Грунти Африки (грунтовий покрив)
Контрастний клімат, пов’язана з ним різноманітність рослинності, значні відмінності у складі ґрунтотворних порід визначили різноманіття ґрунтів Африки. Водночас тут чітко виражена широтна зональність ґрунтового покриву, зумовлена рівнинним рельєфом і послідовною зміною кліматичних і рослинних поясів по обидва боки від екватора.
Найвологіша частина континенту ‒ басейн Конго та узбережжя Гвінейської затоки ‒ характеризуються поширенням червоножовтих латеритних, або фералітних, ґрунтів. Вони формуються під пологом вічнозелених вологих лісів на потужних кислих корах вивітрювання, складених переважно з каоліну та кварцу, що є причиною дуже низької їхньої обмінної здатності і збіднення поживними речовинами. Генезис червоно-жовтих фералітних ґрунтів складається з процесу фералітизації, особливістю якої за цих умов є винесення залишкового заліза з профілю, тому конкреції утворюються рідко; дернового процесу, характерним для якого є інтенсивна мінералізація як рослинних залишків, так і самого гумусу; лесиважу ‒ вимивання всіх розчинних сполук та формування в ґрунтовому профілі підзолистого горизонту, збагаченого кварцом. Завдяки гідроксидам заліза ґрунт має забарвлення від яскраво-жовтого до червоного, а також водостійку дрібногрудкувату структуру. Характеризуються незначною гумусованістю (1,5-2,5%), сильною вилуженістю, кислою реакцією (рН = 3,5-5,5), нестачею Са, Р, К та ін. елементів, накопиченням полуторних окислів Fe і Al.
У найнижчих частинах басейну р. Конго поширені різні перезволожені глейові ґрунти й навіть торф’яні.
На північ, схід та південь від вологої області у субекваторіальних ландшафтах із коротким сухим сезоном під перемінно-вологими напівлистопадними лісами та високотравними саванами формуються червоні ґрунти. Послаблення промивного режиму спричиняє збільшення гумусності, а підтягування розчинів до поверхні в сухий період збагачує їх мінеральними речовинами. Поширені переважно на продуктах вивітрювання алюмосилікатних порід, у районах, де давній латеритний панцир вже розмитий. Тут найінтенсивніше розкладаються первинні матеріали, вимиваються розчинні основи і накопичуються малорухомі з’єднання – гідрати окислів заліза. Дегідратація цих окислів у сухий сезон призводить до утворення щільних залізистих конкрецій. Профіль червоних ґрунтів складається з малопотужного (до 15 см) і малогумусного (2-4%) гумусового горизонту, елювійованого горизонту легкого складу з дрібними залізистими конкреціями та щільного ілювіального горизонту.
У таких же кліматичних умовах при випаданні 1000-1300 мм опадів за рік та сухому сезоні тривалістю чотири – п’ять місяців при постійно високих температурах під сухими рідколіссями та чагарниками Південної Африки та Ефіопського нагір’я формуються коричнево-червоні ґрунти. Головні процеси такі ж, як і в червоних фералітних ґрунтах, але утворення залізистих конкрецій більш інтенсивне, на поверхні виникають залізисті кірки, гумусотворення дещо слабше. Гумусовий горизонт потужністю 25-30 см, містять до 2% гумусу, склад якого гуматно-фульватний; рН = 5-6.
Червоно-бурі ґрунти сформувалися під типовими саванами, у яких літній дощовий сезон триває від двох до п’яти місяців, а річна сумою опадів становить 250-600 мм. У Північній Африці трапляються в межах зони Сахелі, Ефіопського нагір’я і Східноафриканського плоскогір’я, а в Південній Африці на підгірських рівнинах на захід від Драконових гір, посушливих областях Калахарі та Кару. Їхній профіль має слабовиражений гумусовий горизонт (20-30 см), червонуватого відтінку з чіткою горіхуватою структурою який поступово переходить у потужний червоно-бурий щільний ілювіальний горизонт. Ілювіальний, або горизонт вмивання, має багато виділень оксидів заліза у вигляді конкрецій, плям, а іноді й прошарків. Реакція ґрунту нейтральна або слабокисла, незначна гумусованість – 0,5-1,0%, місткість поглинання низька. Червоно-бурі ґрунти не є однорідними. З наростанням сухості клімату в горизонті вимивання збільшується вміст легкорозчинних основ, а в горизонті вмивання і гіпсових конкрецій.
Чорні (темноколірні) тропічні ґрунти трапляються серед червоно-бурих і коричнево-червоних. Вони утворюються на багатих основами ґрунтотворних породах: габро, базальтах, трапах, на породах вулканічного походження, осадових безкварцових глинистих породах, а також на вапняках. Вивітрювання багатих основами порід в умовах змінно-вологого клімату веде при нейтральній і слаболужній реакціях до утворення глинистих мінералів не каолінітової, а монтморилонітової групи. Чорні ґрунти мають важкий гранулометричний склад, насичені Са та Mg. Гумусовий горизонт добре розвинений, потужністю понад метр, чорний, але містить дуже мало гумусу (1-1,5%).
На територіях з украй недостатнім зволоженням переважають червонувато-бурі ґрунти, які формуються під рослинним покривом сухих і опустелених саван. Для цих ґрунтів, переважно піщаних і супіщаних, характерна менша вивітрілість, що зумовлює вищий вміст поживних речовин і велику обмінну здатність; вони малогумусні (0,2-0,3%), мають нейтральну реакцію у верхній частині профілю. Червоний колір ґрунтів визначає наявність тонких залізистих плівок на зернах.
Ґрунти тропічних пустель характеризуються дуже слабким розвитком і можуть бути розділені на три групи: кам’янисті пустельні ґрунти хамадів з характерним пустельним загаром на поверхні гальки і щебеню – залізисто-марганцеві плівки темного кольору, що утворюється в результаті фізико-хімічних процесів; піски і піщані пустельні ґрунти ергів, найпоширенішими з яких є кварцові піски; перехідні гравійно-галечникові ґрунти регів.
З усіма цими ґрунтами пов’язані солончаки (себхи, шоти), що виникають під впливом неглибокого залягання солоних вод. В єгипетській пустелі поза зоною впливу Нілу сформувалися пилувато-суглинкові кори (топсолі), або поверхневі ґрунти, потужністю до 12 см, а на їхній поверхні спостерігається полігональний рельєф, характерний для такирів.
У Пустелі Наміб (північна частина) є щебенисто-кам’янисті поверхні, пасмові та барханні піски, значна частина території майже без рослинності, особливо хамади. Окрім них, у цій пустелі багато сілкритових (кремнеземних) і вапнякових покривів, у пониженнях серед пісків поширені – щільні накопичення солей, надуті вітрами з океану.
Солончаки і солонці поширені в аридних і напіваридних областях Африки. Вони трапляються в депресіях рельєфу на плато і в підніжжі Сахарського Атласу на засолених, гіпсоносних глинах, на рівнинних опустелених ландшафтах узбережжя Середземного моря, в крайових частинах Великої Рифтової долини, в басейні озера Чад, а також займають висохлі болота у дельті Нілу, в безстічних впадинах Калахарі. Деякі солончаки в Ефіопії і на рівнинах Східноафриканського рифту характеризуються содовим засоленням, що пов’язано з виходами термальних содових джерел і з особливостями ґрунтотворних порід.
Сіроземи поширені в Північній Африці, де займають передгірні території субтропічних напівпустель. Розвиваються на лесоподібних породах і характеризуються слабодиференційованим профілем та незначним почервонінням у його середній частині. Сіро-коричневі ґрунти формуються в субтропічних напівпустелях рівнинного Середземноморського узбережжя, де вологість дещо збільшується. Через сухіший клімат для них характерні мала гумусованість та високий вмістом кальцію.
Коричневі ґрунти сформувалися під твердолистими лісами і чагарниками (типу маквіс із розрідженими лісами) з середземноморським типом клімату при річній сумі опадів 300-800 мм. Поширені на північно-західній та південно-західній окраїнах материка на підвищених плато, схилах і низькогір’ях. Коричневі ґрунти характеризуються досить потужним гумусовим горизонтом зі значною кількістю гумусу (6-8%) та насичені кальцієм і магнієм. У них добре виражений процес оглинення. Цей процес активізується в зимовий вологий сезон, коли в ґрунтах відбувається інтенсивне вилуговування первинних і утворення вторинних оксидів. На вапняковому субстраті формуються червоноколірні продукти вивітрювання (терра-росса) і малопотужні червоноколірні коричневі ґрунти.
Великі плоскі депресії у верхів’ях Нігеру, Вольти, Лімпопо, Замбезі, заповнені молодими породами та характеризуються пануванням різних лучних і глейових ґрунтів.
У нижніх висотних поясах гірських областей тропічної Африки сформувалися червоно-жовті фералітні, червоні та червоно-коричневі ґрунти; вище починають переважати бурі лісові тропічні і субтропічні ґрунти, а ще вище – гірсько-лучні. На вулканічних породах поширені родючі вулканічні ґрунти (андосолі), а на Ефіопському нагір’ї – чорноземи.
У нижчих горах Атласу і горах Велду, в умовах переважно посушливого клімату, сіро-коричневі чи червонувато-бурі пустельні ґрунти змінюються у верхній частині коричневими ґрунтами, а в Атласі – бурими лісовими ґрунтами. У вологіших Драконових горах жовтоземи змінюються бурими ґрунтами.
Основні типи ґрунтів в Україні та їх характеристики
Земля – основне багатство України. Т ретина світових запасів найродючіших земель зосереджена саме тут. Оскільки наша країна географічно знаходиться на великій рівнині з рівним рельєфом, понад шістдесят відсотків її площі зайнято сільськогосподарськими угіддями. Тож не дивно, що саме сільське господарство є «локомотивом» всієї вітчизняної економіки.
За показниками родючості український чорнозем визнано найкращим у світі.
Плодючість землі значною мірою залежить від хімічного складу та фізичних властивостей поверхневого шару, який формується під впливом багатьох факторів: клімату, рельєфу місцевості, вологості повітря, тепла, рослинного покриву, мікробіоти (живих організмів, що його населяють), мікроелементів тощо.
Зазвичай чорнозем формується на карбонатних породах, вкритих багатою трав’янистою рослинністю. Рослинні та тваринні рештки, завдяки помірній кількості опадів, розкладаються і перетворюються на значну кількість поживних речовин, які з часом накопичуються у ґрунті й утворюють потужний гумусовий родючий горизонт (гумус є найважливішою органічною складовою, що забезпечує родючість землі, оскільки містить усі необхідні елементи для повноцінного живлення більшості рослин).
Окрім чорноземів, найбільш розповсюджені в Україні дерново-підзолисті , бурі та сірі лісові ґрунти.
Знамениті українські чорноземи знаходяться в лісостеповій та степовій зонах країни. Ці ґрунти мають насичений сірий колір, вони багаті на гумус та оптимально зволожені, а товщина гумусового горизонту сягає до 1 м і навіть більше. Такі землі займають близько 60% території України. Їхньою характерною ознакою є висока якість родючого шару, структура якого добре утримує вологу. Вміст гумусу в чорноземних ґрунтах становить до 15% (!). Водночас реакція «рН» (кислотно-лужний баланс ґрунтового розчину) зазвичай є нейтральною, тому ідеально підходить для вирощування більшості сільськогосподарських культур.
Для північної частини нашої країни характерні дерново-підзолисті, сірі лісові та торф’яно-підзолисті ґрунти, що сформувались у дубових, хвойних і змішаних лісах в умовах достатнього зволоження (найчастіше на річкових терасах і піщаних рівнинах). Через значну кількість середньорічних опадів Полісся, як зазвичай називають північ України, сильно заболочується в низинах, оскільки має багату трав’янисту рослинність.
Дерново-підзолисті ґрунти характеризуються незначною кількістю родючого гумусу (не більше двох відсотків) і мають досить кислу реакцію, оскільки містять велику кількість сполук заліза й алюмінію (рН коливається в межах чотирьох, п’яти одиниць), тому вони не підходять для вирощування більшості тих культур, які надають перевагу нейтральному середовищу. Тому, щоб створити умови для вирощування більшості культурних рослин на дерново-підзолистих грунтах, слід проводити на таких землях попереднє вапнування, а також збагачувати ґрунт органічними та мінеральними добривами.
У лісостепу та південних районах Полісся переважають дерново-підзолисті , сірі лісові , а також темно-сірі лісові ґрунти з трохи більшим вмістом гумусу (до 4,5%), які поступово переходять у чорноземи. Ці ґрунти переважно також мають кислу реакцію «рН», і частка гумусу в них є досить незначною.
На півночі лісостепової зони (Волинської, Подільської, Придніпровської, Середньоруської височин) здебільшого поширені опідзолені чорноземи . Вони мають досить потужний гумусовий шар (гумус становить близько п’яти відсотків), який був утворений завдяки широколистим лісам, що поступово зайняли великі степові простори. Ці землі цілком родючі та придатні для агрономії.
Каштанові ґрунти переважають у степових зонах України, на ділянках з бідною рослинністю, де панує досить сухий клімат з сильними вітрами, що висушують землю. Таким ґрунтам властива висока лужна реакція ґрунтового розчину, низький вміст гумусу (не більше 3%) і знижена вологість, тому для успішного вирощування на цих землях культурних рослин необхідно попередньо проводити закислення ґрунту і забезпечити його додаткове зрошення. Окрім того, сильні вітри провокують небезпеку виникнення у верхньому, родючому шарі вітрової ерозії, тому основою успішного землеробства на каштанових ґрунтах є убезпечення земель від посухи та руйнівної сили вітрів.
Темно-каштанові та каштанові ґрунти поширені також на півдні Причорноморської низовини і в північній частині Степового Криму, де кліматичні умови досить посушливі. Верхній шар ґрунту має цілком прийнятну потужність (до 50 см), але вміст гумусу в ньому невисокий (не більше 4%).
На висотних поясах Карпат (у рівнинних зонах Закарпаття та Прикарпаття), а також на північних схилах Криму переважають бурі лісові (буроземи або буро-подзолисті) ґрунти , які були сформовані широколистяними, подекуди хвойними. а також мішаними лісами. Завдяки високому вмісту сполук заліза їм властивий бурий та жовто-бурий відтінок. Зазвичай бурі лісові ґрунти щільні, щебнисті, і вміст у них гумусу в середньому становить до 6 %.
Стосовно солонців і солончаків слід зазначити, що це вкрай бідні й проблемні ґрунти, до того ж вони мають високий вміст солей. Землі такого типу характерні для південних степів, морських узбереж і прибережних територій Дніпра, Дунаю, Дністра та Південного Бугу.
Солончаки й солонці мало придатні для проведення сільськогосподарських робіт, оскільки мають низький вміст поживних речовин, вимагають додаткового гіпсування і потребують розсолення за допомогою промивання. В Україні переважають содові й хлоридно-сульфатні солончаки, рівень природної родючості яких дуже низький.
А ось ґрунт у заплавах українських річок (здебільшого луговий і дерновий ) повністю насичений необхідними для рослин поживними речовинами, що утворились завдяки луговій рослинності. Ґрунтові води на цих ділянках зазвичай знаходяться досить високо, а вміст гумусу може досягати шести відсотків.
У північних передгір’ях Кримських гір сформувалися рендзини або дерново-карбонатні ґрунти – малородючі та з великою кількістю дрібних твердих включень (камінців, щебеню, гравію тощо). Гумусовий шар кримських чорноземів невеликий, близько двадцяти п’яти сантиметрів, проте ці грунти придатні для вирощування виноградників.
Поділитись в соцмережах: