Скільки років Одесі та як з містом пов’язаний рух за незалежність України (“Реальна історія” з Акімом Галімовим)

Хто заснував та хто розбудовував Одесу, та як місто стало осередком визвольноï боротьби украïнцiв?

російська пропаганда активно поширює дезінформацію, буцімто українська Одеса – це «ісконно» російське місто, засноване імператрицею катериною другою. Але є зовсім інша історія Одеси, яку кремлівські прибічники старанно приховують.

Автор і продюсер історичних проєктів 1+1 Акім Галімов в новому випуску “Реальної історії” розповідає, хто насправді заселяв південь нашої країни та як з Одесою пов’язаний рух за незалежність України.

Справжня історія Одеси

В російських джерелах завжди писали, що Катерина II заснувала міста «з нуля» у 1794 році. Це означало б, що на місці міста був степ або якась порожня територія. Однак, Одеса, як і південь України завжди мали доступ до моря як дуже вигідні портові регіони. Вони фізично не могли постувати аж до XVIII століття. Величезний шмат землі з ідеальним виходом до моря просто не міг бути ніким не заселений. Також катеринівську версію про заснування Одеси повністю розбиває археологія.

У 2008 році у місті сталася просто сенсаційна подія – під час ремонту Приморського бульвару, а це самісінький центр, під знятим асфальтом будівельники знайшли старовинну кладку. Коли на місце прибули археологи, вони підтвердили, що кладка з каміння – це залишки давньогрецького поселення, яке існувало у 6-5 столітті до нашої ери та знаходилося прямо на Приморському бульварі.

У 2020 році 84 км від Одеси археологи розкопують цілу вулицю часів Давньої Греції, яка датується 600-м роком до нашої ери. Вважається, що це була головна вулиця давньогрецького міста Тіра, яке науковці вивчають понад 120 років. З кожною знахідкою вони підтверджують гіпотезу, згідно з якою саме тут, на Одещині колись знаходилось одне з найстаріших міст на наших землях.

Все говорить про те, що Одещина була частиною давньогрецької цивілізації ще за дві з половиною тисячі років до того, як сюди прийшов «великий русский мир». Тут вже були доволі розвинуті міста, ці території у різний час заселяли різні народи: анти, тиверці та уличі(східнослов’янські племена).

У XVI столітті землі півдня входили до складу Великого князівства Литовського, за часів правління князя Вітовта на берегах Одеської затоки було засновано поселення Кочубіїв – Кочубей. За переказами, його заснував подільський шляхтич, меценат Коцюба-Якушинський. У порту Кочубіїв в ті часи відвантажували подільське зерно. Вперше це поселення згадується в історії Польщі в історика Яна Длугоша, датоване 1415 роком. Датування міст в історичній науці заведено вважати від першої писемної згадки про нього. Тож Одесі в такому сучасному розумінні міста вже понад 600 років, а не як не 228, як заведено вважати в росії.

Хто насправді населяв південь України

Після занепаду Великого князівства Литовського на землі південного узбережжя приходять османи. Поселення Кочубіїв у середині XV століття знелюдніло. З 1530-х років територія сучасного міста Одеси входить до володінь Османської імперії. Османи швидко перебирають свої руки всю морську торгівлю через чорноморські протоки, проте майже не розвивають місцевість. Єдине, що вони побудували тут за дві сотні років – це фортецю. Історики стверджують, що вона стояла прямісінько на місці сучасного Приморського бульвару в Одесі, в районі Воронцовського палацу, а давнє містечко Кочубіїв османи тепер називали на свій лад – Хаджибей. Турки вважали Хаджибей містом приблизно з 1765-66 років. В цей час вони виділили кошти на проєктування нових кварталів, ремонт порту, розбудову інфраструктури для військових кораблів. Деякі українські історики ведуть відлік сучасної Одеси саме з 1764 року. Отже, з кінця XV до кінця XVIII століття ці території були підвладні Кримському ханству та Османській імперії. Ніяких росіян тут не було і близько. В цей період тут відігравали роль три сили: османи кримські татари і наші українські козаки.

Як одесити боролися за незалежність України

Ще імператор Микола і писав:

По всьому видно, в Одесі має бути лігво змовників

Багатонаціональне місто формує волелюбний дух його жителів і ще на початку XIX століття Одеса мала репутацію міста вільнодумців та «неблагонадійних» людей, які захоплюються політичними дебатами. Наприкінці XIX початку XX століття Одеса стає одним з основних центрів українського національного руху. У 1905 році тут створили першу і найбільшу в Російській імперії громадську організацію «Просвіта», яка ставила собі за мету піднесення національної свідомості українського народу. Головою обрали лікаря Івана Луценка. Товариство мало власну, книгарню, історичний музей-помешкання із залом для лекції і концертів на 300 осіб. Для видання книжок був створений фонд, де вийшли книги Комарова «Про запорожські вольності» та Бондаренко «Про Гарібальді». З періодики виходив журнал «Народна справа». Зусиллями «Просвіти» у 1906 році в Новоросійському університеті почав читати лекції з історії України українською мовою брат Михайла Грушевського Олександр. Неодноразово бували в Одесі українські письменники Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський. Мрією товариства «Просвіта» було створення початкових шкіл, де діти навчалися б українською. У 1907 році вже навіть був готовий навчальний план, але царська влада починає утиски і у 1909 році закриває товариство.

Саме в Одесі вперше на території колишньої Російської імперії, раніше ніж в Києві чи Харкові на мітингу з’явився блакитно-жовтий прапор. Це було 16 березня 1917 року, наступного дня після зречення російського імператора Миколи II. Напередодні створення Української центральної ради у Києві курсант одеського юнкерського училища Василь Бібік пошив синьо-жовтий стяг і, зібравши інших патріотично налаштованих юнкерів, провів під ним мітинг на підтримку української автономії.

З 20-го року в Одесі закріпилась радянська влада. Більшовики принесли у волелюбну і прогресивну Одесу занепад. Найбільше через те, що інтелігенція та європейські підприємці, по суті майже уся еліта масово виїжджала за кордон. До 1975 року Одеса отримала неофіційний статус провінційного міста. Більшовики майже не вкладали грошей у підтримку та розвиток історичного центру, архітектурні пам’ятки руйнувалися, храми та старі кладовища навмисно знищувалися. Історія переписувалася, радянська влада робила все, щоб стерти справжню історію Одеси та нав’язати її мешканцям свою ідеологію.

Дивіться новий випуск “Реально історії” з Акімом Галімовим про Одесу:

Історія Одеси. Що робить її справжнім українським містом?

Після незаконної анексії Криму, а особливо під час карантину, коли виїхати за кордон практично неможливо, Одеса – хіба не єдина можливість відпочити на узбережжі Чорного моря. У 2014 році місцеві проросійські політики і деякі російські діячі зробили немало, щоб Одеса стала частиною так званої «Новоросії» – проросійського територіального угруповання, яке врешті-решт обмежили частинами Донецької і Луганської областей. А портове місто залишилось під синьо-жовтим прапором. Як формувалася українська ідентичність Одеси і з чого вона складається?

10 липня 2020 року в Одесі відкрили новий пам’ятник «Рибачці Соні» – в серці старого району «Молдаванка». Мешканці двору на вулиці Середній створили його зі старого манекену, жіночої білизни і старого одягу. Тепер традиційний одеський двір буде прикрашати молода жінка з цементу – в її руці покриті цементною сумішшю риби, традиційні одеські «бички». Це вже другий пам’ятник одній з найвідоміших героїнь одеського міфу – перший встановлено на Привозі, в рибному ряду.

Бички, Привоз, Рибачка Соня – ці елементи одеського фольклору відомі всьому пост-радянському простору. З українською ідентичністю складніше. Незважаючи на найважливішу роль України у відбудові і створенню Одеси, мешканцям міста розповідають зовсім про інше, говорить Радіо Свобода одеський історик Тарас Гончарук. Він один із тих, хто вже багато років доводить – козацькі поселення тут були задовго до нібито заснування Одеси в 1794 році.

«Це степи, відвойовані українськими козаками. Перша згадка про порт Кочубій – 1415 рік. Тоді тут відвантажували зерно на допомогу Константинополю. Формально від короля польського, але все одно це було зерно з українського Поділля», – говорить Гончарук.

У 1789 році російські війська разом із козаками взяли штурмом фортецю Хаджибей, в 1791-му за умовами Ясського миру ці землі приєднали до Російської імперії. В 1793 році в результаті розподілу Речі Посполитої до Росії також відійшли Київщина, Волинь і Поділля – багаті зерном регіони. За часів Речі Посполитої українське зерно потрапляло в Європу через Гданськ, а приблизно з 1800 року пішло на європейські ринки через Одесу. І з цього починається одеський феномен, розповідає Гончарук.

Одесити привели до ладу занедбаний козацький цвинтар

«Десь за 20 років Одеса стала найбільшим містом України, четвертим містом в Російській імперії. І все це за рахунок українського зерна. Російська імперія тут ні до чого. Селяни Київщини, Волині і Поділля, пізніше Херсонських степів і частково молдавські селяни Бессарабії вирощували зерно, на якому Одеса зростала. Так, зростання припало на перебування міста під владою Російської імперії, але перше зерно з Росії в Одесу потрапило тільки під час голоду 1833 року – привезли з Поволжя», – говорить історик.

Про козацьку культуру і роль козаків у розвитку цього регіону розповідає Радіо Свобода і одеський екскурсовод Андрій Дембіцький. Уродженець Кам’янець-Подільського переїхав до Одеси навчатися і залишився тут жити. Запорожці почали заселяти ці території задовго до появи тут Російської імперії, говорить він. Власне саме від неї вони сюди і втікали.

«Перші козаки поселилися тут після Полтавської битви (1709 рік) – шведська армія та українські загони програли Петру І та побігли на південь. Разом із шведським королем Карлом XII з під Полтави відступив гетьман Іван Мазепа, який підтримав Швецію у війні з Росією. Вони разом зі своїми дворами потрапили на територію Османської імперії і збереглися документи паши Бендер (Бессарабія), який просить у свого керівництва харчування та намети для Карла і Мазепи», – говорить Дембіцький, який нещодавно вивчав документи Османської імперії того часу.

Ще Володимир (Зеєв) Жаботинський писав: «Вийдіть за межі Одеси і ви знайдете 30-мільйонне українське море

Мазепа помер, а частина запорожців залишилась в цьому регіоні, де-юре на території Османської імперії, продовжує екскурсовод. Внаслідок ліквідації Запорізької Січі (1775 рік) в майбутню Одеську область приїхало ще більше козаків, які заснували села Нерубайське, Усатове, Чубаївка, Ковалівка та інші. Вони існували тут задовго до заснування Одеси як міста, говорить Дембіцький. Він додає, що навіть за часів османів на місці сучасної Одеси стояла не тільки військова фортеця Хаджибей, але й цивільна гавань, з якої до Османської імперії відправляли зерно.

Володимир (Зеєв) Жаботинський (1880–1940) – єврейський політичний і військовий діяч, письменник і публіцист, уродженець Одеси

«Ще Володимир (Зеєв) Жаботинський писав: «Вийдіть за межі Одеси і ви знайдете 30-мільйонне українське море. Навколо Одеси існувала величезна кількість етнічно українських поселень. Для козаків, що втекли зі зруйнованої Запорізької Січі, була в рамках Айнали-Кавакської конвенції підписана амністія. Вона дала їм можливість повернутися на землі Російської імперії. Вони займались тут виловом риби, збирали сіль, видобували вапняк», – говорить Дембіцький.

Але як відчували себе мешканці Одеси? Ким вони себе вважали?

На думку Тараса Гончарука, одеська ідентичність – це звичайна ідентичність портового міста. Звісно, із рішучим, за його оцінками, українським впливом, причому в першу чергу економічним. І зерно було українським, і широко відому зону вільної торгівлі – «порто-франко» – запровадили в інтересах українських купців. Одеса для України – це ворота до світової економіки, стверджує Гончарук.

Одну з найвідоміших будівель Одеси побудував нащадок козаків

Нащадки українських козаків ставали відомими творцями і науковцями, говорять фахівці. Так, історик пригадує архітектора Федора Неcтурха (Нештурха) (1857–1936).

Із 1902 по 1920 рік він працював головним архітектором міста, до цього навчався в Петербурзькій академії мистецтв і в Європі. Нестурх спроєктував багато відомих в Одесі будинків, в тому числі будівлю Одеської національної наукової бібліотеки.

Стара фотографія Одеської наукової бібліотеки, будівлю якої спроєктував нащадок українських козаків Нештурхів. Федір Нестурх (Нештурха) у 1902–1920 роках був головним архітектором Одеси

Після перемоги більшовиків Нестурх працював викладачем в Одеському художньому інституті, але був звільнений як «соціально чужий робітникам і селянам Одеси елемент».

Дембівський згадує іншого нащадка козаків зі ще більш трагічною історією. Йдеться про історика Михайла Єлисейовича Слабченка. Його батько працював каменотесом в Нерубайському і сам Михайло в дитинстві допомагав йому.

Робота історика Михайла Слабченка «Організація народного господарства України від Хмельниччини до світової війни», видана у 1929 році

«Михайло Слабченко навчався в семінарії, був звідти виключений, самостійно пішов працювати в типографію і здав екстерном екзамени до Новоросійського імператорського університету (нині Одеський національний університет імені І. Мечникова – ред.). В 1920-і роки в радянські часи Слабченко викладав історію в Одеському інституті народної освіти (нині Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Ушинського – ред.). В 1930 році Михайла Єлисейовича заарештували. Щоб врятувати від репресій свого сина Тараса, історик одразу визнав обвинувачення», – розповідає Дембіцький.

Слабченка було засуджено в рамках величезного показового процесу «Спілки визволення України». Як стверджували радянські спецслужби, ця організація разом із розвідками західних країн та українськими емігрантами готувала повстання і заколоти проти радянської влади. Детальніше про цей процес можна прочитати в цій статті.

«Опера СВУ, музика ГПУ»: як чекісти ламали українську інтелігенцію

45 підсудних отримали різні тюремні терміни – від 10 до 2 років, але багато кого після звільнення заарештували і засудили знову. До таких належав і Слабченко – він звільнився в 1936 році, але менше ніж через рік історика знову заарештували і на 10 років відправили до в’язниці. Також в 1937 році заарештували і розстріляли його сина, Тараса Слабченка. Михайло Слабченко повернувся в Україну тільки в 1947 році, поселився у Первомайську (Миколаївська область) і помер у важких злиднях у 1952 році.

Із Одесою пов’язана ціла низка міністрів УНР

Наприкінці XIX – на початку XX сторіччя Одеса стала одним із центрів українського національного руху. В 1905 році тут створили перше і найбільше в Наддніпрянській Україні товариство «Просвіта», активним членом якої був той же архітектор Нестурх (Нештурха).​

Перше в Російській імперії товариство української культури «Просвіта» було відкрито в Одесі, в 1905 році

«Українська ідея в Одесі могла не бути дуже обширною, але була дуже концентрована. Одеса на зламі XIX-XX століть була, можливо, найбільш українським містом в Україні – перше в Російській імперії товариство української культури «Просвіта» було відкрито в Одесі, в 1905 році. Звісно, величезну роль зіграв «Маніфест» Миколи II, який після 1905 року багато чого дозволив, але і місцева влада того часу була доволі лояльна до української думки і культури. Міський голова Павло Зелений фактично пролобіював створення «Просвіти», – говорить Дембіцький.

Видання, що вийшло у 1908 році з друкарні Ю. Фесенка, містить звіт одеського відділу товариства «Просвіта» за 1907 рік, зачитаний на загальних зборах у квітні 1908 року. Подані короткі відомості про прочитані наукові реферати, проведені літературно-вокальні та дитячі вечори, комеморативні заходи на вшанування пам’яті Тараса Шевченка та інші культурні події, а також інформація щодо читальні, бібліотеки та книгарні «Просвіти», видання книжок, числа членів та матеріальних засобів товариства. Наведено список рефератів, читаних у 1907 році, фінансові звіти та «Список членів товариства «Просвіта» в Одесі»

Праця Фортуната Піскунова «Словниця Української (або Югової-Руської) мови», видана в Одесі у 1873 році

Із Одесою пов’язано багато імен українських політичних і громадських діячів – багато кого потім репресували, хтось поїхав за кордон, а хтось загинув під час війни із більшовиками. Наприклад, майбутній міністр закордонних справ в уряді Української Народної Республіки Андрій Васильович Ніковський, зазначає Гончарук.

Андрій Ніковський (1885– 1942) – український громадський і політичний діяч, міністр закордонних справ в уряді УНР, активний член ТУП і УПСФ, літературознавець, мовознавець, журналіст

Ніковський народився в селі неподалік, пізніше навчався в Одесі в університеті, був секретарем одеської «Просвіти», а після революції зайнявся політикою. Емігрував до Польщі разом із урядом УНР, в 1923-му повернувся до радянської України і в 1930 році отримав 8 років тюрми як один із керівників «Спілки визволення України». Помер в 1942 році в Ленінграді під час блокади.

Судовий процес у сфабрикованій справі так званої «Спілки визволення України». Мета – дискредитація провідних діячів української культури та громадського життя в Україні. Харків, 1930 рік

Одесі з 1908 по 1917 рік, після вислання до Вологди, жив майбутній прем’єр-міністр УНР​ Володимир Мусійович Чехівський.

Він викладав у гімназії, комерційному і технічному училищах, після революції 1917 року став гласним Одеської міської думи від українських партій. З квітня 1918 року почав працювати в уряді УНР, залишився в уряді гетьмана Павла Скоропадського, а з 26 грудня 1918-го по 11 лютого 1919 року Чехівський був головою прем’єр-міністром і міністром закордонних справ УНР. Після перемоги більшовиків залишився в Україні, був заарештований в 1929 році та розстріляний в 1937 році.

Святково прикрашені кораблі в Одеській гавані на честь дня народження гетьмана України Павла Скоропадського, 1918 рік

Із 1893 року і до самої революції в Одесі жив Іван Митрофанович Луценко – лікар, громадський, політичний і військовий діяч України. Він брав активну участь у роботі «Просвіти», пізніше очолив Одеський український клуб, видавав першу в місті україномовну газету «Народна справа».

1917 році Іван Луценко очолив Українську партію соціалістів-самостійників, у 1918 році увійшов до складу Центральної Ради, а в 1919 році загинув під час боїв із армією більшовиків або був розстріляний в їхньому полоні.

З кінця 1870-х років в Одесі жив Петро Титович Климович. Він навчався на юридичному факультеті Новоросійського університету, працював членом Одеської міської управи у міського голови Павла Зеленого і був одним із організатором «Просвіти». В 1918 році працював управляючим Міністерства фінансів в уряді УНР, потім вернувся в Одесу і був страчений більшовиками в 1920 році.

Із 1902 року в Одесі жив Сергій Павлович Шелухін. Тут до 1917 року він служив членом Одеського окружного суду, генеральним суддею і сенатором з цивільного департаменту.

Після революції Шелухін став генеральним суддею Центральної Ради, потім сенатором, навіть генеральним прокурором України. Пізніше працював міністром судових справ і міністром юстиції в уряді Центральної Ради та Директорії. Після перемоги більшовиків емігрував, помер у 1938 році в Празі.

В Одесі з 1902 по 1918 рік жив Іван Липа – громадський і політичний діяч, письменник і міністр віросповідань УНР. Він народився в Керчі, навчався в Харкові, а в 1893 році заснував таємне товариство «Братство тарасівців» – організація декларувала боротьбу за визволення українського народу. Липу заарештувала та відпустили тільки через рік, причому ще три роки він жив під наглядом поліції. В Одесі Липа співпрацював із «Просвітою», займався лікарською практикою. Після революції переїхав до Києва, працював в уряді УНР, а після перемоги більшовиків емігрував до Польщі.

На українську культуру в Одесі був реальний попит – дослідник

В Одесі жив та працював композитор і поет-перекладач Петро Іванович Ніщинський. Він писав музику для театральних спектаклів та викладав музику в приватному пансіоні Рандаля.

Там у цей час навчався Євген Харламович Чикаленко – майбутній громадський діяч, меценат і один з ініціаторів скликання Центральної Ради. Ніщинський був не тільки композитором, але й перекладачем, розповідає Радіо Свобода Дембіцький. Він перевіршував українською «Одіссею» й «Іліаду» і переклад першого твору був надрукований у Львові під псевдонімом Петро Байда. Схвальну передмову «Одіссеї» написав історик і майбутній президент УНР Михайло Грушевський.

Втім для Ніщинського переклад став трагічним. Як пишуть дослідники, композитора спочатку перевели з Одеси до Бердянська із пониженням зарплатні, а після виходу книги у світ – звільнили.

Коли ми запитаємо про популярність української культури серед одеситів, Дембіцький несподівано згадує книгу Льва Троцького (Лейби Бронштейна) – одного лідерів російських більшовиків. У своїй автобіографії «Моє життя» (1930 рік видання) революціонер згадує свій перший театральний досвід. Він вперше побував у театрі в 10 чи 11 років – він тоді жив в Одесі у родичів і готувався до вступу до реального училища.

Першим спектаклем, який відвідав майбутній революціонер, була постановка п’єси Тараса Шевченка «Назар Стодоля». Також показували водевіль «Мешканець із тромбоном», згадує Троцький, тоді ще Бронштейн. Саме після цього візиту Троцький так полюбив театр, говорить Дембіцький. Він пише в мемуарах, що спеціально відкладав гроші, щоб відвідувати постановки і купувати газети.

«Йдеться не про імператорський театр, а про комерційну театральну трупу. Тобто це мала бути потенційно популярна постановка. Якщо ставлять українські п’єси, якщо виступає трупа Кропивницького, значить є попит на цю драматургію», – розповідає дослідник.

В Одесі активно гастролювала трупа Марка Кропивницького, сюди часто приїжджала Марія Заньковецька, а в комерційних театрах ставили «Наталку Полтавку» і «Сватання на Гончарівці». Якщо такі вистави проходили, а рецензії на них були схвальними, значить тут мешкало достатньо освічених та заможних людей, яких цікавила українська культура, говорить Дембіцький.

Сучасна історія Одеси. Українська ідентичність у XXI сторіччі

Михайло Штекель

Журналіст. Працюю в медіа-сфері з перервами із 2003 року. В 2013 році спробував переїхати з рідної Одеси до Києва, писав про Революцію гідності, анексію Криму і знімав війну на Донбасі. У 2017-му повернувся до Одеси – міста непростого, але вкрай цікавого. Навчався на філософському факультеті, тому маю слабкість до довгих текстів. На Радіо Свобода працюю з 2014 року. Пишу, фотографую, знімаю, спілкуюсь із людьми.