Договори

Договір – це угода двох або більше суб’єктів права, спрямована на встановлення, зміну, припинення, призупинення, поновлення тощо прав і обов’язків.

Цивільно-правовий договір це угода двох або більше учасників цивільних відносин, спрямована на встановлення, зміну, припинення, призупинення, поновлення тощо цивільних прав і обов’язків.

Значення договору як форми цивільного законодавства має визначатися відповідно до загальних тенденцій підвищення ролі вільного волевиявлення суб’єктів цивільних відносин.

Зокрема, ЦК розрізняє укладення договорів, взагалі не передбачених актами цивільного законодавства, і договорів, які передбачені такими актами.

Що стосується договорів, взагалі не передбачених актами цивільного законодавства, то тут важливим є те, що допускається вчинення будь-якого договору, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. При цьому не має значення, чи згадується взагалі такий договір у законодавстві, чи ні: головне, щоб його положення відповідали засадам цивільного законодавства, зокрема, тим, що вказані у ст. З ЦК.

Отже, якщо договір не згадується у актах цивільного законодавства взагалі, то особи мають право врегулювати свої відносини на власний розсуд.

У таких випадках має місце подолання прогалин у законодавстві і договір виступає як форма (джерело) цивільного права. Наприклад, норми права можуть встановлюватися корпоративним договором, яким визначаються правила поведінки членів відповідної корпорації, а також осіб, котрі вступають з цією корпорацією у цивільні відносини.

Якщо договір згадується у актах законодавства, але регламентований ними недостатньо детально, то сторони можуть врегулювати ті свої відносини, які не врегульовані цими актами. Фактично тут також має місце подолання прогалин у законодавстві, а звідси робиться висновок про те, що окремі умови такого договору можуть створювати норми цивільного права.

Частина 3 ст. 6 ЦК визначає співвідношення між актами цивільного законодавства і договором. Допустимість конкуренції між ними випливає з того, що вказана норма передбачає ситуацію, коли сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на свій розсуд. Отже, особам надається право вибору: використати вже існуючі норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на свій розсуд.

Разом з тим варто звернути увагу на те, що хоча загальним правилом передбачене право суб’єктів договору відступити від положень актів цивільного законодавства, але з нього існують винятки, зокрема: а) відступ від положення акту цивільного законодавства прямо заборонений таким актом; б) обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту; в) обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з самої суті відносин між сторонами (наприклад, у договорі дарування не можна передбачити плату за подарунок, оскільки дарування за своєю суттю є безоплатним).

Звичаї

Звичай як форма цивільного права (цивільного законодавства) визнається у більшості правових систем, і, насамперед, системах приватного права. Разом з тим якщо ЦК 1963 р. містив лише згадку про деякі види звичаїв: “правила соціалістичного співжиття”, “моральні принципи суспільства, яке будує комунізм” (ст. 5), то ЦК 2003 р. дає поняття звичаю, визначаючи його як правило поведінки, котре не встановлене актами цивільного законодавства (хоча і може бути зафіксоване у відповідному документі), але є усталеним у певній сфері цивільних відносин.

Залежно від характеру правового звичаю можна виокремити декілька його видів: міжнародні звичаї; звичаї внутрішньодержавні; звичаї, що ґрунтуються на звичаєвому праві; судовий звичай; звичаї ділового обігу (обороту) та ін.

Деякі зі звичаїв фіксуються у відповідному документі (наприклад, звичаї розподілу загальної аварії кодифіковані у Йорк-Антверпенських правилах, а також закріплені у Кодексі торгового мореплавства (КТМ) України; деякі судові звичаї зафіксовані у постановах Пленуму Верховного Суду України). Але інші звичаї у документах не фіксуються, а мають характер правових аксіом, що звичайно беруться до уваги учасниками цивільних відносин (наприклад, правило “Один свідок – не свідок”).

Звичаї можуть мати характер конкретного правила. Але вони можуть також бути окреслені у загальному вигляді. Наприклад, правило, встановлене ч. 4 ст. 13 ЦК, передбачає, що при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися “моральних засад суспільства”. Очевидно, що “моральні засади суспільства” є категорією звичаєвого права, якій надана обов’язкова сила нормою закону (ЦК). Разом з тим ця категорія вимагає додаткового тлумачення, а отже, потребує з’ясування сукупності конкретних звичаїв, що визначають моральні засади суспільства (положення релігії, яка домінує у цьому суспільстві; гуманітарні цінності, прийняті у ньому, тощо).

Частина 2 ст. 7 ЦК визначає місце звичаїв у системі норм цивільного права, передбачаючи, що звичай, який суперечить актам цивільного законодавства або договору, не застосовується. Але це положення слід тлумачити поширювально, оскільки не може також застосовуватися і звичай, який суперечить моральності суспільства, публічному інтересу тощо. Таким чином, правові звичаї за юридичною силою поступаються і договорам, і актам законодавства, й іншим видам норм цивільного права.

Такий підхід цілком відповідає концепції права у країнах, чиї правові системи належать до центральноєвропейської, східноєвропейської (до неї належить Україна) та романської родин приватного права. Тут, як правило (виняток становить Італія), значення правового звичаю істотно обмежене. Він виконує другорядну роль як джерело права, оскільки історично багато звичаїв вже закріплені у актах законодавства і внаслідок цього можуть бути лише доповненням до них.

договір

Взаємне зобов’язання, письмова або усна угода про права та обов’язки між державами, установами, підприємствами та окремими особами.

Бодмерейний договір — документ, який підтверджує заставу судна для забезпечення позики.

Генеральний договір — вид господарського договору між організаціями.

Депозитарний договір — договір, що його укладають дві особи, одна з яких зобов’язується надати депозитарні послуги іншій особі.

Договір банківського рахунку — договір, за яким банк зобов’язується приймати та зараховувати кошти та здійснювати деякі інші операції по рахунку.

Договір безповоротного користування (позики) — договір, за яким одна сторона (позикодавець) зобов’язується передати або передає річ у безповоротне тимчасове користування іншій.

Договір дарування — договір, за яким одна сторона (дарувальник) безоплатно передає або зобов’язується передати іншій стороні річ у власніть.

Договір довірчого управління майном — договір, за яким одна сторона передає іншій стороні на певний строк майно у довірче управління.

Договір контрактації — цивільно-правовий договір, у відповідності з яким виробник сільськогосподарської продукції зобов’язується передати вирощену (виготовлену) ним сільськогосподарську продукцію заготівнику.

Договір купівлі-продажу — цивільно-правовий договір, у відповідності з яким одна сторона (продавець) зобов’язується передати річ (товар) у власність іншій стороні (покупцю), а покупець зобов’язується прийняти цей товар та заплатити за нього певну грошову суму (ціну).

Договір лізингу — договір, за яким одна сторона зобов’язується купити у власність вказане іншою стороною майно у визначеного ним продавця і надати орендареві це майно за плату у тимчасове володіння.

Договір міни — цивільно-правовий договір про обмін одного товару на інший.

Договір майнового страхування — договір, за яким одна сторона (страхувач) зобов’язується за настання передбаченої у договорі події відшкодувати іншій стороні або іншій особі, на користь якої укладено договір, завдані внаслідок цієї події збитки.

Договір найму-продажу — договір, у якому передбачено, що до переходу права власності на товар до покупця останній є наймачем переданого йому товару.

Договір особистого страхування — договір про виплату страхувачем страхової суми у разі завдання шкоди життю та здоров’ю страхувальника.

Договір позики — договір, за яким одна сторона (позикодавець) передає у власність іншій стороні (позичальнику) гроші чи інші речі, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцю таку саму суму грошей або рівну кількість інших отриманих ним речей того ж роду та якості.

Договір про спільну діяльність — договір, на основі якого сторони здійснюють спільну діяльність без створення юридичної особи.

Договір ренти — договір, за яким одна сторона (одержувач ренти) передає іншій стороні (платнику ренти) у тимчасову власність майно за певну суму (ренту).

Господарський договір — цивільно-правова угода між підприємствами.

Колективний договір — документ, який регулює виробничі, трудові та соціально-економічні відносини трудового колективу з роботодавцем.

Кореспондентський договір — угода між двома чи кількома кредитними установами про здійснення платежів і розрахунків однією з них за дорученням та коштом іншої.

Кредитний договір — юридичний документ щодо взаємних зобов’язань між комерційним банком та клієнтом стосовно одержання банківського кредиту.

Ліцензійний договір — угода про надання прав на комерційне та виробниче використання винаходів, технічних знань, товарних знаків.

Типовий договір — уніфікований договір, складений стосовно до певних видів угод.

Трудовий договір — угода між працівником та його наймачем про характер, умови та оплату його роботи.

Джерело: Великий тлумачний словник сучасної української мови на Slovnyk.me

Значення в інших словниках

1. договір — до́гові́р іменник чоловічого роду * Але: два, три, чотири до́гово́ри Орфографічний словник української мови
2. договір — ДОГОВІР – УГОДА Договір, договору. Взаємне зобов’язання, письмова або усна угода про права та обов’язки між державами, установами, підприємствами та окремими особами. Вж. зі сл. Літературне слововживання
3. договір — Угода, домовленість, домовлення, домова, пакт, трактат; (з Ватиканом) конкордат; (з працедавцем) контракт. Словник синонімів Караванського
4. договір — [догов’ір] -вору, м. (на) -вор’і, мн. -ворие, -вор’іў і [догоув’ір] -говору, м. (на) -говор’і, мн. -говори, -говоур’іў Орфоепічний словник української мови
5. договір — Угода, див. пакт, конвенція Словник чужослів Павло Штепа
6. договір — (англ. аgreement) угода двох чи кількох осіб щодо встановлення, зміни або припинення прав і обов’язків. Під д. розуміють також і сам документ, в якому у письмовій формі викладено досягнуту угоду про складання договору. Економічний словник
7. договір — див. угода Словник синонімів Вусика
8. договір — ДО́ГОВІ́Р (взаємне зобов’язання, письмове або усне, про права та обов’язки між певними сторонами), УГО́ДА, УКЛА́Д заст., РЯД заст.; КОНТРА́КТ (письмовий); ПАКТ, ТРАКТА́Т заст. Словник синонімів української мови
9. договір — Догові́р, -во́ру, в -во́рі; -во́ри, -рів Правописний словник Голоскевича (1929 р.)
10. договір — ДО́ГОВІ́Р, до́гово́ру, ч. Взаємне зобов’язання, письмова або усна угода про права та обов’язки між державами, установами, підприємствами та окремими особами. Словник української мови в 11 томах
11. договір — рос. договор угода двох або кількох фізичних чи юридичних осіб щодо встановлення, зміни або припинення правових відносин. Є підставою виникнення зобов’язань. Eкономічна енциклопедія
12. договір — Договір, -вору м. 1) Договоръ, условіе. Напишемо листи, вічні договори, гострими шаблями. К. Досв. 153. 2) Попрекъ. Я ж тобі сказала при твоєму роду, щоб не було послі мені договору, бо в мене худоби не буде, візьмуть мене, серце, й так люде. Мет. 47. Словник української мови Грінченка

“Правочин”, “договір” та “угода” тотожні чи ні?

Досить часто стикаючись з такими термінами як “правочин”, “договір” та “угода”, вирішив з’ясувати чи тотожні вони у своїх контекстах. Адже іноді важко зрозуміти, коли доцільно застосувати термін “правочин”, коли — “договір”, а коли — “угоду”. Вікіпедія пояснює, що:

Правочи́н — дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. «Правочин» є терміном, який раніше використовувався в українському законодавстві протягом 1920-1930-х років та застосований в новому Цивільному кодексі України, в якому йому відведено окрему главу. Раніше в цивільному праві вживався термін «угода», під яким розуміли вольові, правомірні дії громадян чи організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Ст. 202 Цивільного кодексу України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочин, зокрема договір, є однією з найпоширеніших підстав виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин у системі юридичних фактів. [. ] Договір — домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом (в тому числі в електронному вигляді). Договори є правовими документами, де сторони визначаються із правами та обов’язками. [. ] Угода — дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов’язків. Угоди можуть бути односторонніми і дво- чи багатосторонніми (договір). Дії як юридичні факти завжди мають вольовий характер і поділяються на правомірні й неправомірні. Угоди — це вольові і правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. В угоді виявляється воля її учасників, яка має пізнаватися іншими особами, а тому повинна бути виражена, виявлена зовні. Зовнішній вияв волі називається волевиявленням. Це — суть угоди. Без волевиявлення немає угоди. Іноді для укладення угоди, крім волевиявлення, необхідно вчинити фактичні дії. [. ]

І от, знайшовши на просторах Інетрнета статтю Гордеюк А. О. “Проблема співвідношення категорій «правочин» та «договір» у цивільному законодавстві України” від 2014 року, з’ясував, що фахівці таки їх розрізняють:

[. ] можна зробити висновки щодо співвідношення категорій «правочин» і «договір» у цивільному законодавстві України і в юридичній літературі. По-перше, об’єднує ці правові категорії їхня належність до юридичних фактів дії; по-друге, договір є різновидом правочину як юридичний факт дії, тому правочин зіставляється з договором як загальне й конкретне, при цьому кожний договір є правочином, але не кожний правочин є договором; по-третє, слід мати на увазі, що договір розуміють у цивільному (а відповідно й у договірному) праві в кількох аспектах (як юридичний факт дії, як зобов’язальні правовідносини і як документ), правочин же має ще більш складну правову природу, тому що передбачає як різновиди, крім правочину-договору, інші види правочинів [. ]; по-четверте, поділ правочинів на односторонні та дво-, багатосторонні за критерієм наявності певної кількості сторін правочину, що беруть участь у здійсненні правочину, слід відрізняти від поділу договорів на односторонні та дво- й багатосторонні за іншим критерієм – наявності взаємних прав та обов’язків у сторін (контрагентів) договору.

Враховуючи наведений матеріал, чим ці терміни (“правочин”, “договір” та “угода”) все-таки відрізняються?