Зараз русифікація потужніша, ніж за часів Валуєва – філософ

Закон Ківалова-Колесніченка ставить під загрозу не тільки мову, як систему, структуру, що існує на рівні свідомості з її граматикою і синтаксисом, але й мовлення як процес живого спілкування. Воно або є, або його немає. Загроза у тому, що не тільки українська мова, а мовлення як побутування, витісняється на околиці суспільного буття. Тобто відбувається знищення сфери функціонування мови, звуження її, що означає зникнення самого середовища, де функціонує культура.

Культура — це не тільки сума продуктів культури — артефактів, книг, картин — а їх сприймання, тлумачення і трансляція цінностей і смислів. Якщо звужується поле нашого живого спілкування, то вимиваються смислові ресурси самої культури. Культура — саме ця смислова мережа. І це загрожує самому історичному буттю українського народу.

За такого статус-кво дуже небезпечне запускання машини русифікації, яка значно потужніша, ніж у царські часи. Адже тоді міністр Валуєв не мав мультимедійних систем, ще не було глобалізації. Зараз у найглухішому карпатському хуторі онлайн дивляться російські бойовики і занурюються в чуже середовище.

За законом сполучених посудин, ми перетворюємося у націо-культурних маргіналів, які все більше і більше стають на межі двох культур, між двома світами, між двома мовами. Етнічний маргінал — це людина яка стоїть між двома культурами і не переймається жодною з них як повноцінний її учасник. Нас хочуть остаточно перетворити на таких собі соціо-культурних маргіналів, малоросів, витіснити на околиці суспільного життя. Це означатиме зникнення, згасання самого нашого єства, нашої сутності.

Мова — це сама наша сутність, функціонування культури. Тобто вони прагнуть затрамбувати саму систему колообігів культури, яка здійснюється через сприймання, розуміння, через поділяння смислів. Коли ми не поділяємо смисли, які відпрацьовуються у спільній дискурсивній практиці, в лоні самого мовлення, культура перетворюється у мертву культуру. А українське слово, чи мова вживання нагадує практики мертвої латини.

Закон спрямований і проти середовища, проти культури і на поглиблення кризи нашої ідентичності. Українська національна ідентичність — це аксіома, яка вкорінюється в культуру. В культурному цивілізаційному плані не стільки Горлівка дрейфує в напрямку до Львова, скільки Львів дрейфує в напрямку до Горлівки. І в такому становищі ми приречені на національну катастрофу.

Якщо сценарій зросійщення, який пишеться в коридорах Кремля, буде активно функціонувати, ми можемо зникнути як спільнота в межах одного покоління – за 30-35 років. Спільнота — це люди, які спілкуються, які маютьспільні цінності, смисли. Якщо загасають наші спільні смисли, згасає і спільнота. Вона перетворюється у “збірноту”, в суму людей, в якусь аморфну медузоподібну масу, яка розповзається і зникає.

Роман КІСЬ, український філософ, антрополог, етнолінгвіст, поет

Півтора століття «валуєвщини»

Півтора сторіччя тому міністр внутрішніх справ Російської імперії Пьотр Валуєв видав у Санкт Петербурзі своє знамените таємне розпорядження до цензурних комітетів, яким навіки заслужив звання гнобителя українства. Зокрема за слова: “нікакого особєнного малороссійского язика нє било, нєт і бить не может”.

“Міністр внутрішніх справ визнав за необхідне, надалі до погодження з міністром народної освіти, обер-прокурором Св. Синоду та шефом жандармів щодо друкування книг малоросійською мовою, зробити для цензурного відомства розпорядження, щоби до друку дозволялись тільки такі твори цією мовою, які належать до галузі красного письменства; пропуск же книг малоросійською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити,” – написано в циркулярі міністра П.Валуєва від 18 липня 1863 року – за Григоріянським календарем (новим стилем) це день 30 липня.

Імператор Олександр ІІ наклав резолюцію: «Височайше повєлєно ісполніть. С.-Петербург».

Історики вважають, що чи не головним приводом появи цього циркуляру став переклад українською мовою чотирьох Євангелій, які маловідомий відставний інспектор Ніжинського ліцею Пилип Морачевський надіслав на розгляд Святійшого Синоду для отримання дозволу на його видання. Натомість “представники київського духовенства” донесли до ІІІ Отделєнія жандармерії, що схвалення Синодом цього перекладу стане “причиною великих бід”.

З цього ж приводу київський генерал-губернатор Аннєнков особисто писав до шефа жандармів князя Долгорукова, що: “Отримавши дозвіл перекладу на малоросійське наріччя Святого Письма, прихильники малоросійської партії досягнуть, можна сказати, визнання самостійності малоросійської мови, і тоді, звичайно, на цьому не зупиняться й, спираючись на відмінність мови, стануть заявляти вимоги щодо автономії Малоросії”.

Також голова Київського цензурного комітету Орест Новицький надіслав міністру Валуєву листа, в якому повідомляв, що до цензури надійшов рукопис «Притчи Господа нашого Иисуса Христа на украинский мови росказани». Новицький не лише висловлював сумнів щодо потреби такого видання, але стверджував, що малоросам не потрібно читати Євангеліє їх наріччям, бо “вживання в училищах малоросійського наріччя ніде не допущене”. А сама можливість вживання цього наріччя в школах “сприйнята більшістю малоросіян з обуренням”.

Однак основною причиною видання циркуляру стала “польська інтрига”. У січні 1863 року вибухнуло антиросійське польське повстання. Воно охопило не лише землі тодішнього Царства Польського, але й Литву, Білорусь, Волинь, Полісся. Керівники повстання висунули гасло “За нашу і вашу свободу!” й обіцяли створення в разі перемоги вільної Речі Посполитої трьох народів (Польщі, Литви й України), для якої придумали триєдиний герб: Польський Орел, Литовська Погоня та Св. Архангел Михаїл (герб Києва).

Хоча відчутної підтримки на українських землях польські повстанці тоді не отримали, російський уряд не виключав такої можливості і звинувачував “українофілів” у підтримці (можливо, й несвідомій) польських планів.

“Російський режим ставився спочатку толерантно до діяльності громад, вважаючи, що їхня діяльність носить виключно культурно-просвітний характер. Ставлення до українського руху змінилося після польського повстання 1863 р. Повстання охопило й Правобережну Україну, але зовсім не знайшло відгуку серед українського селянства й інтеліґенції. Навпаки, повстанці часто зустрічалися з ворожим ставленням з боку місцевого населення. Тим не менше, під впливом повстання царський уряд починає трактувати український рух (“южнорусский сепаратизм”) як польську інтригу. Було організовано постійне цькування українського руху з боку офіційної преси (передусім – “Русского Вестника” Каткова), розгромлені Полтавська і Чернігівська громади, проведені арешти у Києві та Харкові, закрито усі недільні школи. Валуєвський указ 1863 р. був спрямований на те, щоб перешкодити українському рухові перетворитися з заняття вузького кола інтелектуалів у масове явище. На свій спосіб російський уряд засвідчував свою політичну далекозорість: розвиток масового українського руху становив серйозну потенційну загрозу для територіальної цілісності імперії”, – писав львівський історик Ярослав Грицак у своїх “Нарисах історії України”.

Таємний циркуляр П.Валуєва (вперше його текст оприлюднили 1904 року) був тимчасовим заходом, викликаним подіями 1863-го, але перетворився на поважний чинник стримування розвитку української культури, науки, освіти та літератури. До того ж цензори на місцях, перестраховуючись, забороняли навіть художні та наукові видання, дозволені циркуляром. Коли в 1860-1863 pp. в Російській імперії видали 114 назв книжок українською мовою, то у 1864-1869 pp. – лише 24.

Натомість Валуєвський циркуляр і наступний Емський указ імператора Александра ІІ (1876), який забороняв друкування будь-яких українських книжок у Російській імперії та ввезення їх з-за кордону, стимулювали українське друкарство в Галичині та підтримку діячами Великої України народовецького руху в нашому реґіоні.

ЦИРКУЛЯР

міністра внутрішніх справ П.А.Валуєва Київському, Московському і Петербурзькому цензурним комітетам від 18 липня 1863 р. (переклад з російської)

Давно вже тривають суперечки у нашій пресі про можливість існування самостійної малоросійської літератури. Приводом до цих суперечок служили твори деяких письменників, які відзначалися більш або менш чудовим талантом або своєю оригінальністю. В останній час питання про малоросійську літературу отримало інший характер внаслідок обставин чисто політичних, що не мають ніякого відношення до інтересів власне літературних. Колишні твори малоросійською мовою мали на увазі лише освічені класи південної Росії, нині ж прихильники малоросійської народності звернули свої погляди на масу неосвічену, і ті з них, які прагнуть до здійснення своїх політичних задумів, взялися, під приводом поширення грамотності і освіти, за видання книжок для початкового читання, букварів, граматик, географій і т. п. У числі подібних діячів знаходилося безліч осіб, про злочинні дії яких проводилося слідчу справу в особливій комісії.

У С.-Петербурзі навіть збираються пожертви для видання дешевих книг південноруським наріччям. Багато з цих книг надійшли вже на розгляд до С.-Петербурзького цензурного комітету. Чимале число таких же книг подається і в Київський цензурний комітет. Цей останній має особливі труднощі щодо пропуску згаданих видань, зважаючи на такі обставини: навчання в усіх без винятку училищах проводиться загальноросійською мовою і вживання в училищах малоруської мови ніде не допущено; саме питання про користь і можливості вживання в школах цього наріччя не тільки не вирішене, але навіть порушення цього питання прийнято більшістю малоросіян з обуренням, що часто висловлюється в пресі. Вони досить ґрунтовно доводять, що ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може, і що наріччя їх, вживане простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі; що загальноросійська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросіян, і навіть значно зрозуміліша, ніж те наріччя, що створюється для них деякими малоросами, і особливо поляками, так звана українська мова. Осіб цього гуртка, який намагається доводити протилежне, більшість самих малоросів докоряє в сепаратистських задумах, ворожих до Росії і згубних для Малоросії.

Явище це тим більш прикре і заслуговує на увагу, що воно збігається з політичними задумами поляків, і чи не їм зобов’язане своїм походженням, судячи за рукописами, які надходили до цензури, і по тому, що більша частина малоросійських творів дійсно надходить від поляків. Нарешті, і київський генерал-губернатор знаходить небезпечним і шкідливим випуск у світ розглянутого нині духовному цензурою перекладу на малоросійську мову Нового Заповіту.

Беручи до уваги, з одного боку, нинішній тривожний стан суспільства, яке збурюється політичними подіями, а з іншого боку, маючи на увазі, що питання про навчання грамотності на місцевих наріччях не отримало ще остаточного дозволу в законодавчому порядку, міністр внутрішніх справ визнав за необхідне, надалі до погодження з міністром народної освіти, обер-прокурором Св. Синоду та шефом жандармів щодо друкування книг малоросійською мовою, зробити для цензурного відомства розпорядження, щоб до друку дозволялись тільки такі твори цією мовою, які належать до галузі красного письменства; пропуск же книг малоросійською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити.

Це розпорядження було подано для Найвищого ознайомлення високості Государя Імператора і Його Величності було благоугодно удостоїти його монаршим схваленням.

До теми

• Громадянин Польщі намагався вивезти з України запчастини до літака.
• Суд оштрафував трьох польських студентів, які палили фаєри на Личаківському цвинтарі.
• Польським студентам загрожує до 4-х років ув’язнення за провокацію на Личакові
• У Львові на Личакові затримали трьох поляків.
• Польська траґедія.
• Небезпека українофільства.