Чому Туреччина “залицяється до талібів” – Le Monde

Багато турецьких газет цього тижня опублікували на перших шпальтах статті про ризик великої міграції з Афганістану.

“Кабул впав, і міграція афганців до нашої країни може зрости”, – попередила 16 серпня газета Sozcu.

“Велика стурбованість на [турецькому] кордоні”, – написало інше видання Cumhuriyet.

Але прихід до влади Талібану несе не лише потенційні проблеми для Анкари, але й нові можливості.

Про те, як керівництво Туреччини “залицяється до талібів”, пише французька Le Monde.

Авторка статті, кореспондентка у Стамбулі Марі Жего, нагадує, що нині 500 турецьких військових охороняють аеропорт Кабула в рамках місії НАТО. Виводити їх звідти Анкара не поспішає.

Ще до буремних подій останніх днів Туреччина вела переговори з Вашингтоном та тоді ще президентом Афганістану про те, щоб залишити в Кабулі турецький контингент і після виведення іноземних військ звідти.

Але після захоплення Кабула талібами Анкара втратила співрозмовників на цих переговорах: США йдуть, а президент Гані втік, пише Жего.

“Швидко пристосувавшись до ситуації, турецька влада тепер пропонує свої послуги новій владі в Кабулі. Для президента Реджепа Таїпа Ердогана збереження присутності Туреччини в аеропорту є пріоритетом. Розуміючи, що таліби прагнуть міжнародної легітимності, тиждень тому він заявив про готовність прийняти “людину”, яка їх очолює”, – зауважує авторка.

Вона додає, що Анкара задіяла “весь арсенал дипломатичних засобів”, аби переконати Талібан.

“Посольство Туреччини в Катарі постійно контактує з представниками руху, а минулого тижня міністр оборони Хулусі Акар відвідав Ісламабад, щоб закликати союзний Пакистан переконати талібів прийняти турецьку присутність”, – підкреслює Марі Жего.

Однак ані запрошення до розмови з боку Ердогана, ані його пропозиції щодо технічної співпраці та співробітництва у сфері безпеки, схоже, поки що не вплинули на рішення ісламістів, які наполягають на тому, що всі іноземні сили мають залишити Афганістан відповідно до угоди, підписаної в Досі в лютому минулого року, пише Жего.

Вона припускає, що на додачу до 500 турецьких військових Анкара зацікавлена у тому, щоб відправити до Афганістану близько тисячі сирійських найманців.

Цю тактику вже нібито відпрацювали у Лівії й Нагірному Карабасі, пише Жего.

Розмірковуючи про мотиви турецького керівництва, кореспондентка Monde пише, що воно “хоче передусім знайти спільну мову з талібами в надії зупинити потік афганських біженців до кордону з Іраном”.

Оскільки через Іран мігранти можуть дістатися Туреччини, Анкара вже відрядила до своїх східних кордонів три тисячі силовиків.

“Уздовж частини кордону також будується бетонна стіна. Після завершення вона має сягнути 295 кілометрів і мати приблизно 100 оглядових веж, рови з обох боків, колючий дріт та камери нічного бачення”, – пише авторка.

Вона нагадує, що тема мігрантів є особливо чутливою в Туреччині з огляду на те, що країна вже прийняла 3,6 мільйона людей із Сирії, а також 170 тисяч афганців.

Можливості Туреччини приймати нових біженців вичерпані, констатує Жего.

Огляд підготувала Служба моніторингу BBC.

Нова зовнішня політика Туреччини: передумови, особливості та уроки для України

На обрії з’являються міріади будинків. Вони пофарбовані в традиційні для Туреччини рожевий і бірюзовий кольори. Над кожною мечеттю велично стоять по два мінарети, як і передбачає турецька традиція зведення релігійних будівель. За зовнішніми ознаками можна було б зробити висновок, що ця місцевість є класичною турецькою провінцією. Втім, насправді вона розташована дуже далеко від кордонів Туреччини. Це контрольована Пакистаном частина Кашміру, гірського регіону на північному заході субконтиненту Індостан, право на який декларують як Нью-Делі, так й Ісламабад. Саме такою змальовує цю територію німецький журналіст пакистанського походження Хаснаїм Казім у своїй книзі «Ердоган і кінець демократії на Босфорі». Схожість на Туреччину пояснюється тим, що після руйнівного землетрусу 2005 року в Кашмірі саме ця країна виділила значні кошти на відновлення зруйнованих міст і саме турецькі підприємства брали участь у подоланні наслідків природної катастрофи.

Цей епізод дуже яскраво демонструє нове бачення Туреччиною своєї ролі у світі та нове усвідомлення пріоритетів у зовнішній політиці. Економічний бум 2000-х років, що якраз прийшовся на початок правління Партії справедливості і розвитку (AKP), очолюваної теперішнім президентом Реджепом Таїпом Ердоганом, значно підвищив рівень життя населення. Не варто недооцінювати й роль реформ у сфері фінансової системи в 2004-2005 роках вже за прем’єрства Ердогана, які допомогли подолати гіперінфляцію. Економічний успіх супроводжувався посиленням геополітичної ваги, чому сприяло унікальне розташування країни між Балканами, Кавказом і Близьким Сходом.

Зовнішній курс тоді ще прем’єра Ердогана визначався доктриною «стратегічної глибини», розробленою його зовнішньополітичним радником, згодом прем’єр-міністром і міністром закордонних справ Ахмедом Давутоглу. Останній протягом майже 15 років був вірним соратником Ердогана, проте після референдуму 2016 року про перехід до президентської форми правління перейшов в опозицію до нього, створивши в 2019 році свою партію «Майбутнє». Основа доктрини «стратегічної глибини» полягає в поверненні до «історичного коріння», визнанні глибоких культурних та економічних зв’язків із країнами Близького Сходу та мусульманського світу в цілому. У чому ж унікальність цього курсу та які його історичні передумови?

Складна історія як причина постійного пошуку самоідентифікації

Вперше Османська імперія прогриміла на всю Європу, захопивши в 1453 році Константинополь – столицю Візантійської імперії, що проіснувала близько тисячі років. Наступні століття стали золотим віком Османської Порти. Європейці цілком серйозно остерігалися можливості стрімкого просування мусульманської імперії на захід у християнський світ. Особливо ця загроза стала актуальною після битви при Могачі 1526 року, коли османська армія повністю розгромила угорське військо та захопила більшу частину Угорщини. Лише укріплений Відень, на захист якого у 1529 та 1683 роках було кинуто військову потугу Священної Римської імперії, дозволив стримати султанські амбіції.

Втім, попри колишню силу, з XVIII століття починається поступовий занепад Османської імперії. Залишившись здебільшого осторонь технічного прогресу через свою консервативність, вона вже була не здатна конкурувати на рівних з провідними європейськими державами. Це яскраво демонструють російсько-турецькі війни 1768-1774, 1787-1791 рр. У наступному столітті відставання Османської імперії від інших держав поглиблюється. Отже, до буремного XX століття імперія підходить у дуже послабленому стані.

Спроба молодотурецької революції 1908 року, що мала на меті запровадити Конституцію та дозволити створення політичних партій, після короткого періоду змін була придушена. Не визнаючи об’єктивної реальності, амбітна османська еліта марила поверненням колишньої слави, реваншу над Російською імперією. Подібна невідповідність бажань можливостям призводить до участі в Першій світовій війні на боці Німеччині. Ця кампанія завершується справжньою катастрофою. Країна майже повністю окупована Антантою і за Севрським мирним договором зазнає настільки великих територіальних втрат, що турецький уряд перестає контролювати навіть вихід до Середземного моря, залишаючись лише з порівняно невеликою територією на півночі та в центрі Малої Азії зі столицею в Анкарі. Складно навіть уявити розмір національної травми, пов’язаної із таким жорстким розділом. Його можна хіба що порівняти з глибокою національною образою німців внаслідок наджорстких умов Версальського договору, що в 1930-х роках привела до влади нацистів.

Ця загальнонаціональна травма одразу ж викликає опір окупантам. Його очолює Мустафа Кемаль Ататюрк, якому вдається за декілька років об’єднати країну під своїм контролем і в 1923 році підписати новий мирний договір у Лозанні, згідно з яким і були сформовані сучасні кордони Туреччини. Мустафа Кемаль зумів докорінно змінити країну. Він заклав основи світськості турецької держави, наказав реципіювати (перейняти) правові кодекси європейських країн, зокрема Швейцарії, проголосив курс на зближення з європейською цивілізацією. Попри дещо авторитарний стиль правління, Ататюрк настільки змінює країну за 15 років та наближує її до Європи, що й сьогодні в кримінальному кодексі Турецької Республіки окремо передбачене покарання за «наругу над спадком Ататюрка». Саме тоді було закладено вектор руху Туреччини до «психологічної Європи», як писав український класик Микола Хвильовий. Звичайно, у міжвоєнний період ще не йшлося про жодну військово-політичну інтеграцію, проте Ататюрк дійсно зробив дуже багато, щоб турецьке суспільство усвідомило себе частиною Європи.

Залишившись нейтральною в часи Другої світової війни, Туреччина першою отримала фінансову допомогу від США в рамках антикомуністичної доктрини Трумена, а вже 1952 року офіційно вступила до Північноатлантичного альянсу, повноправним членом якого вона й досі є. Протягом Холодної війни в Туреччині відбулися три військових перевороти (1960, 1971, 1980), кожен з яких був організований військовою елітою з метою зберегти недоторканність кемалістських постулатів секуляризації суспільства. 1983 року прем’єр-міністром став Тургут Озал, який стабілізував країну після періоду путчів, очоливши демократизаційні процеси всередині держави. У зовнішній політиці Озал продовжував послідовний курс на інтеграцію Туреччини з Європою, у 1987 році навіть подав заявку на повноцінне членство в ЄС, яка була відхилена. Врешті-решт, реформи Озала заклали основи сьогоднішньої стабільності Туреччини; певним їхнім підсумком можна вважати визнання Європейською комісією Туреччини кандидатом в члени Європейського Союзу в 1999 році.

Таким чином, ще з часів реформ Ататюрка Туреччина стала активно європеїзуватися та скорочувати відставання від провідних західних держав. Втім, не можна сказати, що цей процес проходив гладко. Завжди відчувався спротив реформам, особливо секуляризації. Саме цей спротив призвів до трьох військових переворотів під час Холодної війни. Таким чином, положення на перетині різних культур та складна історія обумовлюють вагання турецької нації щодо її самоусвідомлення та моделі розвитку.

Доктрина «стратегічної глибини» як основа активізації Туреччини на зовнішній арені

Саме така, амбітна та прозахідна, Туреччина була на початку правління Ердогана. Новий прем’єр-міністр продовжував ринкові реформи своїх попередників, які перетворили державу на потужного гравця одразу в декількох регіонах. Для переведення цієї потужності в реальний вплив на події у світі, Ердоган та його радник із зовнішньої політики Давутоглу, як вже було зазначено, розробили доктрину «стратегічної глибини». На початковому етапі в основі цієї концепції лежала так звана політика «нульових проблем», що наголошувала на зацікавленості Туреччини в розвитку взаємовигідних відносин з усіма державами світу та неконфліктності Анкари. Утім, згодом Туреччина відійшла від цієї політики, адже усвідомила необхідність агресивно та непоступливо захищати власні інтереси.

Що ж означає «повернення до історичного коріння», яке стало одним із ключових пунктів доктрини «стратегічної глибини»? Згідно з цим принципом, Туреччина мала визнати свою культурну та ментальну спорідненість з країнами мусульманського світу та трансформувати ці історичні зв’язки у вигідне для країни партнерство. Саме тому Анкара почала звертати величезну увагу на країни Близького Сходу та Африки, активно інвестуючи та налагоджуючи різноманітні контакти. Яскравим прикладом такої політики є відносини Туреччини з Пакистаном. Вже згаданий Хаснаїм Казім у своїй книзі описує, як співробітниця турецького посольства в Пакистані розповідала йому про надзвичайну зайнятість і велику кількість роботи під час поїздки Ердогана з «половиною кабінету міністрів» до Ісламабада в 2012 році. Подібні візити дуже яскраво демонструють серйозність намірів та різноманітність контактів між Туреччиною та країнами ісламського світу.

До речі, в рамках політики «нульових проблем» з країнами регіону для Ердогана завжди було важливе його сприйняття «арабською вулицею», тобто населенням країн регіону. Крістофер Філліпс, автор книги «Битва за Сирію», пише, що надзвичайно популярні турецькі серіали, перекладені арабською мовою, стали потужним інструментом «м’якої сили» (soft power) Туреччини у державах Близького Сходу. Це яскравий приклад того, як культурна дипломатія може сприяти поліпшенню іміджу країни за кордоном, і це гарний зразок для наслідування Україною. Саме занепокоєння щодо збереження свого іміджу на «арабській вулиці» обумовило розрив Ердогана з Башаром Асадом, сирійським диктатором, із яким турецький керманич раніше чудово знаходив спільну мову.

Зокрема, 2009 року між Туреччиною та Сирією було підписано близько 50 угод у різних царинах, а наступного року товарообіг між країнами становив 1 млрд доларів. Втім, жахливі звірства бійців армії Асада та парамілітарних утворень, які сирійські спецслужби організовували для протистояння протестам Арабської весни 2011 року, настільки сколихнули свідомість всього ісламського світу, що Ердоган просто не міг підтримати Асада – інакше він би втратив так старанно створюваний ним позитивний імідж серед населення арабських країн.

Також важливо зазначити, що на турецьку політику щодо Сирії та Іраку сильно впливає курдське питання. Турецький істеблішмент дуже сильно побоюється набуття будь-якого самостійного статусу сирійськими та іракськими курдами, адже це, мовляв, спровокує посилення сепаратизму на південному сході Туреччини, населеному курдською меншиною. До речі, курди, що складають щонайменше 15 % населення Туреччини, є найбільшим народом у світі, що немає власної державності.

Територія Туреччини, населена переважно курдською меншиною

Отже, розрив з Асадом був викликаний цілою низкою безпекових і репутаційних міркувань. Утім, події Арабської весни стали унікальними ще й тому, що вони позначили відхід турецького керівництва від політики «нульових проблем». Відмова від цього курсу здається цілком логічною: Туреччина зміцніла настільки, що тепер була готова не просто шукати компромісу, а агресивно відстоювати власні інтереси. Можливо, цей відхід можна обґрунтувати й причиною дещо іншого роду: Ердоган, сконцентрувавши владу всередині Туреччини у своїх руках, у цілому перейшов до більш агресивної політики як у внутрішній політиці, так і в зовнішній.

Яскравий приклад відмови турецького керівництва від політики «нульових проблем» – допомога Катару в гібридному протистоянні з Саудівською Аравією та Об’єднаними Арабськими Еміратами. Маленький, але надзвичайно багатий покладами природного газу емірат є вірним союзником Ердогана. Ця співпраця дійсно взаємовигідна: катарська монархія створила ледь не найвідоміше арабське ЗМІ «Al Jazeera», яке є потужним інструментом політичного впливу, що, зокрема, проявилося під час подій Арабської весни 2011 року. Окрім того, останнім часом катарські спецслужби здобувають цінний досвід інформаційної боротьби в протистоянні з Саудівською Аравією та Об’єднаними Арабськими Еміратами, що також може зацікавити турецьких партнерів. Туреччина виступила на боці Дохи в розпал дипломатичної кризи 2017 року між Катаром та сусідніми монархіями Перської затоки, які звинуватили Доху у фінансуванні тероризму. Парламент Туреччини ухвалив рішення про розміщення турецьких військових на території Катару, а в перші місяці економічної блокади Саудівською Аравією турецькі літаки терміновими рейсами забезпечили Катар товарами першої необхідності.

Відмова від політики «нульових проблем» чітко простежується й в участі Туреччини в лівійському конфлікті, адже втручання Анкари в цю кризу призводить до прямої конфронтації з Єгиптом, Об’єднаними Арабськими Еміратами та Саудівською Аравією. Туреччина активно підтримує Уряд національної згоди, що базується в Триполі, навіть розмістивши на підконтрольній йому території кадрових військовослужбовців турецької армії. Ердоган використовує дружні відносини з визнаним ООН лівійським урядом для збереження за Туреччиною статусу головного енергетичного хабу регіону, якому загрожують плани Ізраїлю, Кіпру та Греції прокласти дном Середземного моря газопровід «Eastmed», через який хочуть постачати кіпрський та ізраїльський газ до Південної Європи.

Саме з метою завадити цим планам у листопаді 2019 року на зустрічі в Анкарі Ердоган та голова Уряду національної згоди Лівії Аль-Сарадж підписали угоду про поділ виключних економічних зон в Середземному морі таким чином, що тепер без згоди Туреччини будівництво газопроводу неможливе. Втім, засудження Європейського Союзу та незалученість до переговорів ані Греції, ані Кіпру поставили під серйозний сумнів легітимність цієї угоди.

Порушивши питання Кіпру, не можу не згадати про заморожений конфлікт, що триває на острові вже майже 50 років. Створена в 1960 році, Республіка Кіпр постійно страждала від етнічних конфліктів між грецькою більшістю та турецькою меншістю. У 1974 році на острові відбувся військовий переворот, після якого до влади прийшов прогрецьки налаштований Нікос Сампсон. Туреччина на це відреагувала вторгненням на острів. Закріпившись на півночі Кіпру, турецькі війська перебувають там і понині. Створена «Турецька Республіка Північного Кіпру» не визнана жодною країною, окрім самої Туреччини.

Варто відмітити, що в 2004 році за ініціативою генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй Кофі Аннана було проголошено план об’єднання Кіпру, який Реджеп Таїп Ердоган активно підтримував. Утім, цю ініціативу було відкинуто на референдумі саме греками-кіпріотами, адже він залишав Анкарі вагомі інструменти впливу на об’єднану державу. Україні варто враховувати цей досвід, адже в основі мотивації Республіки Кіпр відмовитися від миру та об’єднання на невигідних для неї умовах лежав дуже далекоглядний і прагматичний розрахунок, актуальний і для нашої держави в контексті реінтеграції Донбасу.

Острів залишається розділеним на Республіку Кіпр (південь) і «Турецьку Республіку Північного Кіпру» (північ)

Повертаючись до арабського питання, можемо підсумувати, що посилення впливу Туреччини в країнах Магрибу та Близького Сходу є невід’ємною складовою доктрини «стратегічної глибини». Як було зазначено, релігійна та культурна спільність відіграє далеко не останню роль в ідеологічному обґрунтуванні цієї політики. Очевидно, що такий вплив релігійних міркувань на державну політику значно відходить від ататюркізму, із його підкресленою відокремленістю держави від релігії. Можна констатувати, що подібне збільшення ролі ісламу в суспільному житті є характерним для правління Ердогана, а консервативні цінності отримали в країні нове дихання.

Отже, ми бачимо відхід від ідей Ататюрка – ідей, за наругу над якими в Туреччині досі зберігається кримінальне покарання. Втім, сьогодні це вже інша країна, яка під керівництвом Ердогана повертається до значно більш окреслених релігією поглядів на розбудову держави. Насправді процеси ісламізації суспільства мають дуже цікаве пояснення, яке блискуче сформулювала німецька дослідниця турецького походження Гюлістан Гюрбей: внаслідок економічного зростання останніх десятиліть у Туреччині, у таких містах, як-от: Кайсері, Денізлі, Мараш, Газіантеп, Малатья – сформувався досить впливовий анатолійський середній клас, який є набагато більш консервативним і релігійним, ніж традиційні еліти Стамбула та Анкари. Вагоміша суспільна роль цього прошарку населення пояснює значні зміни в реалізації державної політики.

Втім, чи означає турецький курс на розвиток відносин з ісламським світом відмову від традиційно близьких відносин із Заходом? Зовсім ні. Попри часами дуже агресивну риторику, Туреччина продовжує розглядати відносини з США та членство в НАТО як довгострокові гарантії безпеки. Звичайно, у кожному кроці Ердоган прагне наголосити на своїй абсолютній незалежності від Вашингтона: чого вартує лише епопея з купівлею Туреччиною, попри всі заперечення США, російських зенітно-ракетних комплексів С-400. Втім, глобально Туреччина залишається важливим членом НАТО, маючи одну з найбільших і найсучасніших армій у світі. Украй маловірогідно, що в найближчі роки Анкара розглядатиме вихід з Північноатлантичного альянсу.

Політика пантюркізму – ще один стовп зовнішньої політики Анкари

Врешті-решт, іншим надзвичайно важливим аспектом доктрини «стратегічної глибини» є політика пантюркізму, тобто активного розвитку відносин Туреччини з іншими тюркськими народами. Якщо брати до уваги інші тюркські держави, то перш за все це стосується Азербайджану та Туркменістану, з якими Туреччина підтримує дуже тісні відносини. Норвезька журналістка Еріка Фатланд, яка здійснила подорож країнами Центральної Азії та виклала свої враження в книзі «Сов’єтистан», неодноразово згадує про неабияку залученість Туреччини в життя Туркменістану, однієї з найізольованіших країн світу.

По-перше, «Turkish Airways» є однією з небагатьох авіакомпаній, які здійснюють рейси в Ашгабад. Еріка Фатланд летіла туди саме рейсом з Анкари. По-друге, літак, яким вона дісталася Туркменістану, був переповнений туркменськими «заробітчанами», які ледь не щотижня літають до Туреччини, щоб заробляти на продажі дешевих туркменських товарів. Прибувши до Ашгабада, журналістка пише про те, що майже всі поверхні в місті покриті дорогим білим мармуром, а основні будівлі побудовані за проєктами французьких і турецьких підприємств. Отже, наочно бачимо, що Туреччина приділяє особливу увагу розвиткові відносини з тюркськими країнами.

Вид на Ашгабад з Арки нейтралітету

Не можна не згадати й про близький Україні кейс – підтримку Туреччиною кримських татар, що найбільше постраждали від анексії та окупації Росією Кримського півострова. Туреччина в рамках своєї політики пантюркізму активно підтримує кримських татар. Зокрема, під час зустрічі Володимира Зеленського та Реджепа Таїпа Ердогана було обіцяно, що турецька сторона допоможе з будівництвом містечка для кримчан-переселенців у Херсонській області. Окрім того, важливо відмітити військово-технічне співробітництво Києва та Анкари. Зокрема, Петро Порошенко домовився з турецьким президентом про купівлю та спільне виробництво новітніх ударних безпілотних літальних апаратів «Bayraktar TB2». Отже, з огляду на виняткову роль Туреччини в питанні деокупації Криму та в підтриманні балансу сил у Чорному морі, співробітництво в багатьох галузях з Турецькою Республікою має бути абсолютним пріоритетом для України в контексті її зовнішньої політики.

Новітній турецький БПЛА «Bayraktar TB2»

Природний наслідок об’єктивних процесів

Отже, можна підсумувати, що доктрина «стратегічної глибини» не повністю змінила зовнішньополітичний курс Туреччини, проте по-іншому розставила акценти та активізувала нові напрямки діяльності. Особливість цієї доктрини полягає в тому, що вона стала органічним наслідком як зростання геополітичної ваги Туреччини у світі, так і тектонічних зсувів у внутрішній структурі турецького суспільства. Більше того, разом із розвитком держави розвивалася і доктрина «стратегічної глибини»: якщо в 2000-х роках її невід’ємною частиною була політика «нульових проблем», то після 2010 року Анкара вже не цурається активного відстоювання своєї позиції, навіть якщо це може призвести то погіршення відносин з іншими державами. Отже, досвід Туреччини багато в чому є показовим і наочним для України, особливо в царині культурної дипломатії та просування іміджу країни за кордоном, виходу на нові напрямки діяльності зовнішньополітичного відомства, а також захисту власних національних інтересів.

Глибинна трансформація моделі розвитку держави, що відбулася в останні два десятиліття, стала наслідком пошуку самоідентифікації турецького суспільства. Ердоган – перший лідер, який зумів успішно, хоча й не декларуючи цього вголос, відмовитися від постулатів Ататюрка про побудову європейської та світської держави. Залишається лише сподіватися, що в пошуках самої себе турецька нація не втратить цінностей гуманізму, поваги до прав людини та демократії.

Автор – Ерік Кучеренко, спеціаліст із Машріку та Магрибу Аналітичного центру ADASTRA

Публічна дипломатія Туреччини: від модельної держави до неоосманізму

З огляду на зміни в зовнішній політиці Анкари за останні роки, публічна дипломатія турецької держави є цікавим кейсом для дослідження. Розташована на роздоріжжі між Європою та Азією, Туреччина здобула прекрасну можливість просувати свій політичний порядок денний у багатьох куточках світу й прагнути до регіонального лідерства як на Близькому Сході, так і до ширшого впливу в рамках євроатлантичного простору.

Багатогранність турецької публічної дипломатії зумовлена також гібридним характером уряду Реджепа Таїпа Ердогана, який, попри своє дедалі більше тяжіння до авторитаризму, все ж прагне підвищувати привабливість держави на міжнародній арені вже такими звичними засобами м’якої сили.

Зусилля Анкари з розбудови ресурсів публічної дипломатії знайшли своє відображення у фахових рейтингах: зокрема в Soft Power 30 країна посіла 29 місце, а в списку Brand Finance Global Soft Power Index – 22. Звісно, у м’якої сили держави попереду довгий шлях, однак уже можна виділити певні як успішні кроки, так і прорахунки.

У цій статті ви дізнаєтеся, як розвивалася публічна дипломатія Туреччини, яку роль відіграє іслам у стратегії м’якої сили держави, що вона робить для досягнення (між)регіонального лідерства, а також як посередницькі зусилля Анкари сприяють її позитивному іміджу на міжнародній арені.

Публічна дипломатія Туреччини: історична ретроспектива й інституційна основа

Турецьке сприйняття м’якої сили з часів ліквідації Османської імперії до сучасних днів суттєво змінилося. У ХХ столітті зовнішня політика Анкари характеризувалася так званим «севрським синдромом» (від назви мирного договору між Туреччиною та Антантою, укладеного після Першої світової війни) – уявленням про те, що повоєнна країна через політику держав-переможниць, що мали свої погляди щодо нового розподілу територій колишньої Османської імперії, оточена ворогами, через що повинна в зовнішній політиці робити більший акцент на гарантуванні своєї національної безпеки. Тому модерна зовнішня політика Туреччини характеризувалася переважно категоріями політичного реалізму: нарощення безпекового потенціалу, обмежена участь у регіональному та глобальному політичному/економічному балансі сил під егідою США.

Однак розпад Радянського Союзу й біполярної системи міжнародних відносин відкрив для Туреччини можливості для відновлення свого політичного лідерства. Курсові на пожвавлення зв’язків із регіональними гравцями, зокрема засобами м’якої сили, країна завдячує насамперед тогочасному президентові Тургуту Озалу (1983-1991).

Сучасна публічна дипломатія Анкари бере свій початок з 1992 року, коли було створено Турецьке агентство співробітництва й розвитку (ТІКА). Його головною метою було сприяння кооперації з численними тюркомовними державами та сусідами Туреччини в широкому спектрі сфер, а саме економічній, культурній, торговельній, соціально-політичній, освітній тощо.

Крім того, робота агентства була зосереджена на наданні підтримки, зокрема фінансової, тюркомовним країнам. Ефективність діяльності ТІКА прямо пропорційно залежала від успішності Туреччини як держави й зовнішньополітичного гравця: у 2000-х роках економічна та політична активізація країни, а також розгортання її євроінтеграційного курсу дала агентству змогу стати потужним інструментом просування іміджу Анкари за кордоном.

У 2007 році для пропагування культурної дипломатії Туреччини на міжнародному рівні було створено Фонд імені Юнуса Емре. Його основним завданням є поширення турецької мови й культури за кордоном, а також проведення науково-освітніх заходів. Діяльність фонду охоплює чотири сфери, а саме культурну дипломатію, викладання турецької мови, що є основним напрямом, а також мистецьку та науково-освітню діяльність. Починаючи з 2009 року, мережа культурних центрів Фонду Юнуса Емре поширюється на понад 63 країни.

2010 рік відзначився появою Управління публічної дипломатії, спрямованого на покращення ефективності механізму здійснення турецької м’якої сили й координації роботи між державними відомствами, що провадять діяльність у цій царині. У 2018 році центр було переформатовано в Управління комунікацій Офісу Президента Турецької Республіки.

У 2021 році урядом держави було оприлюднено «Національний план дій із питань публічної дипломатії, який став першим стратегічним документом у цій галузі зовнішньої політики. Одними з ключових для Туреччини аспектів стала боротьба з «антитурецькою дезінформацією» (під чим варто розуміти позицію, що суперечить урядовій), а також зміцнення національного бренду та репутації держави за кордоном.

Місце ісламу в турецькій публічній дипломатії

Перш ніж говорити про роль ісламу в зовнішній політиці Анкари, необхідно визначити, яке місце релігія посідає у внутрішньополітичному житті країни. Туреччина зажила слави країни, де органічно поєднуються традиції і сучасність, релігія і світське життя. Попри те, що держава впродовж своєї сучасної історії, багато в чому завдяки ідеям Мустафи Кемаля Ататюрка, відрізнялася високим рівнем секуляризму, з приходом до влади «Партії справедливості та розвитку» у 2002 році іслам, як частина суспільного життя країни, почав дедалі більше політизуватися. Так, наприклад, керівна партія внесла зміни до шкільної програми, прибравши деякі теми з природничих наук (наприклад, про еволюцію) та додавши предмети релігійного спрямування. Крім того, показовим стало повернення Собору святої Софії в Стамбулі, історичній пам’ятці Візантії, статусу мечеті, що йде всупереч рішенню М. Ататюрка про надання Ая-Софії статусу музею.

У сфері міжнародних відносин політизація ісламу, запроваджена партією Р. Ердогана, проявляється в неофіційному курсі уряду Туреччини на неоосманізм. Неоосманізм – це зовнішньополітична доктрина, що засновується на бажанні відновити міжнародно-політичну могутність країни до рівня, який мала Османська імперія, і передбачає поглиблення багатовекторної співпраці з її колишніми колоніями та володіннями. Тому, зокрема, останні роки в зовнішній політиці Туреччини прослідковується курс на створення «сфер впливу» на Балканах, Близькому Сході, Кавказі й Центральній Азії.

У контексті використання ісламу як інструменту публічної дипломатії Туреччини, не можна не згадати про діяльність Управління в справах релігії. Зважаючи на те, що іслам почав посідати дедалі важливіше місце як у внутрішній, так і в зовнішній політиці адміністрації Р. Ердогана, не дивно, що орган значно розширив свою міжнародну діяльність і став одним із чільних інструментів турецької публічної дипломатії, особливо в країнах, де є велика мусульманська спільнота.

Багатьом державам, що співпрацюють з управлінням, імпонує нерадикальний характер організації, що також є проявом бажання Туреччини мати славу країни, де традиції ісламу поєднуються з сучасним світським життям. Наразі орган, як інструмент соціального моделювання, спрямований на експорт ідентичності та більш консервативного способу життя за кордоном, особливо в місцях зосередження турецької діаспори. Крім того, імами Управління в справах релігії користуються багатьма дипломатичними привілеями й імунітетами, а також можуть представляти інтереси держави в зовнішньополітичних справах.

Також Турецька Республіка охоче інвестує в будівництво мечетей і навчання імамів. Ця традиція розпочалась у Західній Європі в 1970-х роках, а згодом, у 1990-х роках, поширилася на держави Азії та Балканського півострова. На сучасному етапі Туреччина будує мечеті й у країнах, що не мають яскраво виражених культурних чи історичних зв’язків із нею, наприклад, у Сполучених Штатах, Сомалі чи Кубі, прагнучи витіснити звідти м’який вплив інших ісламських держав, як-от Саудівської Аравії.

Реджеп Ердоган у Софійському Соборі. Kayhan Ozer/AP

Зусилля Анкари загалом і Р. Ердогана зокрема з імпорту ісламу дають свої плоди. Так, за даними опитування громадської думки, що проводилося у 12 державах Близького Сходу, президенту Туреччини як релігійному лідеру довіряє 40% респондентів, що є найвищим результатом серед інших близькосхідних глав держав.

Регіональна публічна дипломатія Анкари: між Європою та Азією

У своїй зовнішній політиці Туреччина позиціонує себе як свого роду міст між європейською і азійською цивілізацією, і цей образ вона активно використовує в публічній дипломатії, прагнучи як регіонального лідерства й експорту політичних цінностей на Близькому Сході, так і підтримки зв’язків із Заходом.

Тривалий час м’яка сила Туреччини на Близькому Сході проходила в дискурсі про «модельну країну», тобто приклад того, як більш консервативна держава з мусульманською більшістю може стати частиною західного світу. Успіх Анкари на зовнішньополітичній арені є своєрідним «промінчиком надії» для акторів регіону з декількох причин:

· стале економічне зростання та соціальна модернізація;

· відносини Туреччини з Європейським Союзом;

· культурне піднесення як усередині країни, так і за кордоном;

· нові тенденції в освіті й релігійному вихованні;

· зростання потоків міграції та створення вільних економічних зон.

Туреччина активно використовувала свої політичні здобутки й образ «модельної країни» у відносинах із державами Близького Сходу. На цьому етапі її публічна дипломатія мала вигляд переважно економічних заходів, що повинні були вести за собою експорт суспільних і культурних цінностей. Так, у 2000-х роках Туреччина підписала угоди про безвізовий режим і зону вільної торгівлі з такими державами, як Туніс, Палестина, Марокко, Сирія, Єгипет і Йордан.

Крім того, у таких країнах, як Ліван, Саудівська Аравія, Бахрейн, Катар, Кувейт, Оман, Лівія та Ізраїль з’явилися турецькі ділові ради. Комбінація цих заходів не тільки дала Анкарі змогу збільшити обсяг торгівлі з Близьким Сходом у 8 разів (з 8 до 64,2 млрд дол. США), але й сприяти розвитку м’якої сили. Однак події Арабської весни й падіння Сирії, одного з найбільших бенефіціарів турецької моделі в регіоні, перекреслили зусилля Анкари в просуванні себе в ролі «модельної країни».

Сучасна публічна дипломатія Туреччини на Близькому Сході характеризується не стільки вестернізацією та категорією модельної держави, скільки концепцією «нуль проблем із сусідами» й зовнішньополітичною думкою турецького дипломата Ахмета Давутоглу, згідно з якою Туреччина через насамперед регіональне лідерство має досягнути глобальної суб’єктності. Політичний курс партії Р. Ердогана, процеси політизації ісламу та формування неоосманської зовнішньополітичної риторики також є частинами цієї доктрини.

Ще один прояв публічної дипломатії Туреччини на Близькому Сході виражається в перезапуску відносин із деякими ключовими гравцями регіону, аби збалансувати вплив Китаю та росії. Так, зокрема, у 2021 році Туреччина запросила тодішнього міністра енергетики Ізраїлю Юваля Штайніца на дипломатичний форум в Анталії, а міністри закордонних справ Туреччини й Саудівської Аравії вперше з 2016 року обмінялися телефонними дзвінками.

Не менш важливими в регіональному вимірі публічної дипломатії Анкари є її відносини з країнами Балканського півострова. У період Югославських війн Туреччина активно висловлювала підтримку боснійським мусульманам, також вона виступає за незалежність Косово, що дало їй змогу отримати симпатії від мусульманського населення Балкан. Крім того, Анкара активно займається миротворчими та посередницькими заходами в регіоні, про що йтиме мова пізніше.

Турецькі інвестиції в країни Балканського півострова досить значні. Так, Анкара є третім найбільшим донором міжнародної допомоги в Косово. Нещодавно за її сприяння було збудовано автомагістраль, що з’єднує Белград, Боснію та Герцеговину з іншими державами півострова. Також тут діє ТІКА, фінансуючи реставрацію культурних пам’яток доби Османської імперії.

До того ж між лідерами балканських країн і Туреччиною відбувається постійний обмін зустрічами на найвищих рівнях. У 2021 році Р. Ердоган відвідав Боснію та Герцеговину й Чорногорію. Під час боснійської кризи (вона була пов’язана з бажанням боснійських сербів відокремитися, більше про державний устрій Боснії та Герцеговини читайте за посиланням), що сколихнула країну минулого року, лідери держави Мілорад Додік і Бакір Ізетбегович також відвідали Туреччину на запрошення її президента для пошуку шляхів розв’язання проблеми. Крім того, Анкару відвідав сербський глава Александар Вучич.

Посередництво як складова м’якої сили Туреччини

Ще однією характерною рисою публічної дипломатії Анкари є її участь у посередницькій і миротворчій діяльності. Багато в чому бажання держави займатися медіацією та промоцією мирного вирішення конфліктів походить від її географічного положення на перетині двох цивілізаційно-політичних просторів – Європи й Азії, а також від безпосередньої близькості до багатьох гарячих точок, що прямо пропорційно впливає на її безпеку. Також завдяки такій діяльності держава прагне пришвидшити реалізацію своїх зовнішньополітичних амбіцій і цілей. Далі в статті ми розглянемо кілька прикладів участі Туреччини в переговорних процесах між різними країнами.

Серед прикладів посередництва Анкари можна відзначити ініціативу Анкари з проведення тристоронніх консультацій у форматі «Туреччина – Боснія і Герцеговина – Сербія» та «Туреччина – Боснія і Герцеговина – Хорватія. Ці переговори мали на меті покращення відносин між країнами, а також зміцнення довіри й миру на Балканах, регіоні зі значною політичною нестабільністю. У рамках турецької ініціативи було проведено 6 зустрічей між представниками МЗС першої групи, а також 4 між дипломатами з другої. У 2010 році завдяки посередництву Туреччини вперше з часів Югославських воєн відбулася зустріч лідерів Боснії і Герцеговини та Сербії.

Крім того, Анкара, як стратегічний партнер Баку, виступала посередницею між Вірменією й Азербайджаном у Карабаському конфлікті. Так, у 2020 році під час воєнного загострення Туреччина разом із росією, взяла участь у перемовинах щодо припинення вогню та створення буферної зони між країнами. У 2022 році, через нові збройні сутички в Карабасі, за ініціативи президента Ердогана відбулася зустріч лідерів Азербайджану Ільхама Алієва й Вірменії Нікола Пашиняна. Крім того, турецький глава держави висловив готовність провести окремі перемовини з головами сторін конфлікту та запропонувати їм своє бачення мирного врегулювання.

Також Туреччина пропонує своє посередництво й у російсько-українській війні. Р. Ердоган лишається одним із небагатьох світових лідерів, що провадять політичний діалог із російським диктатором, і, крім того, він неодноразово ще до повномасштабного вторгнення пропонував Туреччину як майданчик для проведення консультацій між сторонами конфлікту. Так, у березні 2022 році в Стамбулі відбулися попередні переговори між українською і російською делегацією щодо завершення війни.

Березневі перемовини між росією та Україною в Стамбулі. Getty Images

Не менш важливою була участь Туреччини в підписанні в липні цього року зернової угоди, що дала змогу розблокувати українські порти в Чорному морі й розпочати експорт продукції агропромисловості. Також за посередництва Турецької Республіки між Києвом і москвою у вересні відбувся обмін полоненими, у рамках якого було звільнено понад 200 бійців полку «Азов». Його командири перебувають під особистою протекцією президента Ердогана.

Культурний вимір турецької публічної дипломатії

Культурний обмін зі світом також становить значну частку м’якої сили Анкари. Раніше ми вже згадували про такі установи, як Турецьке агентство співробітництва та розвитку, Фонд імені Юнуса Емре й Управління в справах релігії, котрі є інституційною основою турецької публічної дипломатії, а зараз зосередимося на практичному вимірі їхньої діяльності.

Освітня дипломатія Туреччини є чи не головною сферою культурного обміну, що провадить держава. Зокрема, ТІКА інвестує в навчання молоді в таких регіонах, як Центральна Азія, Балкани та, з нещодавніх пір, Африка на південь від Сахари. Крім того, в освіту населення останнього регіону активно вкладається Управління в справах релігії, що відкриває турецькі релігійні школи, видає гранти на навчання для студентів континенту й фінансує оновлення наявного шкільного обладнання.

Серед проявів освітньої дипломатії Анкари також можна виділити так званий «Тюркологічний проєкт», що надає всебічну матеріальну, методичну та технічну підтримку університетам, що викладають турецьку мову.

Освітня дипломатія Туреччини в Європі націлена насамперед на роботу з турецькою діаспорою, що становить понад 5,5 млн людей. Так, Комітет у справах турків і їхніх родин за кордоном організовує заходи, що сприяють розвиткові соціальних, економічних і культурних зв’язків із турецькою спільнотою за кордоном. Зокрема, для студентів і дослідників були розроблені спеціальні програми обміну (Türkiye Bursları та Türkiye Bilimsel ve Teknolojik Araştırma Kurumu, TÜBİTAK).

Якщо говорити про культурну дипломатію Анкари, то тут значну роль відіграє кінематограф. У 2014 році, кількість глядачів турецьких серіалів перевищила 400 млн осіб. Завдяки кінематографу Туреччина має можливість експортувати свої цінності за кордон і покращувати свій імідж в очах молоді, що впливає на успіх турецької політики в регіонах, зокрема на Близькому Сході, адже у фільмах демонструється більш сучасне й відкрите мусульманське суспільство, яке водночас береже традиції.

«Величне століття» – один із найпопулярніших турецьких серіалів

Урядові установи Туреччини також усвідомлюють значення кінематографу для просування іміджу держави, тому періодично вони організовують події, спрямовані на його популяризацію за кордоном. Зокрема, мова йде про щорічний Лондонський фестиваль турецького кіно, що триває два тижні й фокусується на найкращих зразках документального та художнього кінематографу. Крім того, у 2018 році Фонд імені Юнуса Емре організував літню школу турецького кіно в Стамбулі, метою якої був обмін інформації про практики кіноіндустрії.

Зворотній бік публічної дипломатії Анкари

На перший погляд, турецька публічна дипломатія має значні успіхи, особливо на Близькому Сході, куди орієнтовані найбільші її зусилля. Проте є низка факторів, якими вона поступається іншим країнам-лідеркам у цій царині. Що ж заважає Туреччині використовувати свій потенціал м’якої сили на повну?

По-перше, проблема полягає в гібридному характері уряду Р. Ердогана, що зосереджує дедалі більше влади у своїх руках. За даними організації Freedom House, Туреччина набрала 32 зі 100 балів за шкалою свободи у світі (16 з 40 за політичні права та 16 із 60 – за громадські свободи), а в рейтингу видання The Economist вона посіла 103 місце зі 167, що робить її гібридним режимом. Авторитарні тенденції загрожують правам і свободам громадян Туреччини, що суперечить її образу модерної ісламської держави. Крім того, проблеми з демократією не дозволяють говорити про вступ у Європейський Союз: на сучасному етапі перемовини практично зупинилися.

Водночас зростає невдоволення населення політикою керманича: так, автори рейтингу Soft Power 30 зазначають, що нездатність «Партії справедливості та розвитку» отримати голоси на виборах мера у великих турецьких містах, зокрема Стамбулі й Анкарі, свідчить про те, що урядові потрібно переглянути свої відносини з громадськістю. Попри те, що Туреччина відійшла від концепції «модельної країни» у своїй комунікації з громадянами інших держав із мусульманською більшістю, незадовільний стан демократії негативно впливає на її привабливість для Західних Балкан, що прагнуть більшої інтеграції з ЄС, а також на відносини з євроатлантичним табором.

Показовим епізодом для турецької публічної дипломатії стало закриття шкіл Фетхуллаха Гюлена, названих на честь публічного діяча й лідера організації «Гізмет». Вони були потужним інструментом м’якої сили держави, адже були спрямовані на популяризацію турецької мови та культури за кордоном, особливо в країнах Африки, колишнього Радянського Союзу, Близького й Далекого Сходу. Проте після заколоту 2016 року, уряд Туреччини примусив інші держави закрити свої філіали шкіл Гюлена через, мовляв, їхній зв’язок із терористичними силами, попри те, що формально школи не належали до жодної інституційної структури. Для уряду Р. Ердогана це була радше спроба встановити монопольний контроль над освітньою дипломатією країни та її наративами.

Крім того, економічна стагнація Туреччини заважає державі використовувати весь свій потенціал м’якої сили. У серпні цього року споживчі ціни в країні зросли приблизно на 80%, що пов’язують з економічною політикою уряду Ердогана. Наразі інфляція в Туреччині становить приголомшливі 83,4%. Крім того, політик не дозволяє піднімати відсоткові ставки центрального банку, аби стримати інфляцію, що охрестили «гігантським економічним експериментом».

Висновки: яка вона, публічна дипломатія Туреччини?

Еволюція м’якої сили Анкари демонструє, як змінювалася її зовнішня політика загалом: від орієнтації на realpolitik і перебування в тіні держав НАТО під час Холодної війни до «модельної країни» 2000-х, концепції «нуль проблем із сусідами» й неоосманізму сучасної Туреччини.

Публічна дипломатія Анкари, безумовно, має свій шарм, оскільки вона намагається підтримувати образ сучасної та світської держави, де водночас глибоко шануються традиції ісламу й прагнення до прогресивності, яка провадить на рівних відносини з ЄС і НАТО, а з іншого боку – працює над регіональною політичною архітектурою. Цю картинку Туреччина продає насамперед країнам Близького Сходу та Балканського півострова, які мають із нею міцні культурні й історичні зв’язки. І їй це вдавалося завдяки широкому спектру політичних, культурних, освітніх заходів, а також інституту посередництва.

Проте, самого образу замало. Якщо Туреччина хоче відповідати статусові, який вона просуває на міжнародній арені, їй варто звернути увагу на внутрішні соціально-економічні та політичні проблеми, що заважають їй рухатися до демократичного майбутнього та, відповідно, кращого іміджу у світі.

Авторка – Анастасія Ковач, експертка з публічної дипломатії Аналітичного центру ADASTRA

Сподобалася стаття? Тоді підтримайте нашу роботу на Патреоні. Разом зможемо більше!