Теорія стресу сельє – основні положення

Ганс Сельє – відомий вчений, який спеціалізувався, перш за все, на проведенні різних досліджень в області біології.

Видатний дослідник Сельє відомий багатьма своїми працями, серед яких одним з найбільш цікавих є теорія стресу, яка розглядає особливості даного явища як такого, механізм його зародження і розвитку, ключові фази і стадії і т.д.

Теорія здобула популярність у всьому світі. Далі вам пропонується ознайомитися з ключовими положеннями праць Сельє щодо досліджень стресу.

Про теорії стресу Сельє

Перші кроки до створення своєї теорії стресу Ганс Сельє здійснив ще в студентські часи, в 1926-му році – саме в цей період вчений визначив, що будь-які подразники викликають стереотипну реакцію з боку людського організму.

Сельє почав роботу над теорією стресу, намагаючись з`ясувати, чому пацієнти, які страждають різними захворюваннями, мають безліч схожих симптомів

Перш за все, його цікавив механізм розвитку стану загальної слабкості, що супроводжується апатією, порушенням апетиту, зблідненням шкіри, яке відзначають при таких, здавалося б, різних недугах, як онкологія, інфекційні захворювання, порушення кісткової системи і т.д.
З огляду на певні обставини, Сельє тимчасово залишив вивчення принципів формування і розвитку стресу і повернувся до нього в 1936-му.

В ході лабораторних досліджень, було з`ясовано, що піддослідні тварини на рівні процесів, що протікають в організмі, реагують на аналогічні подразники так само, як і люди. В подальшому відкриття, зроблене Сельє щодо розвитку стресу, стало широко відомо в якості адаптаційного синдрому.

Висновки Ганса Сельє щодо механізмів формування стресу внесли великий вклад і задали новий вектор у розвитку безлічі напрямків. Відтепер вивченням стресу, базуючись на висновках Сельє, стали займатися психологи, соціологи і представники інших медичних відгалужень.

Природа стресу відповідно до теорії Сельє

Сьогодні стресом прийнято називати будь-який стан, пов`язаний з нервовим напруженням, тривогою та іншими подібними емоціями. Сучасні психологи регулярно публікують нові рекомендації з профілактики та усунення перенапруги, сходячись в єдиній думці про те, що повноцінне життя і стрес є несумісними станами.

Що ж говорив з цього приводу Сельє? Відповідно до висновків вченого, в організмі людини, що перебуває в стресовому стані, відбувається ряд фізіологічних процесів, здатних привести до виникнення захворювань самої різної тяжкості, аж до раку.

Поряд з цим, Ганс Сельє вважав, що стрес є не тільки проблемою, але і людським благом, адже без нього життя було б одноманітним і не такою цікавою. Вчений заявляв, що стрес варто розцінювати не в якості перенапруги, а як повноцінне тренування організму, сприяє підвищенню його опірності до подразників і зміцненню захисних функцій.

Спочатку під визначення стресу потрапляла реакція людського організму, спровокована будь-якими внутрішніми або зовнішніми дратівливими факторами, інтенсивність яких перевищує межі наявної адаптивної здатності пацієнта. При цьому стрессорами можуть бути найрізноманітніші обставини:

• зміни клімату;
• конфлікти;
• зустріч з дикими тваринами;
• різні соціальні проблеми;
• внутрішні переживання і т.д.

Так, наприклад, для печерних предків сучасних людей перелік стрессоров зводився лише до зовнішніх чинників у вигляді холоду, нестачі їжі і нападу тварин. Часті зустрічі з такими подразниками дозволили людині виробити максимально ефективний і правильну відповідь, завдяки якому виникав стрес, а швидка реакція, спрямована на усунення перешкоди. В ході такої реакції організм виробляє необхідні гормони, які наділяють людину силами для втечі або вступу в боротьбу.

Сучасним же людям доводиться стикатися з набагато більшим числом подразників. Однак інтенсивність згубної дії залежить не стільки від їх кількості, скільки від особистого настрою людини – чим більшою мірою він буде розчаровуватися в стресових ситуаціях, тим більше серйозного удару отримає.

Фази і стадії стресу за Сельє

Сельє класифікував стрес на окремі стадії. Відповідно до висновків вченого, реакція включає наведені нижче фази:

Перераховані стадії слідують один за одним у міру розвитку і поглиблення стресовій ситуації. З появою подразника людина відчуває тривогу, організм мобілізується. Якщо стресор надпотужний, організм може потерпіти фатальний удар безпосередньо на цій стадії. Якщо ж пацієнт здатний перенести такий стрес, приходить черга наступної стадії – резистентності. Людина не відчуває тривогу або відчуває її мінімально, організм проявляє більш високу опірність. Якщо стресор впливає слабо і недовго, стадія резистентності завершується тим, що людина пристосовується, збільшуючи свою адаптивність і отримуючи нові корисні якості.

При тривалих ж і виражених впливах стрессоров, настає черга стадії виснаження. Людина відчуває те ж, що і під час фази тривоги, але тривають подібні відчуття набагато довше і в результаті призводять до тяжких паталогическим змін.

Сильні сторони і критика теорії стресу Сельє

Теорія, розроблена Гансом Сельє, вигідно виділяється на тлі інших численних робіт, присвячених питанням стресу, його розвитку, перебігу і завершення.

Серед ключових переваг розглянутої сьогодні теорії слід, перш за все, відзначити той факт, що ця праця збирає воєдино численні розрізнені симптоми, ознаки та реакції. Подібний підхід робить можливою цілісну оцінку всієї фізіологічної ланцюжка синдрому адаптації до подразників.

У своїх публікаціях Сельє часто давав доповнення до раніше поданих концепціям, підвівши в кінцевому підсумку висновок у книзі під назвою «Стрес без дистресу». У цьому літературному екземплярі стрес був визначений вченим в якості неспецифічного відповіді організму істоти на абсолютно будь-якого роду дратівливі його механізми.

Чому дослідник класифікував стрес саме як неспецифічної реакції?

Суть в тому, що під впливом будь-яких агресивних і загрозливих факторів, організм реагує специфічно. Наприклад, коли жарко, людина пітніє, завдяки чому температура його тіла зменшується. Під час холоду відбувається звуження поверхневих кровоносних судин, що робить рівень тепловтрат більш низьким.

Якщо людина відчуває загрозу своєму здоров`ю і життю, він мобілізує м`язи для втечі або атаки. Специфічним механізмом дії мають і будь-які лікарські препарати, що приймаються людиною – кожна група медикаментів виконує свої індивідуальні функції.

Поряд з цим, при виникненні будь-якого агресивного і загрозливого впливу, людський організм запускає ряд ланцюжків, що супроводжуються неспецифічними реакціями щодо певних моментів. За рахунок подібних реакцій відбувається відновлення і нормалізація внутрішнього балансу, завдяки чому відзначається істотне збільшення адаптивної здатності. Саме в таких реакціях складається вся сутність стресів.

Завдяки неспецифічним реакцій відбувається об`єднання всіх можливих різновидів впливу, збирається цілісна картина і з`являється можливість здійснення впливу на перебіг стресу з боку фахівців, його вивчення та усунення.

Неодноразово кращі представники психології, а також соціології та інших суміжних областей висловлювалися, що теорія, розроблена свого часу Сельє, привела до кардинальної зміни підходу до вивчення безлічі захворювань, а напрацювання дослідника поширилися по всьому світу і стали вельми широко використовуватися.

Праці Сельє можна по праву класифікувати як одного з основних постулатів, які дали великий поштовх до розвитку сучасної психології та медицини в цілому

Поряд з цим, теорія Сельє, так само як і будь-яка інша, може бути піддана критиці. Наприклад, вчений не брав до уваги роль центральної нервової системи людини в порядку розвитку стресу, в той час як багато іменитих представники психології та інших медичних відгалужень розглядають подібні дії в якості істотного упущення і недоліку.

Разом з тим, Ганс Сельє не заперечив недооціненість ролі центральної нервової системи, але основні зусилля спрямовував все-таки на вивчення подій і змін, що відбуваються під впливом ендокринної системи.

Сучасні прихильники Сельє визнають важливу роль центральної нервової системи в появі і розвитку стресу, припускаючи, що збудливий фактор, перш за все, впливає на функції нервової системи, а вже вона запускає реакції в області ендокринної системи.

Подібний сценарій розвитку теорії Сельє підкріплений безліччю кваліфікованих медичних досліджень. Та й життєвий досвід численних пацієнтів підтверджує той факт, що особливості реакції організму на стресові ситуації залежать, перш за все, від стану психіки і суб`єктивного сприйняття людиною подій, які з ним відбуваються.

Точка зору Ганса Сельє на природу стресу. Реферат

Ганс Сельє не створив окремого напряму в психології, проте його ідеї мають засадниче значення для її поступального руху. Відкриття фундаментальних законів людської поведінки дало змогу побачити особистість у новому світлі, а саме це здійснив Сельє. На основі своїх переважно природничонаукових досліджень, зокрема в галузі загального адаптаційного синдрому, стресу і дистресу, він спромігся вийти до проблем смислу людського існування і створив оригінальну психолого-етичну теорію.

Коли вчений бачить загальнолюдські цінності, які є продуктом учинкової активності людини, розгляд навіть спеціальних питань його теорії набуває світоглядного значення. Відкриття Сельє мають стати засадою створення своєрідної системи психології або й цілого психологічного напряму. Питання пристосованих дій організму, стресу і дистресу, творчості, зокрема наукової, етичне перетлумачення природничонаукових і психологічних відкриттів, побудова етичної теорії альтруїстичного егоїзму – все це дає повну підставу відвести Сельє почесне місце в історії психології.

Сельє народився у Відні. З 1932 р. працював у Канаді. Виявив велику працелюбність і творчий пошук у науково-дослідній роботі. Йому належить більше тисячі публікацій, серед них 20 монографій. Сельє створив інститут, яким керував багато років. Був активним організатором досліджень проблем стресу, результати яких набули загальнонаукового значення, переступивши межу патофізіології.

У 1936 р. Сельє вказав на “синдром відповіді на пошкодження як таке”. Цей синдром було названо “тріадою”. Коли стресогенний фактор діє безперервно, “тріада стресу” змінюється за інтенсивністю.

Відповідно існує три стадії цих змін:

• а) мобілізація адаптивних можливостей організму;
• б) стадія тривоги;
• в) стадія виснаження.

Сельє зазначає, що жоден організм не може постійно перебувати у стані тривоги. Якщо агент надто сильний, організм гине ще на стадії тривоги, протягом перших годин або днів. Якщо він виживає, за первинною реакцією обов’язково настає стадія “резистентності”.

Другій стадії властива збалансованість у витратах резервів адаптації. Організм продовжує існувати, хоч вимоги до адаптивних систем мають підвищений характер. Оскільки “адаптивна енергія не безмежна”, а стресор продовжує свій вплив, настає стадія виснаження. Тут, як і на першій стадії, виникають сигнали про незбалансованість стресогенних вимог середовища і відповідей організму на ці вимоги. Допомога вже не може здійснюватися за рахунок власних резервів, це лише заклик про допомогу із зовнішнього світу – підтримка або усунення стресора, що виснажує організм.

Колізійні ситуації можуть тривати короткий час, коли приходять на допомогу завжди готові програми реагування. Ці ситуації (вже як тривалі) вимагають адаптивної перебудови функціональних систем організму, що має позначатись і на внутрішніх суб’єктивних станах. При тривалому перебуванні організму в екстремальних умовах настають значні зміни – фізіологічні, психологічні та соціально-психологічні, які набувають уже незворотного характеру.

Організм вступає у смугу патологічних пошкоджень, що може призвести до смерті. В подальших дослідженнях явища загального адаптивного синдрому було встановлено, що виникає стадія “супер- і гіперкомпенсації”, коли вже незворотне пригнічені захисні механізми, виснажені ерготропні функції живої системи і починають домінувати трофотропні фактори, що неминуче приводять організм до колапсу, шоку й загибелі, якщо тільки не втрутяться зовнішні сили.

Не важко побачити, що теорія загального адаптивного синдрому (ЗАС) Сельє може бути зрозумілою як певний аналог розгорнутої вчинкової структури. Цей аналог показує, як саме виступає драматизм учинку, як він відбивається на психічному і фізичному здоров’ї організму.

Сукупність стресів та характер їхніх впливів на організм становить ситуативний аспект ЗАС. Порушення стабільності у відношеннях між “зовнішнім” і “внутрішнім” середовищем організму, тобто порушення гомеостазису, впливає, зокрема, на емоційну напругу, яка вимагає розрядки і відновлення гомеостазису. Оскільки порушення середовища триває, його напругу можна кваліфікувати як мотивацію, спрямовану на відновлення гомеостазу, або адаптацію. Сама адаптація передбачає ряд дій (включаючи зміни і внутрішнього середовища, і поведінки організму), які є вчинковими діями.

Поки що мова йшла про тривогу як формування ситуативних значень, про опір, резистентність, яка виражається у формі й силі мотивації, та про виснаження як результанту, виражену в учинковій дії (не обов’язково у тілесних зовнішніх рухах). Тут завершуються три частини, або етапи, ЗАС. Але Сельє суттєво розширює межі ЗАС, підключаючи до нього ідеї психології творчості та альтруїстичного егоїзму, що вже буде означати четвертий пункт учинку – його післядію, або рефлексію, як установку на творче оволодіння ситуацією та середовищем з їхніми стресорами, а також формуючи загальну базу виходу із трагедійності ЗАС до моральної поведінки через ідею альтруїстичного егоїзму, що забезпечує дійсну адаптацію через світоглядне настановлення.

Наукова проблема адаптації, актуальна і в середині XX ст., коригується ідеєю творчості, яку можна розуміти як вищу, завершальну форму адаптації. Аналогічне подолання цієї категорії здійснював також Ж. Шаже, висуваючи ідею реадаптації як відновлення порушеної рівноваги організму і середовища, реадаптації, яка виражається у формі асиміляції та акомодації.

Сельє визначає стрес як неспецифічну відповідь організму на будь-яку вимогу. Дрижання на морозі для виділення тепла має специфічний характер. Ліки, гормони мають специфічну дію. Але всі ці агенти мають і щось спільне. Вони ставлять перед організмом вимогу його перебудови з метою належної адаптації до труднощів середовища. Іншими словами: крім специфічного ефекту, всі агенти, що впливають на людину, мають також і неспецифічну потребу здійснення пристосувальної функції, аби відновити нормальний стан.

Шкідливий або неприємний стрес Сельє називає дистресом. На відміну від нього стресу не слід уникати. Він є і пристосуванням до змін середовища, і мобілізацією сил для захисту організму. Повна свобода від стресу означає смерть. Стрес супроводжується приємними переживаннями радості, досягнення, самовираження. Сельє вважає за можливе використовувати стрес і насолоджуватись ним, якщо краще зрозуміти його механізми і виробити відповідну філософію життя. ЗАС виражає загальний закон поведінки живих істот і включає три фази – реакцію тривоги, фазу опору та фазу виснаження.

Розкриваючи компоненти вчинку, Сельє спеціально зупиняється на мотивації, вказуючи на задоволення інстинктивних потягів, потреби у самовираженні, накопиченні багатства, здобутті влади, творчості, досягненні мети. Всі ці мотиви зумовлюють людську поведінку. Це дає підставу пов’язати з ученням про ЗАС психолого-етичні проблеми.

Альтруїзм розглядається як видозміна форм егоїзму, що породжує вдячність, – думка, яку ґрунтовно розвивав Г. Сковорода. Спонукаючи інших людей зичити нам добра за те, що ми для них зробили, ми викликаємо позитивні почуття до себе. Це і є альтруїстичний егоїзм. Заслужити повагу і вдячність – у цьому Сельє бачить підставу “природного” кодексу поведінки, корисної особі та суспільству. Альтруїстичний егоїзм він прагне зробити девізом загальнолюдської етики. Аналогічний закон діє і в тваринному світі. Зокрема, в колоніях клітин конкуренція перекривається взаємодопомогою. Існує і співробітництво між окремими живими істотами (симбіоз). Досконала система взаємодопомоги між частинами єдиного організму зводить до мінімуму внутрішній стрес та сприяє їхньому гармонійному співіснуванню.

Всупереч усім кодексам поведінки, які пропонують різні релігії, філософські і політичні системи, міжособистісні відносини у реальному житті залишаються вкрай незадовільними. У стресі, викликаному необхідністю співіснувати одне з одним, Сельє вбачає головну причину дистресу. Приязнь і вдячність, ненависть і жадоба помсти відповідають за наявність або відсутність дистресу в людських відносинах.

Людина робить вибір: або приймає кожний виклик і чинить опір, або поступається і скоряється. Тут кожний має керуватися природною філософією поведінки. Людям для щастя потрібні різні ступені стресу. Кожний обирає “комфортний” для себе рівень стресу. Слід ураховувати і циклічність життєвих процесів. Якщо цикл не повністю завершено, настає дистрес.

Біологічна необхідність повного завершення життєвих циклів поширюється і на довільну людську поведінку. Згадану циклічність Сельє відносить до трьох фаз ЗАС. Він відтворюється в мініатюрі кілька разів на день, а повною мірою – протягом усього життєвого шляху. Хоч би які вимоги ставило перед людьми життя, вони починають з первинної реакції подиву або тривоги у зв’язку з браком належного досвіду і невмінням впоратися з ситуацією; за первинною реакцією настає фаза опору, коли людина вчиться розв’язувати задачі вміло і без зайвих хвилювань; далі настає фаза виснаження, коли витрачено запаси енергії, що й призводить до втоми. Сельє показує дивну схожість цих фаз на нестійкість недосвідченого дитинства, стійкість зрілості та старіння в похилому віці.

Особливу увагу Сельє приділяє проблемі мотивації у зв’язку з проявами ЗАС. Відсутність мотивації він вважає “найбільшою душевною трагедією, що руйнує усі життєві засади особистості”. Сельє підкреслює значення мотивації – переважно у формі потреби звершень, які всім дадуть задоволення і нікому не вчинять зла.

“Спосіб життя, що враховує реакції людини на стрес безперервних змін, – єдиний вихід із лабіринту суперечливих суджень про добро і зло, справедливість і несправедливість, в яких наше моральне почуття заблукало і згасло”. Сучасне життя ставить перед людиною безприкладне завдання постійної адаптації. Адже від дійсності втекти не можна.

У виснажливій реадаптації Сельє вбачає головну причину дистресу. Стрес – це аромат і смак життя. Кому потрібне життя без дерзань, успіхів, помилок? Відповідна діяльність має цілющу силу і допомагає тримати механізми стресу “в хорошій формі”. Тут і виступає велика користь праці з її стресовою динамікою.

Сельє малює відношення між стресом, працею і вільним часом. Результати лабораторного вивчення стресу дають солідний науковий базис для соціального прогресу. “Практичні діячі переведуть плоди медичних досліджень і психологічної переорієнтації в терміни державної і навіть міжнародної політики”.

Сельє протиставляє два типи впливових людей: творці та пройдисвіти, які домагаються впливу і влади. Видатні творці в розумовому плані набагато вищі за спритних інтриганів, але вони не завжди можуть застосувати свої обдарування у змаганні з ними.

Стрес, що призводить до фрустрації, залишає після себе невиліковні рубці. Накопичення неусувних пошкоджень є важливим симптомом старіння. За аналогією Сельє наводить поведінку мисливського собаки, який з гордістю приносить своєму хазяїну здобич неушкодженою. Для подолання дистресу Сельє рекомендує знайти роботу, що відповідала би схильностям і обдаруванням особи.

Мету життя Сельє визначає як біолог-експериментатор. Це – самозбереження, реалізація природжених здатностей і потягів з найменшими втратами і невдачами. Слід зважати і на типологію людей. Адже є екстравертні та інтровертні цілі, близька і віддалена мета. Остання освітлює постійну стежку протягом усього життя, відсуває сумніви при виборі та здійсненні вчинків.

Безпристрасну логіку використовують тільки для того, щоб досягти емоційно обраної мети. Остаточна мета життя людини – розкрити себе найбільш повно, проявити свою “іскру Божу”, добитися відчуття впевненості й надійності. Для цього слід знайти для себе рівень стресу і витрачати адаптаційну енергію в такому темпі й напрямі, які відповідають вродженим особливостям і перевагам особи. Хіба це не архетип переконання? Адже й Сковорода говорив про споріднену діяльність.

Виступаючи вже як мораліст, Сельє знаходить рушійні сили поведінки людей у бажанні добитися схвалення своїх учинків та у страху перед осудженням. “Для мене, – говорить Сельє, – жадоба схвалення і визнання була однією з головних рушійних сил протягом усього життя”.

Поки існують люди на Землі, егоїзм має залишатись основним важелем поведінки. Коли він застаріє, зникне саме життя. Але разом з егоїзмом має виявлятись і альтруїзм, щоб долати агресивність егоїзму. Для цього слід розумно узгоджувати свої вчинки з законами природи. Цього важко досягти, і люди перебувають дуже далеко від всезагального блаженства.

Сельє, за його зізнанням, не сказав нічого нового своїм етичним ученням: все це лежало і лежить в основі більшості релігій та філософських систем протягом віків. Кожна людина має виробити кодекс поведінки, який примирює вічні потяги, зіткнення яких спричиняє більшості людей душевні страждання.

“Заслужити любов ближнього” відповідає старовинній заповіді “Люби ближнього як самого себе”. Сельє нагадує, що цей принцип приніс людям багато добра, але здійснити його важко, і сам він його не дотримується. Хіба можна усіх любити? Це питання ставив і Фрейд: як можна любити мерзотника? Разом із тим даний принцип Сельє хоче узгодити з біологічними законами. Відтак він формулює положення: “Заслужи любов ближнього”. І при цьому не треба любити мерзотників. “Любити ближнього як самого себе” суперечить біологічним законам. Ближній – це, за Сельє. споріднений у духовному та інтелектуальному сенсі. Це і є палі буття, опора в інших.

Резюмуючи свою спробу оперти етику на біологічні засади, Сельє насамперед говорить про призначення свого етичного кодексу. Він має вказати мету життя – заслужити доброзичливе ставлення. Це не шкодить нікому. Отож Сельє безпосередньо поєднує природне і психологічне, прагнучи скоригувати біологізм благородством остаточної мети.

Зважаючи на обмежений запас життєздатності особи, слід мудро витрачати цей капітал, бачити біологічну необхідність активності, ставити досяжну мету, переключатися для відпочинку на іншу роботу. Ніщо так не допомагає хворому, як цілющий стрес відвертання уваги.

Слід уважно обирати синтаксичну або кататоксичну тактику в повсякденному житті. Тут важливий вибір між учинком та опором. Синтоксичні або кататоксичні гормони передають хімічною мовою наказ мирно співіснувати з агресором або вступити в бій. Тільки на вказівку емоцій розраховувати тут неможливо.

Сельє вважає свій кодекс прийнятним для людей будь-якої ідеології. Бути ближче до природи – його гасло, хоча воно й дуже старе (кініки, Руссо та ін.).

Щоб уникнути стресу конфліктів, зруйнованих надій і ненависті, щоб здобути мир і щастя, слід приділяти більше уваги вивченню природної основи мотивації й поведінки, зрештою – вчинків. Тут Сельє подає “корисні поради”. Прагнучи завоювати любов, не дружи зі скаженим собакою. Тримайся справжньої простоти життєвого устрою. Правильно обирай син-токсичну або кататоксичну тактику. Краще згадуй світле, а не обтяжливе. Веди рахунок лише радісним дням.

Природний кодекс, оснований на неспецифічних механізмах адаптації, найближче підходить до того, що можна вважати загальним принципом моральної поведінки.

Сельє поставив важливе світоглядне питання про зв’язок конкретних наукових знань і характеру моральної поведінки людини. Для біолога і фізіолога, який володіє психологічним мисленням, це зробити, мабуть, буде простіше, ніж для фізика. Колись М. Планк зовсім несподівано закінчив свою книжку про статистичну і динамічну картину світу так: “Усе, що я говорив про закони фізики, цікаво, але головне полягає в тому, як людина має вчиняти”. Мабуть, безпосередній перехід від конкретно-наукових знань до принципів етичної поведінки буде досить штучним.

Проте немає сумніву в тому, що проблеми людського вчинку та його етичних засад впливають на пафос творчості вченого, і справжній вчений бачить у цьому вихідну мотивацію своєї наукової творчості. Коли ж він формулює будь-які конкретні питання своєї науки, вони мають навколо себе священний німб, освітлюються ним, і ми бачимо в кожній, на перший погляд – індиферентній, науковій думці підвалину смислу людського буття. Воно наповнюється конкретним змістом, мотивує творчу наснагу і підказує людині шлях від мрії до відкриття.

1. Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.
2. Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург, 1998.
3. Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.
4. Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.
5. Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.
6. Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.
7. Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.
8. Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.
9. Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.
10. Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.
11. Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.
12. Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып. 1. Т. 1.
13. Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.

Теорія стресу та філософські погляди Ганса Сельє: значення для сучасної медицини

Сто п’ятнадцять років тому народився (26.01.1907), а сорок років тому відійшов у вічність (16.10.1982) один із найвідоміших науковців світу – Ганс Ґ’юґо Бруно Сельє (угор. Янош Шеє) – патолог, лікар, ендокринолог, фізіолог, біолог і хімік, експериментатор і медичний теоретик, психолог, філософ, громадський діяч, талановитий учений, популяризатор науки та мораліст, ім’я котрого тепер відоме кожній освіченій людині (рис. 1).

Життєпис

Народився Г. Сельє в містечку Комарно (нині – Словаччина) в Австро-Угорщині в родині відомого військового хірурга угорського походження Ґ’юґо й австрійки Марії-Фелічіти Лангбанк. Він здобув добру освіту й вільно спілкувався угорською, німецькою, англійською та французькою мовами. Вступив у 1924 р. на медичний факультет празького Карлового університету, продовжив навчання в Паризькому університеті та знову повернувся до Праги, де в 1929 р. отримав медичний ступінь і в 1931 р. – ступінь доктора хімічних наук у Німецькому університеті. Ще навчаючись в університеті та працюючи в клініці інфекційних хвороб, Г. Сельє помітив, що пацієнти з різними хворобами крім специфічних симптомів мали типові однотипні системні прояви, які він і почав вивчати спочатку в експерименті. Переломним моментом біографії стало отримання Рокфеллерівської стипендії в 1931 р., завдяки якій Г. Сельє переїхав до Сполучених Штатів у м. Балтимор до Університету Джонса Гопкінса. У 1936 р. переїхав до Канади й почав працювати в Університеті Макгілла в м. Монреаль, а в 1945 р. перейшов до Монреальського університету, де йому надали власну лабораторію, яка й почала займатися вивченням експериментальних і теоретичних аспектів стресової реакції. Численні експерименти на щурах переконливо довели, що під впливом холоду, хірургічної травми, м’язового напруження, введення адреналіну, атропіну, норепінефрину, формаліну виникав однотипний синдром, якість і прояви якого не залежали від специфіки впливу. Перша невеличка стаття, присвячена стресу, з’явилася в 1936 р. у журналі Nature («Синд­ром, зумовлений різноманітними шкідливими чинниками») й одразу викликала чималий інтерес. Надалі лабораторія розросталася та перетворилася на науково-дослідний інститут експериментальної медицини й хірургії при Монреальському університеті. У 1949 р. Г. Сельє було вперше номіновано на Нобелівську премію, пізніше він іще 16 разів номінувався на цю престижну премію, але так ніколи й не отримав її. У 1950 р. Г. Сельє очолив новостворений Інститут стресу в Канаді, ­неодноразово виступав на з’їздах і конференціях (рис. 2). Нині потужні інститути стресу є в багатьох країнах (Канада, США, Бразилія, Іспанія), створена й успішно працює Міжнародна асоціація керування стресом (ISMA) з філіями в США, Великій Британії, Індії, проводяться наукові конференції з питань механізмів, діагностики та лікування стресів.

Г. Сельє був двічі одружений, мав п’ять дітей від двох шлюбів, а останні роки розділив із випускницею медицини Сорбонни, яка стала його музою та секретаркою.

Рис. 1. Ганс Ґ’юґо Бруно Сельє (1907‑1982)

Рис. 2. Запрошення на Світовий конгрес стресу (1979 р., Монте-Карло) роботи Сальвадора Далі

Теорія стресу

Теорія стресу Г. Сельє належить до провідних базових медичних теорій, але вона була занадто прогресивною для часу свого створення (1936) [4, 6, 7]. Сам термін «стрес» було запропоновано до Г. Сельє в 1932 р. американським фізіологом Волтером Кенноном (1841-1945), який уперше розглянув організм як відкриту систему в стані рівноваги під управлінням ендокринної та нервової систем у роботах «Деякі загальні характеристики ендокринного впливу на метаболізм» (1926), «Мудрість тіла» (1932). Однак активно використовуватися в науці термін «стрес» почав лише завдяки роботам Г. Сельє, хоча нині в це поняття увійшли деякі інші аспекти, що створює неабияку плутанину, якщо говорити про наукові досягнення. Зокрема, термін «стрес» використовується для визначення (1) надзвичайно травматичної, частіше спричиненої негативними емоціями ситуації; (2) відповіді на травму чи сильну емоцію (травматичний/ситуативний/психологічний стрес, синдром післятравматичного стресового пошкодження); (3) реакції на дію одного переважно фізичного чинника (гіпоксичний/іммобілізаційний стрес,); (4) як складова загального неспецифічного адаптаційного синдрому чи (5) для опису певних фізіологічних процесів (окисний, механічний/гемодинамічний стрес). Утім, дедалі частіше навіть у науковій літературі поняття «стрес» трактується ще ширше – з урахуванням вікових, родинних, соціальних, ситуативних, психологічних та інших аспектів: батьківський стрес [10], стрес раннього віку [11], економічний стрес [12], стрес очікування [13], стрес доглядача [14], інформаційний, емоційний і посттравматичний стреси [15] тощо. Заради справедливості треба зазначити, що й сам Г. Сельє використовував поняття «стрес» як у значенні однотипної відповіді організму, так і пізніше в ситуативному значенні чинника впливу (стресора). Стрес і стресова ситуація є різними поняттями, тому для позначення складної, переважно тяжкої психотравмувальної ситуації слід використовувати термін ­«стресова (стресогенна) ситуація», а не «стрес».

За класичною теорією стресу Г. Сельє, стрес – це стан фізіологічної або психологічної напруги, зумовлений різноманітними чинниками (соматичними, розумовими, емоційними, зовнішніми або внутрішніми, час­тіше – їх сукупністю), які спрямовані на порушення функцій організму та яких організм намагається уникнути. Залежно від сили або дози та тривалості дії стресорних чинників стрес-реакція у своєму розвитку може проходити або три послідовні стадії – тривоги, резистентності й виснаження, коли загальний адаптаційний синдром набуває характеру руйнівного процесу (дистресу), або тільки дві перші (тривоги й резистентності), коли формується так званий еустрес (позитивний стрес), що, як твердив Г. Сельє, сприяє підтриманню та збереженню здоров’я.

Через 6 год після сильного стресорного впливу суми чинників виникає перша стадія – стадія тривоги, яка триває 48 год та опосередковується головним чином гіпоталамо-гіпофізарно-адренокортикальною системою (віссю). Для неї характерні зміни багатьох структур і функцій головного мозку, що супроводжується активацією гіпоталамічних пептидів і катехоламінергічної системи мозку, викидом адренокортикотропного гормону (АКТГ) гіпофізом. Із боку ендокринної системи спостерігаються викид адреналіну наднирковими залозами, підвищення секреції глюкокортикоїдних гормонів і пригнічення продукції мінералокортикоїдів. Глюкокортикоїди активують глюконеогенез, тобто переводять структурний резерв організму в енергетичний. Окрім того, підвищення рівня ендогенних глюкокортикоїдів призводить до пригнічення міграції макрофагів і гранулоцитів у вогнище запалення та протипухлинної цитотоксичності інтерферон-активованих макрофагів, чинить протизапальну дію, зумовлює суттєві зміни тимуса: деструкцію коркових тимоцитів, посилення їх міграції та зміну секреторної активності епітеліальних клітин. Під час стадії тривоги функції залоз внутрішньої секреції, які безпосередньо не потрібні для боротьби зі стресором (комплексним адаптаційним чинником), пригнічуються. Це насамперед стосується статевих і щитоподібної залоз, а також тимуса й органів імунної системи. Описані вище зміни регуляторних систем призводять до крововиливів і виразкування в шлунково-кишковому тракті, підвищення артеріального тиску, тахікардії, переваги процесів зсідання крові, зникнення жирової тканини, затримки рідини, виходу плеврального та перитонеального ексудатів, зниження м’язового тонусу. У периферійній крові виникають лейкоцитоз, лімфопенія, анеозинофілія. Зміни на стадії тривоги еволюційно та біологічно обґрунтовані, оскільки надмірна відповідь організму на подразник значної сили могла би призвести до його загибелі, тому спочатку організм не посилює, а послаблює свою відповідь.

Після стадії тривоги розпочинається стадія резистентності, тобто стабільності. Відбувається певна нормалізація діяльності залоз внут­рішньої секреції та тиміко-лімфатичної системи, а іноді навіть підвищення функціональної активності залоз, які були пригніченими на першій стадії стресу. Стадія резистентності характеризується збільшенням надниркових залоз, відновленням їхніх ліпідних гранул, вакуолізацією хромафінних клітин мозкового шару, тенденцією до гіперплазії щитоподібної залози, атрофією гонад. Підвищення стійкості до дії одного агента на стадії резистентності зумовлює захист щодо багатьох різних стресорів, тобто формується перехресна резистентність.

Дуже сильний або повторний подразник призводить до розвитку третьої фази стресу – стадії виснаження, що нагадує першу стадію тривоги, але відбувається, навпаки, пригнічення секреції глюкокортикоїдів. Саме фаза виснаження стрес-реакції часто лежить в основі багатьох патологічних процесів – так званий стрес хвороби. Описано стрес як тло розвитку злоякісних пухлин, багатьох кардіо­васкулярних хвороб, артеріальної гіпертензії зокрема, алкоголізму, ожиріння, депресії. Відомо, що різні люди та тварини в межах одного виду мають різну стійкість до стресових впливів, що визначається генетично зумовленими та набутими в процесі життя параметрами активності стрес-здійснювальних і стрес-лімітувальних систем.

Теорія стресу Г. Сельє, як і кожна фундаментальна ідея, набула подальшого розвитку. Зокрема, вважається, що відповідь організму на суму чинників внутрішнього та зовнішнього середовищ не зводиться до єдиної реакції – стресу, а являє собою стадійний процес із формуванням низки загальних неспецифічних адаптаційних реакцій як складових частин загального адаптаційного синдрому: реакцій стресу, орієнтування, спокійної та підвищеної активації, переактивації, неповноцінної адаптації; всі адаптаційні реакції поділяються на сприятливі – еустрес (спокійна й підвищена активація) та несприятливі – дистрес (стрес, переактивація, неповноцінна адаптація), а реакція орієнтування має проміжне місце, оскільки може змінюватись як на еустрес, так і на дистрес. Частота та характер виниклих адаптаційних реакцій часто зумовлюють неспецифічні клінічні прояви, тривалість і характер перебігу хвороби, прогноз і хронізацію гострих патологічних процесів, а в підсумку ефективність їх лікування.

За результатами власних досліджень, неспецифічна адаптаційна стрес-реакція характеризується максимальними значеннями психологічних характеристик – тривожності та пригніченості, незначною перевагою симпатичної симптоматики, високою або, навпаки, низькою секрецією кортизолу (залежно від стадії), супресивним типом імунограми, а в експерименті – низькими масами тимуса та надниркових залоз і морфологічними ознаками їх атрофії (рис. 3). Серед 1345 обстежених нами пацієнтів із хворобами внутрішніх органів стрес-реакція траплялася в 31%, найчастіше серед хворих на гнійні процеси, ураження судин і тяжкі хвороби печінки [16].

Рис. 3. Стрес-реалізувальні ефекти нервової й ендокринної систем
Примітки: СТГ – соматотропний гормон; ТТГ – тиреотропний гормон; КА – катехоламіни; ГКС – глюкокортикостероїди; МКС – мінералокортикостероїди; Т₃ – трийодтиронін; Т₄ – тироксин.

Також має клінічне значення поділ стресу на гострий і хронічний, що зумовлено передусім не тривалістю дії стресового чинника, а тривалістю перебування організму в стані незадовільної адаптації – на третій стадії виснаження класичної стресової реакції, що може відбуватися чи тривати вже після дії стресора взагалі. За нашими даними, критерієм диференціації гострого та хронічного стресу може бути рівень кортизолу крові, який підвищується при гострому та знижується при хронічному стресі [17] (рис. 4).

Рис. 4. Обкладинки монографій авторки: «Адаптаційні реакції в клініці внутрішніх хвороб» (2004) та «Загальні неспецифічні адаптаційні реакції в кардіології» (2014)

Повертаючись до внеску Г. Сельє у фундаментальну медицину, варто сказати, що він дотепер належить до найбільш цитованих учених світу. Г. Сельє був автором 1700 на­укових праць, у тому числі 30 монографій, лише 5 з яких перекладені російською: «Очерки об адаптационном синдроме» (1960), «Профилактика некрозов сердца химическими средствами» (1961), «На уровне целого организма» (1972), «Стресс без дистресса» (1982), «От мечты к открытию: как стать ученым» (1987).

Наприкінці свого життя Г. Сельє дедалі час­тіше почав звертатися до питань удосконалення людства, поєднавши біологічну теорію стресу з питаннями філософського, психологічного та соціологічного характеру. У книзі «Стрес. Життя» (1959) Г. Сельє сформулював власну філософську систему, яку він назвав «кодексом поведінки для досягнення щастя» та якої сам дотримувався все життя. Враховуючи спільність біологічних основ життя для систем будь-якого рівня організації, із цим кодексом поведінки має бути обізнаний кожен лікар, щоб досягти психологічного комфорту під час проведення професійної діяльності.

Філософська система Г. Сельє

Як кожний учений-практик Г. Сельє починає викладати свою систему з мети та завдань. В основу кодексу поведінки досягнення щастя Г. Сельє поклав мету життя, котру він визначив як «самозбереження та реалізацію вроджених здібностей, об’єднуючи при цьому біологічні та соціальні критерії» [1]. Г. Сельє вважав, що мета життя має вимагати наполегливої праці (для самореалізації), забезпечувати накопичення результатів протягом життя (має бути віддаленою), приносити гордість за її досягнення чи втілення та задоволення процесом подолання перешкод, що сповільнюватиме процес старіння. Безумовно, така висока мета життя – це поняття радше загальне, а не індивідуальне, але вона має бути в кожної людини, передовсім у лікаря чи науковця. Оскільки саме лікарю з гуманною направленістю роботи важливо чітко відокремлювати мету життя від засобів її досягнення (гроші й інші чинники матеріального добробуту) та цілей, які спрямовані на отримання короткочасного задоволення й не стосуються майбутнього, не накопичуються, а реалізуються переважно через чуттєві задоволення.

Єдиним шляхом досягнення високої накопичувальної мети життя виступає праця (робота), яка не тільки є біологічною потребою, а й виступає основою індивідуального й суспільного прогресу та є мірою успіхів людини в житті. Це положення Г. Сельє ілюструє описанням життєвого шляху найвідомішого терапевта того часу Вільяма Ослера, ім’я кот­рого дотепер згадується в медицині (хвороба Рандю – Ослера, симптом Ослера у хворих на інфекційний ендокардит), а біографія його описана на 1500 сторінках. Почавши практику в лікарні загального профілю в Монреалі ­(Канада), В. Ослер створив власну всесвітньовідому науково-практичну школу медицини від Університету Джонса Гопкінса, лікував усіх найвідоміших осіб свого часу, отримав найвище звання лікаря Британської імперії – королівський професор медицини в Оксфорді. Відомий В. Ослер і своїми роботами та гумористичними цитатами. Дуже влучно написав він про працю: «Це коротеньке слово є величезним за своїм значенням. Це «сезам, відчинися!» для будь-яких дверей. Це філософський камінь, який перетворює весь нешляхетний метал людства на золото. Дурного праця робить розумним, розумного – блискучим, блискучого – завзятим і врівноваженим. Молоді вона приносить надію, зрілим особам – упевненість, похилим – відпочинок. Їй ми зобов’язані всіма досягненнями медицини за останні 25 років. Це не тільки пробний камінь прогресу, але й міра успіхів у повсякденному житті» [1]. Тобто тільки на ґрунті тривалої наполегливої праці над кожним пацієнтом і кожною науковою чи практичною проблемою, перетворюючись на розумного, завзятого та врівноваженого, лікар може досягнути реальних результатів у медицині незалежно від обраної галузі.

У процесі будь-якої діяльності неминуче виникають стресові критичні ситуації, які потребують негайних рішень і ймовірної мобілізації організму. Сам Г. Сельє все ж відрізняв стрес як критичну ситуацію від стресу як адаптаційної реакції, котру визначають як неспецифічну відповідь організму на будь-яку вимогу – ситуацію [3, 8, 9]. Оскільки професія лікаря постійно пов’язана з людьми, які мають тілесні чи душевні проблеми (хворі, їхня родина), то в лікарській діяльності неминучі психологічні ­стресові ситуації, які можуть призводити до так званого феномену ­вигоряння, коли зникає зацікавленість у роботі, знецінюються людські страждання та почуття пацієнта чи його родини. Цей феномен було вперше описано психіатром H. J. Freudenberger (1974), який помітив втрату енергії та мотивації в працівників нью-йоркської клініки для лікування наркозалежних осіб приблизно через рік напруженої інтенсивної роботи.

Найнегативнішу дію на життя людини, на думку Г. Сельє, мають «стрес зруйнованих надій» і «стрес очікування невдач» [1]. Ви­явилося, що успіх завжди веде до успіху, а невдача – до подальших помилок. «Стрес зруйнованої надії» набагато частіше призводить до певних хвороб (стресова виразка шлунка, мігрень, артеріальна гіпертензія, ожиріння), ніж стрес від тривалої важкої фізичної роботи [1].

Шляхом подолання стресових впливів ненависті, зруйнованих надій, непродуктивної праці, невдач Г. Сельє вважав дотримання психологічного принципу «заслужи любов ближнього», що перегукується з основними релігійними догматами Старого Заповіту, Євангелій від Матвія та Марка, принципами Заратустри, Конфуція, Лао-Цзе, Буди, іудаїзму та неканонічного християнства [5, 6]. Однак Г. Сельє розширив та інакше сформулював цей принцип: треба не просто полюбити ближнього, а своїми вчинками заслужити його любов. Тобто в основі подолання психологічних стресових кризів – знову праця людини на благо іншої. Саме професія лікаря дає можливість своєю працею зменшити психологічний тиск життєвих невдач. Якщо лікар допомагає своїм пацієнтам, то він не тільки примножує їхню любов (довіру, повагу тощо), але й здобуває чимраз більше близьких дружніх прихильних осіб для себе. «Це єдиний скарб, який назавжди лишиться з вами», – стверджував Г. Сельє [1]. Здійснення такого принципу в сучасних воєнно-політичних реаліях в Україні ми можемо бачити на прикладі роботи медиків і волонтерів, коли робота на благо та спасіння інших людей забезпечує відчуття психологічного комфорту.

Такий основний життєвий філософський принцип Г. Сельє назвав «альтруїстичним егоїзмом» [1]. Егоїзм, або любов до себе, вважається давньою біологічною характеристикою життя, котра часто забезпечувала самозбереження організму в процесі еволюції. Починаючи з мікроорганізмів і завершуючи людиною як вищою істотою, будь-яке живе створіння мусить захистити найперше себе. Проте деколи інстинкт самозбереження вступав у конфлікт із бажанням допомагати іншим, що передусім стосується вищих істот. Крім егоїзму одної особи має існувати егоїзм родини, колективу чи іншої біологічної групи, зрештою нації та людства загалом, коли пріоритетними стають принципи захисту переважної більшості. З такого погляду альтруїзм можна розглядати як видозмінену форму егоїзму, як егоїзм колективу або суспільства, що допомагає цьому суспільству вижити. Саме суспільство, в якому є цінними принципи любові до ближнього й активної допомоги ближньому, є найбільш довершеним і життєздатним, багато прикладів чому ми сьогодні бачимо в українському суспільстві. Викликаючи в інших людях вдячність і повагу як відповідь на добрі вчинки та допомогу, кожна людина викликає позитивні почуття до себе, що є, найімовірніше, найбільш людяним способом забезпечення суспільної безпеки та стабільності.

Інші принципи кодексу досягнення щастя також можуть бути успішно використані в життєвій позиції лікаря. Насамперед Г. Сельє пропонував правильно обирати друзів, адекватно оцінювати свої зусилля й об’єктивну реальність, провадити свої дії (наприклад, професійну діяльність) відповідно до об’єктивної реальності, правильно визначати мету життя та цілі, визначати пріоритети, скорочувати чи уникати впливів негативних ситуацій, дотримуватися принципу найменших енергетичних витрат [1]. Г. Сельє сформулював також багато корисних порад молодому науковцю («От мечты к открытию: как стать ученым», 1987). На запитання «Чому люди займаються наукою?» Г. Сельє дає такі відповіді: некорислива любов до природи та правди, пошук краси закономірності, допитливість, бажання приносити користь, марнотратство, поклоніння героям і бажання їх наслідувати, боязнь нудьги. Щодо запитання «Хто має займатися наукою?» Г. Сельє описав різні психологічні типи науковців: ті, хто роблять («збирачі фактів», «виконавці»); ті, хто вдосконалює; ті, хто думає («книжні черв’яки», «класифікатори», «аналітики», «синтезатори»); ті, хто відчуває («великий бос», «хто клопочеться», «скептик», «висушена лабораторна дама», «хто любується собою», «агресивний сперечальник», «акула публікацій», «святий і його імітатор», «добрий»). Також він описує, що треба робити молодому науковцю (як обирати тему, дає визначення відкриття), коли треба робити, де працювати, як поводитися, працювати, мислити, читати, писати, говорити. Словом, повний виклад психології науковця та наукової роботи Г. Сельє подав у своїй монографії.

Отже, самореалізація лікаря-практика та лікаря-науковця, як і кожної людини, передовсім залежить від життєвої мети, реалізації необхідних зусиль і досягнень на шляху до неї. Тому теорія стресу й філософія життя Г. Сельє – вченого-фізіолога, теоретика медицини та філософії, директора Інституту стресу, психолога й науковця – тісно переплітаються, даючи міцне підґрунтя для лікарської професійної та наукової діяльності. Саме життя Яноша Шеє є класичним прикладом позитивної життєвої позиції лікаря-­науковця, що повністю реалізував власні здібності й досяг великої мети.

Список літератури знаходиться в редакції.

Медична газета «Здоров’я України 21 сторіччя» № 15-16 (532-533), 2022 р.

СТАТТІ ЗА ТЕМОЮ Неврологія

Глобальний тягар інвалідності після інсульту зростає попри терапевтичні досягнення. Інсульт залишається другою провідною причиною інвалідності в усьому світі. Кожна четверта доросла людина має інсульт; ≈63% цих випадків трапляється до 70 років. 87% інвалідності, пов’язаної з інсультом, припадає на країни з низьким і середнім рівнем доходу, де доступ до втручань у разі гострого інсульту часто обмежений. Це робить ефективну реабілітацію потенційно найкращим доступним втручанням для сприяння відновленню після інсульту, а також є глобальним пріоритетом охорони здоров’я [1, 2].

Щороку в світі вперше діагностують епілепсію в ≈2,4 млн людей. В Україні зафіксовано ≈100 000 людей із цією хворобою. Хоча, за оцінками фахівців, цифра є заниженою, оскільки багато випадків досі не діагностовано. На VIII щорічній науково-практичній конференції з актуальною темою щодо проблем епілепсії виступив лікар-невролог, психіатр, доктор медичних наук, професор Андрій Євгенійович Дубенко. Доповідач висвітлив питання епілептичних нападів, нових міжнародних критеріїв визначення цього стану та наголосив на невирішених питаннях.

Тривожність є поширеною проблемою в галузі психічного здоров’я на етапі первинної медичної допомоги. Поширеність кожного з видів тривожних розладів становить 15-20% (Ansseau M. et al., 2004; Kroenke K. et al., 2007; Shepardson R.L. et al., 2018), а протягом усього життя з тривожністю стикається 16,6% населення світу (Bandelow B., Michaelis S., 2015), причому ці показники продовжують неухильно зростати (рис. 1).

Попри значний прогрес протягом останніх десятиліть у вивченні та лікуванні дисліпідемії, атеросклеротичні серцево-судинні захворювання (ССЗ) лишаються однією з основних причин смерті в усьому світі (Tsao et al., 2022). Як основному чиннику ризику метаболічних захворювань і атеросклеротичних ССЗ дисліпідемії притаманний аномальний ліпідний профіль, зокрема високий рівень холестерину ліпопротеїдів низької щільності (ХС ЛПНЩ) (≥160 мг/дл, або ≥4,1 ммоль/л), низький рівень холестерину ліпопротеїдів високої щільності (ХС ЛПВЩ) (