Chanel №5: як з’явилися найвідоміші парфуми у світі

Chanel №5 — один із найвідоміших ароматів у світі, який вже давно став символом французького шику і стилю. Парфумам присвячують фільми, реклами, в яких знімаються популярні акторки і моделі, а знаменитий флакон є справжнім культурним артефактом, який зображують на одязі і на творах мистецтва.

З’явилися парфуми 1921 року, коли Коко Шанель вже була успішною жінкою. Вона встигла відкрити кілька бутиків у Парижі, Довілі і Біарріці, володіла віллою на півдні Франції і роз’їжджала на власному синьому роллс-ройсі. Тепер вона хотіла створити аромат, який міг би описати нову, сучасну жінку, яку вона уособлювала. Тому звернулася до парфумера Ернеста Бо.

Легенда свідчить, що вона попросила його створити “жіночий аромат, який пахне жінкою”. Парфумер працював над парфумами кілька місяців і надав Коко Шанель маленькі скляні флакони зі зразками ароматів з номерами від 1 до 5 і від 20 до 24. Шанель в результаті вибрала флакон №5.

“Я представляю свої колекції суконь п’ятого травня, п’ятого місяця року, і тому ми дозволимо цим зразком номер п’ять зберегти назву, яка вже є, це принесе талан”, — сказала йому Коко.

Також ходять чутки, що суміш насправді була результатом лабораторної помилки. Нібито помічник Бо додав дозу альдегіду в кількості, яка раніше ніколи не використовувалося.

“Це було те, чого я очікувала. Парфуми, не схожі ні на що інше. Жіночі, з запахом жінки”, — сказала якось Шанель про свої парфуми.

Аромат складався з ноток жасмину, троянди, сандалу і ванілі. Він мав величезний успіх серед жінок, але не обійшлося без хитрощів, і тут з’являється ще нова історія, нібито Коко влаштувала вечірку в популярному елітному ресторані на Рив’єрі і розбризкала парфуми на столі. Аромат привертав увагу всіх жінок, які проходили повз.

Також читайте

Головна суперниця Коко Шанель: як Ельза Скіапареллі змінила світ моди

Дизайн пляшки парфумів також був важливою частиною привабливості продукту, тому Шанель придумала флакон, який дуже відрізнявся від того, що було популярно в той час. Вона хотіла відійти від надмірно складних і химерних кришталевих флаконів для ароматів, тому створила прозору, практично невидиму пляшку, єдиної прикрасою якої стала прізвище самої Коко.

Що вплинуло на Шанель, коли вона придумувала дизайн, звичайно ж, сказати складно, однак заведено вважати, що вона надихалася прямокутними скошеними лініями туалетного приладдя Charvet, які любив її коханий Артур Кепел. Деякі вважають, що вона взяла за основу графин для віскі, а інші, що скляні фармацевтичні флакони. Але точно те, що, вибираючи дизайн флакона для парфумів, вона шукала просте рішення, щоб акцентувати цінність на самому продукті, а не на скляній пляшці.

Зовнішній вигляд флакона вперше піддався невеликої модифікації в 1924 році. Але ось кришка змінювалася неодноразово. Спочатку вона являла собою невелику скляну пробку, а восьмикутний корок, що стала візитівкою бренду, була створена в 1924 році, коли була змінена і форма пляшки. У 1950-ті кришка отримала скошену крайку і стала більшою. У 1970-х корок стала ще більш помітним, але в 1986 році його пропорції зробили більш гармонійними з масштабом самої пляшки.

У рекламних кампаніях парфумів завжди беруть участь найвідоміші акторки свого часу, серед яких були: Мерилін Монро, Катрін Деньов, Ніколь Кідман і Лілі Роуз Депп.

На сьогодні аромат є одним з найзнаменитіших у світі, але якщо бути чесними, то крім імені, початкового дизайну і ідеї Шанель більше нічого йому не дала. У 1921 році вона звернулася до П’єра Вертхаймера по фінансову допомогу, щоб продати аромат. І вже 1924 року вона, її друг Теофіль Бадер і Вертгаймер створили Les Parfums Chanel і уклали угоду, яка для самої Коко стало головною помилкою життя.

Протягом 1920-х і 1930-х років справи Les Parfums Chane були дуже успішними. Вертгаймер отримав 70% прибутку, Бадер — 20%, а сама Шанель лише 10%. Відчуваючи, що її обдурили, жінка почала багаторічну судову історію, намагаючись отримати більший контроль і прибуток, розуміючи, що парфуми є бесселером. Врегулювалася суперечка аж в 1947 році, коли Вертгаймер виплатив Шанель 400 тисяч доларів і погодився на виплати в розмірі 2% від світових продажів.

Після укладення угоди Коко Шанель більше не випускала парфумів. Вона відмовилася від прав на своє ім’я в обмін на щомісячні виплати від Вертгаймера. Однак у віці 70 років вона уклала з П’єром ще один договір, маючи намір перезапустити свою студію моди. За новим договором сім’я Вертгаймерів повинна була оплачувати всі витрати Коко до кінця її життя в обмін на повний контроль над її ім’ям щодо парфумерії та моди.

«Фармакопейна» історія вітчизняної фармації

Фармакопея — термін, добре відомий кожному сучасному фармацевту та провізору. Коли й чому з’явилися перші українські фармакопеї? Якими вони були? Як допомагали аптекарям у повсякденній роботі? Ці запитання ми адресували Андрієві Львовичу Федущаку, доценту кафедри клінічної фармації, фармакотерапії та медичної стандартизації Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького

Травник Фламіжа як прообраз
першої української фармакопеї

Відомості з історії вітчизняної фармації й медицини загалом із багатьох причин є дуже бідними, а щодо фармацевтичної науки та регулювання аптечної справи до ХІХ ст. вони практично відсутні. Окремі ж — дискусійні й вимагають кваліфікованих досліджень, уточнень і підтверджень. Це стосується також появи та застосування літератури фармакопейного характеру. Є всі підстави стверджувати, що на українських землях були обставини й мотиви не лише для використання фармакопейних видань, а й для їхнього створення. Зокрема, галичанином Стефаном Фламіжем у 1484 р. було складено травник «Про трави та їх дію», який через 50 років видав краківський друкар Флоріан Унглер (один із примірників зберігається в науковій бібліотеці ім. В. Стефаника у Львові). Частина цього видання має всі ознаки фармакопеї: докладно описано понад 500 лікарських засобів (ЛЗ), здебільшого зілля, горілки, настоянки, рослинні олії, «заморські» ліки — «трансмарини», мінерали, галуни. Цей історичний факт свідчить про потребу в такого роду літературі на східнослов’янських землях, наявність місцевої професійної термінології та освічених фахівців у галузі медицини (фармації).

Із появою національних медичних і фармацевтичних фахівців, зростанням вимог до їхньої діяльності та професійної освіти виникла потреба у створенні, перекладах чи компіляціях фармацевтичних творів — відповідників європейським. На теренах України в ХVІІ ст. вочевидь існував попит на фармацевтичну довідкову й наукову літературу, були й умови для її написання «славенороським лексиконом». Тому цілком достовірними видаються відомості про те, що 1676 р. у Києві з’явився перший переклад європейської фармакопеї — «Фармакопія о составленіи лекарств», що цілком могла бути доступною як для учнів, так і випускників слов’яно-греко-латинської Києво-Могилянської академії.

Перша «російська» фармакопея — українська?

У радянській і сучасній російській історіографії існує версія про написання чи переклад у 1676 р. лікарем Іваном Венедиктовим — одним із перших укладачів рукописної фармакопеї ХVІІ ст. — «Фармакопіи о составленіи лекарств». Подібність назв та однаковий рік написання київської та московської фармакопей наштовхують на думку, що йдеться або про той самий фармацевтичний твір, або два різних — переклад однієї з популярних європейських фармакопей та авторський твір Івана Венедиктова давньослов’янською мовою.

Латинська мова в допетровській Російській державі вважалася єрессю, тож перша слов’яно-греко-латинська школа, і не без значних перешкод, була заснована Єпіфанієм Славинецьким, випускником і викладачем Києво-Могилянської академії, у 1684 р. Книги й рукописи, здебільшого церковного характеру, переписувалися малограмотними дяками та монахами-переписувачами. Зокрема, переписувачі та «тлумачі» були й серед персоналу Аптекарського приказу, у лікарській школі якого навчався Іван Венендиктов, а після її закінчення понад 10 років служив у війську (ймовірно, лікарським помічником). У 1679 р. він отримав звання лікаря, а ще через три роки був призначений відповідальним за збір трав для заснованої в Москві першої цивільної аптеки. Таким чином, у період появи «Фармакопії о составленіи лекарств» ймовірний автор ще не набув статусу лікаря і служив у війську, що навряд чи могло бути мотивацією для складання фармакопейного твору. Він не згадується і серед зареєстрованих в Аптекарському приказі — царській медичній канцелярії, аптекарів-алхімістів (Андрій Іванов, Іван Михайлов, Роман Ульянов, пізніше — Тихон Ананьїн, Василь Шилов, Даниїл Гурчин). У 1670-х, за документами Аптекарського приказу, аптекарі-іноземці (зокрема Еглер, Гутбір, Ганц) працювали за контрактами й обслуговували «государєву» і єдину цивільну аптеку, відкриту в 1672 р. Навряд чи вони мали потребу в фармакопеї, викладеній незрозумілою їм мовою, тим більше важко повірити, що було їм під силу здійснити письмовий переклад за відсутності словників і медичної термінологічної бази місцевою ужитковою мовою.

Називаючи Івана Венедиктова «одним із перших» (не згадуючи власне перших) укладачів рукописної фармакопеї, дослідник російських фармакопей А.Г. Натрадзе (1978 р.) зазначає, що вона була складена за матеріалами російської народної медицини і збагачена певним досвідом європейських країн у галузі лікознавства (отже, не була перекладом однієї з європейських фармакопей), а написані дещо пізніше під безпосереднім впливом фармакопеї Венедиктова рукописні «Фармакопедия или Аптека, имеющая в себе приписание всех лекарств, которые обретаются в аптеках…» та «Фармакопея или аптека домовая…» Афанасія Холмогорського (Любімова) і Даниїла Гурчина у дещо зміненому вигляді відтворювали фармакопею Венедиктова, тобто були рукописними медично-фармацевтичними довідниками-порадниками.

Заслуговує уваги, на нашу думку, ще один історичний факт. Згаданий вище «алхімічної справи учень», пізніше — «алхіміст» Тихон Ананьїн, у 1676 р. відряджався до Києва «для покупки всяких огородных деревьев, цветов и семян на Государя аптекарский огород…». То чи не мав він доручення разом із розсадою та насінням привезти з Києва перекладеної, можливо, й на замовлення Аптекарського приказу, «Фармакопіи о составленіи лекарств»? Тож можна вважати, що більш переконливою виглядає «києво-могилянська» версія першого перекладу фармакопеї давньою слов’янською мовою.

Українці — творці
російських фармакопей

Першим створеним у Росії й виданим російською мовою фармакопейним виданням вважається табель медичного оснащення військового флоту «Аптека для Российского флота или роспись всем нужным лекарствам, коих по рангу корабля для шести месяцев вояжа в корабельном ящике иметь должно» (пер. із Pharmacopoea navalis Rossica… А. Бахерахта, 1783 р.). Наступними російськомовними фармакопейними виданнями були «Фармакология или описание лекарств для императорских Российских Сухопутных Войск» Йогана Еллізена, перекладена й видана 1797 р. книговидавцем, вихідцем з України доктором медицини Максимом Парпурою, та «Новейшая фармакопея…» Римера, перекладена з німецької студентом медицини Московського університету Іваном Леонтовичем. З іменем Івана Леонтовича, вихідця зі Слобожанщини, вихованця Єкатеринославської духовної семінарії, учня Московського госпіталю й студента Московського університету, пов’язана ще одна знакова сторінка історії російської та вітчизняної фармації. Перша російська цивільна (загальнодержавна) фармакопея Pharmacopoea Rossica вийшла друком у 1778 р. Редактором її вважається емігрант з Угорщини доктор медицини Х. Пеккен, а одним із основних авторів — виходець із села Денисівка Лубенського повіту, випускник Харківського колегіуму, доктор медицини (Страсбург), професор, викладач фармакології (materia medica) Медико-хірургічної академії та член Медичної колегії Никон Карпинський. У її створенні брав участь й інший виходець з України — фактичний засновник фармації та акушерства Росії, професор Нестор Максимович-Амбодик. Фармакопея, видана латиною і складена на основі однієї з європейських фармакопей, містила широкий перелік закордонних ліків і засобів із завезеної аптечної сировини. У 1798 р., уже за редакцією професора Н. Карпинського, вийшло нове видання російської фармакопеї латиною, значно скорочене, орієнтоване на місцеву сировину, з якої були винайдені ще середньовічні приписи ліків. Тож не дивно, що це видання, яке вважалося одним із кращих у Європі, перекладене й видане в Італії та Німеччині, було офіційною фармакопеєю Росії до 1866 р.

У 1802 р. фармакопея Н. Карпинського була перекладена російською й видана в Москві під назвою «Фармакопея Российская. Переведена с Латинскаго Императорского Московскаго Университета студентом Иваном Леонтовичем с одобрения Московской Ценсуры». Цього ж року, ймовірно, в інтерпретації І. Леонтовича, була видана й «Российская фармакопея, или аптека, с подробным и ясным наставлением, научающим, в каком виде и качестве лучше и полезнее как внутрь, так и снаружи употреблять лекарства, как-то: различные порошки, капли спиртные и пр.».

Таким чином, російська фармація отримала доступний та якісний норматив професійної діяльності, фармацевтична освіта — сучасний на той період підручник. На нашу думку, саме від праці Карпинського — Леонтовича (1802 р.) мав би починатися відлік російських фармакопей, які, безперечно, були основним нормативним посібником аптекарської практики в Лівобережній Україні та Києві в першій половині ХVІІІ ст. Небезпідставно вважається, що російські військові фармакопеї, так звані «фармакопеї Вільє» (1808, 1812, 1818 рр.), були створені «карпаторусом», як він себе називав, Іваном Орлаєм, а не імператорським лейб-хірургом (за Павла І, Олександра І, Миколи І), керівником медичної служби армії шотландцем Якобом (Джеймсом) Вільє. Народився І. Орлай у 1771 р. на Мукачівщині (за іншими даними, у Хусті). Вищу освіту здобував на богословському та філософському факультетах Львівського університету (1788–1789 рр.), у Пештському, Віденському університетах. У 1791 р. емігрував до Росії, де після закінчення Медичної академії Санкт-Петербурга та стажування у Відні був призначений секретарем Медико-хірургічної академії, 1806 р. у Кенігсберзькому університеті отримав звання доктора філософії, а через рік у Дерптському університеті — доктора медицини. Відомими стали й історичні розвідки І. Орлая «Історія про лікувальні властивості природи», «Коротка історія про карпаторусів», праці з педагогіки «Про необхідність навчатися насамперед рідної мови і дещо про навчання мови іноземної», «Думка про реформування училищ в Росії».

Із початком нового тисячоліття, а саме — 1 жовтня 2001 р., в Україні введена в дію Державна фармакопея України — перша національна фармакопея серед країн СНД. Можна стверджувати, що її витоки сягають углиб історії вітчизняної фармації, щонайменше — до виходу у світ у 1802 р. фармакопеї Карпинського — Леонтовича. Тож і відлік національних фармакопей, на нашу думку, мав би вестися від цієї дати, а чинна вітчизняна фармакопея мала б називатись Державна Фармакопея України, ХІІІ видання.

Підготувала Лариса Дедишина

“Фармацевт Практик” #02′ 2013