відбудовувалися міста, відновлювалися господарство й органи влади. Було створено 20-тисячне військо сердюків. Проте для подальшого здійснення планів гетьмана ресурсів Правобережжя було недостатньо.

Для проведення об’єднавчої політики П. Дорошенко, як колись Б. Хмельницький, вирішив заручитися підтримкою Кримського ханства. Спочатку він намагався підкорити своїй владі Волинь, Західне Поділля, Галичину, що створило б базу для подальшої боротьби. Тут були значні людські ресурси, і ця територія відносно мало постраждала від військових протистоянь попередніх років.

Проте Західний похід П. Дорошенка (вересень-жовтень 1667 р.) разом із татарами виявився невдалим. Татари не проминали нагоду брати ясир і грабувати, що викликало опір населення. Цим скористався польний коронний гетьман Ян Собеський, який уміло налагодив оборону. Проте остаточно зірвав план П. Дорошенка похід харківського полку І. Сірка із запорожцями на Кримське ханство.

У вирішальний момент (Я. Собеський перебував в облозі українсько-татарського війська в укріпленому таборі біля Підгайців) татари уклали мир із поляками та повернулися в Кримське ханство. П. Дорошенко був змушений підписати з Річчю Посполитою Підгаєцький договір (1667 р.), за яким визнав підданство короля та дозволив польській шляхті повернутися до своїх маєтків.

Гетьман звернувся до московського царя з пропозицією прийняти протекторат Московії за умови об’єднання козацької України. Для Московії це означало розрив Андрусівського перемир’я, на що вона не бажала йти через внутрішні негаразди: вирувало повстання С. Разіна (1667—1671 рр.).

• Якими методами намагався об’єднати Гетьманщину П. Дорошенко?

Сердюки — наймане піхотне військо, яке набирав гетьман; становило його особисту гвардію. Військо складалося переважно з козаків та частково іноземців (волохів, сербів, поляків).

Сердюцькі полки були ліквідовані в 1726 р.

Монумент на місці битви під Підгайцями (Тернопільська обл.). Сучасний вигляд

Гетьман Петро Дорошенко. Невідомий художник. ХІХ ст.

Петро Дорошенко — найяскравіша постать в історії Української козацької держави. Його навіть називали «Сонцем Руїни». П. Дорошенко народився в 1627 р. в Чигирині в козацькій родині. Його дід Михайло Дорошенко був гетьманом Війська Запорозького (трагічно загинув), а батько — полковником за часів гетьманства Б. Хмельницького. П. Дорошенко здобув добру освіту, знав латинську й польську мови. У віці 30 років він став полковником Прилуцького полку, потім — Черкаського й Чигиринського полків у війську Б. Хмельницького.

Деякий час він підтримував гетьмана І. Виговського, а потім Ю. Хмельницького.

У той самий час на Лівобережжі спалахнуло повстання проти московської влади. У лютому 1668 р. І. Брюховецький, розчарований московським підданством, прагнучи втримати владу, оголосив про розрив із Московією. Невдовзі з більшої частини Лівобережної України було вигнано царських воєвод. Розпочалося повстання й на Слобожанщині під проводом І. Сірка.

Цією ситуацією вирішив скористатися П. Дорошенко. Заручившись підтримкою лівобережної старшини та Кримського ханства, він у червні 1668 р. вступив на Лівобережжя. Козаки лівобережних полків убили І. Брюховецького та приєдналися до П. Дорошенка. На загальній козацькій раді П. Дорошенка обрали гетьманом усієї козацької України. Це був беззаперечний успіх гетьмана, але такий розвиток подій не влаштовував сусідні держави.

Тим часом польські підрозділи увірвалися на Брацлавщину. Для організації опору П. Дорошенко був змушений повернутися на Правобережжя, залишивши на Лівобережжі наказним гетьманом Дем’яна Ігнатовича, більш відомого як Дем’ян Многогрішний. Відбивши наступ польського війська, П. Дорошенко опинився перед небезпекою нової міжусобиці. Запорожжя, яке підтримував кримський хан, проголосило гетьманом запорозького писаря Петра Суховія (1668—1669 рр.). Він визнав зверхність Кримського ханства над Українською козацькою державою.

2. Прийняття Українською козацькою державою протекторату Османської імперії (1668—1669 рр.). Намагаючись уникнути міжусобиці та війни з Кримським ханством, П. Дорошенко направив посольство до Стамбула із пропозиціями, за яких Гетьманщина погоджувалася прийняти протекторат Османської імперії. Умови були такими: усі українські землі від річки Вісла й міст Перемишль і Самбір на заході до Севська й Путивля на сході мають перебувати в межах Гетьманщини; населення звільнялося від сплати податків і данини; православна церква мала отримати автономію; туркам і татарам заборонялося в межах України руйнувати поселення, брати ясир, зводити мечеті тощо. На більшість із цих умов турецький султан Мехмед IV погодився.

На Лівобережжя тим часом рушило московське військо на чолі з князем Г. Ромодановським. Д. Многогрішний не витримав наступу та під тиском частини старшини й духовенства перейшов на бік Московії, склавши присягу царю. У грудні 1668 р. на Старшинській раді Чернігівського, Ніжинського й Стародубського полків Д. Многогрішний був проголошений гетьманом.

Ситуацією скористався П. Суховій, який узяв під контроль південь Лівобережжя. Спалахнули бойові дії. Д. Многогрішний із московськими військами витіснив загони П. Суховія й татар, що його підтримували, на Правобережжя.

Підписуючи «Глухівські статті», царська влада пішла на деякі поступки Українській козацькій державі. Зокрема, московські воєводи мали перебувати лише в п’яти містах (Київ, Переяслав, Ніжин, Чернігів, Остер), а їхні функції обмежувалися лише військовими справами. Збір податків із місцевого населення переходив до козацької старшини. Гетьману, як і раніше, заборонялося вести зовнішньополітичні справи, але його представники могли бути присутніми на посольських з’їздах, де вирішувалися питання, пов’язані з козацькою Україною. Гетьман отримав право на створення найманого кінного війська компанійців кількістю 1 тис. осіб. На них покладалися функції підтримання порядку. Перехід селян у козаки обмежувався. Українцям заборонялося торгувати тютюном і вином у московських містах.

На загальній козацькій раді в березні 1669 р. у Глухові під час обрання Д. Многогрішного гетьманом було ухвалено нові договірні статті з Московією («Глухівські статті»). Гетьман переніс свою резиденцію з Гадяча до Батурина. Для охорони він узяв ще тисячу московських стрільців. Відтоді московські війська завжди перебували в резиденції лівобережного гетьмана.

На той час повернулося посольство зі Стамбула, яке відправляв П. Дорошенко. У березні 1669 р. в Корсуні відбулася розширена Старшинська рада, у якій узяли участь представники Лівобережжя та Запорожжя. Було ухвалено рішення прийняти протекторат Османської імперії (без складання присяги султану) та підтвердити довічне право гетьманства П. Дорошенка по обидва боки Дніпра.

Проти такого рішення виступили запорожці, частина городового козацтва, селяни та міщани, у свідомості яких зберігалося вороже ставлення до Османської імперії.

У травні запорожці знову проголосили П. Суховія гетьманом, на бік якого перейшли козаки Корсунського й Уманського полків. Розгорнулися запеклі бої, у яких П. Суховій зазнав поразки.

У серпні частина козаків проголосила гетьманом уманського полковника Михайла Ханенка (1669—1670 рр.), якого підтримала Польща, і збройне протистояння продовжилося. П. Суховій став генеральним писарем в уряді новообраного гетьмана.

У вересні 1670 р. М. Ханенко підписав «Острозькі статті», за якими козаки поверталися в підданство до польського короля та відмовлялися від будь-яких відносин з іншими державами. Натомість козаки зберігали давні вольності, проголошувалася «безпека, вольності й повага на вічні часи» до православного духовенства.

3. Усунення від влади гетьмана Д. Многогрішного. «Конотопські статті» 1672 р. Після підписання «Глухівських статей» лівобережний гетьман Д. Многогрішний узяв собі за мету відновлення прав козацької України часів Б. Хмельницького й перестав узгоджувати свою політику з Московією. Він відновив зв’язки з П. Дорошенком і почав надавати йому військову допомогу, позбавив посад багатьох промосковськи налаштованих старшин. У 1672 р. ця група старшин сфабрикувала справу про «зраду» гетьмана, змовившись із московськими стрільцями. Д. Многогрішного та його соратників було заарештовано й відправлено до Москви. Після катувань Д. Многогрішного засудили до страти, яку останньої миті замінили на заслання до Сибіру.

Компанійці — наймані підрозділи кінноти, які виконували переважно поліцейську функцію. Їх набирали з козаків або іноземців (волохів, сербів тощо). Від 20-х рр. XVIII ст. компанійці стали наближеними до гетьмана особами, що мали певні привілеї.

Гетьман Дем’ян Многогрішний. Невідомий художник. XVII ст.

Новим гетьманом Лівобережжя призначили прихильного до Московії Івана Самойловича (1672—1687 рр.). Одночасно було ухвалено «Конотопські статті», які здебільшого повторювали «Глухівські статті» 1669 р., але містили й нові обмеження влади гетьмана: гетьман не мав права звільняти з посад і судити старшину без ради з усією старшиною; гетьману заборонялося без царського указу та згоди Старшинської ради підтримувати відносини з правителями інших держав і гетьманом П. Дорошенком. Положення про необхідність присутності представників гетьмана на з’їзді послів під час обговорення справ, що стосувалися Української козацької держави, були вилучені.

4. Боротьба за Правобережжя. Наприкінці 60-х рр. XVII ст. ситуація на Правобережжі була дуже складною. До внутрішнього протистояння додалося військове суперництво за цей регіон Речі Посполитої, Московії та Османської імперії.

Польська влада визнала правобережним гетьманом М. Ханенка та влітку 1671 р. розпочала воєнні дії проти П. Дорошенка. У 1672 р. на боці П. Дорошенка виступила Османська імперія. Вона вимагала від Польщі передати їй Західне Поділля з Кам’янцем.

У липні 1672 р. турецьке військо на чолі із султаном розташувалося під Хотином. Тим часом П. Дорошенко вів успішні дії проти М. Ханенка й Речі Посполитої на Брацлавщині. Невдовзі він з’єднався із силами Османської імперії. Об’єднане військо взяло в облогу Кам’янець і після штурму здобуло його. Далі воно підійшло до Львова.

Поразки змусили польську владу підписати в жовтні 1672 р. в Бучачі угоду з Османською імперією. За Бучацьким мирним договором Річ Посполита визнавала існування Української козацької держави під протекторатом турецького султана в межах Брацлавщини та Південної Київщини. Західне Поділля переходило під владу Османської імперії, а решта Правобережжя (Північна Київщина) залишалася під польською владою. Польща зобов’язувалася сплачувати данину Османській імперії. Бучацький мирний договір засвідчив помилковість політики П. Дорошенка, який у боротьбі за об’єднання Української козацької держави сподівався на підтримку Османської імперії.

Польський сейм відмовився ухвалити Бучацький мирний договір, і війна продовжилася. Восени 1673 р. під Хотином турецькі війська були розгромлені польською армією на чолі з Я. Собеським. У 1676 р. він був проголошений польським королем і великим князем литовським під ім’ям Ян ІІІ Собеський.

Московська держава сприйняла Бучацький мирний договір як відмову Речі Посполитої від Правобережної Гетьманщини й наприкінці 1673 р. розпочала воєнні дії проти П. Дорошенка. До початку березня 1674 р. 70-тисячне козацько-московське військо захопило основні міста Правобережжя. На Старшинській раді в Переяславі 17 березня 1674 р. І. Самойловича проголосили гетьманом «обох боків Дніпра». М. Ханенко, що прибув на раду, склав гетьманські клейноди. Однак об’єднання Української козацької держави під однією булавою не було тривалим. Турки й татари, які прийшли на допомогу П. Дорошенку, змусили козацько-московське військо відступити на Лівобережжя.

Облога Кам’янця в 1672 р. Гравюра на міді

Я. Собеський під Хотином. Художники А. Штех, Ф. ван Кессель. 1674—1679 рр.

Бій за османський прапор. Художник Ю. Брандт. XIX ст.

За гетьмана І. Самойловича козакам було дозволено займатися власною прибутковою справою, але за це слід було сплатити «оренду» (так тоді називали дозвіл на господарську діяльність). Це дало поштовх до стрімкого економічного розвитку Лівобережної Гетьманщини і значно наповнило скарбницю гетьмана. Проте для козацької старшини власний млинок, ґуральня або інший промисел ставали важливішими, ніж боротьба за Батьківщину.

Брацлавщину знову захопили польські війська. П. Дорошенко опинився в скрутному становищі. Він вирішив відмовитися від протекторату Османської імперії та визнати владу московського царя. П. Дорошенко присягнув йому перед кошовим отаманом І. Сірком, а той доповів про це І. Самойловичу. Проте московська влада не визнала цей акт присяги. У вересні 1676 р., коли московська армія оточила Чигирин, П. Дорошенко, щоб уникнути кровопролиття, поклав перед брамою булаву та склав присягу царю.

У жовтні 1676 р. Ян ІІІ Собеський уклав із турецьким султаном Журавненський мирний договір, за яким Польща визнавала за Османською імперією Поділля, а за гетьманом П. Дорошенком — більшу частину Правобережжя, крім Білоцерківського й Паволоцького полків. Натомість скасовувалася щорічна данина Османській імперії. Проте й цей договір не був схвалений сеймом, і згодом бойові дії відновилися.

5. Повернення до влади на Правобережжі Ю. Хмельницького. Чигиринські походи турецької армії. Після зречення П. Дорошенка турецький уряд спробував за допомогою Ю. Хмельницького утримати за собою Правобережжя. У 1677 р. султан Мехмед IV вручив йому булаву з гучним титулом «князя Сарматії та України, володаря Війська Запорозького». Навесні 1677 р. разом із турецькою армією Ю. Хмельницький з’явився на українських землях. Проте населення не виявило готовності йти за новим гетьманом і чинило опір.

На початку серпня 1677 р. відбувся перший Чигиринський похід. 100-тисячне турецько-татарське військо разом із загоном прибічників Ю. Хмельницького підійшло до Чигирина та взяло його в облогу. Спроби Ю. Хмельницького схилити козаків на свій бік були марними. Штурм міста також виявився невдалим. Після того як на допомогу гарнізону Чигирина прибуло 57-тисячне козацько-московське військо, очолюване князем Г. Ромодановським і гетьманом І. Самойловичем, облогу було знято.

У липні 1678 р. вже 200-тисячне турецько-татарське військо вдруге підступило до Чигирина і взяло його в облогу. За допомогою підкопів турецькі війська підірвали вал та увірвалися в нижнє місто. Козаки відступили до фортеці. Московське військо за таємним наказом царя відмовилося прийти на допомогу. Також не рушило на допомогу 120-тисячне козацько-московське військо, що стояло неподалік міста. Московський цар вирішив відкупитися від Османської імперії, віддавши місто її військам на поталу. Козацьку столицю було захоплено.

Облога Чигирина. Гравюра з Літопису Самійла Величка

Турецькі війська вщент зруйнували Чигирин. Проте виснажені тривалою облогою, вони вже не змогли продовжити наступ і повернулися до Молдавії.

Працюємо з хронологією

1668 р. — проголошення П. Дорошенка гетьманом усієї козацької України.

1669 р. — Старшинська рада в Корсуні. Ухвалення протекторату Османської імперії над Українською козацькою державою.

1677, 1678 рр. — Чигиринські походи турецької армії.

Чи погоджуєтесь ви з тим, що. Чому?

• П. Дорошенко, ставши гетьманом Правобережжя, повів рішучу боротьбу за об’єднання Української козацької держави. Однак його успіх був нетривалим.
• Сусідні держави не були зацікавлені в існуванні сильної Української козацької держави. До того ж її єдність підривала боротьба старшинських угруповань за владу. Унаслідок цього на українських землях певний час діяло кілька гетьманів одночасно.
• Спроби відновити єдність Української козацької держави завершилися невдачею.

Запитання та завдання

Татарський лучник. Художник В. Павлішак. Між 1866 і 1905 рр.

1. Перевірте свої знання за допомогою навчальної гри «Хто з них?». Правила гри. Учні та учениці вибирають зі списку історичну особистість (тут: П. Дорошенко, Ю. Хмельницький, Д. Многогрішний, П. Суховій, М. Ханенко, Мехмед IV тощо). Учитель/учителька зачитує перелік подій, на які мають відгукуватися головні герої, якщо вони брали в них участь.

2. Робота в малих групах. Обговоріть і визначте, якою була мета політики гетьмана П. Дорошенка. Чи досяг він її? 3. Поміркуйте, чому військово-політичний союз гетьмана П. Дорошенка з Османською імперією призвів до нового спалаху громадянської війни в Українській козацькій державі. 4. Як можна оцінити арешт і заслання московською владою гетьмана Д. Многогрішного? 5. Чому повернення Ю. Хмельницького до влади завершилося невдачею? 6. Коли і на яких умовах була припинена боротьба за Правобережну Гетьманщину між Османською імперією та Московією?

7. Простежте за картою атласу, якими були основні напрямки воєнних походів та де відбувалися битви в 1667—1681 рр. 8. Складіть синхронізовану хронологічну таблицю подій Руїни.

9. Робота в парах. Обговоріть і порівняйте «Глухівські статті» 1669 р. з «Московськими статтями» 1665 р. Що було між ними спільного, а що відмінного? 10. Колективне обговорення. Якою, на вашу думку, була роль гетьмана П. Дорошенка в тогочасних подіях? Чи справедливо його називають «Сонцем Руїни»? 11. Які здобутки Української революції середини XVII ст. вдалося зберегти після подій Руїни? 12. Чи згодні ви з твердженням гетьмана І. Мазепи, який, оцінюючи події Руїни, зазначав: «Самі себе звоювали»? Поясніть свою відповідь.

Піхотинці-сердюки (фрагмент). Невідомий польський художник. Кінець ХVІІ ст.

100 років рабства: трагічна історія українських кріпаків

Епоха кріпосного права в Україні – це один з найбільш описаних в літературі періодів нашої історії. Завдяки, в першу чергу, Тарасу Шевченку, який сам натерпівся кріпосного життя та написав про це чимало і віршів, і прози.

Підпишись на наш Viber: новини, гумор та розваги!

Але що ми знаємо про кріпосне право, як явище? Це рабство? Або все-таки не зовсім? Спробуємо розібратися.

Що таке кріпосне право? Це рабство?

Довгі століття наші предки жили в становому суспільстві. Означало це те, що обсяг прав і свобод не гарантувався всім і кожному, а був строго прив’язаний до того соціальному стану, до якого людина выдносилась. Найчастіше, від народження.

Кріпосне право – це юридична заборона селянам залишати землю, на якій вони працюють, і феодала, на якого вони працюють. У кріпосного і у раба трохи різний юридичний статус. Раб – це річ, він знаходить в повній власності господаря. Хоча ще в античності різні закони в різних державах певним чином регулювали відносини власника і раба, іноді забороняючи господареві просто так вбивати рабів, наприклад, суть «уречевлення» людини від цього нікуди не поділася.

Кріпосний – це не зовсім річ. Його теж можна продати або купити, але чисто формально він залишається людиною, зі своїм набором прав і свобод. Просто права ці сильно урізані порівняно з іншими станами. Це, якщо міркувати з юридичної точки зору. А на практиці, звичайно, можливість відстояти свої права, наприклад, в суді, у кріпаків найчастіше була відсутня. Навіть якщо десь і був відповідальний чиновник, якому не було відверто начхати на проблеми селян, до нього ще треба було доїхати, щоб поскаржитися.

Звичайно, всякі випадки крайнього садизму влади влада Речі Посполитої або Росії намагалася припиняти. Але в цілому кріпаки залишалися безправними та забитими рабами, хай юридично від рабів і відрізнялися.

Коли ця біда прийшла в Україну?

У Польщі, Литві та Московському царстві закріпачення селян відбувалося майже одночасно – у XV столітті До того становище селян законом ніяк не регулювалося, і ситуація могла бути дуже різна в землях різних поміщиків та феодалів.

У 1447 році литовський князь Казимир видав указ про закріпачення всіх селян Литви, куди входили і деякі західноукраїнські землі. Селянам заборонялося переходити від одного поміщика до іншого, а поміщик отримував право судити «своїх» людей на свій розсуд.

У Росії аналогічний процес відбувся в 1497 році, коли право переходу було обмежено одним днем ​​на рік. Раніше за інших кріпаками стали жителі польських земель, яких почали обмежувати в правах ще Вислицьким статутом 1347 року. Це стосувалося Галичини і Поділля.

Що змінилося за часів Гетьманщини?

Багато що. Повстання Богдана Хмельницького вже до середини XVII століття зламало стару станову систему. Відтепер всі українці на території, яку контролював гетьман, ділилися на дві великі частини – козаки та посполиті.

Вважалося, що обидві групи населення мають зобов’язання перед державою, але різні. Козаки несуть військову службу, поки посполиті селяни забезпечують країну продовольством. Статус жителів міст і ремісників був в цілому аналогічний статусу селян. Посполитими стали не всі селяни, Хмельницький особистим указом зберіг привілеї за монастирями. Монастирські селяни мали особливий статус, який був в цілому схожий зі статусом кріпаків.

Посполитий селянин був, по суті, вільною людиною. Він міг легко міняти місце роботи і проживання, а головне – міг стати козаком. Для цього, правда, треба заробити чимало грошей, адже зброю ніхто не видавав, її треба було купити. Далеко не всі могли собі дозволити піти на військову службу, але законодавчо це ніяк не заборонялося.

Як відбувалося зворотне закріпачення?

Прийнято вважати, що кріпосне право в Україні остаточно повернула Катерина II у 1783 році. Воно-то так, але це тільки частина правди. Процеси закріпачення почалися майже за століття до цього і мали свої внутрішні причини.

В середині XVII століття козаки і посполиті перебували в безпосередньому зв’язку одні з одними. Козак йшов “на пенсію” і ставав селянином, а посполитий, навпаки, вирушав служити, стаючи козаком. Але поступово сформувався окремий клас козацької старшини, який взяв на себе, фактично ту ж функцію поміщиків і феодалів, великих землевласників.

І тут вийшла досить цікава юридична колізія. Згідно із законом посполитий селянин міг вільно, без узгодження з поміщиком, продати свою ділянку. При цьому поміщик свою частину права власності на ділянку не втрачав.

Тобто, ось захотів селянин переїхати. Він продає свою землю іншому селянинові, який починає там працювати і платить поміщику ту ж частку від врожаю, що і попередній власник. Здавалося, яка поміщику різниці, хто саме там працює? Нехай продають і купують на свій розсуд, аби його частку віддавали.

Але не все так просто. Адже землю міг купити не інший селянин, а, наприклад, козак. А козак вже ніякої частки зі своєї землі нікому не винен. І нічого він поміщику платити не буде.

Таким чином, українські поміщики усвідомили, що поступово ризикують втратити левову частку своїх земель і прибутків. І почали самовільно урізати посполитим селянам права та свободи. Звичайно, селяни ходили скаржитися до козацької старшини, але ж саме ці заможні офіцери і були землевласниками. Виходило, що селяни просто скаржилися одним поміщикам на інших. І ніякого ефекту від цього не було. На жаль, багатьом козацьким офіцерам російські дворяни поступово ставали ближчими, ніж українські селяни та бідні козаки.

У 1723 генеральна військова канцелярія гетьмана Данила Апостола заборонила посполитим селянам самовільно продавати або залишати землю. Почавши їх поступове перетворення на кріпаків, яке Катерина просто остаточно завершила. А козаків, які могли заступитися за селян – розігнала.

Підпишись на наш Viber: новини, гумор та розваги!