Гуд-бай, Лондоне, або чим запам’яталася ХХХ Олімпіада

В останні дні Ігор команди із різних куточків світу (загалом їх було 204) почали підбивати підсумки.

Звісно, найперше говорять про найяскравіші моменти цілої Олімпіади, за якими ці Ігри увійдуть в історію.

Якщо говорити про головні обличчя та найбільші досягнення, то Лондон-2012 запам’ятається виступами двох атлетів – плавця Майкла Фелпса та бігуна Усейна Болта.

“Живі легенди”

Для американця Фелпса ці Ігри стали останніми в його кар’єрі, і за три Олімпіади (з 2004 до 2012) йому вдалося здобути найбільшу кількість медалей серед усіх спортсменів в історії сучасних Олімпіад і нарешті побити рекорд радянської гімнастки Лариси Латиніної: на його рахунку 22 олімпійські медалі, 18 із яких золоті. На Іграх у Лондоні він здобув “лише” 4 золоті та дві срібні нагороди (у Пекіні 2008-о було вісім золотих, а 2004-о в Афінах шість золотих та дві бронзи). Це був його найгірший виступ, але він допоміг 27-річному плавцеві стати найтитулованішим олімпійцем.

Досягнення Фелпса відродило суперечки про те, чи можна визначити найкращого олімпійця за кількістю медалей, адже у плавців дуже багато дисциплін, а у футболістів чи баскетболістів, як не крути, але – одна. Сам багаторазовий олімпійський чемпіон в інтерв’ю американським медіа згодом сказав, що хоче відпочити десь на курорті, але не заходитиме у воду, так вона йому набридла:

“Не хочу лізти у воду. Я буду собі лежати на пляжі, але не полізу у воду, бо я у ній так багато часу провів”.

Якщо у перший тиждень змагань вся увага була прикута до Фелпса, то у наступні дні всі зосередились на Олімпійському стадіоні, де проходили легкоатлетичні змагання. Головна інтрига: чи зможе Усейн Болт підтвердити свій статус найшвидшої людини на планеті, перемігши у двох забігах – на 100 та 200 метрів. Ямаєць впорався зі своїм завданням, і його святкування після перемог, коли він вихопив фотоапарат і почав фотографувати глядачів та інших атлетів, можливо, і стане візитівкою лондонських Ігор 2012 року.

Якщо додати до цього ще два золота в Пекіні та Лондоні в естафетах 4 по 100м, то в Усейна Болта вже 6 олімпійських нагород найвищого ґатунку. Йому не бракувало самовпевненості, коли після цих виступів він сам назвав себе “живою легендою”.

Вперше в історії

США та Китай закріпились як головні суперники на Іграх за останні 16 років, хоча й цього разу перемогу таки здобули американці – 46 золотих зі 104. У китайців, які у Пекіні були першими, 38 із 87-и. Для Великої Британії, яка приймала Олімпіаду, Ігри стали найуспішнішими за останні понад 100 років: 65 медалей, з яких 29 золоті.

Ігри в Лондоні також стали першими, де у всіх видах та дисциплінах були представлені жінки (зокрема, дебют жіночого боксу) та вперше на Олімпіаді виступив спортсмен на протезах: південноафриканець Оскар Пісторіус увійшов в історію, коли став першим спринтером з ампутованими нижніми частинами обох ніг.

Британці ж можуть лише пишатись чудово організованим спортивним святом. Представники більшості делегацій говорили, що найважливіші змагання на Землі пройшли практично без проблем. І якщо і були запитання щодо готовності перед початком Ігор, то згодом вони зникли – спрацювала навіть транспортна система, яка щодня перевозила на кілька мільйонів людей більше, ніж зазвичай. Звісно, не обійшлось без кількох курйозів, як-от переплутані прапори обох Корей, які, фактично, перебувають у стані війни останні 60 років, чи переплутані місця народження кількох атлетів із колишнього Радянського Союзу.

Але загалом більшість делегацій та глядачі підтверджують, Ігри були чудово організовані. А от ті, кому не пощастило потрапити бодай раз на один із олімпійських об’єктів через те, що не було квитків, засмутились.

В перші дні Ігор особливо помітними були порожні місця на трибунах. Оргкомітет пояснював це тим, що ці місця були призначені для медіа та представників так званої “олімпійської родини” (спонсорів, меценатів та представників самого Міжнародного олімпійського комітету). Згодом оргкомітет Locog щоденно виставляв квитки на продаж, щоб уникнути ганьби. Також запрошували військових, які гарантували безпеку на Іграх, щоб “затулити ті дірки” в екранах людей, які так і не змогли потрапити на Олімпіаду.

Українській команді, можливо, Ігри запам’ятається суперечливими рішеннями суддів. Двічі українські спортсмени вже навіть почали святкувати отримання бронзових медалей, але після поданих апеляцій атлетів із інших команд їх в українців забрали. Жодну ж з українських апеляцій (дві апеляції на результати боксерських поєдинків) не задовольнили, причому за обставин, коли більшість експертів та коментаторів не могли повірити власним очам, що перемоги присуджували їхнім суперникам.

В інтерв’ю ВВС Україна Людмила Йосипенко, яка посіла четверте місце у семиборстві після розгляду апеляції спортсменки з Німеччини, не казала, що існує якась змова проти української команди, але визнала, що українцям реально не пощастило: “Взагалі всі говорять, що Олімпіада з великими порушеннями. Не пощастило українцям. Тут вже більше питання якоїсь спортивної політики, але спортсмени робили все можливе”.

Провал чи “так і прогнозували”?

Загалом для українців ці Ігри важко назвати успішними. Вони не змогли повторити успіху Афін (9 золотих) чи Пекіна (7 золотих), виборовши 6 медалей найвищого ґатунку. Яна Шемякіна взяла золото у фехтуванні в індивідуальній шпазі, Олексій Торохтій у важкій атлетиці, Юрій Чебан у веслуванні на каное, четвірка (Катерина Тарасенко, Наталія Довгодько, Анастасія Коженкова, Яна Дементьєва) в академічному веслуванні та у боксі відзначилися Олександр Усик і Василь Ломаченко. Великі надії покладали на Ольгу Харлан в індивідуальній шаблі, хоча і вона повернулася додому із бронзою.

Україна завершила Олімпіаду на 14-ому місці.

Як і прогнозували напередодні Ігор, найбільші шанси українці мали в боксі – так і сталось: 2 золота, срібло і 2 бронзи.

Відчувається, що в Україні працює “ефект братів Кличків”. Бокс домінує в олімпійських видах спорту. А як щодо інших видів спорту? Легкоатлетка Людмила Йосипенко в інтерв’ю ВВС Україна сказала, що “фінансування має бути кращим і спортсменам треба приділяти більше уваги”. Натомість Інна Осипенко-Радомська, єдина в команді Україні, хто приніс дві срібні нагороди Україні (два срібла у веслуванні на байдарках), сказала ВВС Україні, що “їй були надані всі умови для тренування”.

Президент НОК України Сергій Бубка в інтерв’ю газеті “Спорт-Експрес” не назвав провалом виступ української команди, він навпаки сказав, що саме на такий результат і розраховували перед Іграми:

“На минулих літніх Іграх 27 медалей стали для нас несподіванкою. Відверто кажучи, ми навіть не були до цього готові. Але Олімпіада – це вкрай непередбачувані змагання. В Лондоні у нас багато четвертих-п’ятих місць. Конкуренція виросла за рахунок того, що географія країн, які борються за медалі, значно розширилась. Але в принципі ми залишаємось у тому ж діапазоні – 20 медалей. Приблизно на стільки ж ми і розраховували за результатами чемпіонатів світу, що проходили за рік до Олімпіади. Після Ігор ми проаналізуємо виступ у Лондоні, але й так зрозуміло, що ми повинні працювати над розвитком спортивної інфраструктури, як це було колись у СРСР, належним чином оплачувати тренерську працю, щоб у людей були мотивація та інтерес працювати”.

Залишається сподіватись, що в Ріо така мотивація буде і виграні медалі стануть не несподіванкою, а закономірністю.

Олімпіада-1980: медальний залік, що увійшов в історію

Олімпійські ігри – це завжди подія величезних масштабів. Кожна олімпіада – це історія. Кожна з них запам’ятовується чимось своїм. Не стала винятком і Олімпіада-1980, медальний залік який заслуговує на окрему увагу, оскільки збірна СССР тоді вирвалася вперед на 12 нагород.

Особливості події

Літні Олімпійські ігри 1980-го року проходили в столиці СРСР, у місті Москві. Варто зазначити, що Олімпіада-1980, медальний залік якої заслуговує на окрему увагу, – тема дуже актуальна. Але також слід пам’ятати, що це були перші в усій історії ігри, що проходили на території Східної Європи. А ще це була перша Олімпіада, проведена в соціалістичній країні.

Також варто відзначити, що частина цих змагань була проведена в інших містах СРСР. Вітрильні регати, наприклад, взяли старт у Талліні, а попередні ігри футбольного турніру, як і чвертьфінали, пройшли в Мінську, Ленінграді та Києві. Змагання з кульової стрільби проходили в Митищах на стрільбищі під назвою «» Динамо «».

Ці ігри також відомі тим, що більше п’ятдесяти країн бойкотували дану Олімпіаду, оскільки за рік до цього в Афганістан були введені радянські війська. Але деякі спортсмени з цих держав приїхали до столиці СРСР, щоб виступити під олімпійським прапором. Даний бойкот – одна з причин протесту Радянського Союзу, який мав місце на наступній літній олімпіаді в 1984-му році, що пройшла в Лос-Анджелесі. Ці особливості – один з аспектів, яким запам’яталася Олімпіада-1980. Медальний залік очолює список подій, що запам’ятовуються, оскільки він дійсно був унікальним.

Столиця Олімпіади

Рішення про те, де буде проходити цей важливий захід, приймалося у Відні в 1974-му році. Першим ідея провести ігри в Москві з’явилася у Сергія Павлова, голови Спортивного Комітету СРСР, в 1969-му році. Але того разу підсумки голосування вказали, що Олімпіада пройде в Монреалі. Через кілька років Павлову вдалося переконати керівництво країни виставити кандидатуру столиці СРСР ще раз. І того разу перемога залишилася за Москвою. Вибір стояв між нею і Лос-Анджелесом. Але з відривом у 19 голосів столиця СРСР перемогла. Уперше літні Олімпійські ігри проходили в соціалістичній країні.

Шлях Олімпійського вогню

21-го червня вогонь висунувся з Греції (Афіни) і через п’ять днів був у Болгарії, в Софії. Після цього він відправився в Бухарест, куди прибув 1-го липня. Потім, 5-го числа, він опинився в Молдавській РСР, де перетнув кордон СРСР, опинившись 6-го липня в Кишиневі. 11-го липня Олімпійський вогонь пройшов через Київ, звідки вирушив до Харкова. Потім його шлях лежав через Тулу і Подільськ безпосередньо до Москви – столиці Олімпійських ігор 1980 року.

Результати Олімпіади-1980: медалі, таблиця

Як вже було сказано раніше, ігри того року відзначилися багатьом. Потрясла всіх Олімпіада-1980. Медальний залік того року був дійсно запам’ятовується. Але були і ще деякі цікаві особливості. Наприклад, наймолодшому учаснику було 13 років (Jorge Lima), а найстаршому – 70 років! Брало участь 80 країн, від яких у сумі приїхало 5253 учасники. Серед них – 1120 жінок і 4133 чоловіків. Спортсменом-призером тієї Олімпіади став гімнаст Олександр Дитятін, який отримав тоді вісім нагород.

Тепер про медалі Олімпіади-1980. Найбільше нагород отримала СРСР – 41 медаль, з яких 15 золотих, 14 срібних та 12 бронзових. Далі йде НДР, яка завоювала менше – 29 штук. З них 11 золотих, 8 срібних та 10 бронзових. Далі з величезним відривом в 19 медалей йде Великобританія, що отримала 4 золота, 2 срібла і 4 бронзи. Варто відзначити, що ці Літні Олімпійські ігри запам’яталися цим медальним заліком, оскільки такий великий відрив, що спостерігається в кількості виграних нагород – явище рідкісне. Завдяки цьому дані Гри і увійшли в історію світового спорту.

Матеріали архівів КДБ про Олімпіаду 1980 року. Влада СРСР боялася українських націоналістів

Одну з найважливіших ролей в організації літніх Олімпійських ігор 1980 року відіграв КДБ. До обов’язків відомства, яке тоді очолював майбутній генеральний секретар ЦК КПРС Юрій Андропов, входило не тільки забезпечення безпеки та запобігання імовірних інцидентів, а також створення ідеальної картини для тисяч гостей і мільйонів глядачів – картини, яку нічого не могло зіпсувати. Силовики почали готуватися до Олімпіади за декілька років: із розсекречених документів КДБ України можна дізнатися про те, яких проблем побоювалися в СРСР – та як їх вирішували.

Київ був третім за важливістю містом XXII літніх Олімпійських ігор – після Москви та Ленінграда. Тут проводилися попередні матчі та чвертьфінал футбольного турніру. Крім того, по території шести українських областей, від Чернівецької до Харківської, пролягав маршрут естафети олімпійського вогню.

У березні 1977 року, за більше ніж три роки до Олімпіади, у складі КДБ УРСР була створена оперативна група, яка повинна була займатися підготовкою до заходу. Її очолив голова республіканського Комітету держбезпеки Віталій Федорчук. Він же періодично звітував перед ЦК Компартії України про те, що робить його відомство для успішного проведення Ігор.

В архівах Служби безпеки України було знайдено шість «олімпійських» записок Федорчука, складених у період від грудня 1978-го до червня 1980 року. На початку найпершого документа (примітка: Усі наведені в цій статті цитати взяті з записок Федорчука, якщо не вказано інше) позначено пріоритетний напрямок роботи: «КДБ УРСР через оперативні джерела здобув матеріали, які свідчать про те, що спецслужби ворога та зарубіжні антирадянські формування у зв’язку з Олімпійськими іграми задумали і готують різні підривні акції».

Українці, сіоністи, сектанти

У КДБ Української РСР виділили три основні «групи ризику» – категорії людей, котрі, за думкою силовиків, могли своїми діями затьмарити радянське свято спорту. Це були українські націоналісти, метою яких була незалежність історичної батьківщини або, принаймні, велика самостійність в культурно-мовній сфері; «сіоністи» (примітка: Слово написано в лапках, оскільки КДБ зараховував до сіоністів усіх єврейських активістів, в тому числі тих, хто ними не був), які переважно відстоювали право радянських євреїв на еміграцію; та «сектанти» – представники заборонених протестантських конфесій (наприклад «свідки Єгови»), які боролися за релігійну свободу для одновірців.

Усі три ці «співтовариства» в СРСР мали своїх політв’язнів, і Олімпійські ігри могли стати трибуною для привертання уваги всього світу до цієї проблеми. При цьому в КДБ були переконані, що за спиною всіх трьох груп стоять спецслужби країн НАТО та Ізраїлю, які могли би надіслати для «підривних» заходів не тільки своїх агентів, а й кадрових співробітників.

«Зокрема, керівник ізраїльської розвідслужби Моссад у Парижі Примор підбирає серед євреїв у Франції, особливо вихідців з СРСР, тих, хто, перебуваючи на Олімпійських іграх, міг би у провокаційних цілях виступити на захист так званих «в’язнів сумління» і тих, кому відмовлено у виїзді з Радянського Союзу», – писав в одному з донесень Віталій Федорчук.

Іноземні активісти (реальні та вигадані) навряд чи змогли би готувати серйозні операції, але у КДБ побоювалися будь-яких спроб політизації Ігор: плакатів і гасел, прапорів (ізраїльського чи синьо-жовтого українського), промов, сидячих протестних акцій тощо. Крім того, силовики чекали, що іноземні активісти, які потраплять на Ігри у складі олімпійських делегацій, можуть привезти з собою «шкідливу» літературу – книжки, газети, листівки. У документах КДБ ідеться навіть про спеціальну операцію «Москва-80», у рамках якої релігійні організації збиралися ввезти в СРСР 500 тисяч книжок.

«Керівники клерикальної організації «Євангеліє в радянські країни» розробили операцію під назвою «Москва-80», згідно з якою заготували близько 500 тисяч примірників релігійно-пропагандистської літератури мовами народів СРСР для її доставки до нашої країни через своїх емісарів, що в’їжджають у складі туристичний груп на Олімпійські ігри».

Подібні мирні акції часто супроводжують спортивні події (наприклад, під час футбольного матчу між збірними СРСР і НДР на Олімпіаді у Монреалі у 1976 році канадієць українського походження Данило Мигаль вибіг на поле із синьо-жовтим прапором і станцював гопак).

Організатори Ігор не вітають подібні речі – скандали, особливо політичні, їм не потрібні, – але в демократичних країнах у цьому немає жодного криміналу. Але ж радянська влада розглядала будь-які можливі ексцеси як сильний удар по своєму престижу та витрачала величезних зусиль, щоб все пройшло гладко.

У звичайній ситуації усіх протестувальників просто затримували і їхні голоси залишалися непочутими. Але на Олімпіаді все ускладнювалося присутністю тисяч журналістів: фото і відео затримань привернули би більше уваги, ніж самі протести.

«. ватажки НТС (примітка: «Народно-трудовий союз російських солідаристів» – політична організація, яка діяла з 1930 року в російській еміграції. У КДБ традиційно вважали НТС одною з головних антирадянських іноземних структур) рекомендують провозити до 30 книжок та 150 брошур у валізах та декілька екземплярів у кишенях одягу, а при виявленні цієї літератури радянськими митниками, піднімати скандал, залучати до нього своїх супровідників, заявляти протести з приводу нібито порушення прав людини і вимагати пред’явити закони, на підставі яких в них вилучається ця література. Журналісти, які супроводжують такі групи, співробітники телекомпаній та фотокореспонденти, повинні фіксувати схожі «інциденти» для активізації на Заході антирадянської пропаганди».

Не лише плакати

Однак, якщо вірити КДБ, справа не могла обмежуватися лише плакатами та листівками:

«Найбільш серйозними є відомості про можливі терористичні, диверсійні та інші особливо небезпечні екстремістські акції. У ФРН та деяких інших капіталістичних країнах створюються задуми про підготовку терористів, яких планується направляти в СРСР по каналу туризму в період Олімпіади для вчинення екстремістських акцій».

«Терористичні акти» нібито теж готували українські націоналісти. У документах уточнюється, що виконавцями повинні були стати члени «Союзу української молоді» (СУМ) – близької до «бандерівської» фракції ОУН (примітка: у 1970-х роках у західних країнах продовжували базуватися уламки колись об’єднаної Організації українських націоналістів (найбільш помітними були «бандерівці» та «мельниківці»). Вони вели інформаційну боротьбу проти СРСР і намагалися підтримувати зв’язок з прибічниками в Україні) молодіжної спортивно-патріотичної структури. Учасників майбутніх терактів нібито спеціально готували у тренувальних таборах Америки та Європи.

Український історик Геннадій Іванущенко, який тривалий час працював з архівом ОУН у Лондоні і спілкувався з багатьма активістами діаспори тих років, не знаходив жодних підтверджень про терористичні наміри організації. В той час, наголошує він, в ОУН не було ресурсів для схожих дій. Табори, про які пише КДБ, просто збирали українську молодь і не готували ніяких бойовиків. Також Іванущенку не траплялись документи про те, що ОУН взагалі серйозно готувалась до московської Олімпіади та планувала відправити туди своїх людей.

Значною мірою джерелом побоювань з приводу ймовірних терактів на Олімпіаді був недавній трагічний приклад – захоплення в заручники ізраїльських спортсменів палестинськими терористами на Іграх у Мюнхені у 1972 році. Ця подія стала однією з причин для створення в складі КДБ антитерористичного підрозділу – групи «А» («Альфа»).

З приводу палестинців КДБ відзначає: «Поряд з цим отримана оперативна інформація про те, що керівництво Організації визволення Палестини (примітка: Теракт у Мюнхені був здійснений угрупуванням «Чорний вересень». Низка істориків вважає, що вона була підконтрольна «Організації визволення Палестини», що керувалася Ясиром Арафатом) ухвалило рішення про неприпустимість здійснення терористичних актів на території СРСР в період проведення Олімпійських ігор у Москві».

Дізнаватися про заплановані іноземцями акції КДБ України допомагали 42 іноземних агенти, а також і 49 джерел серед студентів за кордоном.

В червні двоє представників однієї з закордонних ОУН – «мельниківської» – вийшли на пов’язаних із КДБ людей (імовірно, агентів). «Через них виявлені конкретні виконавці ворожих акцій серед іноземців українського походження, що приїжджають до СРСР на Олімпійські ігри, також передана в націоналістичний центр дезінформація, направлена на локалізацію підривних намірів націоналістів у період Олімпіади-80».

За перше півріччя 1980 року Олімпіади, в Україні, за даними КДБ, побували 44 емісари «сіоністів» та 35 – «релігійно-пропагандистських центрів». Десятьох із них видворили з країни, 69 отримали офіційні застереження. Безпосередньо на матчах у Києві мали бути присутніми близько 8 тисяч іноземців. На кожен третій ряд трибун із гостями організатори вирішили розсадити «представників громадськості» (комсомольців, дружинників тощо – всього 1200 осіб) та міліціонерів (120 осіб), що дозволило б «своєчасно попередити і локалізувати можливі прояви з боку іноземців».

Тримати під контролем іноземців і намагатися вивідати у них інформацію в місцях проживання гостей (36 об’єктів) повинні були 13 позаштатних співробітників КДБ і 626 агентів.

Що стосується загрози терактів на Олімпіаді, то, судячи з документів, більш імовірною була спроба їхнього проведення не іноземцями, а громадянами СРСР.

Під особливий контроль радянських спецслужб потрапили ті, хто в останні роки озвучував плани замахів на лідерів країни – найчастіше, звісно ж, не маючи реальних планів. В республіці таких зареєстрували 12 осіб. Робота була проведена також щодо 253 психічно хворих з агресивними намірами. У чому полягала робота – не вказано, можливо, що під час Олімпіади їх ізолювали в лікарнях.

КДБ і міліція спільно провели операцію «Арсенал», виявивши в 1980 році 29 стволів вогнепальної зброї, майже 4 тисячі набоїв, 11 кг вибухівки, 13 гранат, 10 вибухових пристроїв. 38 осіб, які зберігали все це, заарештували.

Якийсь Кравченко з Білої Церкви звернувся до військовослужбовця місцевої частини з проханням дістати пістолет з патронами та парадну військову уніформу. Він пояснив, що планує разом із друзями в дні Олімпіади «влаштувати безлад» в місті, щоб привернути увагу влади до проблем робітників. Військовий виявився агентом КДБ і розповів все куратору. Що було з Кравченком далі, не уточнюється, але чекісти записали собі в заслуги запобігання небезпечній події.

Громадянка Польщі Данула Рив їхала до Львова. Польські прикордонники знайшли в її багажі 50 газових патронів. Жінка пояснила, що патрони попросив перевезти її польський знайомий на прізвище Іваницький – йому ж вона і повинна була передати їх у Львові. «Патрони нібито призначалися членам якоїсь української організації для використання під час Олімпіади». Чим все завершилось – невідомо.

За декілька днів до відкриття Олімпіади угорські прикордонники зупинили на кордоні з Австрією машину з громадянами Західної Німеччини, які їхали до Радянського Союзу. В автомобілі виявили рушницю з оптичним прицілом та розривними набоями. В запасному паливному баку виявились релігійна література російською та угорською мовами. Після цього голови КДБ прикордонних українських областей ще більше посилили контроль за автівками, що в’їздили із Заходу

Співробітники КДБ готувалися охороняти весь маршрут естафети вогню, Центральний стадіон, місця проживання спортсменів і членів делегацій, також стратегічні об’єкти Києва. У записках Федорчука є дані про кількість робітників «контори», задіяних на різних ділянках роботи: 2500 в республіці, 1100 в Києві (міліціонерів при цьому – 9700 в столиці). Один лише готель «Русь», в який готувалися селити головних гостей, повинні були охороняти 379 осіб із КДБ та МВС.

Починаючи з 1979 року, чекісти, яких відібрали для роботи на Олімпіаді, забезпечували безпеку інших міжнародних змагань та ігор Спартакіади народів СРСР, що проводилися в Києві та Харкові. Це була своєрідна репетиція.

Одним – заборона на в’їзд, іншим – табори

Сподівання про те, що Олімпіада допоможе з визволенням політв’язнів, не виправдалися. Навпаки – у 1979 році почалась хвиля нових обшуків та арештів дисидентів, яка досягла свого піку навесні 1980-го. В УРСР під репресії в цей час потрапили Василь Стус, Степан Хмара, Юрій Литвин, Олесь Шевченко, Григорій Приходько та інші. Мета переслідувань була очевидною – на час Ігор прибрати активних опонентів влади подалі від очей іноземців. Самі інакодумці прекрасно розуміли, чому цікавість до них ожила саме в цей момент. За тими, хто залишився на волі, ретельно спостерігали і вели профілактичні розмови.

Дісталося і протестантам: «З метою зниження активності сектантів і обмеження їхньої діяльності за порушеною кримінальною справою прокуратурою міста Києва проведені обшуки у 15 активних ватажків та авторитетів баптистів-розкольників, в процесі яких ліквідовано 3 палітурні майстерні, один так званий «набірний» цех нелегального видавництва «Християнин», вилучено близько 1500 примірників ідейно шкідливої та релігійно-пропагандистської літератури».

61-річна киянка Клавдія Дмитришина, електромонтерка, учасниця війни, в фокус уваги КДБ ніколи не потрапляла. Але необачно зопалу комусь сказала, що запросить іноземних гостей Олімпіади, щоб ті подивилися, в яких умовах вона живе. Жінка жила разом із донькою в домі, призначеному до знесення, та намагалася отримати окрему квартиру. З Дмитришиною провели профілактичну розмову, вона пообіцяла, нікого до себе не кликати.

З іноземцями, які представляли потенційну небезпеку, працювали по-іншому. Найпростіше було позбуватися проблем «на дальніх підступах» – тобто не пускати в країну тих, хто міг би щось накоїти.

Вже в березні 1979 року на облік у КДБ України було поставлено більше ніж 300 іноземних громадян, які планували приїхати на Олімпіаду і підозрювалися у «зв’язках зі спецслужбами та ідеологічними центрами противника». І них 148 особам на той момент заборонили в’їзд до СРСР.

В червні 1980-го, напередодні Ігор, цифри були куди значнішими: «В ході процесу здійснення запланованих агентурно-оперативних заходів виявлено 359 іноземців, які мали намір приїхати до СРСР на період Олімпіади для можливої участі у розвідувально-підривних акціях, запланованих противником. Їхній в’їзд в країну поставлений під контроль, а у зв’язку з 2888 іноземцями, щодо яких наявні серйозні компрометуючи матеріали, в КДБ СРСР внесена пропозиція про заборону їхнього в’їзду в Радянський Союз на період проведення Олімпійських ігор». Доповідь сформульована так, що незрозуміло, у чому полягає різниця між цими двома групами – тими 359, в’їзд яких «поставлений під контроль», та тими 2888, котрих не пустили.

Станом на лютий 1980 року було перевірено близько 13600 осіб, заявлених країнами-учасниками у склади олімпійських команд та обслуговуючого персоналу. З них персонами нон-ґрата СРСР оголосив 545 осіб – «з міркувань безпеки».

Повідомлення безпосередньо про естафету олімпійського вогню та футбольні матчі в Києві – мабуть найменш цікава частина документів архіву КДБ про Олімпіаду. Їхній зміст можна переказати одним реченням: все відбулося гладко, не було навіть спроб якихось протестів чи інших «антигромадських проявів».

Примарна загроза

В дні Олімпіади серед прибулих гостей КДБ виявив 37 осіб, «підозрюваних у причетності до спецслужб противника, сіоністських та релігійних центрів». Не обійшлось і без характерних для СРСР інцидентів з іноземцями, які фотографували «непривабливі місця». Міліція затримала на вулиці Горького трьох французів, які знімали старі будинки та сміттєзбірники. Туристам оголосили офіційне застереження, негласно засвітили їхню плівку, після чого відпустили.

Едит Речел, яка прилетіла до Києва з Лондона в день відкриття Ігор, везла з собою 18 «сіоністських книжок» і брошур російською, англійською та на івриті, а також 60 медальйонів із зіркою Давида, заборонених як «сіоністський символ». Жінка пояснила, що все це їй вручили в лондонській синагозі, попросивши передати радянським рабинам. Про те, що везе щось заборонене, жінка не підозрювала.

У валізі француженки Клод Раньон лежала книжка «Антигід по Москві». У КДБ пояснюють: це робота «про нібито здійснене в нашій країні «тотальне стеження» за іноземцями, з грубими наклепницькими вигадками про діяльність «Інтуристу» та органів КДБ». Автор «Антигіда» – російський письменник-емігрант, журналіст Радіо Свобода Дмитро Савицький, який помер у 2019 році.

Всього ж за дні Олімпійських ігор у прибулих в Україну іноземних громадян вилучено 1880 екземплярів «антирадянських, наклепницьких, релігійно-пропагандистських, а також порнографічних матеріалів» та 183 зображення зірки Давида.

Цитовані КДБ висловлювання мешканців і гостей України про відкриття Ігор та київські футбольні матчі – мають майже виключно захоплення. Церемонія відкриття Олімпіади в Москві оцінювалась як тріумф радянської влади та поразка адміністрації американського президента Картера, яку вважали ініціатором бойкоту Олімпійських ігор на території СРСР.

Лише декілька спортсменів з Іспанії та Коста-Ріки висловили незадоволення повсюдним контролем та безпрецедентними заходами безпеки. «Нас охороняють більше, ніж у Сибіру», – сказав іспанець Мануель Суніґа.

«З метою формування в іноземців об’єктивного враження про радянську дійсність, на них чинився позитивний вплив через оперативні можливості, в результаті чого від деяких з них отримані вигідні у політичному плані інтерв’ю, які опубліковані в пресі».

Чи можна вважати мирно проведені Ігри XXII Олімпіади прикладом професіоналізму КДБ? У певних моментах – можливо. Хоча описана у документах робота чекістів – це частіше не філігранні операції чи хитромудрі комбінації, а скоріше стрілянина з гармат по горобцях (згадати хоча б посадки дисидентів). До того ж порівняння повідомлень, складених до і під час Олімпіади, залишають враження, що масштаби потенційної загрози були перебільшені від самого початку.

ОУН, УПА та АБН: українські націоналісти співпрацювали з різними народами

Едуард Андрющенко

Історик, кандидат історичних наук. Народився, виріс і навчався у Запоріжжі, нині живу в Києві. Дисертацію присвятив українським ультраправим організаціям 1990-х років. Із 2018 року вивчаю розсекречені справи в архіві Служби безпеки України.