Зрозуміти знищення по-російськи: колоніалізм, підкорення та розвиток геноциду

Поки Україна болісно, але твердо й рішуче рухається до другої річниці повномасштабного та незаконного вторгнення Росії, попри зменшення міжнародної уваги, безсумнівно очікується, що багато світових лідерів зроблять грандіозні заяви, засуджуючи злочини Росії та обіцяючи підтримувати Україну “стільки, скільки потрібно”. Але хто, як не українці, знає ціну цим заявам?

Скільки потрібно – це скільки? Скільки потрібно для чого? Скільки часу буде потрібно Україні, щоб протистояти колоніальним цілям Росії – воєнним злочинам і злочинам проти людяності? Або стільки, скільки буде потрібно, щоб завадити Росії реалізувати план геноциду?

Чи завадити прояву геноцидного умислу? Чого чекає світ?

Як знати, де закінчується колоніальний план і починається геноцидний? Чи, може, в Україні вже чиняться всі ці злочини?

Спробуємо підняти цю непросту розмову.

Чи справді геноцид – це про мільйони смертей?

Коли термін “геноцид” стає загальновживаним у міжнародній політиці, його складність маскується удаваною простотою термінів, що його визначають. Навіть ті, хто не вивчав міжнародне право чи юридичну практику, знають, що визначення геноциду залишалось незмінним від Конвенції про геноцид 1948 року аж до Статуту Міжнародного кримінального суду 1998 року і сьогодні використовується у національному законодавстві більшості країн.

Є чотири захищені групи (“національна, етнічна, расова і релігійна група як такі”). Є п’ять заборонених діянь (вбивство, заподіяння тяжкої тілесної або психічної шкоди, створення умов життя, розрахованих на знищення групи, перешкоджання народженню дітей, насильницьке переміщення дітей). І є вимога, щоб одна з цих дій була вчинена з умислом “знищити повністю або частково” одну зі згаданих груп.

Але за цими спокусливо простими термінами ховається комплексна оцінка права та фактів. Вона ускладнюється різноманітними прихованими намірами, що були вплетені державами в Конвенцію про геноцид, неналежно обґрунтованими та суперечливими рішеннями сучасних міжнародних трибуналів, що намагаються оживити право, а також постійними спробами політизувати його природу та сферу застосування.

Безсумнівним залишається те, що геноцид не є однаковим чи монолітним. Всупереч поширеній думці в міжнародній правовій практиці та поза нею, геноцид не обов’язково передбачає широкомасштабне систематичне вбивство більшості членів групи.

Концепція геноциду справді була розроблена з урахуванням подій, в яких загинули мільйони, як-от геноцид вірмен, український Голодомор і Голокост. Але юридична логіка його визначення і розвитку не обмежується (та й не мала наміру обмежуватись) лише цим. Зрештою, геноцид вимагає (однієї або кількох) дій, вчинених з умислом фізично або біологічно знищити групу або її частину, а не певної кількості одночасних вбивств, не кажучи вже про фактичне знищення кожного окремого члена групи.

Досі немає чіткого пояснення, що саме кваліфікується як достатня частина групи, що має бути знищена для встановлення геноциду. Суди дійшли висновку, що така частина має бути “значною” або кількісно (через велику кількість жертв), або якісно (коли це знакова частина, яка є “важливою для виживання” або “символічною” для ширшої групи).

Ці судові рішення також стверджують, що лідери, які відіграють важливу роль у захисті або організації суспільства, можуть бути такою частиною групи.

Для таких національних груп, як українці, де політичні, релігійні та культурні лідери залишаються критично важливими для виживання групи, особливо для збереження єдності та суспільних зв’язків, що об’єднують націю, їхнє знищення може бути дуже вагомим свідченням геноциду, але якою мірою – залишається юридично недослідженим.

Відтак, хоча ми не повинні плутати геноцид із воєнними злочинами, злочинами проти людяності та іншими жорстокими діями, ми також повинні пам’ятати, що злочинці, які планують кампанії геноциду, намагатимуться прикривати свої наміри відсутністю достатньої кількості масових вбивств або неправдоподібними контраргументами про те, що “законна” війна пішла не так, як планувалося. У цьому тумані права багато намірів можна легко приховати.

Спроби Росії приховати колоніальні злочини: від часів Російської імперії і дотепер

Незважаючи на свою жорстоку природу, російське керівництво, як і всі подібні режими, більш ніж добре усвідомлює переваги дезінформації як де-юре, так і де-факто. Злочини зазвичай супроводжуються повним запереченням і/або старанним заплутуванням. Що тяжчий злочин, то ретельніше його замасковують і зухваліше пояснюють. Якщо заповнити простір брехнею, “нічого не буде правдивим, і все буде можливим”, і тоді, може, виявиться неправдою, що Росія напала на Україну (вкотре) 24 лютого 2022 року? Або що російська воєнна кампанія систематично націлена на знищення цивільного населення задля його підкорення? Чи, можливо, якщо лиш припустити, що незаконне вторгнення Кремля в Україну мало на меті “визволення”?

Російські злочини в Україні сьогодні – це відлуння столітніх намагань підкорення українців за допомогою руйнувань, які або нагадують, або демонструють геноцидні діяння. Тут немає нічого абстрактного: явні прагнення цілих поколінь до колоніального панування відображаються в огидних діях сьогодення.

Російський дискурс, минулий і теперішній, рясніє систематичними наративами про якусь “інакшість” українців і намаганням розповідати про них, як про щось нижче від людської істоти з потенційною можливістю перетворитися на щось іще гірше. З XVII до початку XX століття Російська імперія (колишня Московія) встановлювала все більш домінантне і гнітюче панування над українським народом. Як і Радянський Союз, що виріс на руїнах колишньої імперії, Кремль постав як новий колонізатор в іншій подобі. Голодна смерть мільйонів людей під час Голодомору 1932-33 років та систематичне жорстоке переслідування тих, кого називали “націоналістами”, є свідченням цього латентного геноцидного умислу.

Недивно, що коли так звана сучасна російська держава постала після Холодної війни, вона також успадкувала жагу своїх попередників до дискримінації, завоювань і руйнувань. Сам Путін описав опір України до російської колонізації як егоїстичне заперечення спроб Росії утримати Україну в своїй насильницькій орбіті. З 2014 року і до сьогодні Кремль намагався контролювати Україну будь-якими способами – шляхом захоплення території, розгортання збройної агресії, маскуванням за нібито неупередженими мирними посередниками на Мінських перемовинах тощо – і все це було безуспішно.

Які злочини Росії мають ознаки геноциду, і чи зможе світ їх розгледіти?

Право народів визначати своє національне майбутнє є одним із ключових принципів у міжнародному праві. Воно випливає з основ державного суверенітету та права народів на самовизначення відповідно до їхніх вільно висловлених волі і прагнень. Як і будь-яке грубе порушення цього права, спроба Росії підпорядкувати собі Україну має колоніальний характер і за своєю суттю є неодмінно злочинною. Захоплення територій, жахливі знущання над корінним населенням та систематичні спроби винищити культуру є ключовими для будь-якого колоніального задуму. Успіх цієї кампанії залежить від капітуляції, яка забезпечується, щонайменше, внаслідок систематичних воєнних злочинів та злочинів проти людяності. Це є головною метою Росії, коли вона здійснює вторгнення на територію мирної сусідньої держави і стверджує, що її національний статус і право на існування є фікцією, яка загрожує російському суверенітету.

Але не менш важливим для історії є руйнівний логічний фінал будь-якого колоніального задуму, який спричиняє місцеве населення, сповнене рішучості чинити опір. Знищення принаймні частини групи, чи то з метою придушення опору, чи то просто з міркувань зневаги стає зворотнім боком імперських мрій. Якщо впродовж століть одна національна група вважає, що її священним призначенням є панування над іншою, але бачить, що ці спроби постійно провалюються через нестримні прагнення останньої до незалежності та її національну гідність, то чи не означає це для колонізатора, що для досягнення остаточної мети потрібно винищити групу нескорених?

Чи то знищення корінних громад Сполученими Штатами Америки під час їхньої експансії на Захід, відомої як “Божественне призначення” у XIX столітті, чи то винищення Англією повсталих ірландців у XVI-XVII століттях, чи то завоювання Францією Алжиру в період 1830-1875 років (з метою, принаймні, “часткового” знищення корінних алжирців), чи то німецька кампанія проти племен гереро і нама на території сучасної Намібії у 1904-1908 роках, чи ставлення британців у Кенії до народу кікую у 1951-1960 роках – всі вони мають спільну рису. Всі вони демонструють імперські проекти, які набувають геноцидних ознак, коли стикаються з безкомпромісним опором. Колоніальний контроль вимагає насильства, насильство породжує насильство, й імперії, що вмирають, вдаються до все більш цілеспрямованого знищення ворожої групи.

Докази також свідчать про те, що повномасштабне вторгнення в Україну щонайменше ґрунтувалося на колоніальному плані, характер і масштаби якого визначалися тим, які порушення прав людини були необхідними, щоб окупувати та підкорити українців за національною, політичною та культурною ознаками.

Докази, які зібрав Офіс Генерального прокурора (ОГП) та оцінили фахівці Мобільних команд правосуддя Global Rights Compliance, свідчать про те, що від самого початку злочинний план Росії був спрямований на знищення українського уряду та переслідування тих, хто міг чинити реальний опір колоніальному плану – лідерів громадськості, військових або безпекових структур.

Цей жорстокий напад на право цілої нації на самовизначення мав на меті знищити українську ідентичність. Незалежно від того, чи було це чітко сформульовано і сплановано, чи ні, це були зародки геноцидної кампанії: систематичні дії, спрямовані на те, щоб підірвати здатність українців вижити як нація і підкорити їх російському імперському проекту. Як і в усіх подібних імперіалістичних та аморальних кампаніях, намір підкорити є лише одним з етапів геноцидної кампанії.

Звісно, план Путіна завжди був приречений на провал. Очевидною стала його віра в те, що українці є штучною нацією, неповноцінним народом без “стійких традицій справжньої державності”, який є заручником екстремістської еліти, що “бездумно наслідує іноземні моделі” управління, не хоче або не здатна чинити опір. Самопевність Путіна і нездатність Кремля зрозуміти українців, силу їхньої нації та національного характеру тепер очевидна для всіх, окрім повністю засліплених пропагандою.

На жаль, перед своїм остаточним крахом імперії не помирають мовчки. Докази жорстоких злочинів, зібрані ОГП, демонструють, що неспроможність Росії досягти успіху в своєму колоніальному проекті та відважний опір українців супроводжуються дедалі більшим списком осіб, що стають ціллю для затримань, катувань, смертей, депортацій та переслідувань.

За останні два роки всі ті, кого вважали “проукраїнськими”, опинилися під прицілом нищівного плану, заснованого на імперському насильстві, що дедалі більше набуває геноцидних ознак. Усі, хто був здатний чинити опір колоніальному задуму – державні службовці, правоохоронці, військові, активісти, журналісти, релігійні лідери, освітяни, волонтери громадянського суспільства та багато інших – стали не лише бажаними, але й необхідними для Росії мішенями. Дітей, які мали стати спадкоємцями майбутнього України, безжально вивозять до Росії як майно або задля їх імперської індоктринації.

Отже, немає жодних сумнівів, що Росія мала на меті знищити незалежність та суверенітет України, прагнучи припинити її існування як рівноправної нації та фактично перетворити її на західну російську колонію. Але ми також повинні відслідковувати докази умисного винищення, що зростало з часом. Безперечно, російський колоніальний задум був підкріплений готовністю знищити все, що буде потрібно, щоб досягти цих очевидних цілей. Значення такого руйнування полягає в меті асимілювати так звану “меншу” націю по сусідству. Якщо не асимілювати, то підкорити. А якщо не підкорити, то винищити і зруйнувати те, що треба зруйнувати. “Російський імператив” за “божественним призначенням”.

Звісно, навіть для тих, хто чинить зло, існують межі, яких краще не перетинати. Дезінформація може постійно обманювати когось, але не всіх. Масові вбивства, як у Бучі та Маріуполі, викликають загальноприйняті асоціації про геноцид і привертають небажану для злочинців увагу. Поступовість та терпіння уможливлює колоніальні плани та альтернативи геноциду, особливо, коли повільне і поступове знищення значної частини нації стає очевидним лише в ретроспективі. Дивлячись крізь колоніальну призму, у нас практично не може залишатися сумнівів щодо справжньої мети Путіна. Заперечувати право нації визначати своє майбутнє – означає заперечувати міжнародне право. Робити це, фізично знищуючи при цьому значну частину національної групи, означає вчиняти геноцид.

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.

Дитина Єсеніна. Чи були діти у Єсеніна? Скільки дітей було у Єсеніна? Діти Сергія Єсеніна, їхня доля, фото

Російського поета Сергія Єсеніна знає абсолютно кожен дорослий і дитина. Його твори сповнені глибокого змісту, який близький багатьом. Вірші Єсеніна з великим задоволенням вчать і розповідають учні в школі, і пам’ятають їх протягом всього свого життя. Здається, що Сергій Олександрович розумів російську душу як ніхто інший. Однак, незважаючи на славу, визнання і світову популярність поета, багато людей, які знайомі з його творчістю, нічого не знають про те, скільки дітей було у Єсеніна.

Поява великого таланту

Дивно те, що до цих пір багато шанувальники творчості великого російського поета не мають уявлення про те, хто діти Єсеніна. Фото Сергія Олександровича, а також його родини представлені в музеї села Константиново. Це місце допоможе ближче познайомитися з усіма його родичами.

Він народився 21 вересня 1895 року в селі Константиново. Навчався Сергій у земському училищі, і варто зауважити, що російський поет залишався в третьому класі на другий рік. Однак це не завадило закінчити навчання з відзнакою і похвальним листом. Після цього Єсенін надійшов у Спас-Клепиковский церковно-вчительську второклассную школу. Після її закінчення Сергій Олександрович отримав звання «вчитель шкіл грамоти».

Незабаром він прийняв рішення про переїзд до Москви з рідного села до свого батька, який служив прикажчиком у м’ясній крамниці.

Особисте життя поета

Саме в Москві Єсенін отримав роботу в друкарні «Товариства І. Д. Ситіна». Невдовзі Сергій познайомився з красивою і розумною жінкою Ганною Ізрядновой. У них зародилися відносини, які так і не переросли в законний шлюб.

У 1917 році в редакції газети «Дело народа» російський поет познайомився з Зінаїдою Рейх, з якою обвінчався 30 липня.

Варто сказати, що шанувальникам творчості Сергія Єсеніна багато чого відомо про жінок російського поета, проте чи були діти у Єсеніна, знає далеко не кожен з них. Саме тому необхідно прояснити деякі факти з особистого життя поета.

Кого любив Єсенін? Сім’я і діти поета

У Сергія Єсеніна є діти, про яких довгий час не було відомо практично нічого. Варто сказати, на даний момент існує інформація, що у відомого російського поета народилося четверо дітей.

Перша дитина Єсеніна був народжений в цивільному шлюбі з Ганною Ізрядновой – тією жінкою, з якою поет познайомився в друкарні. Вони швидко зійшлися, і для багатьох це не стало здивуванням, бо в незнайомому місті, де не було жодного рідної і близької людини, Єсенін відчував себе самотнім і непотрібним абсолютно нікому. Він потребував розуміння, турботи і ласки, а Ганна якраз була тією людиною, який дав російському поетові те, чого йому хотілося найбільше. Дівчина швидко стала для Сергія і коханкою, і нянькою. Вона підтримувала його прагнення бути поетом, на відміну від всіх рідних і близьких йому людей. Саме після знайомства і розвитку відносин з Ізрядновой у Єсеніна з’явився будинок, в якому його завжди чекали і любили. Там він міг спокійно читати вірші, говорити про сучасних поетів і при цьому не боятися, що його не зрозуміють і засудять.

У березня 1914 Сергій і Ганна вступили в цивільний шлюб і почали ділити спільний побут. Багато хто вважає, це рішення було прийнято після звістки про те, що Изряднова чекає від Єсеніна дитини.

Народження першого сина

21 грудня 1914 жінка народила Сергію Єсеніну сина Юрія. Варто відзначити, що хлопчика охрестили Георгієм. Перші дні після його народження були найщасливішими в житті новоспечених батьків. Анна ділилася, що Єсенін тримав їх будинок в зразковому порядку. Печі були істоплени, обід для цивільної дружини готовий. Напевно, перші кілька днів після народження сина російський поет звикав до того, що він був батьком. Він з цікавістю дивився на Юру і постійно повторював: «Ну, ось я і батько». Невдовзі Сергій звик до нового для нього статусу, полюбив свого малюка і став його заколисувати, качати і співати пісні.

Однак, на жаль, щастя в цій родині тривало зовсім недовго. Уже через місяць Єсенін став жити один, а в березні і зовсім поїхав в інше місто. Іноді Сергію доводилося бувати в Москві. Тоді він відвідував свого сина і колишню дружину, допомагав їм матеріально.

На нечисленних знімках маленького Юри можна побачити, що хлопчик завжди був бідно одягнений. Його особа видавала, що хлопчик розумний не по роках. Син Єсеніна з раннього віку став писати вірші, проте вважав за краще нікому їх не показувати.

Юрій – дитина Єсеніна, який обожнював творчість свого батька і знав всі його вірші напам’ять. Також він був знайомий зі «Злими нотатками» – статтею, після якої Сергія практично перестали визнавати і читати. Швидше за все, це і стало причиною нелюбові до Сталіна і владі того часу.

Багатьох, хто любить і пам’ятає творчість великого російського поета, хвилює питання про те, хто діти Єсеніна. Їхня доля цікавить шанувальників не менше, тому прояснимо кілька фактів з біографії Сергія Олександровича.

Арешт Юрія

Колись Юрій Єсенін відпочивав в компанії, де під впливом алкоголю золота молодь роздумувала над тим, що було б непогано скинути на Кремль бомбу. Природно, цей злий умисел був забутий вже на наступний день. У 1937 році юнака призвали на службу. Через рік він був заарештований. По дорозі з Хабаровська в нинішню столицю Росії Єсенін-молодший розмірковував над причиною арешту, і припустив, що їм було вчинено якийсь військовий злочин. Однак тоді Юрій не міг уявити, що незадовго до цього один з тих, хто був учасником розмови під впливом винної пари, був арештований, і на слідстві з невідомих нам причин вирішив згадати той епізод.

Розстріл першого сина Єсеніна

Юрію Єсеніну пред’явили звинувачення. Вирок – вища міра. Однак слідчі вирішили схитрувати. Він повинен був визнати свою провину, за що його, як сина великого російського поета, не розстріляли б, а просто відправили в табір на нетривалий період. Він зізнався в тому, що не тільки задумував вчинити злочин, але і готував його.

13 серпня 1937 Єсеніна молодшого розстріляли. Його мати так і не дізналася про смерть свого сина, бо в той час родичів засуджених до вищої міри очікували 10 років без права ведення особистого листування. На жаль, мати Юрія не дожила до цього терміну, і так і не дізналася, що її син був розстріляний. Анна померла в 1946 році у віці 55 років.

Незважаючи на те що Сергій Олександрович – один з найвідоміших російських поетів, який підкорив величезна кількість людей своєю творчістю, багато хто до сі пір не знають, скільки дітей було у Єсеніна. Продовжуємо відповідати на це питання.

Тетяна та Костянтин – діти Єсеніна. Їхня доля

Другою дружиною Сергія Єсеніна була Зінаїда Райх. Вона працювала секретарем однієї з газет, куди свого часу відомий російський поет приносив свої вірші. Жінка народила від Єсеніна двох дітей – Тетяну і Костянтина. Однак цей шлюб Сергія Олександровича також протривав зовсім недовго. Незабаром після розлучення чоловіком Зінаїди став Всеволод Мейєрхольд. Діти Єсеніна – Тетяна та Костянтин – після розставання з російським поетом виховувалися новим чоловіком жінки.

Потрібно сказати, що навіть після розлучення колишнє подружжя залишалися в нормальних і теплих відносинах. Тетяна Сергіївна ділилася, що її мати все одно любила Сергія, і дуже важко переживала його відхід з життя. Також, за її словами, вірш «Лист до жінки» з’явилося внаслідок непростий, але сильної любові її батьків.

Багатьох, хто знайомий з творчістю Сергія Олександровича, цікавлять такі теми: діти Сергія Єсеніна, їхня доля, дружини і т. Д. Напевно, це пов’язано з тим, що російський поет дуже любив жінок, а вони любили його. Тому всім цікаво, як складалася особисте життя цього творчої людини.

Особливості відносин

Єсенін спілкувався зі своїми дітьми, але ніколи не дарував їм ніяких подарунків. Варто відзначити, що це було його принципом. Російський поет вважав, що чадо мусить любити свого батька не за подарунки. Дуже часто сусіди намагалися дізнатися, що ж такий відомий людина дарує Тетяні і Костянтина, і дуже розчаровувалися в Єсеніна, коли дізнавалися, що батько приїжджав до них з порожніми руками. Багатьох шанувальників творчості Сергія хвилює, хто діти Єсеніна. Фото Тетяни та Костянтина можна розглянути нижче.

Улюблена дочка поета

Потрібно сказати, що Єсенін не дозволяв своїм дітям читати вірші інших авторів. Він вважав, що вони повинні читати, вчити і знати тільки його творчість. Тетяна – дитина Єсеніна, якого він дуже любив. Дочка завжди була улюбленицею поета. По-перше, вона була старша сина, і тому йому було цікавіше спілкуватися з нею. Однак Єсенін дуже любив свою дочку ще тому, що вона була його точною копією, а ось Костянтин виявився більше схожий на матір.

Було й таке час, коли Зінаїда побоювалася за своїх дітей: жінка остерігалася того, що Єсенін може викрасти Костю і Таню. Найбільше вона боялася за дівчинку, бо батько любив її більше. За словами самої Тетяни Сергіївни, побоювання матері були необгрунтованими.

Багато шанувальників творчості відомого російського поета досі не знають, чи були діти у Єсеніна, і якщо були, то скільки. Потрібно сказати, що окрім Юрія, Тетяни та Костянтина народився ще одна дитина Єсеніна.

Останній нащадок

12 травня 1924 на світ з’явився Олександр – четверта дитина Єсеніна. Його матір’ю була Надія Вольпин. Вони з Сергієм були друзями по літературному цеху. Варто сказати, що в шлюбі Єсенін і Надія не складалися.

Батька не стало, коли Олександру був всього один рік. У 1933 році мати прийняла рішення про переїзд до Москви. Саме в цьому місті в 1946 році юнак закінчив МДУ.

Вірші Олександра

У молодості Олександр Єсенін-Вольпін писав вірші, які волів показувати лише вузькому колу своїх друзів. Через те, що його творчість була визнана «антирадянської поезією», в 1949 році чоловіка відправили на примусове лікування в психіатричну лікарню. У вересні наступного року Олександра вислали в Карагандінскую область, тому що його визнали «соціально небезпечним елементом».

Протягом практично всього свого життя Єсенін-Вольпін займався математикою і філософією, за що ще кілька разів був примусово поміщений в психлікарні.

Зараз син Сергія Єсеніна проживає в США і іноді приїжджає на батьківщину. Він єдиний з усіх дітей відомого російського поета, який зараз живий.

Протягом усього життя зберігали пам’ять про свого батька діти Єсеніна. Список складається з чотирьох осіб: Юрій, Тетяна, Костянтин і Олександр. У Сергія Олександровича була цікава, але недовге життя, проте він встиг залишити після себе спадкоємців. Всі вони – дійсно діти Сергія Єсеніна. Їх доля склалася по-різному, проте всіх об’єднує одне – їх батьком був великий російський поет.

5,3 Мільйона дітей в Україні обмежені в доступі до освіти, попереджає ЮНІСЕФ

Київ, 24 січня 2023 року. У Міжнародний день освіти ЮНІСЕФ попереджає, що війна поставила під загрозу освіту, а відтак і майбутнє дітей в Україні. Близько 5,3 мільйона з них стикаються з перешкодами в отриманні освіти, зокрема приблизно 3,6 мільйона безпосередньо постраждали від закриття шкіл. Через це діти в Україні ризикують втратити критичні для навчання та соціального розвитку роки. З лютого 2022 року ЮНІСЕФ допоміг майже 1,5 мільйона найуразливіших дітей в Україні отримати доступ до формальної та неформальної освіти, в тому числі раннього навчання.

За даними Міністерства освіти і науки, з початку війни понад 2600 шкіл було пошкоджено, а понад 400 — зруйновано. Лише близько 25% українських шкіл розпочали очний навчальний процес у вересні. Дослідження ЮНІСЕФ показує, що менше половини сімей із дітьми віком до п’яти років змогли повернутися до дитячих садочків і долучитися до освітніх заходів. Руйнування шкіл та відключення електроенергії внаслідок обстрілів об’єктів критичної інфраструктури ускладнили доступ до освіти як очно, так і онлайн, що поставило під загрозу майбутнє мільйонів дітей.

«Кожна дитина повинна мати доступ до якісної та безпечної освіти, навіть в умовах війни. Освіта має вирішальне значення для добробуту та розвитку дітей. Її не можна поставити на паузу, не ризикуючи майбутнім цілого покоління. Життя мільйонів дітей буде значно важчим, якщо ми не допоможемо їм продовжити освіту зараз», — запевнив голова Представництва ЮНІСЕФ в Україні Мурат Шахін.

Окрім надання освітніх послуг, школи також відіграють важливу роль у соціалізації дітей, сприяючи швидшому подоланню стресів і психосоціальних травм, викликаних війною. Навчання у школі — це також можливість спілкування з однолітками, з якими можна обговорити проблеми, а також доступу до дорослих поза межами сімейного кола, які допоможуть впоратися з емоціями. До того ж саме у школі можна за потреби отримати направлення до фахівців у сфері психічного здоров’я. Адже проблеми з психічним здоров’ям у дітей слід розв’язувати якомога раніше, щоб запобігти їхньому перетворенню на проблеми впродовж усього життя. Через війну формальні навчальні простори стали менш доступними, тож обмежені всі ці можливості, які надає школа.

Щоб забезпечити безперервність навчання для кожної дитини в умовах воєнного часу, ЮНІСЕФ від початку війни розширив програми допомоги і підтримки дітей в Україні. Зокрема, ЮНІСЕФ облаштовує укриття в дитячих садках і школах, надає ноутбуки, планшети, навчальні матеріали вчителям та учням, щоб переміщені діти та освітяни могли продовжити навчання та викладання. Також розробили інструменти для вчителів щодо надання послуг психічного здоров’я та психосоціальної підтримки, розширили доступ дітей та молоді до розвитку життєвих навичок, а також надали матеріали щодо того як залишатися в безпеці під час війни.

ЮНІСЕФ співпрацює з урядом та партнерами, щоб знайти нестандартні способи підтримки дітей. Сьогодні у понад 150 дитячих точках «Спільно» по всій країні діти різного віку можуть неформально навчатися, водночас цікаво проводити час.

«Освіта дає дітям набагато більше, ніж просто знання. Це своєрідний “рятувальний круг”. Школи дають дітям відчуття нормальності та надію. Що швидше діти зможуть повернутися до шкільного середовища, до звичного розпорядку дня, що швидше зможуть навчатися та спілкуватися з однокласниками та вчителями, то швидше вони відновляться, особливо найбільш вразливі. Освіта також може стати відправною точкою для надання інших критично важливих послуг, зокрема психосоціальної підтримки», — підкреслив Мурат Шахін.