Олігархи: хто вони, що роблять і чого від них хоче Зеленський

Ідею про те, щоб “мінусувати” олігархів, президент почав озвучувати навесні цього року, а незабаром у Верховній Раді має з’явитися законопроєкт про деолігархізацію, “філософію” якого також запропонував пан Зеленський.

Він назвав і головні ознаки, за якими визначатимуть олігархів, запевнивши, що про знищення великого бізнесу не йдеться.

“Головний зміст та філософія: ми не хочемо вбити великий бізнес. Але ми точно вбиваємо поняття “зміст” та “вплив” олігархічної системи у нашій країні”, – заявив президент.

“Впливу на мас-медіа не буде, впливу на політику не буде, впливу на чиновників не може бути”.

Раніше секретар Ради національної безпеки і оборони Олексій Данілов озвучив приблизну кількість олігархів в Україні – 13, а також їхню головну ознаку – “вплив на владу”. Проте не озвучив прізвища.

До цього президент Зеленський казав, що прізвища не так важливі, як дії.

“Прізвища тут не мають жодної різниці: Медведчук, Коломойський, Порошенко, Ахметов, Пінчук, Фірташ чи будь-хто інший. Важливо одне – ти готовий працювати законно та прозоро чи хочеш і надалі створювати монополії, контролювати ЗМІ, впливати на депутатів та інших державних службовців? – заявив президент у відеозверненні. – Перше – підтримується. Друге – закінчується”.

Хто такі олігархи, звідки вони взялися в Україні, як вони впливають на економіку і що з ними роблять в інших країнах?

Звідки воно взялося?

Автор фото, Getty Images

Слово “олігархія” має давньогрецьке коріння і в перекладі означає “владу небагатьох”. Про олігархів писали ще Платон та Арістотель. За Платоном, олігархія є владою небагатьох, що спирається на “майновий ценз” – багатство.

Багатії накопичують дедалі більше “золота у коморах”, і “перш за все вишукують, на що його витратити, а для цього перетлумачують закони, мало рахуючись з ними”.

У такій державі “ледве не всі бідні, крім правителів”.

В Україні після здобуття незалежності на початку 1990-х розвал економічних зв’язків, гіперінфляція та зубожіння населення, виглядає, просто нерозривні із появою олігархії.

“Сертифікатна” приватизація, яку її ініціатори замислювали як масову, перетворилася на первинне накопичення виробничих потужностей у всіх галузях вузьким колом осіб – із потрібними зв’язками та коштами.

Нерідко за старими партійними чи комсомольськими лініями, а також приналежністю до регіональних “кланів” – Дніпропетровського, Донецького чи Харківського.

Коли у 1999 почалася “грошова” приватизація, виявилося, що практично усі більш-менш привабливі активи вже мають господарів, а продаж державного майна (за кількома винятками) не приносив до бюджету значних коштів.

Коли бартерні розрахунки початку 90-х почали відходити в минуле, обов’язковим атрибутом з “набору” українського олігарха також стали банки. Вони повністю розділяли долю своїх власників – потрапляли в опалу та банкрутували або ж високо злітали і контролювали цілі сфери економіки чи групи клієнтів.

Згодом фінансово-промислові групи зацікавилися й активами в аграрному бізнесі.

Після первинного перерозподілу механізм почав відтворюватися сам, – власники великих промислових підприємств або самі приходили у владу, або делегували туди своїх представників. Щоб полегшити цей процес, з’явилася третя ланка – контроль над ЗМІ, які скеровували симпатії виборців до “потрібних” партій та кандидатів і захищали своїх власників від політичного тиску конкурентів.

Кому належать головні “кнопки” країни

Автор фото, Getty Images

Майже всі українські телеканали належать особам, яких президент Зеленський перелічив у своєму зверненні. Через цей інструмент вони можуть суттєво впливати на результат будь-яких виборів, – виглядає, цього президент остерігається чи не найбільше.

За даними оголошеної структури власності, яку мають публікувати телевізійники, телеканал “Україна” та “Україна 24” входять до групи SCM, контрольованої найбагатшим українським бізнесменом Рінатом Ахметовим.

Серед власників “Інтеру” вказані Дмитро Фірташ, а також Сергій Льовочкін та Валерій Хорошковський.

Телеканал “1+1” належить Ігорю Коломойському.

Телеканали ICTV та СТБ належать бізнесмену Віктору Пінчуку та його дружині Олені, доньці президента Леоніда Кучми.

“5 канал” та “Прямий” належать експрезиденту та члену парламенту Петру Порошенку.

Канал “Еспресо” – сину бізнесмена Костянтина Жеваго, Івану Жеваго.

У лютому цього року президент Зеленський затвердив рішення РНБО про запровадження санкцій щодо народного депутата “ОПЗЖ” Тараса Козака, а також телеканалів “112”, “ZIK” та “NewsOne”, які йому належать.

Ці канали також пов’язували із Віктором Медведчуком. Вони зникли з ефіру.

Олігархи і президенти

Хоча офіційно поняття олігарх в Україні не визначене, в країні роками говорять про них як на кухнях, так і з високих трибун, а пересічний українець завжди може назвати пару-трійку прізвищ.

За часів президентства Леоніда Кучми частіше говорили про клани, особливо про Дніпропетровський та “зятя президента”, за Віктора Ющенка – про “любих друзів”, за Віктора Януковича – про “сім’ю” та “донецьких”.

Петра Порошенка і самого називали олігархом. Прихід до влади і перший рік президента Зеленського так само нерозривно пов’язані із питанням, чи не керує країною замість нього один олігарх.

Олігарх розповів ВВС про “Приватбанк”, Зеленського і Порошенка

Дехто з українських президентів захищає ту економічну систему, що склалася в Україні за роки незалежності.

Перший президент Леонід Кравчук, ім’я якого не пов’язане з якимсь певним олігархом, вважає, що Україні не вдасться йти вперед, поки українці та влада не навчаться поважати бізнес.

Колишній член Політбюро ЦК КПУ пан Кравчук вважає, що негативне ставлення до олігархів є “більшовицькою філософією”.

“Я звертався часто до людей, чого ви так ставитеся до них (до олігархів – Ред.), адже вони щось роблять, допомагають… А у відповідь, що вони все накрали. Це більшовицька філософія”, – вважає Леонід Кравчук і прогнозує, що “поки ми не навчимося поважати бізнес, який працює чесно, відкрито і робить щось для держави, йти вперед не вдасться”.

Автор фото, UNIAN

Леонід Кучма і чоловік його доньки Віктор Пінчук

Президент Леонід Кучма, на два терміни правління якого припало формування більшості провідних фінансово-промислових груп в Україні, у своїй книзі “Після Майдану”, що вийшла у 2007 році, багато разів заперечує, що доклав руку до “олігархізації” України.

Він також наводить свої аргументи “за” олігархів, і доводить, що серед них багато талановитих людей, які заробили статки своїми мізками.

“Олігархія – це правління невеликої групи людей. Воно передбачає високий рівень згоди, єдності цілей. А наші “олігархи” – це великі промисловці та фінансисти. Вони нічим спільно не керують. Навпаки, вони конкурують один з одним. Вони конкурують зокрема і за вплив на владу, на державу, а також на суспільство. Нічого схожого на спільне керування країною, на справжню олігархізацію!” – пише Леонід Кучма і додає.

“Без цих людей, без фінансово-промислових груп (ФПГ) не може бути великої вітчизняної промисловості, великого вітчизняного капіталу, який здатен вкладатися у розвиток, конкурувати на світовому ринку”.

Автор фото, UNIAN

Найбагатший бізнесмен України Рінат Ахметов і Віктор Ющенко

Після Помаранчевої революції та перемоги на президентських виборах Віктора Ющенка почали говорити про те, що країна має позбутися олігархів, але вже у 2013 він переконував, що українські олігархи – за європейський вибір країни, адже саме він може дати їм легітимізацію.

“Я не пригадаю жодної дитини (олігархів, – Ред.), яка б училася в університеті імені Ломоносова чи в університеті імені Патріса Лумумби. Коли ми дивимося на резиденції і на оселі, я не можу пригадати, хто на Рубльовці будується з наших. Коли ми говоримо про бізнес, а це святе святих, комора свята, мені не пригадується, що у когось у Росії є газова чи нафтова свердловини, чи 12 тисяч гектарів ще не вирубаного лісу, чи копальні, чи хімічні комбінати… Визначальне те, що глобальний їхній економічний інтерес не покладений у Росію”.

Автор фото, UNIAN

Віктор Янукович та один з найвпливовіших людей у Партії регіонів, бізнесмен Дмитро Фірташ

А от термін деолігархізація, яким нині оперує чинний президент, пішов від президента Петра Порошенка, попри те, що його самого часто зараховують до олігархів.

“Ключова позиція, із якої я виходжу – деолігархізація країни. Якщо ми намагаємося побудувати в країні порядок, то вони – хаос”, – заявляв пан Порошенко у 2015 році у зверненні до парламенту.

Автор фото, UNIAN

Петро Порошенко і Ігор Коломойський

Ще до свого обрання у 2019 році президент Зеленський просив “не приписувати йому Коломойського”, який відкрито підтримував його на виборах.

Проте у березні 2021 президент Зеленський публічно підтримав санкції США проти “колишніх власників ПриватБанку”, запевнивши, що українська влада “бачить різницю, в чому полягає великий бізнес та олігархічний клас”.

Автор фото, Офіс президента

Це фото зустрічі в Офісі президента у вересні 2019 бурхливо обговорювали

Із відходом в тінь Ігоря Коломойського, який в інтерв’ю DW називав себе “якщо й олігархом, то позитивним”, оглядачі дедалі частіше стали говорити про вплив на владу найбагатшого – за багатьма рейтингами – українця Ріната Ахметова.

Проте сам він називає себе бізнесменом і твердить про те, що його цілі збігаються з президентськими.

“Я сподіваюся, що в нас із президентом одна мета – сильна, незалежна, цілісна, демократична й успішна Україна. І все, що мені як бізнесмену потрібно від будь-якого українського уряду – рівні правила гри для всіх, повага до права приватної власності й чесна конкуренція. Від цього виграє насамперед Україна й кожен українець”, – заявив він у коментарі “Радіо Свобода”.

Ще з кінця 90-х років олігархи напряму чи опосередковано залучені до української політики. Спочатку вони самі сиділи у Верховній Раді, а зараз переважно мають свої групи впливу, при чому у різних фракціях одночасно.

Що робить олігархономіка

Автор фото, UNIAN

На відміну від першого президента, українські оглядачі та міжнародні партнери України систематично вказують на те, що олігархічна система – джерело багатьох українських проблем.

Експерти вважають, що наявність олігархів, які часто є монополістами у цілих галузях, спотворює структуру економіки і залишає лише невеликі “гетто” для розвитку малого і середнього бізнесу, що формують середній клас.

Багато хто – як в Україні, так і за її межами – сприймав Революцію гідності як протест середнього класу проти “влади небагатьох”. Але і п’ять років по тому, у докоронавірусному 2019-му частка малих підприємств у ВВП країни становила лише близько 16%, тоді як у розвинених країнах вона перевищує половину.

З іншого боку, як на початку 2019-го звертали увагу у Світовому банку, статки трьох найбагатших українців складали до 6% ВВП країни, що значно більше, ніж у Росії та Польщі, чи навіть США – оплоті капіталізму.

Там також звертали увагу на те, що “завдяки впливу зацікавлених груп зберігаються політичні розбіжності між групами, орієнтованими на реформи, та групами, що прагнуть зберегти статус-кво”, а простіше – реформи стоять.

В іншому дослідженні Світового банку йшлося про “кумівський капіталізм” в Україні, що “дозволяє компаніям, які тісно пов’язані з політикумом, користуватися перевагами, до яких інші компанії не мають доступу”.

Звідси, вважають експерти, і коріння технологічного відставання України, і монополізація ключових галузей, яка б’є високими цінами й тарифами по кінцевому споживачу – населенню.

“Кумівський капіталізм неефективно розподіляє ресурси, обмежує конкуренцію, збільшує економічні витрати та звужує економічні можливості. Як наслідок, рішення, які впливають на розподіл державних ресурсів, не приймаються в інтересах суспільства”.

Чи можливо побороти олігархів

В Україні ініціативу президента Зеленського щодо будівництва “країни без олігархів” сприйняли переважно критично, – мовляв, ще одна популістична обіцянка, яку важко виконати.

Досвід інших свідчить, що там, де олігархи стали частиною економіки (або самі й є економікою), їх важко позбутися.

Російські олігархи: їх там немає, але вони є

Олексій Ільїн, продюсер, Російська служба Бі-Бі-Сі

Олігархи в Росії з’явилися одразу ж після розпаду СРСР. Багато з них почали свою комерційну діяльність ще за часів “перебудови”, коли по всій країні почали відкриватися комерційні банки, торгові фірми та приватні компанії.

У 1989 Борис Березовський створив автомобільну компанію “ЛогоВАЗ”, Олександр Смоленський – комерційний банк “Столичний”, а Михайло Фрідман (який зараз має багато проєктів в Україні – Ред.) заснував компанію “Альфа-Фото”, з якої виріс концерн “Альфа-Груп”.

Розквіт олігархів стався переважно завдяки масовій приватизації в Росії на початку 1990-х, коли великі держпідприємства одне за одним переходили до рук приватних інвесторів і перетворювалися на акціонерні товариства.

Група “Мост” Володимира Гусинського, банк “Менатеп” Михайла Ходорковського, “Онексімбанк” Володимира Потаніна та інші комерційні структури тоді активно скуповували акції нафтових, металургійних та медіа-компаній, перетворюючись у потужні фінансові конгломерати.

Не дивно, що власники таких компаній мали величезний вплив на владу, оскільки саме в їхніх руках акумулювалися головні енергетичні та фінансові ресурси країни. На президентських виборах 1996 року найбільші олігархи неформально об’єдналися, аби забезпечити перемогу Бориса Єльцина, рейтинг якого стрімко падав.

Автор фото, Getty Images

Бориса Березовського називали “сірим кардиналом” та “хрещеним батьком” Кремля

З приходом до влади Володимира Путіна епоха олігархів поступово зійшла нанівець – нафтогазовий та банківський сектори знов повернулися під жорсткий контроль держави, а незгодні із владою впливові підприємці або отримали тюремні строки (як Ходорковський), або залишили країну (як Гусинський і Березовський).

У червні 2019 Володимир Путін заявив, що в Росії більше немає олігархів і практично не залишилося великих компаній, які використовують преференції від близькості до влади.

При цьому великі тендери часто виграють компанії, якими володіють близькі до президента бізнесмени.

Наприклад, у 2014 компанія “Стройгазмонтаж” Аркадія Ротенберга (із яким Путін в дитинстві займався дзюдо) виграла генпідряд на будівництво Кримського мосту, а у 2018-му компанія “Стройтрансгаз” Геннадія Тимченка (який товаришує з Путіним з кінця 1980-х) без конкурсу отримала державний контракт на будівництво порту в Геленджику.

Магнати в Латинській Америці: “побічний продукт” капіталізму

Луїс Фахардо, аналітик з питань Латинської Америки, BBC Monitoring

Латинська Америка – регіон, для якого характерна різка нерівність у суспільстві, де величезні статки та широко поширені злидні існують поруч. У цьому регіоні живуть деякі з найзаможніших людей світу.

Якщо поглянути на список 100 найбагатших людей Forbes, мексиканський телемагнат Карлос Слім – на 16 місці із статками у понад 62 млрд доларів. Ще один мексиканець і олігарх від видобувної галузі Герман Ларреа Мота – на 61 місці, тоді як чилійка Айріс Фонтбона, також з гірничовидобувного бізнесу, на 74-му.

Багато країн Латинської Америки мають групу родин зі статками світового рівня та беззаперечним впливом на політику своїх країн. Деталі можуть різнитися від країни до країни, але можна сказати, що спільним є контроль цих магнатів над ключовими секторами економіки.

Досить часто вони організовуються політично таким чином, щоб отримати від уряду сприятливіші умови для своїх бізнесів.

Наприклад, кілька регіональних магнатів значно збільшили свої капітали у 1990-х, коли змогли придбати на сприятливих для себе умовах низку державних активів, що приватизувалися в рамках ринкових реформ.

Автор фото, Getty Images

Навіть полум’яний революціонер Уго Чавес примирився з деякими капіталістичними акулами, або вони примирилися з ним

У більшості випадків бізнес-магнати уникають прямої участі у внутрішній політиці, обираючи натомість приховане лобіювання як ефективний шлях для захисту своїх інтересів.

У багатьох випадках політичні лідери, навіть представники радикальних лівих урядів в Латинській Америці, уникали прямої конфронтації із місцевими магнатами.

Загалом, в країнах регіону сприймають як належне, що ринкова орієнтація економіки призводить до акумуляції багатства в руках небагатьох могутніх осіб. І часто це сприймають як побічний продукт капіталізму, якого неможливо уникнути.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber

Ахметов, Пінчук та інші: хто у списку та скільки “коштують” українські олігархи

Журнал “Forbes Україна” оприлюднив топ-100 найбагатших українців 2021 року. Ахметов і Пінчук далі очолюють топ-10 в цьому рейтингу. Рінат Ахметов досі єдиний бізнесмен з України, який входить до світового рейтингу найбагатших за версією Forbes, Експрезидент Порошенко покинув “бронзове місце у ньому.

Загалом за рік сукупні статки топ-сотні зросли на 42% – до $44,5 млрд (збільшилися статки 76-ти осіб списку). Спричинилося до цього зростання вартості нафти, сталі, пшениці та кукурудзи. Водночас у списку верхньої сотні найбагатших українців 21 нове обличчя.

Хто увійшов до десятки найбагатших українців

До першої десятки найбагатших українців нинішнього року увійшли:

1. Рінат Ахметов із загальним статком $7,6 млрд (за рік він зріс у 2,7 разу, від $2,8 млрд);
2. Віктор Пінчук – $2,5 млрд грн, що на $1,4 млрд більше, ніж торік;
3. Костянтин Жеваго – $2,4 млрд (торік було $1,1 млрд);
4. Ігор Коломойський збільшив свої активи на $800 млн – до $1,8 млрд;
5. Геннадій Боголюбов – $1,7 млрд (торік було на $500 млн менше);
6. Олександр і Галина Гереги – $1,7 млрд, що на $400 млн більше, ніж торік;
7. Петро Порошенко став багатшим на $200 млн – до $1,6 млрд;
8. Вадим Новинський зі статком $1,4 млрд (за рік додалося $600 млн;
9. Олександр Ярославський: його активи оцінюють у $820 млн (+ лише $95 млн);
10. Юрій Косюк з $780 млн активів (втратив понад $321 млн) .

Як бачимо, список верхньої десятки, хоча й з перестановками, але за складом очікуваний. Нових імен у ньому немає.

Перші два місця вже тривалий час посідають Рінат Ахметов і Віктор Пінчук. Перший збагатився за рік утричі, другий – майже удвічі. І коштує Пінчук утричі менше від Ахметова.

Трохи несподівано вилетів з першої трійки експрезидент України Петро Порошенко, хоча й збільшив статки на $200 млн, помінявся місцями в рейтингу з Костянтином Жеваго, посівши 7 місце. Активи Жеваго від 2020-го зросли на $1,3 млрд, що привело його на третє місце в рейтингу “Forbes Україна”. З четвертого на шосте місце опустилися Олександр і Галина Гереги, хоча й обігнавши Петра Порошенка, бо додали до своїх статків $400 млн. П’яте місце зберіг за собою Геннадій Боголюбов, і хоча вартість його дорівнює статкам Герег ($1,7 млрд), за рік він додав до своїх активів на 100 млн більше. Поновив зростання невгамовний Ігор Коломойський, піднявшись з 8-го на 4-те місце, адже його активи за рік збільшилися на $800 млн – до $1,8 млрд. Вадим Новинський та Олександр Ярославський піднялися кожний на одну позицію – відповідно на 8-ме та 9-те місця. При цьому Новинський збагатився на $600 млн, а Ярославський – лише на $95 млн. Натомість на десяту позицію опустився Юрій Косюк, мало не вилетівши з десятки зовсім, бо він, єдиний з цього списку, втратив за рік понад $300 млн.

Рінат Ахметов (фото: з відкритих джерел)

Середній вік топової десятки – трохи більше за 56 з половиною року. Тобто дев’ять з десяти – на шостому десятку, а троє з них навіть перетнули 60-річну позначку. Наймолодший – Костянтин Жеваго (колись, у 24, наймолодший депутат Верховної Ради), але й йому вже минуло 47 років.

Освіта в усієї топ-десятки найбагатших вища, і майже в усіх вона отримана одразу після школи, у 22-23 роки, Інженери – металурги та харчовики, економісти та менеджери і навіть дипломат-міжнародник в особі Петра Порошенка. Набагато пізніше (2011-го, у 45 років) отримав диплом про вищу освіту Рінат Ахметов, і це не дивує, адже виходець з дуже небагатої родини Ахметов початок свого свідомого життя витратив на заснування та становлення свого бізнесу і, як факт, досягнення вершини в ньому. Натомість Рінат Ахметов – єдиний і досі бізнесмен з України, що потрапив до світового рейтингу найбагатших за версією Forbes, хоча й сягнув там лише 327 місця.

Нічого не говорять джерела про рік отримання диплому Олександром Герегою, згадується лише, що “вищу освіту він здобував” (вживається саме цей вираз!) у Львівській комерційній академії (нині цей поважний заклад носить назву Львівський торговельно-економічний університет) за спеціальністю “Менеджмент організацій і адміністрування”. Але нинішнього, 2021 року, Олександр Герега захистив кандидатську дисертацію й здобув ступінь кандидата економічних наук. Після скандалу з кандидатською Киви (досьє Іллі Киви) дивуватися не доводиться.

Як бачимо, у списку лише одна жінка, Галина Герега. Подейкують, що в тандемі подружжя Герег саме вона жорстка, рахує, як кажуть підлеглі, кожну копійку.

У що вклали гроші українські мільярдери

Бізнесові інтереси топ-10 найбагатших базуються в провідних галузях української економіки.

Скажімо, у випадку Ріната Ахметова, це чорна металургія, від видобутку руди і до випуску готової продукції. Не цурається найбагатший українець і просто експорту сировини. Скажімо, 2020 року холдинг Ахметова “Метінвест” відправляв на азійський ринок, зокрема до Китаю, 44% залізорудної сировини, що врятувало “Метінвест” від дефолту. Непогано почувається й його ДТЕК “Нафтогазвидобування”, яка 2020‑го пробурила чотири надглибокі свердловини у Полтавській області і збільшила видобуток газу на 11%, до 1,84 млрд кубометрів – серед приватних компаній на неї припадає 40% ринку.

Рінат Ахметов входить до умовної групи 25 найбільших рантье України, отримуючи зиск від Київського Центрального універмагу (ЦУМ), офісного бізнес-центру Leonardo, готелю “Опера”, нерухомості “Укртелекому”.

Віктор Пінчук пройшов складний шлях від нічного сторожа і різальника холодного металу третього розряду на Нижньодніпровському трубопрокатному заводі до другої людини у українському бізнесі, власника багатогалузевого холдингу Інтерпайп. Нині це віиплавлення сталі, трубопрокатне виробництво. Раніше володів банком “Кредит-Дніпро”, але 2018 року продав його Олександрові Ярославському.

Віктор Пінчук (фото: Вікіпедія)

В активі Костянтина Жеваго – мажоритарний пакет гірничодобувної групи Ferrexpo. У квітні 2021‑го Ferrexpo, що котирується на Лондонській фондовій біржі, досягла капіталізації у $2,9 млрд. Жеваго є також бенефіціаром банку “Фінанси і Кредит”, який насправді має багато фінансових відгалужень. Саме через цей банк 2019‑го Генпрокуратура оголосила Жеваго в міжнародний розшук у справі про розтрату і легалізацію 2,5 млрд грн. Відтоді бізнесмен керує залізорудною імперією дистанційно. Жеваго склав із себе повноваження гендиректора гірничодобувної групи Ferrexpo, але залишився її мажоритарним власником і членом ради директорів.

Ігор Коломойський, свого часу найбільш публічна до скандальності особа в бізнесі, торік відцурався медійної активності, яка досягла піку після поразки Петра Порошенка на президентських виборах. І все через те, що у Високому суді Лондона розглядається справа “ПриватБанку”. У списку компаній, до яких так чи інакше має стосунок Ігор Валерійович – кілька десятків назв. Коломойський, “розкладаючи яйця по багатьох різних кошиках”, демонструє цим найвищий пілотаж підприємливості. Це, окрім фінансів, електроенергія, нафта й газ, ті ж феросплави.

Він теж належить до найбільших рантьє: Коломойський володіє третиною гірського курорту “Буковель” і готелем “Жовтневий” у Дніпрі. П’ятий рік триває війна Коломойського з державою за нерухомість ПриватБанку.

Нинішній девіз Коломойського: “Ми нікому нічого не збираємося дарувати. Все повертатимемо назад”.

Ігор Коломойський (Фото: УНІАН)

Геннадій Боголюбов – багаторічний партнер Ігоря Коломойського, практично весь час вони рухаються в рейтингах “нога в ногу”, і лише торік Коломойський опустився аж на восьме місце – на три пункти нижче від партнера. На відміну від Коломойського, це найменш публічна особа у топ-десятці українського бізнесу. Кінець 2016 року відзначився для Боголюбова кардинальною зміною портфеля активів. “ПриватБанк”, у якому його частка перевищувала 40%, був націоналізований, а гірничодобувну компанію “Consolidated Minerals” купила китайська “Tian Yuan”. Відтоді головні інтереси Боголюбова зосереджені у нафтогазовому секторі та благодійній діяльності. Однак він не забув і про потреби у сировині для феросплавних заводів, що належать групі “Приват”: угода про продаж “Consolidated Minerals надала колишньому власнику право щорічно купувати за ринковими цінами до 600 тис. тонн марганцевої руди (майже 1% світового виробництва).

Найбільш відоме бізнесове дітище подружжя Олександра й Галини Герег – мережа центрів торгівлі будівельними та господарськими товарами – гіпермаркетів “Епіцентр”. Не цураються вони й власного виробництва будівельних товарів, скажімо, кахлів. Карантин не завадив Герегам відкривати нові напрями бізнесу. 2020‑го “Епіцентр” запустив власні аптеки і продуктові магазини. Тепер у мережі 450 000 найменувань товарів, з яких лише 7% – будматеріали. Це дозволило під час карантину залишити магазини відкритими: мовляв, “Епіцентр” продає тільки речі першої необхідності. До них зарахували не лише продукти харчування та медичні товари, а й деталі для автівок, засоби зв’язку і телекомунікацій, пестициди, агрохімікати, насіння і садовий матеріал, товари для тварин. І лише за півтора місяця поліцейські перевіряли “Епіцентр” на дотримання карантину 320 разів.

Герега Галина та Олександр

Петро Порошенко переживає скрутні для його кондитерського бізнесу часи. І хоча кондитерська корпорація ROSHEN за три квартали 2020 року збільшила чистий прибуток на 60%, порівняно з аналогічним періодом 2019 року, – до 2,4 млрд грн, її власник безуспішно намагається оскаржити в РФ багатомільйонні податкові донарахування Липецькій фабриці ROSHEN, на активи якої 2017 року накладено арешт. ROSHEN судиться в РФ у шести справах, пов’язаних із підозрами про несплату податків на суму понад 500 млн руб. (понад $6,5 млн).

Обіцянку продати весь бізнес, якщо його оберуть президентом, Порошенко виконав лише на 20%: разом з бізнес-партнером Ігорем Кононенком продали завод “Кузня на Рибальському”. Умови цієї угоди, як і інші епізоди його президентства, стали підставою для порушення понад десятка кримінальних справ.

Вадим Новинський 2007 року обміняв більшу частину своїх активів на 25-відсоткову частку в “Метінвесті”, ставши молодшим партнером Ахметова. Зростання цін на руду і метал підвищило вартість “Метінвесту”, а отже, і статки міноритарного акціонера – протодиякона Успенського собору Києво‑Печерської лаври (МП) Вадима Новинського. У 2020 році “Метінвест” наростив обсяги витоплення сталі на 9%. В енергетичному бізнесі справи православного мільярдера не такі гарні. Через зниження цін доходи газодобувної компанії Enwell Energy скоротилися на 15,5%, до $47,3 млн, а прибуток – учетверо, до $3,2 млн.

Новинський не любить говорити про бізнес, із більшим задоволенням розмірковує про справи духовні. Прийнявши 2020 року церковний сан, бере участь у всіх урочистих службах УПЦ МП. “Не я допомагаю церкві, а церква допомагає мені справлятися із собою та зі своїми пристрастями”, – каже він.

Олександр Ярославський – колишній співвласник УкрСиббанку, нині президент групи DCH (Development Construction Holding), проти якої 2018 року були введені російські санкції. DCH – одна з найпотужніших бізнес-груп України, що включає фінансові структури, промислові об’єкти, у тому числі гірничодобувні підприємства, девелоперські компанії, об’єкти елітної нерухомості (зокрема, елітний житловий комплекс “Воздвиженка” в Києві).

Проєкт DCH “Екополіс ХТЗ” з перетворення території Харківського тракторного заводу (ХТЗ) на багатофункціональну екосистему для бізнесу має оголошену інвестиційну ємність $1 млрд до 2033 року.

На початку серпня 2020 року одна з дочірніх компаній DCH – “МС-4” – досягла домовленості з китайською компанією про спільний розвиток заводу “Мотор Січ”. У січні 2021 року Міністерство фінансів США ввело санкції проти китайської компанії “Skyrizon” – партнера ДСН з розвитку “Мотор-Січ”, через спроби придбати та узаконити закордонні військові технології та роботу в інтересах китайської армії, що становить загрозу національній безпеці США.

Юрія Косюка негласно називають курячим королем України. Однак через пандемію, зниження світових цін на курятину та ослаблення гривні один із найбільших українських аграріїв переживає не найкращі часи. За підсумками 2020‑го його холдинг “Миронівський хлібопродукт” (МХП) зазнав чистого збитку $133 млн. Однак рада директорів усе одно вирішила виплатити акціонерам $30 млн за 2020 рік. Косюку дістанеться 66% від цієї суми, за кількістю належних йому акцій.

Юрій Косюк (фото: facebook.com/kosjuk.yuriy)

Через фінансову скруту Косюк наприкінці 2020 року виставив на продаж дві яхти загальною вартістю €143 млн. У кінці 2019 року рада відкрила кіпрській компанії Косюка “WTI Trading Limited”, яка пов’язана з бізнесом Коломойського та Боголюбова і володіє 59,7% акцій МХП, кредитну лінію на $80 млн. За два роки Косюк виплатив МХП $27,3 млн. Решту $67,4 млн засновник МХП має повернути до грудня 2021‑го. Має проблеми й зі сплатою податків.

Попри це, 2019-го холдинг Косюка купив одного з найбільших виробників м’яса птиці Південно-Східної Європи – словенську Perutnina Ptuj. Виручка МХП зросла майже на третину, до $2 млрд.

Що зміниться для українських багатіїв після підписання антиолігархічного закону

З огляду на нинішній розгляд антиолігархічного закону й скандалів навколо нього, скажемо, що верхня десятка українського бізнесу має, у кожного в різних комбінаціях, ознаки, за якими відносять до олігархів.

Злиття з політичними колами і пряме входження в них – від депутатства у ВР, майже в кожного у кількох каденціях, до міністерських постів, членства в РНБО і аж до президентства. Правий був класик, стверджуючи, що “Політика є продовження економіки”. Правда, Рінат Ахметов, мабуть, узявши від участі в політиці все, чого хотів і “тримаючи носа за вітром”, наприкінці 2012 відійшов від прямої участі в політиці, хоча, безумовно, зберіг свої політичні зв’язки.

Політичні справи Коломойського перейшли у пряму війну з державою через відібраний “ПриватБанк”. Співвласника фінансово-промислової групи “Приват” публічно звинувачують у прямому лобіюванні особистих інтересів через підконтрольні йому політичні групи. Повернення в Україну після поразки Петра Порошенка на президентських виборах створило враження, що Коломойський бачить себе тріумфатором, на ділі ж олігарх виявився для нової адміністрації так само незручним, як і для попередньої.

А Петро Порошенко, програвши 2019-го президентські вибори, і далі керує своєю партією “Європейська солідарність” і офіційно опозиціонує нинішній владі.

Найменш задіяний у політиці – Геннадій Боголюбов, який полюбляє підкреслювати, що він – непублічна особа. Хоча в нинішньому світі релігія теж пересікається з політикою, і чи не такого кшталту президентство Боголюбова в єврейській громаді Дніпра – власне, як і дияконство Новинського в церкві Московського патріархату.

Клани. Для найбагатших українців дуже важливим є різноманітна за формою участі приналежність до об’єднань політиків та бізнесменів за місцем походження. Сім’я, клан – такі розхожі назви цих груп. Найбільш відомими й впливовими з них вважаються “донецькі” (Рінат Ахметов) та “дніпропетровські” (Коломойський, Пінчук, Боголюбов). Трохи менш впливовий клан “вінницьких”, але й він устиг дати президента й прем’єра. Представники 95-го кварталу до першої десятки багатіїв ще не доросли. Але й боротися з олігархами щось не дуже їм вдається.

Офшорні капітали, медіахолдінги (преса, теле- та інтернет-канали) – практично в кожного з десятки.

Добрим тоном у найбагатших вважається мати свою футбольну команду.

І меценатство. Причому, мотиви та сфери доброчинних вкладень різні. І якщо виходець з бідних кіл Ахметов саме й займається підтримкою бідних, лікарень, шкіл – широковідома його програма боротьби з туберкульозом – то Віктор Пінчук більше до мистецтва: створений ним комплекс “Мистецький Арсенал” підтримує художників та письменникі. Причому виставки в “Мистецькому Арсеналі” щоразу є подією в світському житті Києва. Ще 2013-го Пінчук приєднався до міжнародної програми доброчинних внесків “Giving pledge”, зобов’язавшись інвестувати половину або більше своїх статків у благодійні проєкти.

Чи запрацює врешті-решт в Україні антиолігархічний закон, невідомо. Адже кожному з цієї потужної десятки є що втрачати.