Язичництво

Терміном язичництво у християнському богослов’ї, а частково і в історичній літературі визначаються дохристиянські та нехристиянські, головним чином політеїстичні релігії.

Язичництво — релігія людей того рівня розвитку,’ коли все специфічно людське прирівнюється до природного і сприймається як магічні випари, продукти цього природного. Людина — частина загального цілого, природи, космосу, її життя не можна відокремити від космосу. Людська спроможність упорядкувати космос привела до визначення семи координат світу, за якими можлива орієнтація у виборі сторін чи напрямків: верх — середина — низ — схід — південь — захід — північ. Наприклад, міфологічна модель світобудови використовує універсальний символ світового дерева.

Чим же була первісна релігія? “Нічим, як тільки почитанням природи, — писав І. Франко,— котре на тім полягало, що первісний чоловік наділяв цілу природу життям і чувствами, подібними до своїх власних… Релігією первісного чоловіка був анімізм (віра в загальне одушевлення) чи то в неясній формі фетишів (живих, шкодячих або помагаючих чоловікові предметів, амулетів і пр.), або в формах звірячих (зооморфізм) і людських (антропоморфізм) ”. У язичництві людина все сприймає як таке, що перебуває у живому взаємозв’язку й активній взаємодії.

На Русі особливо вшановувалися такі язичницькі боги: Лада — життєвий початок природи, втілення двох першоджерел Всесвіту — вогню й води в єдиній особі, мати Сонця; Див — яскраве небесне склепіння (небесний екватор); Сварог — зодіак (екліптика); Дана ( ля) ~ втілення води; Полель — втілення світла (Сіріус); Перун (грецький Гіперіон, зендський Пейрамун) — батько Сонця, Місяця и зорі (астральної тріади Русі), його образ на небі — сузір’я Стрілець; Волос (Тур) — сузір’я Тілець (Волосожар); Берегиня — прадерево Світу (галактика, Земля); астральна тріада Русі: Місяць (Дідух Коляда — Василь), Сонце (Сварожич — Ярило) Зоря (Венера — Іштар — асс., Астарта — фінік.). Доіндоєвропейські протослов’янські назви мали: Коза (Капелла); Плуг (Оріон) Хрест (Лебідь); Борона (Кассіопея); Віз (Велика Ведмедиця); Пасіка (Мала Ведмедиця) та ін.4

Давньоруський князь Володимир, прагнучи об’єднати племена спільною вірою, звелів зібрати усіх ідолів у спеціально визначеному місці. За літописними, літературними та фольклорними джерелами київський пантеон (лат. Pantheon — храм усім богам) виглядає так: 1) Дажбог, Хоре, Перун, Стрибог, Симаргл, Мокош («Повість минулих літ); 2) Волос, Лада, Купала, Коляда («Густинський літопис» і “Синопсис” Гізеля); 3) Сварог і Сварожич («Іпатіївський літопис»); 4) Берегиня, Плуг (інші літописи); 5) Див, Яр, Тур («Слово про Ігорів похід»); 6) Дана, Леля, Прія, Полель, Ярило, Місяць, Зоря, Баба (давньоруська література і фольклор).

Язичницькі боги виступали у різних іпостасях. Перун, наприклад, відомий як громовержець, змієборець, але йому властива і “світська” роль (його “двійником” називають Вія, що є слов’янським аналогом індійського Вайю). Як бог грози і плодоносного дощу він також був наділений життєдайними функціями чоловічого начала Символи Перуна — кінь, солярний та громовий знаки. Ще про Перуна відомо, що він був княжим, дружинним богом.

На особливу увагу заслуговують Род і Рожаниці. Від них безпосередньо залежали функції родючості та життєдайності. їх образи пов’язані з символікою зоряного неба, зірок. На думку відомого дослідника язичництва Б. Рибакова, культ Рода виник разом з культом Рожаниць задовго до появи дружинного культу Перуна. У період матріархату виникає образ Великої Богині, пізніше він трансформується в образ верхового бога — покровителя рільництва, примхливого і грізного повелителя дощу, хмар, блискавки, від якого залежить усе життя на землі. Цей бог мав відношення до всіх трьох ярусів світу, до всіх його сторін.

Б. Рибаков детально дослідив унікальну пам’ятку IX ст., відому під назвою Збруцького ідола, і виявив тут пантеон слов’янських божеств . Це чотиригранний вапняковий стовп, квадратний у перетині, заввишки 2 м 67 см. Верхня його частина оформлена у вигляді круглої шапки з хутряною опушкою. Під спільною шапкою— чотири людські обличчя, котрі завершують чотири пласкі грані ідола.

Чотириликий бог (під одною шапкою) дивиться “на всі чотири боки . Збруцький ідол вважається втіленням дохристиянських слов’янських уявлень про Всесвіт з його трьома світами: верхнім — небесним, середнім — земним, людським, і нижнім — світом предків, земних глибин.

Функціонально це виглядає так:

1. Небесна сфера: Дажбог — божество світла, сонця, податель благ, містичний прародитель руських людей (дажбожих онуків) — Перун — бог грози та блискавки, покровитель воїнів.

2. Земний простір: Мокош — “Мати врожаю”, господиня символічного рогу достатку, одна з двох рожаниць. Лада — друга рожаниця, покровителька весняної ярої вегетативної сили та шлюбів (вона зображена з кільцем у руці). Люди — біля підніжжя божества. На бічній грані біля жіночої постаті зображено дитину.

3. Підземний світ: Волос-Велес — доброзичливий бог землі, де упокоїлися предки, обережно тримає на своїх плечах площину земного простору з людьми на ній.

В уяві язичників світ був заселений богами, грізними і добрими, доброзичливими й не дуже. Мавка, чугайстер, лісовик, упирі, домовик, “той, що в скалі сидить”, водяник тощо — персонажі, з якими постійно “мав справу” наш предок. На них треба було зважати, приносити жертви, щоб задобрити, або навпаки, вміти себе охоронити, оберегти. Жертви приносили і в кумирнях, і в гаях, і в воді, і на кладовищах. Вигляд ці жертви мали різний. У наш час збереглося дуже багато залишків язичницьких обрядів, які поглинуті християнством, і ніхто на це не зважає. Вони сприймаються як свої. Чиї “свої”? Язичницькі? Християнські? Ні, просто народні.

Чудово описав давні народні звичаї Михайло Коцюбинський у “Тінях забутих предків”. “На святий вечір Іван був завжди в дивнім настрої. Наче переповнений чимсь таємничим і священним, він все робив поважно, неначе службу служив. Клав Палагні живий вогонь для вечері, стелив сіно на стіл та під столом і з повного вірою рикав при тім, як корова, блеяв вівцею та ржав конем, аби велася худоба. Обкурював ладаном хату й кошари, щоб одігнати звіра та відьом, а коли червона од метушні Палагна серед курива того ознаймляла нарешті, що готові усі дванадцять страв, він, перше ніж засісти за стіл, ніс тайну вечерю худобі. Вона першою мусила скуштувати голубці, сливи, біб та логазу, які так старанно готувала для нього Палагна. Але се було не все. Ще годилося закликать на тайну вечерю усі ворожі сили, перед якими берігся через ціле життя. Брав в одну руку зі стравою миску, а в другу сокиру і виходив надвір. Зелені гори, убравшись у білі гуглі, прислухались чуйно, як дзвеніло на небі золото зір, мороз блискав срібним мечем, потинаючи згуки в повітрі, а Іван простягав руку у сю скуту зимою безлюдність і кликав на тайну вечерю до себе всіх чорнокнижників, мольфарів, планетників всяких, вовків лісових та ведмедів. Він кликав бурю, щоб була ласкава прийти до нього на ситі страви, на палені горілки, на вечерю святу, — але вони не були ласкаві і ніхто не приходив, хоч Іван спрошував тричі. Тоді він заклинав їх, щоб не з’являлись ніколи,— і легко зітхав”6

Іноді ці жертви сприймалися як рівноцінний .обмін з природою, з космосом. Це добре видно з аналізу календарних свят, адже ці свята (у розумінні язичника) — не що інше, як задана космосом схема поведінки.

У циклічності космічного процесу беруть участь вегетативні сили природи і солярна сила, символізована вогнем. Найвищу активність добрих і злих сил природи пов’язували з чотирма часовими точками річного циклу: весняним й осіннім рівноденням, літнім і зимовим сонцестоянням. Перемога добрих сил заздалегідь передбачалась, але люди повинні були допомогти їй здійснитися. В язичницькому світосприйнятті виконання впродовж року обрядових магічних дій забезпечувало родючість землі, здоров’я худоби, благополуччя сім’ї і передусім перемогу космічних сил світла.

Про давні поховальні обряди нашого народу свідчать арабські джерела IX ст., розкопки українських могил IX-X ст., зокрема Чорної могили у Чернігові . Еволюція поховального обряду відображає зміни уявлень давніх слов’ян про потойбічний світ . Існувало повір’я, що життя не закінчується зі смертю, і покійники можуть з’являтися серед людей. Тому померлого споряджали на “той світ” дбайливо, щоб йому “всього вистачало” і він “не шкодив” після смерті. Спочатку померлих закопували в могилі у скорченому вигляді, що За формою нагадував ембріон — так відбувалася підготовка до другого народження на землі, до перевтілення в якусь живу істоту. Згодом практикується кремація, спалення мерців. Тривалий час інгумація (поховання в землі) та кремація співіснують. Ритуал кремації відповідав соціальному стану померлого. Вважалося, що небіжчик після смерті продовжує те життя, яке мав на землі. В могили простих людей, окрім посуду з їжею та напоями, клали знаряддя праці сокири, серпи, мотики, ножі, за допомогою яких вони могли забезпечити своє “існування на тому світі”. Коли помирав багатий та знатний чоловік, разом з ним спалювали жінку (або якусь дівчину, але не рабиню), слугу, а також різні коштовні речі, зброю тощо.

Звідси зрозуміло, якою була ціннісна установка: накопичити у земному житті більше багатств, що разом з померлим підуть на “той світ” (або закопаними в землю, або спаленими на багатті) і забезпечать йому кращу долю.

Язичницькі уявлення про потойбічний світ вимагали від слов’янина мужності, стійкості, самопожертви, бо зрадника та порушника присяги чекало вічне рабство після смерті. Язичницькі жреці проповідували: ті, хто на землі потрапив у рабство або в особисту залежність, на тому світі” будуть у такому ж стані. У зв’язку з цим рус-язичник вибирав смерть, якщо виникала дилема: продовжити своє життя на землі рабом або залежним і так визначити свою долю у потойбічному світі, чи звести рахунки з цим світом і “піти туди” людиною вільною.

З появою соціальної диференціації неминуче відбувалася поляризація культу небожителів. В оселях простого люду посилювався культ предків, “дідів”. Сільський волхв повинен був знати всі обряди, заговори, ритуальні пісні, цілющі властивості трав, вміти обчисляти календарні строки всіх магічних дій, щоб вплинути на врожай та людську долю. За сумою знань він повинен би наближатися до сучасного професора етнографії; але етнограф мусить довго вишукувати напівзабуті пережитки, а давній чаклун, очевидно, одержував добрі знання від своїх учителів-попередників.

Серед знаті були спеціальні люди, які розробляли й удосконалювали систему загальних обрядів, створювали тексти молебнів та співу, передавали зафіксовані традицією форми звертання до богів та заклинання ворожих людині сил. Ймовірно, кожен язичницький храм мав постійного жерця і служителя, щоб підтримувати незгасний вогонь (як у храмі Перуна), відбирати тварин для жертвоприношень, організовувати молебні тощо. Виняткова роль — належала волхвам-чаклунам у створенні різноманітного обрядового фольклору. Язичницькі жерці належали до безпосереднього оточення князя й брали участь у важливих державних справах.

Язичництво відобразило найважливіші сторони господарської, соціальної, духовної сфери давніх суспільств та їх природного оточення. В язичництві чітко виражені ознаки релігійного комплексу: віровчення, ідеї, уявлення, почуття, емоції, переживання, відносини з богами та іншими силами, різноманітна культова діяльність.

У системі цінностей слов’янського язичництва відбилося прадавнє розуміння всезагального універсального закону Всесвіту. Язичництво витіснили офіційні монотеїстичні релігії, на Русі — християнство. В умовах формування на Русі класового феодального суспільства язичництво переживало кризу, воно вже не могло задовольняти нові соціальні потреби.

Язичництво. Що таке язичництво та хто такі язичники?

Язичництво — первісна релігія східних слов’ян, сутність якої полягала в обожненні сил природи й культі предків.

Єдиним найвищим богом «громовиком», був Перун. Уособленням неба взагалі був Сварог. Інші вищі боги вважалися його синами — Сварожичами: сонце і вогонь — Дажбог і Хоре, Велес — «скотій бог». У волинян найвищим богом вважався ще Святовит — Триглав. Імена цих богів дійшли до нас із фольклору — народних казок і пісень, сутність яких зводиться до боротьби світлих сил природи з темними: родючості з неродючістю (безплідністю), літа із зимою, життя зі смертю.

Східні слов’яни (русини) уявляли собі весь кругообіг пір року як безперервну боротьбу й чергування перемог світлих і темних сил природи. Висхідним пунктом цього кругообігу є новий рік — народження нового сонця (Ярила); відзначали також початок весни й літнє сонцестояння (Купала). Із цими уявленнями тісно пов’язані уявлення про потойбічне життя й культ предків. Вважалося, що душі померлих перебувають у країні, де знаходиться сонце. В цю країну померлого потрібно споряджати, що й виявлялося в належному обряді поховання. Якщо ж належного обряду не здійснено, душа небіжчика нібито приречена на вічне поневіряння (напр., душі дівчатутоплениць — русалки, мавки). Щоб полегшити померлому шлях до країни вічного спочину, вдавалися до обряду спалення: вогонь очищав душу, відокремлював її від тіла. Душі предків ставали домашніми богами, охоронцями домашнього вогнища, сім’ї й роду (Род, Чур, Діддомовик).

У слов’ян не було вироблено чітких форм культу, не було громадських кумирів, храмів, жерців. Жертви родовим і небесним богам приносили старійшини родових громад. Лише під впливом варягів почали споруджувати або зображати бовванців (ідолів). Князь Володимир уперше поставив у Києві над Дніпром ідоли Перуна, Хора й Дажбога. Є згадки, що Володимир побудував і перший храм, у якому приносили жертви богам.

Із запровадженням християнства язичницький культ на Русі занепадає, хоч християнство ще тривалий час не могло витіснити залишки язичницьких вірувань. Деякі язичницькі обряди були об’єднані з християнськими святами (свято Різдва Христового з Колядою. Воскресіння з Великоднем та ін.).

• Історія Держави І Права України: Заруба В.М
• Історія України: Заруба В.М., Васковський Р.Ю.
• Дистанційний Курс Історія України: Г.Г.Кривчик, С.
• Актуальні Проблеми Історії України: Курс Лекцій
• Нариси З Історії України: Василь ВЕРИГА
• Історія України Від Найдавніших Часів I До XXI: Л.І. Кормич В.В. Багацький
• Конспект Лекцій З Історія України: Гавриленко І
• Козацька еліта Гетьманщини
• Історія України: Мельнік
• Проблеми вивчення української революції 1917-1921рр
• Українська національна революція
• Політичний рух: Бобіна

Язичництво – що це таке і хто такі язичники

Князь Володимир Святославич, прагнучи підвищити політичне значення Русі та обґрунтувати об’єднання держави під владою київських князів, здійснив реформу язичництва в 980 році, а після виступів проти неї прийняв державною релігією християнство. Язичництво – це термін, який використовується у християнстві для визначення неавраамічних релігій. У більш широкому та сучасному розумінні, язичництвом заведено називати будь-якіполітеїстичні або нетрадиційні релігії, які знаходяться за межами християнства, юдаїзму,індуїзму та буддизму. В презентації ви знайдете коротко описаний текст про язичництво.

Язичництво – що це таке і хто такі язичники. Підготувала Кирієнко Маргарита

Язичництво – це термін, який використовується у християнстві для визначення неавраамічних релігій. У більш широкому та сучасному розумінні, язичництвом заведено називати будь-які політеїстичні або нетрадиційні релігії, які знаходяться за межами християнства, юдаїзму, індуїзму та буддизму. Простими словами, Язичництво – це віра в одну з численних древніх релігій, засновану на поклонінні різним богам або надприродних істот, які не належать до Християнства, Ісламу або Юдаїзму. Таким чином, до язичництва можна зарахувати: друїдизм, шаманізм, анімізм, різні слов’янські, європейські та азіатські духовні практики або вірування. Загалом, все що не є традиційною релігією, з точки зору християнства, є язичництвом.

Суть та культура язичництва. Говорячи про суть язичництва як такого, досить складно охарактеризувати або описати всі аспекти властиві даним віруванням. Більшою мірою, це пов’язано з тим, що так званих «язичницьких» вірувань, традицій та філософських течій існує величезна кількість, і всі вони мають свої власні особливості. Проте, базуючись на найпоширеніших язичницьких течіях, можна змалювати загальну концепцію. Отже, до основних характеристик або суті язичництва можна віднести: Політеїзм;Шанування природи;Магія та магічні ритуали. А тепер про це, більш детально…

Політеїзм. Оскільки більшість язичницьких вірувань беруть свій початок в дуже давні часи, ще до створення концепції «Єдиного Бога», то і божеств, яким поклоняються язичники може бути багато. У якості близького до нас прикладу, можна взяти вірування слов’янських язичників. В їх релігійному уявленні існували такі боги як: Перун (головний бог і бог-громовержець), Даждьбог, Сварог, Стрибог, Велес та інші. У підсумку, можна сказати, що більшість язичницьких релігій практикують так зване «багатобожжя» або віру у безліч надприродних істот. Також слід зробити один дуже важливий акцент на тому, що язичництво, як таке, допускає плюралізм та різноманітність думок. Це означає, що інші народи, як правило, досить спокійно ставляться до того, що у прихильників інших релігій є свої боги. На відміну від традиційних релігій, в язичництві немає заперечення існування інших, чужих божеств.

Шанування природи. Ще одним загальним для більшості язичницьких практик, є шанування природи. Наприклад, дуже важливими та шанованими місцями можуть бути ліси, гори, озера або річки. Як правило, ці об’єкти тісно пов’язані безпосередньо з божествами або їх діями. Крім цього, в язичництві великі акценти робляться на пори року, а саме на їх змінюваність. У ці періоди відбуваються різні свята, що супроводжуються різними ритуалами. Особливим шануванням користується земля, або як її ще називають «Мати Земля». Багато язичників бачать саму Землю, як священну. Наприклад, в Древній Греції, саме Землі завжди жертвувався перший келих виготовленого вина.

Магія та магічні ритуали. Хоч язичництво в більшості своїй і позбавлене будь-яких обов’язкових догматів, канонічних та «істинних» писань, все ж йому притаманна безліч різних ритуалів та церемоній. У свою чергу, подібні ритуали, є своєрідними магічними актами, які покликані умилостивити богів або подякувати їм. Деякі з них, мають відлякувати злих духів або відводити нещастя. Таким чином, можна сказати, що наявність магічної складової, є основоположним фактором в концепції язичницьких вірувань.

Факти про язичництво. Язичники не вірять в християнську концепцію Бога, але саме християнська міфологія запозичила значну частину ідей з язичницьких вірувань. Язичники не вірять в диявола або сатану. Ця концепція виникла з християнством. Язичники не сатаністи. Сатанізм походить з християнства. Це не має нічого спільного з язичницькими міфологіями, які передували християнству. Язичники не приносять у жертву людей або тварин. У стародавні часи, всі релігії, включаючи християнство, здійснювали обряди жертвоприношення. Сьогоднішні язичники залишили цю частину своєї системи древніх переконань у минулому. Багато свят походять з язичництва. Наприклад: Різдво, Великдень та Хелловін. Язичники не ненавидять Ісуса, але вони не поклоняються йому. Більшість думає, що він був хорошою людиною, яка намагалася зробити світ кращим. Але, язичники не вважають його богом. Для язичників, магія та заклинання – це акти цілеспрямованої молитви з чітким наміром.

У підсумку, можна сказати лише те, що язичництво, це дуже давня система вірувань, яка внесла свій внесок як у формування «основних» релігійних течій, так і в культуру різних націй в цілому. У певному сенсі, саме в язичництві, в традиціях та ритуалах, зберігаються багато ключових чинників, які сформували народи такими, якими вони є на даний момент. І навіть тільки з історичної точки зору, дані системи вірувань, являють собою величезну цінність, як для певних народів, так і для всього людства в цілому.

Дякую за увагу! Мирного дня!)