Хто такий неповнолітнє визначення

Усі особи у віці до 18-ти років вважаються непов­нолітніми. Чинне законодавство України осіб, які не досягли 14-го віку, називає малолітніми, а осіб у віці від 14-ти до 18-ти років — неповнолітніми. Розглянемо більш детально права та обов’язки неповнолітніх.

Кожна неповнолітня особа має право власності на свої доходи, майно, отримане в дар чи в порядку спадкування, а також на інше майно, придбане за кошти дитини. Право дитини на розпорядження власним майном визначається Цивільним кодексом України.

Малолітня особа має право:

— самостійно вчиняти дрібні побутові правочини.

Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задо­вольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, ду­ховному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість;

— здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються за­коном.

Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду.

Шкода, завдана малолітньою особою, відшкодовується її батьками (усиновлювачами) або опікуном чи іншою фізич­ною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, — якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою.

Якщо малолітня особа завдала шкоди під час перебуван­ня під наглядом навчального закладу, закладу охорони здо­ров’я чи іншого закладу, що зобов’язаний здійснювати наг­ляд за нею, а також під наглядом особи, яка здійснює нагляд за малолітньою особою на підставі договору, ці зак­лади та особа зобов’язані відшкодувати шкоду, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини.

Якщо малолітня особа перебувала в закладі, який за за­коном здійснює щодо неї функції опікуна, цей заклад зо­бов’язаний відшкодувати шкоду, завдану нею, якщо не до­веде, що шкоди було завдано не з його вини.

Якщо малолітня особа завдала шкоди як з вини батьків (усиновлювачів) або опікуна, так і з вини закладів або осо­би, що зобов’язані здійснювати нагляд за нею, батьки (усиновлювачі), опікун, такі заклади та особа зобов’язані відшкодувати шкоду у частці, яка визначена за домов­леністю між ними або за рішенням суду.

Обов’язок батьків (усиновлювачів) або опікуна чи іншої фізичної особи, яка на правових підставах здійснює вихо­вання малолітньої особи, відшкодувати шкоду, завдану ма­лолітньою особою, не припиняється у разі досягнення нею повноліття. Після досягнення повноліття особа може бути зобов’язана судом частково або в повному обсязі відшкоду­вати шкоду, завдану нею у віці до чотирнадцяти років жит­тю або здоров’ю потерпілого, якщо вона має достатні для цього кошти, а названі вище особи є неплатоспроможними або померли.

Особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа) крім правочинів, які має право вчиняти малолітня особа, вправі:

— самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;

— самостійно здійснювати права на результати інтелек­туальної, творчої діяльності, що охороняються законом;

— бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;

— самостійно укладати договір банківського вкладу (ра­хунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім’я (грошовими коштами на рахунку).

Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. На вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних за­собів або нерухомого майна повинна бути письмова но­таріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника і дозвіл органу опіки і піклування.

Неповнолітня особа може розпоряджатися грошовими коштами, що внесені повністю або частково іншими особами у фінансову установу на її ім’я, за згодою органу опіки та піклування та батьків (усиновлювачів) або піклувальника.

Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від батьків (усиновлювачів) або піклу­вальника та органу опіки та піклування.

За наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклуван­ня може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права. Суд також скасовує своє рішення про обмеження або позбавлення цього права, якщо відпали обставини, які були підставою для його прийняття.

Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за по­рушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону, а також за порушення договору, укладеного за зго­дою батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо у непов­нолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник.

Неповнолітня особа відповідає за завдану нею шкоду са­мостійно на загальних підставах.

У разі відсутності у неповнолітньої особи майна, дос­татнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Якщо неповнолітня особа перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов’язаний відшкодувати шкоду в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі, якщо він не доведе, що шко­ди було завдано не з його вини.

Обов’язок батьків (усиновлювачів), піклувальника, зак­ладу, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальника, відшкодувати шкоду припиняється після досягнення особою, яка завдала шкоди, повноліття або коли вона до досягнення повноліття стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди.

Емансипація (від лат. етапсіраtіо) — оголошення непов­нолітнього повністю дієздатним. Інститут емансипації став новим явищем для цивільного законодавства України. Йо­го необхідність була продиктована економічними реформа­ми, що відбувалися в останнє десятиріччя, які змінили як економіку країни, так і менталітет її громадян. В разі еман­сипації неповнолітній переходить з категорії громадян, що володіють частковою цивільною дієздатністю, в категорію суб’єктів повністю дієздатних, і тому в цивільно-правових відносинах він прирівнюється до повнолітніх громадян, зберігаючи при цьому свій фактичний соціальний статус.

Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини.

Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересо­ваної особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду.

Повна цивільна дієздатність може також бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклуваль­ника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця.

Повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, по­ширюється на усі цивільні права та обов’язки.

У разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається.

Правовий статус неповнолітніх у кримінальному процесі України

Поняття та загальна характеристика неповнолітніх як учасників кримінального процесу України

Діти – це окрема, самостійна частина суспільства, якій притаманні особливі правила поведінки, своєрідні життєві стереотипи, що забезпечують її розвиток і становлення та перетворення в дорослу (основну) частину суспільства.

У міжнародних стандартах у тій чи іншій формі висловлюється думка, що для того, щоб країна відповідала сучасним вимогам, необхідна певна система судочинства стосовно неповнолітніх. Зокрема, в п. 3 ст.40 Конвенції про права дитини (1989) закріплено: „. держави-учасники прагнуть сприяти у встановленні законів, процедур, органів і установ, що мають безпосереднє відношення до дітей, які, як вважається, порушили кримінальне законодавство, обвинувачуються або визнаються винними в його порушенні” [1] . Ці Правила ООН рекомендують необхідність створення „системи правосуддя щодо неповнолітніх”.

Серед науковців та практиків сьогодні досить жваво обговорюється необхідність створення системи правосуддя для неповнолітніх в Україні. Крім того, на державному рівні розроблено проект „Формування системи ювенальної юстиції в українському судочинстві” та ще на початку лютого 2004 р. у Верховному Суді України відбулася робоча зустріч координаційної групи з цього питання. У більшості судів України сьогодні вже запроваджено спеціалізацію з розгляду справ щодо неповнолітніх. Суддів орієнтують на те, щоб вони вивчали не лише правову тематику стосовно цієї вікової категорії, а й вікову психологію та педагогіку.

На сьогодні злочинність неповнолітніх віднесено до найбільш актуальних проблем. Вивчаючи дані проблеми необхідно, насамперед, зосередити увагу на характері суспільної небезпеки злочинності, оскільки вона морально спотворює молодь, яка є активним суб’єктом суспільного відтворення, важливим резервом, гарантом національної безпеки, економічного благополуччя і духовного становлення держави [2] .

Визначаючи зміст, який вкладається у поняття „злочинність неповнолітніх”, А. П. Закалюк зазначав, що неповнолітніми вважаються всі особи, яким ще не виповнилося 18 років, у тому числі і ті, які щойно народилися [3] . Проте суб’єктами злочину можуть бути не всі неповнолітні. Кримінальний кодекс України (ч. 1 ст. 22) визначає, що кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років. У частині 2 статті 22 КК України встановлюється вичерпний перелік злочинів, відносно якого особа, що його вчинила, підлягає кримінальній відповідальності у віці від 14 років [4] .

Встановлення віку кримінальної відповідальності загалом із 16 років та, як виняток, за окремі злочини – з 14 років, зумовлено тим, що із досягненням цього віку пов’язується здатність особи оцінювати суспільну небезпечність своєї поведінки настільки, щоб нести за неї кримінальну відповідальність. Проте цей аргумент наводиться не для того, щоб оцінити обґрунтованість визначення згаданого віку настання кримінальної відповідальності. Є досить вагомі юридичні, психологічні, педагогічні аргументы щодо визначення віку кримінальної відповідальності за деякі злочини (умисне вбивство, крадіжка, грабіж, розбій, хуліганство) з 14 років, а також стосовно визначення у законі злочинів, відповідальність за які настає лише з 18 років [5] .

Виділяючи злочинність неповнолітніх, у кримінально-правовій науці приділяють особливу увагу певним віковим закономірностям розвитку людини у суспільстві. Ці закономірності соціологами і психологами встановлені як різні життєві цикли, що відрізняються різним протіканням життєдіяльності, зміною в інтересах індивіда і його відносин з іншими людьми. Ці цикли включають такі періоди в житті людини: до 7 років, 8-10, 11-13, 16-17, 18-25, 26-30, 31-10, 41-50, 51-60, 61 рік і вище [6] . У зв’язку з цим все частіше говорять про підліткову і молодіжну культуру, про молодіжний рух. Окремо вивчаються проблеми, характерні для певних вікових груп, наприклад, проблема важковиховуваності підлітків. Напрацьовані в ході спостережень за розвитком людини і суспільства поняття „дитинство”, „отроцтво”, „юність”, „зрілість”, „старість” відображають певні суттєві зміни у людини [7] .

У контексті даного дослідження особливий інтерес становлять отроцтво та юність. Згідно з психологічними дослідженнями непорозуміння у спілкуванні починає проявлятися в підлітковому віці (період отроцтва), який є перехідним від дитинства до юності і охоплює період з 11 до 14 років. Для багатьох підлітків характерні такі риси вдачі, як запальність, неврівноваженість, недисциплінованість, недорозвиненість духовних відчуттів, а також замкнутість, брехливість, лінь. Їх захоплює лише те, що не вимагає цілеспрямованого розумового або фізичного навантаження, що має легкий, розважальний характер, а також викликає гострі відчуття. Вони нешанобливо ставляться до продуктів чужої праці, їх обтяжує праця по самообслуговуванню і вони будь-якими способами уникають її. Ці обставини найбільш виразно виявляють досліджуючи питання про вік, з якого повинна наставати кримінальна відповідальність, а також питання про специфіку відповідальності неповнолітніх.

З’ясовуючи питання про те, що становить собою неповнолітній у психологічному сенсі, можна визначити, що до цієї категорії належать (відповідно до позиції більшості психологів) отроки та юнаки.

Відомий психолог А.П. Петровський визначає підлітковий вік (отрочество) як період онтогенезу (від 10-11 до 15 років), що відповідає за початок переходу від дитинства до юності. Також він зазначає, що цей період пов’язаний із становленням свідомості, діяльності і системи взаємовідносин дитини. Так, коли відсутні умови для індивідуалізації і позитивного розвитку своїх можливостей, самовираження підлітка може призвести до негативного прояву у його поведінці [8] .

У законодавстві України не відображено перелік термінів, що позначають певні вікові групи. Найпоширенішими є два терміни – „неповнолітні” та „малолітні”, зміст яких отримав законодавче визначення. Так, у Сімейному кодексі України (ч. 2 ст. 6) чітко визначено, що неповнолітньою є особа з 14 до 18 років; малолітньою – особа від народження і до 14 років, а правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття (ч. 1 ст. 6 Сімейного кодексу України) [9] . У Кримінальному кодексі України також використовують терміни „неповнолітні” та „малолітні”. Наприклад, у ч. З ст. 152 КК України йдеться про згвалтування неповнолітньої чи неповнолітнього, у ч. 4 ст. 152 КК України йдеться про зґвалтування малолітньої чи малолітнього [4] .

Інші вікові межі терміна „неповнолітній” закріплено у статті 8 Закону України „Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх”, де зазначено: „до загальноосвітніх шкіл спеціальної реабілітації направляються за рішенням суду неповнолітні віком від 11 до 14 років, які вчинили злочин”.

Щодо кримінально-процесуального законодавства України, то в ньому також простежується невідповідність використання термінів „підліток”, „неповнолітній”, „дитина”. У глава 38 КПК йдеться про особу та зазначається вік особи (11 років). У ст. 498 КПК зазначається вік особи (11 років) і таку особу визначено, як неповнолітня [11] .

Враховуючи зазначене вважаємо за необхідне визначити вікові межі осіб, які підпадають під поняття „підліток”. Дане поняття співпадає з періодом розвитку людини, що в суспільному житті визначається, як „отроцтво”. Отже, це повинна бути дитина у віці від 11 до 14 років.

Вік 11–13 років, як підлітки молодшого віку, виділяє професор І.М. Даньшин, зазначаючи, що вони перебувають на стадії формування особистості, життєвої позиції, переходу від життя під опікою сім’ї та школи до самостійного життя, усвідомлення соціальних цінностей суспільства і виконання своїх особистих функцій у ньому; несформованості емоційної сфери і морально-психологічних установок на різні життєві ситуації, що зумовлює неадекватну реакцію на них [12] .

Враховуючи психологічні особливості дитини – отрока і те, що вони дещо відрізняються від психологічних особливостей дитини – юнака при усвідомленні своїх дій, можна визначити, що підлітки – це малолітні, що перебувають у перехідному віці від дитинства до юності з 11 до 14 років.

Незважаючи на те, що законодавство не використовує безпосередньо розроблені у науці психології терміни, які позначають певні вікові межі, все таки треба враховувати, що термін „неповнолітні” має певне психологічне наповнення. Основною ознакою поняття „юність”, як періоду соціального життя людини, є формування стійких інтересів, системи ціннісних орієнтацій через суворе визначення соціальної позиції. Юність починається з того, що перед людиною відкривається широке поле соціальних можливостей. Вона закінчується, коли визначено соціальну позицію, що знаменує вступ у „дорослість” [13] .

Показниками соціальної зрілості вважаються досягнення економічної самостійності, отримання професії, тощо. Це вік від 18 до 25 років. У радянський час близько 97 % загальної чисельності населення цього віку вже було залучено в сферу виробництва. На сьогодні більшість 25-літніх осіб економічно самостійні, вони працюють чи займаються самостійною справою [14] . Необхідно зазначити, що нині чинним законодавством надано право з шістнадцяти років вести підприємницьку діяльність (ст. 35 ЦК України).

Зрозуміло, що серед неповнолітніх виділяється вікова категорія (14- 15 років), що несуть за законом кримінальну відповідальність за ряд небезпечних злочинів. Юнаки і дівчата у віці 16-17 років також належать до неповнолітніх. Тому їх необхідно виділяти в процесі аналізу злочинності неповнолітніх [15] . Злочини, що вчиняються даними категоріями осіб, становлять злочинність неповнолітніх.

Закалюк А.П. поняття „злочинність неповнолітніх” пропонував розглядати у двух значеннях. Перше, назвемо його фактичним, дає уявлення про всю кількість суспільно небезпечних діянь, передбачених Кримінальним кодексом, учинених особами, які не досягли віку повноліття – повних 18 років. Друге – це офіційне, що визначається ознаками Кримінального кодексу, насамперед віком кримінальної відповідальності, та відображає кількість злочинів, скоєних особами неповнолітнього віку, стосовно яких була порушена кримінальна справа і тим самим здійснена державна реєстрація злочинів, чим забезпечене їх включення до офіційного (статистичного) поняття „злочинність неповнолітніх” [16] .

Злочинність неповнолітніх, розглядається не просто як статистична величина (кількість злочинів і осіб, які їх вчинили у визначеному місці і за певний час), але й як соціально-правове явище. І не лише тому, що злочини у своїй масі виявляють нові властивості, не притаманні окремому злочину. Йдеться про набагато важливіші властивості, виражені в злочинності неповнолітніх – особливому способові соціального життя. Злочинність неповнолітніх – не сукупність окремо взятих, не пов’язаних між собою злочинів, з якими, вочевидь, державі було б простіше вести боротьбу. Злочинність неповнолітніх – це саме суспільне життя, точніше одна з його сторін, яку ми спостерігаємо через окремі його прояви – злочинну поведінку неповнолітніх [17] .

Наведемо деякі статистичні дані щодо вчинення злочинів неповнолітніми особами за попередні роки. У 2009 році на обліку в підрозділах кримінальної міліції у справах дітей перебувало 14 674 осіб. У 2010 році – 15 401 осіб, це на 4,7 % більше ніж у 2009 році (Додаток А).

За аналогічний період кількість злочинів, вчинених неповнолітніми зросла на 16,8 % (Додаток Б). У 2015 показник збільшився до 57%.

Разом з тим, зросла кількість суїцидів, так у 2009 р. їх було 68, у 2010 році – 78 випадків, що на 12,8 % більше ніж у 2009 році (Додаток В). У 2015 кількість суїцидів збільшилась до 30%.

Сучасні науковці у галузі кримінально-процесуального законодавства звертають увагу на той факт, що злочин потрібно розглядати більш широко, ніж просто акти людської поведінки. У ньому виявляється суспільна небезпека (позбавлення життя, заподіяння шкоди здоров’ю, розкрадання тощо), яка і робить відповідний акт поведінки за своєю природою злочинним, незважаючи на те, чи встановлено владою за нього покарання [18] . Тому, вивчаючи злочинність неповнолітніх, доцільно одночасно вивчати і суспільно небезпечні діяння, які не лише вказують на загальну зумовленість, але і самі виступають як потужні криміногенні чинники. Ця обставина зумовлює необхідність у пошуку оптимальних засобів виховно- профілактичної дії на неповнолітніх правопорушників [19] .

Г.І. Забрянський зазначає, що характеристика злочинності неповнолітніх визначена самою формулою кримінального закону. Кримінальний кодекс закріпив особливості кримінальної відповідальності і покарання для осіб такого контингенту в окремому розділі, установив вікові критерії виділення його в особливу демографічну групу. Це ніби своєрідний підоб’єкт у загальному об’єкті дослідження. По-друге, соціальне середовище, у якому живуть неповнолітні, особливе. Ця особливість викликана прагненням батьків і всього суспільства захистити дітей від негараздів, забезпечити їм кращі умови для розвитку, тому що в цьому прагненні прихований інстинкт життя. Водночас вікові психічні особливості впливають на взаємодію індивіда з навколишнім світом так, що інтенсивність злочинів серед неповнолітніх висока, незважаючи на прагнення суспільства і батьків уберегти неповнолітніх від правопорушень. По-третє, злочинність неповнолітніх пов’язана з минулим, сьогоденням і майбутнім кримінальної субкультури. Її вивчення допомагає розпізнати види і властивості злочинності, що набувають поширення, якщо їх вчасно не попередити. Стародавня мудрість зазначає, що діти більше схожі на свій час, ніж на своїх

Особливості кримінально-процесуального провадження у злочинах, вчинених неповнолітніми із соціально-неблагополучних сімей батьків [20] . Тому ефективність попереджувальної діяльності, саме правоохоронних органів, багато в чому залежить від якості кримінологічних досліджень злочинності неповнолітніх.

У науковій і навчальній літературі з кримінального процесу автори обґрунтовують необхідність виділити як однин із пріоритетних напрямів розвитку науки вивчення злочинної поведінки неповнолітніх у кримінально- процесуальному провадженні, тому що наступними аргументами, особливістю злочинності неповнолітніх є не лише заподіяння неповнолітніми злочинцями суспільно небезпечної шкоди відносинам, що охороняється кримінальним законом, але і та обставина, що такий вид злочинності активно рекрутуються діти. Тенденція омолоджування – одна з негативних тенденцій сучасної злочинності в Україні. Тому державно-правова політика в частині боротьби із злочинністю неповнолітніх передбачає не лише реалізацію кримінального покарання, а насамперед виховно-профілактичну роботу з неповнолітніми правопорушниками, схильними до вчинення злочинів. А ця робота вимагає науково обґрунтованих розробок, рекомендацій і пропозицій. Такий вид злочинності має певні специфічні характеристики, які відрізняють його від дорослої злочинності, та багато в чому визначає характер і тенденції останньої. „Давно відомо, як зазначає АТ. Долгова, – що стан злочинності дорослих, особливо рецидивної, залежить від попереднього стану злочинності неповнолітніх” [21] . На думку Г.Ф. Хохрякова, злочинність неповнолітніх містить у собі триєдиний стан кримінальної культури; її минуле, сьогодення і майбутнє. Посилаючись на древню мудрість (діти більше схожі на свій час, ніж на своїх батьків), учений справедливо зауважує, що ефективність попередження злочинів у цілому багато в чому залежить від того, наскільки якісно буде досліджена злочинність неповнолітніх [22] .

В поясненні злочинності неповнолітніх окремі науковці знаходять специфічні внутрішні (мотивація) і зовнішні (поведінка) взаємозв’язки, які багато в чому зумовлюють і причинно-наслідкові зв’язки всієї злочинності. На думку В.Д. Єрмакова і Г.І. Осипова, справжня специфіка злочинної поведінки неповнолітніх зумовлена особливостями виховання і життєдіяльності неповнолітніх, тобто відносно обмеженим періодом формування особистості неповнолітнього, вмістом соціальних функцій, обмеженою дієздатністю, мінливістю соціальних позицій, особливостями психологічних, соціально-групових і в цілому особистих характеристик. Усяке зволікання у виховно-попереджувальному впливі на неповнолітнього правопорушника, в подальшому поведінка такої особи значно важче піддається корекції, можливість її виправити може бути втрачена взагалі [23] .

Виходячи з принципу системності, злочинність неповнолітніх вбачається як структурована цілісність, внутрішні елементи якої ієрархічно побудовані, перебувають у стійкому взаємозв’язку і функціонують доцільно, тобто спрямовані на певний результат – можна сказати, заподіюють суспільно небезпечної шкоди соціуму. Застосовуючи такий підхід пояснення злочинності неповнолітніх необхідно розглядати не як „елементарну” частину всієї злочинності, – як це вбачає И.Л. Волгарева [24] , а як відносно самостійну (мікро) систему, яка функціонує в більш самостійній (макро) системі злочинності. Ґрунтуючись на системному підході, професор Г.Н. Горшенков визначає злочинність неповнолітніх як вид злочинності, специфіка якого зумовлена імовірнісними величинами, що отримуються в результаті вивчення злочинів і осіб, що їх вчинили, у віці 14-17 років [25] .

Розглядаючи злочинність неповнолітніх з позиції системної методології, професор С.М. Іншаков стверджує, що „Злочинність неповнолітніх – своєрідний індикатор соціальної ситуації в країні” [26] .

Цей вид злочинності дуже чутливо реагує на стан суспільства. Зростання злочинності неповнолітніх, як правило, свідчить про несприятливі соціальні процеси. У цьому випадку йдеться про її так звані симптоматичні функції [27]

У злочинності неповнолітніх знаходимо специфічний характер, прояви „загальної” злочинності. „Будучи не зрозумілими дорослими, – пише професор Я. М. Гилінський, – підлітки об’єднуються в групи, утворюють підліткову субкультуру зі своїми цінностями, нормами, інтересами, мовою (сленгом), символікою, яка не завжди відрізняється законослухняністю” [28] .

Автори книги „Злочинність як об’єкт управлінської дії”, використовуючи системну методологію, розглядають злочинність „як форму вираження не притаманної людині соціокультурної практики, або специфічною плотсько-наочною діяльністю”. Виходячи з даної кримінологічної парадигми, можна дати відповідну характеристику і злочинності неповнолітніх [29] . По-перше, звертає на себе увагу соціальний зміст злочинності неповнолітніх, що виражається зокрема у:

• – соціальній неоднорідності, матеріальній нерівності неповнолітніх, з чим пов’язана конфліктність відносин;
• – соціально-психологічній деформації, деградації, руйнівній дії на систему суспільних стосунків;
• – соціальній (насамперед побутовій, проведенні дозвілля) невлаштованості неповнолітніх; соціальній мобільності, в якій виділяються: вертикальна мобільність (злочинна кар’єра, або кримінально-професійне зростання, у тому числі внаслідок умисного скоєння злочину з метою підвищення іміджу у виправній колонії; зворотному русі, або переміщенні на нижчі рівні кримінальної ієрархії); горизонтальній мобільності як переміщенні з однієї сфери кримінальної діяльності (заняття крадіжками) в іншу (скоювання насильницьких злочинів);
• – професіоналізмі, особливо властивому неповнолітнім, що здійснюють (кишенькові, квартирні) крадіжки, шахрайство;
• – організованості – скоюванні злочинів неповнолітніми в групі, кількість яких зростає, тощо; групової злочинності неповнолітніх – особливому феномені, який потребує більш поглибленого вивчення.

По-друге, доцільно вказати на зміст культурних ознак злочинності неповнолітніх, точніше на їх кримінальну субкультуру як сукупність духовних і матеріальних цінностей, які виступають у підлітковому соціумі, що регламентують і упорядковують злочинну діяльність. Кримінальна субкультура здійснює сильну руйнівну дію на самих носіїв цієї культури, вона спотворює особу, переорієнтовує її цінності, переводить з вікової опозиції в кримінальну [30] .

Отже, злочинність неповнолітніх необхідно розглядати як складну саморегулюючу сукупність взаємопов’язаних елементів, динамічну відкриту систему, що активно обмінюється з ресурсами навколишнього середовища (людськими, майновими, грошовими тощо), енергією (установками, мотивацією тощо), інформацією, і що швидко реагує на навколишнє середовище. Її реакція завжди спрямована на забезпечення власного виживання будь-якими способами і засобами, насамперед, за допомогою внутрішньої мінливості, переорієнтації елементів на взаємну підтримку або само детермінацію [31] .

Злочинність неповнолітніх як соціальне явище, що об’єктивно властиве суспільству, не може бути розглянуте як випадковість або явище тимчасове, яке хоча і не можна викоренити сьогодні, але завтра воно неминуче відімре. Якщо злочинність, образно кажучи, витребувана суспільством, є його іманентною властивістю, то вона повинна виконувати якусь роль у соціальній системі.

З огляду на зазначене вбачаємо, що необхідно удосконалити поняття злочинності неповнолітніх і викласти в такій редакції: злочинність неповнолітніх – це негативне соціальне явище, що має саморегулюючу сукупність взаємопов’язаних елементів, що швидко реагує на зміни в суспільстві і, як вид злочинності, специфіка якої зумовлена імовірнісними величинами, що отримуються в результаті вивчення злочинів і осіб, що їх вчинили, у віці 14-17 років.

Вивчаючи злочинність неповнолітніх необхідно брати до уваги її біологічний компонент, який особливо проявляється у цьому виді злочинності, зважаючи на вікові особливості і соціальну незрілість неповнолітніх. Саме завдяки цьому неповнолітні девіанти швидко піддаються впливу на них кримінальної культури, способу життя злочинного світу і злочинного середовища [32] .

Злочинність неповнолітніх є надзвичайно складним явищем, що істотно відрізняється за якісними характеристиками від дорослої, або загальної злочинності.

Умови життя й виховання неповнолітнього – це чисельні соціальні контакти і спілкування, інколи непередбачених соціальних впливів і взаємодій, що виникають у процесі динамічного розвитку його особистості, соціального змужніння, у всій його повсякденності. Він „дивиться” на навколишнє середовище не тільки очами своїх батьків, але й близьких йому людей, сусідів, інших осіб, з якими він вступає в спілкування. У найближчому оточенні, як у дзеркалі, неповнолітній бачить у мініатюрі відображення й втілення в житті сутності всієї соціальної системи. І якщо це дзеркало скривлене, відображення соціальної дійсності буде не адекватним. Одним словом, все залежить від того, у який ґрунт висіяне насіння. Зробити цей процес соціально керованим – оптимальне завдання, що стоїть перед суспільством у формуванні нової людини. Особливу роль тут відіграє виховання як цілеспрямований і скоординований процес суб’єктивного впливу на підростаюче покоління нашої країни. Його виховання немислимо без єдиної стратегії, без загального плащу у розробці якого повинно взяти участь все суспільство [33] .

• [1] Международные акты по вопросам уголовного судопроизводства: хрестоматія / сост. Еникеев З.Д., Васильева Е. Г., Аширова Л. М., Ежова Е. В.: в [3-х томах]. – Уфа: РИД Баш ГУ, 2007.- Т. 1. – С. 120.
• [2] Павлов В. Г. Субъект преступления и уголовной ответственности / В. Г. Павлов. – СПб., 2000. – С. 5.
• [3] Закалюк А. П. Курс сучасної Української кримінології: теорія і практика / А. П. Закалюк: [у 3 кн.]. – К.: Видавничий дім „Ін Юре”2007. – С. 467.
• [4] Кримінальний кодекс України: від 28 грудня 1960 року № 1001-05 [Електроний ресурс]. – Режим доступу: nau.com.ua
• [5] Кудрявцев В.Н. Правовое поведение: норма и патология / В.Н. Кудрявцев. – Μ., 1982.-С. 196.
• [6] Рабочая книга социолога. – М. 1977. – С. 121.
• [7] Хохряков Г.Ф. Криминология: ученик / Г.Ф. Хохряков; [отв. ред. В.И. Кудявцев]. – М., 1999.-С. 265.
• [8] Пихологический словарь / [под общ. ред. А.В.Петровского, М.Г. Яровевского]. – 2-е узд., испр, и доп. – М.: Политиздат, 1984. – С. 279.
• [9] Сімейний кодекс України: за станом на 6 лип. 2010 р – К. -190 с.
• [10] Кримінальний кодекс України: від 28 грудня 1960 року № 1001-05 [Електроний ресурс]. – Режим доступу: nau.com.ua
• [11] Кримінальний процесуальний кодекс України: за станом на жовт. 2015 р.- К., 2015.
• [12] Кримінологія: загальна та особлива частини: підручник / [за ред. І.М. Даньшина]. – К., 2002. – С. 233.
• [13] Руткевич М.Н. Социальние перемещения / М.Н. Руткевич, Ф.Р. Филиппов. – М., 1970. – С. 208.
• [14] Хохряков Г.Ф. Криминология: ученик / Г.Ф. Хохряков; [отв. ред. В.И.Кудявцев]. – Μ., 1999. – С. 265.
• [15] Там само. – С. 266.
• [16] Захаров А.И. Особенности семейных отношений и семейной психотерапии при неврозах детского возроста: автореф, дис. на соискание наук, степеня канд, наук: спец 12.00.08./ А.И. Захаров. – Л., 1976. – С. 470.
• [17] Рабочая книга социолога. – Μ., 1977. – С. 121.
• [18] Руткевич М.Н. Социальное перемещения / М.Н. Руткевич, Ф.Р. Филиппов. – М., 1970.-С. 17.
• [19] Шестаков Д.А. Семейная криминология / Д.А. Шестаков. – СПб., 1996. – 340 с.
• [20] Забрянский Г.И. Социология преступности несовершеннолетних / Г.И. Забрянский. – Минск, 1997. – С. 264.
• [21] Долгова А.И. Теоретические посылки и общая характеристика результатов длящегося криминологического изучения личности / А.И. Долгова // Опыт криминологического изучения преступника / под ред. А.И. Долговой. – М., 1981. – С. 15.
• [22] Хохряков Г.Ф. Криминология: ученик / Г.Ф. Хохряков ; [отв. ред. В.И. Кудявцев]. – Μ., 1999. – 296 с.
• [23] Ермаков В.Д. Преступность несовершеннолетних / В.Д. Ермаков, Г.И. Осипов // Криминология ; учебник [для юридических вузов / под общей ред. А.И. Долговой]. – М., 1997. – 366 с.
• [24] Кримінологія: загальна і особлива частини: підручник [для студентів для юрид, спец. вищ. навч, закладів] / І.М. Даньшин, В.В. Голіна, О.Г. Кальман, О.В. Лисодєд / [за ред. проф. І.М. Даньшина]. – Харків: Право, 2003. – С. 264.
• [25] Горшенков Г.Н. Типологические программы воспитательно-профилактической работы с трудными подростками: методологические материалы / Г.Н. Горшенков. – Сывтывкар, 1994. – 136 с.
• [26] Иншаков С.М. Зарубежная криминология / С.М. Иншаков. – М.: Издательская группа ИНФРА. – М. – НОРМА, 1997. – С. 242.
• [27] Гилинский Я.И. Криминология: курс лекций / Я.И. Гилинский. – СПб., 2002. – 388 с.
• [28] Там само. – С. 25.
• [29] Горшенков А.Г. Преступность как объект управленческого воздействия: учебное пособие / А.Г. Горшенков, Г.Г. Горшенков, Г.Н. Горшенков. – Сывтывкар, 1996. – С. 24.
• [30] Горшенков Г.Н. Изучение личности трудного подростка и среды его окружения: методологические материалы / Г.Н. Горшенков. – Сыктывкар, 1994. – 116 с.
• [31] Бослохов С.С. Основы уголовной политики: конституционный, криминологический, уголовно-правовой и информационный аспекты / С.С. Бослохов. – М., 1999. – С. 48.
• [32] Ермаков В.Д. Преступность несовершеннолетних / В.Д. Ермаков, Г.И. Осипов // Криминология; учебник [для юридических вузов / под общей ред. А.И. Долговой]. – М., 1997.-366 с.
• [33] Дідківська Г.В. Криміногенна сім’я як фактор десоціалізації неповнолітнього / Г.В. Дідківська // Право та економіка: генезис, сучасний стан та перспективи розвитку: матеріали міжнародної науково-практичної конференції (ЗО травня 2008 року м. Одеса): [зб. наук. ст.]. – Одеса: Астропринт, 2008. – С. 105.