Дві тисячі Бабиних Ярів. Як зникли євреї з українських містечок

Під час німецької окупації України, у 1941–44 роках на території сучасної України було розстріляно понад мільйон єврейських жінок, чоловіків та дітей. Ще до того, як німці організували знищення євреїв Києва у Бабиному Яру 29–30 вересня 1941 року, вони проводили масові розстріли в окупованих українських містечках. Серед перших, куди нацисти увійшли вже у липні 1941 року, було містечко Липовець у Вінницькій області.

Там було розстріляно та поховано в ярах та в полі близько тисячі єврейських жителів міста. Таких місць масових розстрілів по Україні – близько 2 тисяч. Ми розповімо про те, як жив Липовець до війни, що йому довелося пережити в час окупації, та про те, хто сьогодні береже пам’ять про загиблих євреїв.

Липовець – «маленьке спокійне містечко» з дитячих спогадів

З початком літніх канікул великий будинок Мойсея та Шприні Барій у Липовці знову наповнювався дитячими голосами. Дорослі діти Баріїв, що переїхали за освітою і роботою до великих міст, на літо відправляли внуків до батьків на Вінниччину.

Мойсей Нусіновіч Барій (1870–1949) та Шприня Мнашівна Барій (1870–1967) та їхні діти і внуки. Наймолодший – Леонід Гулько

Шприня і Мойсей звикли мати повну хату малечі, адже сім’я була багатодітна – своїх дітей вони мали шестеро, а тепер по хаті бігало п’ятеро внуків.

Один із внуків, Леонід, чиє дитинство пройшло у бабусі з дідусем, згадує, як ходив до української школи (останню школу на їдиш закрили у 1936 році – ред.) грав у футбол і каже, що в його спогадах Липовець це – «маленьке спокійне містечко».

Дід Мойсей, або як його звали українські сусіди, Мошко, хоч йому йшов вже восьмий десяток, продовжував працювати на млині, бабуся Шприня поралася по господарству – велику родину треба було годувати. Самі пекли хліб, на свято мацу, самі вирощували фрукти і овочі, тримали курей і навіть свиню.

З нею були пов’язані дрібні сімейні чвари – як релігійні євреї, свинини вони не їли, свиню тримали на продаж. Але коли треба було її заколоти, то Мошко кликав сусідів, а розплачувався з ними м’ясом. Ті приносили пляшчину, починали на дворі смажити м’ясо, пригощати господаря. За це дідові діставалося на горіхи від дружини, яка, за традицією, мала стежити, щоб усі дотримувалися єврейських звичаїв. Тож доводилося йому замолювати свої гріхи.

Молилися вдома щосуботи – синагоги у колись майже наполовину єврейському містечку, радянська влада закрила ще у 1920-х. Їх у Липовці було три – з них зробили кінотеатр, хлібозавод і спортзал. Тоді українці становили 56,7 відсотка населення Липовця, а євреї – 41,7 відсотка.

Перед Першою світовою війною у Липовці було розвинуте єврейське життя – численні будинки релігійного навчання, два єврейські професійні училища. Для бідніших членів громади в одному з них навчання було безкоштовним, також функціонували понад два десятки початкових єврейських шкіл для маєтних сімей (хедер) і початкова школа для сиріт та бідних дітей (Талмуд-тора).

У Липовці була єврейська друкарня та позичково-ощадне товариство для ремісників, адже більшість євреїв містечка традиційно займалися ремісництвом і торгівлею.

Після лихоліть початку століття, які призвели до еміграції значної частини євреїв з території України, на початку 1940-х здавалося, що життя нарешті почало налагоджуватися.

Дитинство в Липовці

No media source currently available

Літо 1941 року починалося так само, як завжди, але 22 червня змінило навіки життя маленького містечка в центрі України.

Те, що з Липовця євреям треба тікати, з усієї родини по-справжньому усвідомлював лише син Самуїл – він був єдиний з дітей, хто залишився в Липовці, мав вищу освіту і працював редактором газети «Липовецький Вісник». Його відразу мобілізували до армії. А батьки їхати не хотіли – їм шкода було лишати гарний дім, велике господарство. Їм здавалося, що вони в рідному Липовці вже пережили все – і Першу світову, і погроми, і революцію, і розкуркулення і Голодомор. Здавалося, що і це лихо переживуть. Зрештою, вони пам’ятали німців – 20 років тому ті були нічим не гірші від усіх інших, хто в містечко приходив зі зброєю.

По дорозі нас бомбардували, але ми були дітьми, ми цього не розуміли

Самуїл наполягав. Він розумів, що прихід німців цього разу нічого доброго євреям не віщує, а у місто нацисти можуть увійти вже кожної хвилини – фронт стрімко наближався. Часу на роздуми не було. Він переконав батьків, що треба було вивезти хоча б дітей. Батькам він пообіцяв, що вони зможуть потім повернутися назад, до свого господарства.

«Нас було, мабуть, п’ятеро внуків. Нас повантажили на відкриту платформу, і ми всі поїхали на Кавказ. По дорозі нас бомбардували, але ми були дітьми, ми цього не розуміли», – пригадує у розмові з Радіо Свобода майже 90-літній Леонід Гулько, який зараз мешкає у США. На той час йому було 10 років.

Фото з сімейного альбому

No media source currently available

Прихід німців. «Піднявся страшний крик і лемент людей, приречених на смерть»

Ледве встигла родина Мойсея та Шприні Баріїв покинути місто, як за підтримки словацької артилерії в нього увійшли німецькі солдати. Це сталося вже 23 липня, через місяць від початку війни. На той момент з єврейського населення Липовця, як каже історик Рей Брандон, залишилось близько тисячі осіб – ті, що не встигли виїхати, чи не були мобілізовані до Червоної армії. Дехто навіть з мобілізованих повернувся до міста, бо Червона армія хаотично відступала і вони не могли долучитися до своїх частин.

Вже у перші тижні нова влада заборонила євреям покидати межі міста, змусила носити спеціальні пов’язки на рукавах, відправила прибирати сміття та ремонтувати дороги.

Перше масове вбивство відбулося вже 12 вересня. Група німецьких поліцейських, що прибула до Липовця напередодні, захопила кілька десятків молодих євреїв, переважно чоловіків, замкнула їх у приміщені райкому партії, а на ранок відвезли вантажівками на поле за єврейським кладовищем.

У протоколах показів свідків, складених 10 серпня 1944 року Надзвичайною державною комісією (НДК) НКВС з «розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників», про ці події розповідається так:

«У вересні місяці в містечку Липовець німецький каральний загін СС здійснив облаву на чоловіче населення. Цього числа цими бузувірами було вивезено 200 осіб мирних безневинних громадян на територію села Березівка (в поле) і по-звірячому розстріляно».

Акти НДК про вбивство євреїв Липовця та околиць, протоколи показів свідків, списки жертв. Джерело: ДАВіО, ф. 1683, оп. 1, спр. 13.

Як пише історик Рей Брандон, який досліджував історію Голокосту в Липовці в рамках проєкту «Захистимо пам’ять» (з 2020 року «Мережа пам’яті») при німецькому Фонді «Меморіал убитим євреям Європи» у партнерстві з Українським центром вивчення історії Голокосту (УЦВІГ) та місцевими громадами, злочинцями, що брали участь у першому розстрілі, найімовірніше, були члени айнзацгрупи Ц, оперативного загону поліції безпеки (Зіпо, що об’єднувало гестапо і поліцейську службу кримінального розшуку) та Служби безпеки (СД, служба розвідки нацистської партії). Розстріли євреїв були одним із завдань цього формування.

Решту євреїв Липовця вигнали зі своїх домівок та змусили жити у гетто. Нарукавні пов’язки замінили на жовту зірку Давида, їм не дозволялося ходити по вулицях, купувати продукти на ринку, їх використовували як примусових робітників.

Наступний великий розстріл відбувся через пів року. У квітні 1942 року група з приблизно 20 селян отримала завдання розширити дві силосні ями в кількох кілометрах від центру Липовця.

Приреченим наказали роздягатися і групами по 20-30 людей заходити в ями і лягати обличчям вниз. Німецькі кати розстрілювати їх чергами з автоматів

Про ці розстріли розповів свідок Тихон Лисак – житель села Вінцентівки (у 1946 році перейменоване на Вікентіївку – ред.), якого вночі вигнали копати ями для поховання розстріляних.

«О 7-й ранку поліція підігнала до ям понад 700 чоловіків, жінок і дітей. Піднявся страшний крик і лемент людей, приречених на смерть. Нас відвели метрів на 200 вбік. Приреченим наказали роздягатися і групами по 20-30 людей заходити в ями і лягати обличчям вниз. Німецькі кати розстрілювати їх чергами з автоматів. На вбитих і ще живих, але поранених, заганяли наступну партію, – згадує свідок. – Коли яма була заповнена, її засипали землею».

Але через те, що там залишалися поранені, які були засипані живцем, «земля над могилою здригалася ще протягом кількох годин».

Свідчення Тихона Лисака, мешканця сусіднього села, якого вигнали копати ями для розстрілів

За словами документів, що зберігаються у Вінницькому архіві СБУ, таким чином німецька поліція, за допомогою місцевих поліцаїв, які охороняли периметр і не давали нікому втекти, зачистила гетто та розстріляла «800 осіб радянських громадян, у більшості єврейської національності».

Як пише історик Рей Брандон, за часів цивільного управління (тобто з жовтня 1941 року) лише кілька осіб з жандармерії та німецької сільської поліції забезпечували присутність регулярної німецької поліції в Липовці. Через брак персоналу та недостатні знання місцевих реалій, багато функцій покладалося на поліцейських, набраних з місцевих жителів. До функцій українській поліції, яка називалася Militz, протягом короткого періоду військової адміністрації та Schutzmanschaft під час цивільної адміністрації, входила, наприклад, охорона місць розстрілу, супровід до них приречених на смерть, чи пошук євреїв, яким вдалося втекти від розстрілу.

Мільярдер із США збудував містечко під Києвом: який вигляд воно має і хто там живе 26

У селі Тарасівка Фастівського району на Київщині звели цілий район для людей, які втратили житло через агресію РФ. Будинки там побудували за рахунок американської компанії Wasatch Group. Її власником є мільярдер із США Делл Лой Хансен.

Новий район у селі назвали “містечком Хансена”. Він вже налічує кілька десятків квартир та будинків. Усі помешкання повністю вмебльовані та мають усю необхідну побутову техніку. І там вже проживають люди.

“Містечко Хансена” будувалося американською компанією у партнерстві з благодійною організацією To Ukraine with love. У планах обох організацій – розвивати новий район та робити його дедалі більш комфортабельним для життя.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала у новоствореному містечку. Оглянула його та познайомилася із мешканцями.

ДОПОМАГАЄ ЗАОЩАДИТИ

Розчищеним тротуаром іде жінка у світлій куртці, під її чорними черевиками рипить сніг. Дорогою до шлагбаума обговорює справи по телефону. Це – директорка фонду Тетяна Рябовалова. Зустрічає на вході й пропонує прогулятися. З її вуст не сходить посмішка, а очі сяють, коли починає розповідати про містечко.

Одразу на вʼїзді встановили скульптуру – дві руки, що тримаються разом у колі, і напис “До України з любовʼю”. Навпроти біля кабінки стоїть охоронець і натискає на пульт, щоб підняти шлагбаум щоразу, як проїжджає авто. Сторонніх на територію не пускають.

У Тарасівці на Київщині відкрили першу чергу “Містечка Хансена”

Нові помешкання для внутрішньо переміщених осіб більше нагадують мальовниче котеджне містечко. Тут є двоповерхові будинки з квартирами й таунхауси – приватні оселі.

Загалом у містечку буде 432 помешкання трьох типів: 16 будинків – кожен на 110 кв. м, 40 двокімнатних квартир – 8 із них інклюзивні, для маломобільних мешканців, і 24 трикімнатні квартири. Будинки першої черги вдалося побудувати з червня по жовтень, будівельники працювали майже без упину, зізнається Рябовалова.

Хтось отримає компенсації за втрачене майно

– Ми заселили вже понад 80 родин, помешкання здається в оренду на 5 років, – розповідає Тетяна і крокує доріжкою між двоповерхових будинків. – Ідея в тому, щоб за ці роки люди змогли стати на ноги й накопичити гроші, щоб почати жити далі. Можливо, хтось отримає компенсації за втрачене майно, хтось зможе накопичити на перший внесок на іпотеку. За київськими мірками, безкоштовне проживання такий довгий період допомагає заощадити нормально.

На дорогах встановили вказівники із залізними табличками. Якщо повернути праворуч, потрапляємо на бульвар В. Ющенка.

– Туди Ющенка, а тут – Зеленського. На честь президента назвали вулицю, адже хотіли віддати належне людині, що бореться зараз, – пояснює Рябовалова. Віктор Андрійович був дуже натхненний нашою ідеєю, навіть обирав дерева фруктові для саду.

Тетяна родом із Харкова. У столицю перехала після початку повномасштабного вторгнення, коли стала директоркою To Ukraine With Love. Із засновницею фонду, українкою Світланою Міллер, знайома давно – разом працювали над освітніми проєктами, згадує Рябовалова.

– Спершу 90% допомоги спрямували на військових. Цивільним також передавали гуманітарку. Але здебільшого це для бійців – дрони, каремати, форма, броніки. Завозили сотнями тисяч. Світлана сказала, що їй треба допомога в Україні. Треба ж усе розподіляти, робити звіти за кожну витрачену копійку, щоб люди нам вірили. Зараз проживаємо в Гостомелі, бо основні проєкти на Київщині. Маю бути на місці, але скоро вже плануємо у Харкові встановлювати будинки.

АМЕРИКАНЦІ ВІДДАВАЛИ ВСЕ

Фонд заснували на початку повномасштабного вторгнення. Уже влітку 2022 року розпочали встановлювати житло для людей, які втратили домівки внаслідок війни, на їхній землі. Це були не звичайні модульні будинки, а оснащені всією необхідною технікою й меблями для комфортного проживання.

– Так побудували багато будинків, а всі дарування проходять у прямому ефірі, щоб познайомити спонсорів з Америки з тими, кому вони допомагають, – каже директорка. – Щоб вони бачили очі цих людей, заради яких старалися, бо це великі гроші навіть для американців, їх важко назбирати чи відірвати від своєї родини. Були історії, коли американці віддавали все, що у них є, щоб допомогти. Після одного з таких дарувань один із найбільших інвесторів фонду, який допоміг із будівництвом багатьох будинків, зателефонував Світлані і сказав: “Це добре, що ми допомагаємо постраждалим із Київської області, вони на своїй землі і їм треба десь жити. Але що робити тим, хто приїхав з окупованої території?”.

Однак на той час реалізувати такий проєкт було складно, адже для встановлення будинків потрібна земля. А це завжди дорого й важко, зізнається Тетяна.

– Тобто люди, які приїжджають з окупованих територій в одній кофтині, не мають грошей на купівлю ділянки. Тоді у інвестора зʼявилася ідея – купити землю й побудувати гідне житло переселенцям. На наступний день ми вже шукали ділянку – і так все швидко пішло. У червні цьогоріч почали будувати, а вже місяць тут живуть 80 родин. Скоро зможемо заселити ще 140 родин. Робота йде неймовірними темпами, завдяки прекрасним будівельникам. Для них це більше, ніж робота, бо розуміють соціальну значимість проєкту. Багато робітників – теж ВПО, тому розуміють усю важливість.

Біля тротуарів стоять підднони, а у двоповерхівках кипить робота – готують заселяти нові родини. У будинки привозять усе необхідне – навіть посуд, текстиль і декор. Біля будинків метушаться жителі містечка. Розчищають сніг, підмітають пороги й розвішують прання.

Будівництво містечка фінансує благодійна організація “To Ukraine with love”. Основний інвестор проєкту – підприємець і меценат Делл Лой Хансен

Землю для будівництва обрали в Тарасівці, бо тут уже була проведена електроенергія. Також село розташоване близько до Києва.

– Щоб людям стати на ноги, треба працювати. Не можна зробити гетто на відшибі, де дешева земля, але нічого немає, – пояснює директорка. – Можемо привезти туди все що завгодно, але якщо люди не зможуть спеціалізуватися, то всьому тому просто гріш ціна.

Щоб отримати житло, потрібно заповнити анкету на сайті фонду. Домівки надають лише внутрішньо переміщеним особам з окупованих територій або тих, де тривають бойові дії. Кандидатів з Київської або Чернігівської областей поки не розглядають, адже стартували державні програми з відновлення житла.

– У них є надія, а в тих, хто з окупованих територій, немає можливості отримати якісь компенсації. Там втрати навіть не вдасться поки оцінити. У нас є комісія з вісьмох людей – четверо з України й четверо з америки. Розглядаємо кожну аптеку, перевіряємо майнові права, бо багато обманюють. Найважче у роботі – обирати, кого заселити. Намагаємося бути справедливими, тому вирішили, що одна людина не може взяти на себе таку відповідальність.

БУДІВЕЛЬНИКИ НЕ СПАЛИ

Основний інвестор проєкту – Делл Лой Хансен. У містечку встановили двоповерхові будинки на 16 і на 8 квартир. Також є одноповерхові, розділені на дві родини. Комунальні послуги мешканці сплачують самостійно.

У двоповерхівках встановлені теплові насоси, у дуплексах електричні котли. Також встановили обігрів підлоги, щоб було тепло й економічно. На випадок блекаутів є великий промисловий генератор.

– Квартири розраховані на великі родини, – каже Тетяна. – Намагалися зробити житло комфортним і просторим. Повністю укомплектовали меблями, технікою й посудом, навіть купили продукти й миючі засоби. Щоб люди заїхали, і змогли одразу жити. Коли ми здавали першу чергу – будівельники не спали третю добу. Так працювати за гроші неможливо.

Крім містечка у Тарасівці, фонд має проєкт у Макарівській ОТГ. Там збудували комплекс для літніх людей, що втратили житло внаслідок війни. Житло надають в оренду безкоштовно.

Так працювати за гроші неможливо

– Є ще містечко у Бузовій. Там всього два гектари, 49 будинків. Також маємо багатоквартирний будинок, його придбав благодійник і передав нам у користування, щоб там 5 років пожили ВПО.

Договір оренди поки складають щомісяця, бо якщо мешканці виявляться непорядними, то з ними доведеться попрощатись. На території не можна пиячити та вживати наркотики.

– Єдине, що ми просимо людей, якщо ви працездатні – влаштовуйтесь на роботу. Жити й деградувати – не наша ціль, бо хочемо, щоб ці 5 років дали людям старт. Є люди у нас з важкими історіями, які не можуть працювати. Мати одиначка, а діти з інвалідністю – тут питань щодо роботи бути не може. Іноді люди відмовляються, бо дізнаються, що треба платити комунальні або що гуманітарну допомогу возити ящиками.

Поруч з містечком є зупинка громадського транспорту. Звідси можна дістатися до Боярки або до Києва. У майбутньому планують організувати безкоштовні перевезення для мешканців комплексу. На території працює прибиральниця й охоронці. Також відкрили дитячу кімнату.

ТАРГАНИ БІГАЛИ

Біля двоповерхівки жінка великою лопатою відкидає з тротуару сніг. Одягнена у коротку куртку, чорні штани й рукавиці. 39-річна Юлія живе в трикімнатній квартирі з батьками й сином.

– Усе почалося в нас ще в 2014 році, – згадує жінка й спирається руками на деревʼяний тримач лопати. – Потім поверталася, у Черкаси їздила народжувати дитину й знову повернулися в Авдіївку.

Оселі комплектують необхідною побутовою технікою, меблями, текстилем і посудом

За місяць до початку повномасштабного вторгнення Юлія відчула небезпеку. Тоді вирішила остаточно виїхати з дитиною.

– Коли вже це вдруге у тебе, то ти розумієш, що мабуть щось буде, – зізнається. – Внутрішній голос підказав, але мама зі своїм чоловіком залишилися там. Складно, коли втрачаєш все два рази, але якось впоралися.

Якось дорогою на роботу жінка випадково натрапила на анкету для отримання житла від фонду. Заповнила дані й навіть забула про це.

Будинки здають в оренду на безоплатній основі терміном на 5 років

– Я завжди працювала, тому не мала права на виплати якісь чи щось інше, – розповідає Юлія. – Тут через місяць телефонують – не одразу зрозуміла, що сталося. У мене був такий ступор, але запитала: “Нам правда дають житло?”.

Із будинку навпроти вийшов літній чоловік із сивим густим волоссям. Просить позичити лопату.

– Ну хіба потім поверніть, – відповідає Юля й продовжує розповідь – Через хвилин 15 перетелефонувала, щоб розпитати про все. Такий шок був, що навіть не запамʼятала, де житиму. Розуміла, що Київська область, але потім побачила, що це взагалі поряд зі столицею.

Обробляла все хлором, а дитина ж маленька дихала цим

Після приїзду в Київ родина поселилася в гуртожитку. Однак там жити було неможливо, каже Юлія.

– Таргани ці постійно бігали. Поклеїли нові шпалери, але цього вистачило на півроку, бо знову виступив грибок. Обробляла все хлором, а дитина ж маленька дихала цим. Знову переклеювала шпалери. Не витримали й почали знімати квартиру, але в родині працювала тільки я. А зараз не можу нарадітись, що таке можливо.

У містечку родина Юлії отримала квартиру. Найбільше радіє син, бо нарешті має власну кімнату.

– У дитячій стоїть велика шафа, стіл, полиця, двоспальне ліжко. У спальні також ліжко, а в залі – шикарна плазма, мʼякий диван і стіл, – розповідає жінка. У кухні все обладнано, є ванна з усім необхідним – пральна машина, сушарка. До того ж ванна кімната велика. Що мене здивувало, коли ми заїхали, так це посуд. Усе хорошої фірми – тарілки, каструлі, сковорідки. Техніка теж якісна. Були зубні щітки, набір для приготування борщу і хліб. Добре, що є генератор, бо на минулій квартирі також все було на електриці. Тому коли вимикали світло, готували на пальниках.

Біля містечка є продуктовий магазин, а більшість людей скупляються в Києві. Дітей фонд спільно з міською радою Боярки допомогли влаштувати в місцеві школи й дитсадки.

Наразі в Авдіївці важка ситуація. Окупанти намагаються захопити місто будь-якою ціною.

– Хотіла би повернутися, але розумію, що цього не буде. У мене був будинок, квартира, а зараз там жодної будівлі цілої немає. Усе заміновано, тому дуже багато років треба, щоб все зачистити, а ще ж триває війна, – каже наостанок Юля й знову береться чистити сніг і каже, що це хороший фітнес зранку.

Трохи далі на площі є альтанки зі столами й лавками. Територію прикрасили кущами й квітковими рослинами, всюди висадили дерева. Облаштували дитячий майданчик з гірками й мотузковими лабіринтами у вигляді корабля.

КОНТУЗІЯ Й МАРОДЕРИ

Ближче до паркану – приватні будинки з панорамними вікнами. Біля деяких припарковані автівки. Мешканці вже встигли зліпити сніговика з відром, замість капелюшка. Поруч прибирає сніг жінка у тонкому пуховику. Має коротке темне волосся, а на вухах носить масивні сережки.

– Важко заново все починати, – розповідає 40-річна Ольга Єрьоміна. – Ми втратили все в Бахмуті. Потім переїхали в Кропивницький, почали облаштовуватися, донька ходила на гуртки. Ми не думали, що буде війна по всій Україні. Мама сказала, що ніколи не забуде мого дзвінка зі словами: “Мам, прокидайся, війна!”. Виїхали разом з кішкою й папугою. Спершу нас прийняли в церкві, а згодом зняли квартиру.

Оля та її чоловік працюють енергетиками. Вирішили згодом переїхати в столицю, бо в Кропивницькому не могли знайти роботу.

Ольга Єрьоміна живе у таунхаусі разом з родиною й домашніми тваринами

– Нас пʼятеро в будинку. Спершу з Бахмута виїхали я, чоловік і донька, – розповідає Єрьоміна. – Довго вмовляли батьків, тому вони сиділи в місті до жовтня. Коли вже прилетіло, тоді наважилися. Боялися залишати будинок, бо багато було мародерів, які вже нічого не боялися. Після прильоту тато отримав контузію, але пощастило, що хвиля пішла не в його бік.

У будинку військові жили

Тривалий час жінка пересилала батькам продукти, одяг і ліки. У двоповерховому будинку вони спорудили пічку з цегли й опалювали його дровами.

– Можна було медаль скаута з виживання давати їм. Потім знаю, що в будинку військові жили, а зараз вже не знаю, чи щось залишилося. У зведеннях бачили, що через їхній будинок уже три рази лінія фронту проходила, – говорить Оля. – А наша з чоловіком квартира згоріла. У нас сталінська багатоповерхівка, деревʼяні перекриття – усі пʼять поверхів знесло. Тільки купили, зробили ремонт і мріяли, що у доньки буде своя кімната.

Будинок оснащений якісною побутовою технікою, меблями й сантехнікою

– Дай лопату, хочу трошки погребти, – підходить літня струнка жінка з короткою стрижкою. Це – 70-річна Тома, матір Ольги. – Мені це в задоволення, це не робота.

ЖУЛЯ Й ТЕПЛА ПІДЛОГА

Ольга віддає мамі лопату й пропонує зайти в дім. До будинку ведуть важкі залізні двері. Одразу з вулиці потрапляємо у невеликий коридор – з вішалкою, полицями для взуття й шафою. На підлозі лежить коврик.

– Це наш сніговик. Чоловік у відрядженні, а вранці прокинулися – усе замело. То вирішила зліпити сніговика, – говорить жінка і знімає куртку.

У будинку тепло, а ноги гріє підлога. З коридору двері ведуть у кухню-студію з великою вітальнею. На стінах – бежеві шпалери й книжкові полички. Є підвісна тумба для всіляких дрібниць, а над нею телевізор. У зоні вітальні – на підлозі лежить килим з геометричним узором, є журнальний столик і диван, накритий картатим пледом.

Мешканці містечка намагаються підтримувати порядок і чистоту

З протилежного боку є великий обідній стіл і кухонні шафи, заставлені домашніми дрібницями, печивом і коробочками з чаєм. Під великим панорамним вікном – вазон на підставці й клітка з жовтим папугою. Із вітальні двері виходять до гаража.

– Це у нас Жуля, – каже господиня. – Тут можна виходити надвір, але влітку я хочу поставили там якийсь столик, щоб можна було чай попити, почитати. Усе в теплих тонах, тому дуже затишно. Тепло дуже, і ми ще й регулярно провітрюємо.

У дитячій кімнаті стоїть двоповерхове ліжко, стіл, ортопедичні крісла й шафа. Тут живе донька Олександра. У сусідній спальні – широке ліжко й тумбочки, а в кімнаті навпроти – також ліжко і компʼютерний стіл. Весь декор був ще до заселення, але зараз Ольга з родиною вже потроху почали обживатися. Жінка приносить звʼязку ключів різного кольору й розміру. Важке залізно важко падає на стіл. Ольга заварює каву й дістає з шафи цукерки.

– Це ключі від дверей, яких уже немає, – каже зі сльозами на очах Ольга. – Немає ні квартири, ні будинку, а викинути шкода, бо ж це ключі від дому. Донька вже не могла дочекатися переїзду. Коли сюди заселилися, то чекала всередині велика коробка. Всередині був чайник, ножі, кухонні прибори, миюче, рушники – купа всього. У холодильнику стояли продукти – сир, ковбаса, яйця. Усе до дрібниць.

Родина Ольги евакуювалася з Бахмута. У місті втратили будинок і квартиру, а зараз намагаються почати життя спочатку

Зараз родина лікує тата Ольги, у якого після контузії почалися проблеми зі здоровʼям. Також нещодавно у чоловіка виявили тяжке захворювання.

– Ніхто не змушував виїжджати, – каже Тома. Щойно прийшла знадвору. – На нашій вулиці залишилось дві сімʼї. Допомагали військовим, готували їм їсти, давали продукти. Потім уже знали, що до нас можна заходити. Приносили нам теж цукерки. Коли виїхали, то теж думали, що ненадовго. Зараз лікуємо вуха чоловіку, бо після контузії проблеми зі слухом.

Ольга пропонує підвезти, бо якраз їде за донькою в нову школу. Жінки запрошують ще раз завітати в гості. У містечку не припиняються будівельні роботи й чути звук інструментів. На майданчик вибігли дітлахи – уже зліпили кілька сніговиків.