Уявні недуги невиліковні: що таке іпохондрія, причини виникнення і як це перемогти

Вже понад рік світ перебуває в стані неврозу. Тривога наростає з кожним днем, бо пандемія коронавірусу порушила наш звичний уклад життя. Страх поєднується з невпевненістю, а комбінація неспокою та одночасне розповсюдження COVID-19 нагнітає паніку.

Паніка через пандемію посилила вже наявні проблеми з психічним здоров’ям, наприклад, депресію чи обсесивно-компульсивний розлад. Але для когось проблеми зі сном, нездатність сфокусуватися та іпохондрія стали зовсім новим досвідом.

Сон розуму народжує чудовиськ: що таке іпохондрія

Іпохондрія (грец. Ὑπο – “під”, χονδρός – “хрящ”, “реберний хрящ”) або іпохондричний розлад – стан людини, що виявляється в постійному неспокою з приводу можливості захворіти однією або кількома хворобами, скаргах або заклопотаності своїм фізичним здоров’ям, сприйнятті своїх звичайних почуттів як ненормальних і неприємних. Одним словом, це невроз. Історично склалося, що зазначеного роду стан виникає через наявність хворобливого джерела в підреберній області — в античності вважалося, що між шлунком і передньою грудною кліткою людини знаходиться “вмістилище страхів”.

У деяких людей, навіть у дітей і підлітків страх захворіти настільки сильний, що їм стає важко впоратися з повсякденним життям — навіть будучи фізично здоровими. Часом навіть результати медичних досліджень не можуть переконати їх у тому, що все гаразд і причин для хвилювання насправді немає. У таких випадках можуть виникати панічні атаки, манія придумувати собі хвороби, постійний страх чи переконання, що у людини є серйозна недіагностована медична хвороба. Людині постійно здається, що вона хвора.

Психологія іпохондрика передбачає не просто те, що людина непокоїться можливістю захворіти, а впевненість в тому, що вона уже серйозно хвора і навряд чи хтось зможе їй допомогти. Часом людей з тривожністю про здоров’я можуть не сприймати серйозно, хоча вони не є симулянтами і не намагаються привернути в такий спосіб увагу.

Люди, які живуть з тривогою про власне здоров’я, як правило, дуже добре обізнані з тілесними відчуттями, на які більшість людей не зважає. Наприклад, розлад шлунка стає ознакою виразки, а головний біль може означати тільки пухлину головного мозку. Стрес, який супроводжує це занепокоєння, лише загострює ці симптоми.

Уявні хворі: симптоми іпохондрії

У нашому світі прогресу медицини, в часи Інтернету і доступності інформації, в століття, коли наука досягла неймовірних “глибин” в дослідженні всього, що пов’язано з людським організмом, як не парадоксально, людина все більше і більше стикається з важкою проблемою, коли велика кількість медичної інформації, велика кількість фахівців, велика кількість різних засобів і способів лікування не тільки не сприяють ефективності рішення її проблем, пов’язаних зі здоров’ям, а всіляким чином підживлюють її тривогу.

Основні симптоми іпохондрії:

• Будь-яке нездужання здається ознакою серйозної хвороби.
• Ви намагаєтеся поставити собі діагноз за допомогою Інтернету.
• Ви ходите до лікаря частіше, ніж потрібно.
• Навпаки, всіляко уникаєте лікарів, тому що вони “не бачать” вашу “хворобу”.
• Вас дуже хвилюють питання гігієни (маніакальний страх перед мікробами і нескінченна дезінфекція).
• Ви боїтеся контакту з застудженими людьми, навіть якщо у людини лише нежить.
• У вас величезна аптечка для подорожей: довгі списки включають все, від рідкісних антибіотиків до перев’язувальних матеріалів на випадок травми.
• Ви б хотіли видалити апендикс для профілактики.

Непозбувна бентега: причини виникнення іпохондрії

Іпохондрію закономірно зараховують до розладів психіки, так як в переважній більшості випадків у пацієнта не виявляється об’єктивних симптомів, які він собі приписує. Деякі медичні дослідження стверджують, що цим порушенням тією чи тією мірою страждають до 14% всіх пацієнтів, які звертаються в поліклініки загального профілю.

Виділяють три форми захворювання:

нав’язлива — найлегше піддається лікуванню, виникає під дією сильного переживання або травматичного враження;

надцінна — з тяжким перебігом хвороби, частими медичними обстеженнями, спробами самолікування, які призводять до загального погіршення стану;

маячна — найбільш важка форму розладу, для якої характерні патологічні, позбавлені логіки умовиводи, причому хворий може бути небезпечний для себе або оточення.

Пацієнтів із маячною формою негайно після встановлення діагнозу поміщають в стаціонар. Інші форми захворювання лікують амбулаторно.

Причини виникнення іпохондрії

• Риси характеру і властивості особистості. Сюди зараховують високу вразливість, тривожність, недовірливість, властиві людям з певним складом характеру.
• Захворювання, перенесені в дитячому віці. Люди, яким в ранньому дитинстві довелося тривалий час лікуватися, набагато частіше схильні проявляти гіпертрофовану увагу до свого здоров’я і самопочуття. До аналогічних результатів призводить підвищене занепокоєння батьків за здоров’я дитини.
• Стреси, депресії, травматичні переживання. У деяких випадках захворювання виникає на тлі емоційного і психічного виснаження, що призводить до уразливості психіки.
• Патологічно сильний страх смерті.
• Шизофренія.

Сьомий гріх: як позбутися іпохондрії

Коли в християнському світі формувалося поняття про зневіру, сум, депресію як про смертний гріх, ніяких дієвих способів допомогти людям в пригніченому стані, які дає сучасна психо- і фармакотерапія, не було. Єдиним способом витягти людину з депресії було активізувати її внутрішні ресурси, надихнути на продовження життя і подолання труднощів. А це завдання непросте, як тоді, так і зараз.

Скористайтеся правилом PEAC, запропонованим Американським спільнотою психотерапевтів для боротьби з тугою:

“P” — “Pleasure” — “Задоволення”. Випробовуйте задоволення від життя. Не вдається? Змініть умови або вдавайте, що щасливі. За належного тренування ви побачите, що вдавання переросло в реальність.

“E” — “Exercises” — “Фізичні вправи”. Це обов’язкова умова позбавлення від іпохондрії. Вченими Стенфордського університету доведено, що тільки для підтримки фізичного здоров’я людському організму необхідно близько 4 годин фізичного навантаження в день! Почніть з 15 хвилин — щодня. І не забувайте про контрастний душ після занять.

“A” — “Attainment” — “Досягнення“. Пам’ятайте головне: у захопленої людини немає часу на те, щоб хворіти або на щось скаржитися. Так, в процесі реалізації цілей будуть як успіхи, так і поразки. Не акцентуйте увагу на невдачах — забудьте про них, а ось досягненнями і позитивними результатами ви можете поділитися з близькими і родичами;

“C” — “Communication” — “Спілкування”. Симптоми іпохондрії часто провокують пацієнтів обмежувати свої контакти із зовнішнім світом. Страх заразитися якою-небудь хворобою або опинитися в потрібний момент без ліків поступово призводить до повної або часткової соціальної ізоляції. Щоб запобігти цьому, необхідно знайти сильний стимул для того, щоб якомога частіше контактувати із зовнішнім світом.

Правила життя з іпохондриком

Іпохондрики створюють навколо себе атмосферу безвиході і туги. Роблять вони це не зі зла – їм дійсно необхідна допомога. Однак не варто підтримувати бажання іпохондрика обійти якомога більше фахівців і пройти всі мислимі обстеження. Бажано знайти одного хорошого лікаря, до якого іпохондрик буде регулярно ходити. Консультація психотерапевта також важлива.

• Не намагайтеся довести, що він здоровий. Іпохондрик ретельно вивчив свою “хворобу”, тому логікою вам не вдасться його переконати.
• Не звинувачуйте і не насміхайтеся – людина щиро впевнена в своєму нездужанні. Те, що її не приймають серйозно, тільки погіршить ситуацію – іпохондрик почуватиметься самотнім і незрозумілим.
• Не давайте рекомендацій і порад, поки людина сама вас про це не попросить.
• Іноді вислухайте іпохондрика – це дасть йому відчуття, що він не самотній.
• Головне завдання – намагатися не піддаватися на провокації іпохондрика, радіти життю і зберігати почуття гумору.

Вікторія Надикто. Системна сімейна психологиня. Членкиня УСП (Українська спілка психотерапевтів), nadykto_viktoriia

У наших базових налаштуваннях прошито три реакції на небезпеку, яку ми сприймаємо як загрозу для життя: втекти, битися, завмерти. Кожному з нас природою видана тільки одна форма реакції.

Що ми спостерігаємо зараз? Ситуація, яка рік транслюється як загрозлива для життя, вступає в суперечку з нашими природними захистами. Ми не можемо втекти з ситуації, тому що нас то “відкривають”, то “закривають”. Ми не можемо битися, тому що не бачимо реального нападника. І навіть ті, хто завмирає, не можуть залишатися в цьому стані надовго без загрози для свого психічного і фізичного стану.

В результаті зовнішня напруженість зростає, а наші природні захисту ми змушені “відключити”. Чи треба дивуватися тому, що все частіше у людей діагностуються тривожні розлади (зокрема іпохондрія), а також пригнічений стан.

Чим можна і потрібно дати собі раду? У разі тривоги ми схильні йти в свої страшні фантазії. Тому корисно: а) повертатися в реальність, б) повертатися в тіло. Щоб повернутися в реальність, дайте собі відповідь на запитання: що ви бачите, що чуєте, що фізично відчуваєте. Це допоможе з найстрашніших картинок в голові повернуться в реальність, де тепло, світло, на столі горнятко чаю.

Через прогулянки, дихальну гімнастику, катання на санках повертайтеся в тіло.

І, звичайно, якщо прості методи не підходять, тривога заважає жити, то краще звернутися по професійну допомогу.

Коли вигадані хвороби викликають справжні страждання

Як пояснити пацієнту, що параліч, сліпота або судоми, від яких він насправді страждає, – це лише плід його фантазії? Як розповідає доктор Сюзанна О’Салліван, наші думки та емоції можуть сильно впливати на організм – не менше, ніж важкі фізичні хвороби.

Незабаром після закінчення медичного коледжу в Дубліні Сюзанна О’Салліван познайомилась з пацієнткою на ім’я Івонна, чия загадкова хвороба, здавалося, не мала жодного відношення до фаху лікарки.

Одного разу на роботі Івонна розкладала продукти в холодильнику супермаркету, коли колега випадково попав їй в обличчя розпилювачем для миття скла.

Жінка спробувала промити очі, пішла додому і лягла спати раніше, сподіваючися, що вранці печіння зникне. Але коли прокинулась, її зір погіршився: усе навколо виглядало розмитим, і жінка навіть не могла роздивитись час на ручному годиннику. Через добу вона вже не могла відрізнити дня від ночі.

Тим не менш, після шести місяців медичних досліджень лікарі так і не знайшли жодних проблем із очима Івонни. Врешті-решт її направили до неврологічного відділення, де працювала Сюзанна О’Салліван.

Під час обстеження погляд Івонни переміщався із чоловіка на лікарів, а коли консультант підніс офтальмоскоп близько до її очей, вона змигнула. Здавалося, її очі реагують на навколишній світ цілком нормально, але пацієнтка і далі стверджувала, що її оточує абсолютна темрява.

Колеги О’Салліван вважали, що Івонна прикидається, можливо, щоб відсудити компенсацію. “Вона не отримає Оскара за цей виступ”, – пробурмотів один із них, коли Івонна вийшла з кабінету.

Пацієнтам часто важко усвідоміти, як фізичний біль може походити з мозку

Втім, доктор О’Салліван сумнівалась. “Мені сподобалась Івонна. Мені було шкода її. Але я була впевнена, що вона не сліпа”, – пише Сюзанна О’Салліван у книжці “Все у вашому мозку”, яку недавно висунули на британську премію Wellcome Book Prize.

Тепер вона розуміє такі стани краще. У Лондонській королівській лікарні вона стала експертом із “психосоматичних” хвороб.

Доктор лікує людей, які мають параліч нижньої частини тіла, надзвичайно сильні судоми пальців чи не можуть спорожнити сечовий міхур без медичного катетера. Втім, медичні обстеження не виявляють жодної фізіологічної причини цих хвороб, припускаючи, що вони виникають в мозку, а не тілі хворого.

Враховуючи це, можна припустити, що Івонна справді не усвідомлювала, що вона бачила. Її підсвідомість дивним чином блокувала інформацію, перш ніж жінка встигала сприйняти її.

Прагнучи дізнатися більше, я поговорив із О’Салліван про її кар’єру та книгу, в якій вона докладно описує ці дивні медичні випадки.

Хоча Сюзанна О’Салліван зустрічала таких пацієнтів, як Івонна, від самого початку кар’єри, її справжній інтерес до подібних симптомів прокинувся, коли вона почала спеціалізуватися на епілепсії.

Пацієнти часто приходили до неї зі скаргами на виснажливі напади, які змушували їх безпорадно корчитися на підлозі, молотити руками і ногами, але неврологічні аналізи не виявляли у них мозкової діяльності, характерної для епілепсії. Їхні напади мали цілком “психічну” природу.

“Я дізналася, що про такі проблеми ніхто не говорить, попри те, що вони поширені. Їм не приділяють уваги в медичних журналах чи на конференціях, – зазначає лікарка. – Цю проблему просто ігнорують”.

Оскільки такі медичні випадки, як правило, замовчують, вони оточені ореолом ганьби. Більшість пацієнтів, почувши діагноз, ображаються. “Їхня перша реакція: “Ви думаєте, що я прикидаюся?” або “Ви думаєте, що я міг би це припинити?” – розповідає О’Салліван.

Лікування у невролога дало результат, і зір Івонни почав відновлюватись

“Існує думка, що в цих симптомах є певний ступінь свідомої волі”, – додає фахівець.

Якщо вам важко повірити в ці історії, згадайте, як потужно можуть впливати емоції на наше фізичне самопочуття, нагадує О’Салліван. Коли ми плачемо, чи сміємося, чи тремтимо від гніву, коли нам сумно так, що ми не можемо піднятися з ліжка, коли ми відчуваємо нудоту, слухаючи історію про харчове отруєння друга, – в усіх цих випадках ідеться про психосоматичні явища.

Насправді до 30% людей, які звертаються до сімейного лікаря або терапевта (і майже 50% жінок, які приходять до гінеколога), відчувають симптоми, які не можна пояснити фізіологічними причинами і які, вочевидь, мають психосоматичне походження.

Різниця лише в тому, що для більшості з нас неприємні відчуття згодом проходять і ми повертаємось до звичайного життя, тоді як у пацієнтів О’Салліван ці симптоми хронічні, вони можуть тривати місяці, роки чи навіть усе життя і суттєво погіршувати його якість.

Сюзанна О’Салліван наголошує, що психологічне походження симптомів не робить сліпоту, втому, судоми або параліч менш виснажливими. “Це пацієнти зі справжньою інвалідністю. Можливо, навіть більшою, ніж ті, хто страждає від фізичної хвороби”, – каже вона.

Лікарка розповідає про іншу свою пацієнтку – Каміллу – адвоката з Лондона, якій поставили діагноз епілепсія, перш ніж О’Салліван вдалося довести, що її симптоми мають психогенну природу.

Камілла описувала, наскільки принизливими були напади судом. Люди намагалися зупинити конвульсії, сідаючи на неї зверху і стримуючи її руки та ноги, вони вкладали їй пальця в рот, щоб жінка не задихнулась.

Один чоловік колись нахилився над нею і запитав, чи все добре, а потім вкрав її мобільний телефон. “Але ви знаєте, що відбувається постійно? Люди знімають мене на відео, а потім ідуть, сміючись”, – поскаржилась Камілла лікарці.

Що більше ви дізнаєтеся про цих пацієнтів, то важче повірити, що хтось свідомо пішов би на таке приниження.

Тим не менш, симулянти О’Салліван також зустрічалися. Наприклад, Джудіт, яка стверджувала, що страждає від епілептичних нападів після хіміотерапії, яку вона проходила під час лікування лейкемії кілька років тому.

Сподіваючись дізнатися правду, Сюзанна О’Салліван помістила пацієнтку в лікарняну палату, обладнану відеокамерою.

Цілком очікувано о дев’ятій вечора медсестра знайшла Джудіт на підлозі без свідомості. Її падіння було настільки сильним, що вона, вочевидь, зламала руку. Втім, коли О’Салліван переглянула відео, з’ясувалося, що жодного нападу не було взагалі.

Ми часто недооцінюємо вплив мозку на наш організм

Джудіт чотири рази вдарила рукою об стіну, а потім акуратно лягла на підлогу, скинувши на підлогу тарілку, щоби привернути увагу. А її медичні документи показали, що і на лейкемію Джудіт ніколи не страждала.

Хоча симулянти і викликають недовіру до таких пацієнтів, як Камілла або Івонна, доктор О’Салліван все одно співчуває цим людям. Зрештою, як сильно має страждати людина, щоби симулювати важку хворобу? Навіть якщо Джудіт не мала лейкемії, можливо, вона була свідком страждань іншої людини, і її психіка таким чином намагалася впоратися з цим досвідом. “Вигадані хвороби є одними з найсерйозніших порушень, про які я знаю”, – каже спеціаліст.

Існує дуже мало досліджень про те, як лікувати психосоматичні захворювання. Сюзанна О’Салліван радить своїм пацієнтам звернутися до психіатра або когнітивно-поведінкового терапевта (КПТ), які могли би знайти психологічну травму або стрес, що спричинили хворобу.

Лікування інколи має успіх.

Не всі випадки можна звести до певної події, але Камілла зрозуміла, що її напади, можливо, були пов’язані зі смертю її маленького сина, і усвідомлення цього стало початком одужання.

Причиною недуги Івонни стало надмірне навантаження, коли вона намагалася поєднати стресову роботу із вихованням дітей та сімейним життям із владним чоловіком. Коли вона навчилася справлятися з цими проблеми, її зір почав повільно повертатися.

Пацієнтам із паралічем або м’язовими спазмами добре допомагає фізіотерапія. “Вони повинні знову навчитися користуватися ногами, – розповідає О’Салліван. Часто це дуже важка боротьба, особливо з нападами, і рецидиви – поширене явище. – Ми повинні постійно підтримувати їх і вселяти їм упевненість”.

Найбільше Сюзанну О’Салліван турбують помилкові діагнози, які часто ставлять лікарі, ігноруючи психологічне походження симптомів і призначаючи серйозні медикаменти чи навіть оперативне втручання. Лікарі бояться пропустити серйозну фізичну причину захворювання, хоча шкода однаково велика в обох випадках.

“Люди, яким діагностували епілепсію, приймали токсичні ліки по кілька років, перш ніж усвідомлювали, що така терапія не ефективна”, – каже фахівець.

Ігнорування психологічного походження симптомів лише утривалює страждання пацієнтів

За цей час хвороба вже стала частиною їхнього життя – люди розповіли про неї своїм друзям, родині та роботодавцю, і тому прийняти новий діагноз їм стало важче.

“Ви починаєте вірити у хворобу через свої переконання та впевненість вашого лікаря, – пояснює О’Салліван. – Ви отримуєте непотрібне лікування хвороби, якої у вас немає, і не отримуєте того, що насправді могло би позбавити вас страждань – допомогу когнітивно-поведінкового терапевта, фізіотерапевтом або психіатра”.

Зустріч з Івонною на початку кар’єри надихнула лікарку привернути увагу до психосоматичних захворювань і включити їх у програму навчання медиків на самих ранніх етапах.

“Про такі хвороби мають розповідати в медичному коледжі, – впевнена вона. – Я зустрічала таких пацієнтів тисячі разів, але мені ніколи не розповідали, як їм допомагати”.

Зараз вона сподівається, що принаймні її книга зможе порушити це питання і стимулювати дискусію в науковому світі. А тим часом вона з’ясувала, що деякі її пацієнти починають миритися зі своїм діагнозом і менше бояться ганьби, пов’язаної з ним.

“Я дуже сподіваюсь, що ця проблема приверне увагу і що люди припинять соромитися свого стану”, – підсумовує О’Салліван.

Прочитати оригінал цієї статті англійською мовою ви можете на сайті BBC Future.