“Приєднання Придністров’я до Росії”: що там відбувається, чи готова Україна і кому вигідний вкид

В інформаційний простір “несподівано” увірвалася тема Придністров’я, контрольованого Росією анклаву на території Молдови та на кордоні з Україною. Ситуацію змушені були коментувати як очільник військової розвідки, так і навіть президент Володимир Зеленський.

24 Канал розповідає та пояснює, що ж стало причиною занепокоєння та чи існують взагалі для цього хоч якісь підстави.

Звідки взялася заява про “приєднання Придністров’я до Росії” та чи варто в це вірити?

28 лютого 2024 року в Тирасполі, що є столицею самопроголошеного та ніким не визнаного анклаву, мають пройти збори нібито “місцевих депутатів”. І буцімто вони мають звернутися до Путіна в стилі Сальдо, який попросив про “приєднання до Росії”.

Зверніть увагу! Так звана “ПМР” самопроголосилась у 1991-му році, у 2006-му провела фейковий референдум, за результатами якого 97% голосів забажали приєднатися до РФ, у 2014 році сепаратисти на хвилі “руської вєсни” звернулися до парламенту РФ, щоб там розробили юридичні механізми “приєднання”. Тобто нічого нового робити не треба – всі карти на руках у Путіна й не треба проголошувати нові натяки та чекати 29 лютого та звернень руського диктатора. Але є факт – нині “ПМР” визнають лише контрольовані Росією анклави, які були захоплені у Грузії, при цьому навіть Росія не наважується навіть не приєднувати, а просто визнавати сепаратистів, хоч активно роздає російські паспорти всім тамтешнім мешканцям.

22 лютого 2024 про таку можливість написав на своїй фейсбук-сторінці молдавський політик з придністровським бекграундом Геннадій Чорба. Цей пан навчався в Києві наприкінці 1980-их у дуже престижному військовому виші, також має диплом придністровського університету (до речі, названий іменем Тараса Шевченка).

Чорба працював “міністром” в адміністрації сепаратистів та відповідав за ЗМІ, брав участь у місцевих “схемах” і навіть отримав кілька років ув’язнення (нібито за критику режиму). Відбув за ґратами 13 місяців і був звільнений рішенням фейкового місцевого “Верховного суду”, який замінив реальний строк на умовний. Нині пан Чорба є критиком режиму сепаратистів.

Чи є у Чорби якісь інсайди? Можливо, але сам допис Геннадія Чорби на фейсбуці не містить посилання на якісь інсайди, а є такою собі “аналітикою з коліна”.

У цьому можуть переконатися усі охочі:

Висновок про “звернення” місцевих сепаратистів до Путіна ґрунтується на:

• фактах того, що 19 лютого очільник “ПМР” Красносельський знову почав заявляти про шалений тиск Кишинева та підготовку іноземних диверсантів (звісно, українців, але не тільки), для проведення у Придністров’ї терактів.
• заявах очільника МЗС Росії Лаврова, що його держава не кине напризволяще своїх громадян у Молдові (мешканцям анклаву активно роздають російські паспорти),
• а найголовніше – на 29 лютого 2024 року заплановане звернення Путіна до Федеральних зборів.

Чи може це відбутися?

У випадку Росії, з огляду на її дії та вчинки, давно має діяти принцип презумпції винуватості, тобто в будь-якій ситуації логічним буде припускати найгірший варіант.

Ця держава давно та свідомо обрала шлях ескалації та плюндрування всіх можливих норм міжнародного права, а тому оголошення про “приєднання” чергових “історичних територій” вже нікого не здивує. Особливо напередодні виборів Путіна. Для електоральної автократії, якою є Росія, цей ритуал видається важливим, а тому Путіну було б непогано мати якісь “перемоги”.

Власне, він вже почав їх здобувати – це й кривавий штурм Авдіївки (не забудьте пасаж старого про епічне захоплення 19 будинків), й страта Навального, й тріумфальне (ні) інтерв’ю ютуберу Карлсону. Тож оголошення про “перемогу” в Придністров’ї видається логічним і може пояснюватися спробою повторити так званий “кримський консенсус”, коли загарбання українського півострова різко підняло популярність диктатора серед росіян.

Чи так станеться? Ми не знаємо. Проте люди, які за визначенням мають це знати, кажуть, що ні. За словами очільника ГУР Буданова, сепаратисти не планують якихось пафосних звернень і реальних кроків.

Зверніть увагу! У Молдові наразі не мають інформації про дестабілізацію в Придністров’ї найближчим часом.

Водночас правоохоронні органи країни пильно стежать за всім, що відбувається в Придністров’ї та Гагаузії через спроби Москви дестабілізувати ситуацію в країні.

А якщо все ж станеться?

Якщо Росія дійсно наважиться провернути таку “спецоперацію”, це було б самогубством. В агресора наразі немає ресурсів, щоб допомогти своїм в анклаві: їхні кораблі в Чорному морі бояться сунутись, бо там на них чекають дрони “Магура” та “Морський малюк”. Так само літаки та гелікоптери росіян стануть легкою ціллю українських ВПС, а зв’язку з анклавом суходолом у Росії немає.

Залишаються лише кілька батальйонів у самій “ПМР” та потенційно – місцеве ополчення, плюс загони бойовиків з проросійської автономії Гагаузії (якщо вони існують в природі).

Боєздатність та комплектність цього “воїнства” викликають серйозні питання, втім, на тлі збройних сил Молдови навіть вони можуть бути грізною силою. Але це у вакуумі, а в реальному житті Кишиневу обов’язково прийдуть на допомогу сусіди – українці та румуни (країна НАТО, між іншим).

Карта Придністров’я та Молдови / Інфографіка krymr.com

Українські посадовці неодноразово заявляли, що якщо з боку влади Республіки Молдова буде офіційний запит про підтримку чи допомогу – Україна точно надасть її,
– посол України Марко Шевченко про ситуацію в Молдові.

Насправді це був би, можливо, навіть і непоганий варіант, оскільки б він розв’язав руки Україні, остаточно розв’язав питання сепаратистів, відновив територіальну цілісність Молдови. Проте в Кишиневі наразі не готові до таких радикальних кроків і чекають на “подарунок долі”, який не факт, що колись та й станеться.

Водночас з боку Придністров’я, ймовірно, можуть застосовувати якісь провокації. Як приклад – стрілянина в напрямку кордону. Принаймні це припустила начальниця об’єднаного координаційного пресцентру Сил оборони півдня України Наталя Гуменюк.

“Наразі там не спостерігається ворожа активність. Навчально-методичну роботу підрозділи проводять регулярно. Вони підсилюють свої навички щодо роботи у складі штурмових груп. Це проводиться на навчальній базі, на основі тренувань. Можна припустити, що, ймовірно, можуть бути застосовані провокації на кшталт стрілянин в напрямку кордону. Але ми готові до будь-якого розвитку подій”, – зазначила вона.

До зустрічі диверсійно-розвідувальних груп Україна також готова.

“Навіть якщо диверсійно-розвідувальні групи наважаться на провокації, застрягнуть у найближчій смузі. Росія зараз використовує інформаційний простір, намагаючись тиснути на свідомість людей, просуваючи свої наративи. Але з цим ми також працюємо”, – додала вона.

Ворожий ресурс, захований у “придністровську кишеню”, ретельно відстежується з боку України, запевнила Гуменюк.

Кому потрібен був вкид і чи може це бути “внутрішніми” розбірками?

Тут кілька варіантів.

• Перший – російська ІПСО “за триста рублів”. Тема дійсно наробила галасу в інформаційному просторі та примусила декого захвилюватись. Втім, отримати з цього всього зиск росіянам буде дуже важко, якщо взагалі можливо.
• Другий варіант – місцеві придністровські “теми”.

Не секрет, що “ПМР” – це така собі сучасна піратська республіка, що багато років паразитувала на слабкості Молдови, амбіціях Росії та бажанні нагріти руки декого в Україні.

За останні 20 років Придністров’я стало важливим контрабандним хабом і дуже добре на цьому заробляло – місцеві “барони” стали “шерифами” й вибудували строкату систему, яка всіх влаштовувала.

Ситуація змінилася після 24 лютого 2022 року, коли Україна перекрила кордон. Через це “ПМР” опинилася в блокаді. Вихід, втім, знайшовся – місцеві еліти вирішили “трохи забути”, що вони є сателітами Росії, а тому “закрили очі” на те, що логістичні шляхи українського зерна пішли через контрольовану ними територію. Ну, ж бо політика є політикою, а економіка – економікою.

Отже, у “ПМР” прийшло нове “покращення”, а ще – на горизонті замайоріли перспективи вступу Молдови до ЄС. У такій ситуації в російському анклаві стали все більше думати про близький Кишинів, ніж про далеку Москву.

Звісно, така ситуація не всім до вподоби в Тирасполі. На відміну від економічної еліти, в місцевих політиків шансів зберегти свій вплив і владу в нових реаліях не так і багато, тому в анклаві почалася “політична дискусія” і саме її прояви ми бачимо зараз.

Третій варіант, найбільш банальний. Пост на фейсбуці – це просто пост на фейсбуці, нехай його і коментують в “Інституті вивчення війни”, генерал Буданов та навіть президент Зеленський. Пан Чорба має право на власну аналітику в соцмережах і на власні 15 хвилин слави, після яких ми всі повернемось до більш важливих питань.

Ідея “денацифікації” українців: звідки взялась та скільки існує

Химерна ідея денацифікації українців зовсім не нова. Про цю історію брехні та ненависті можна говорити багато годин.

Про це у середу, 11 травня, йдеться в сюжеті ТСН.

Так, основоположник Московського царства князь Андрій Боголюбський – син половецької княжни й онук хана – 1169-го спалив і пограбував Київ. Князь Андрій викрав дорогоцінну ікону Божої матері з Вишгорода, яку привезли на Русь з Візантії, та перевіз її до Володимира, де згодом вона під новою назвою стала головною іконою Російської православної церкви.

Також читайте

“З бандерівцями підлягають денацифікації”: Медведєв заявив, що на іноземних добровольців не поширюється Женевська конвенція

Московські царі, що пішли від половців та орди, вкрали з Київщини не лише ікони, а й історичну назву Русь. Вони вигадали міф про історичне право Москви бути третім Римом – оплотом православної віри і центром імперії. Тому як історія київських князів, так і саме існування в Києві та в Україні окремого народу, ставило під сумнів всі амбіції Російської імперії. Денацифікація почалася ще 1687-го – коли московські царі почали активно нав’язувати козацькій старшині необхідність запровадження на козацьких землях змішаних шлюбів – для подальшого об’єднання в єдиний народ.

Та найлютіший біль для царської влади – українська мова. 1863 року російський міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видає цикруляр. Головне завдання Валуєвського циркуляру – впровадження думки, що «української мови немає і бути не може!». В документі йдеться: українська мова – це зіпсована поляками російська, а книжки цією незрозумілою мовою готують малороське суспільство до сепаратистських ідей і бунтів. Циркуляр забороняє на території імперії друк та розповсюдження книг українською мовою – церковних, навчальних і наукових. Валуєвський циркуляр та Емський указ, виданий в доповнення першого документа царем Олександром другим 1876-го, заборонили не лише книжки, а й усю українську культуру і освіту в царській Росії.

Також читайте

“Наші військові провели “денацифікацію” окупантів”: Зеленський про плани РФ знищити українців

Але ні до якого серйозного змосковщення всі ці спроби не призвели. Головним свідченням цього став перепис населення Російської імперії 1897 року – перший і останній, далі їх проводити боялися. Якщо під час регіональних переписів всіх українців, білорусів, і навіть охристиянених євреїв записували як росіян, то під час великого перепису вони всі могли чесно відповісти на запитання, якою мовою спілкуються. І до якого етносу себе зараховують. І результати сильно вразили. Великоросів в імперії нарахували лише трохи більше 44%. Українцями себе назвали 18%. І це не в Україні, а в імперії загалом.

В Україні, згідно з цим переписом, росіян мешкало до кількох десятків відсотків. Решта – здебільшого українці, спілкуються теж українською. А тепер – найважливіше. Українці склали третину мешканців Воронезької губернії та більше 20% всіх, хто населяв територію Дону та Курської області. Тобто українці протягом всієї історії боротьби з ними потроху заселяли всі навколишні губернії Росії. Політика зросійщення в імперії завершилася жахливим фіаско.