Оленька квіточка читати коротко. «Червона квіточка

« Оленька квіточка» – Казка, записана ним «зі слів ключниці Пелагеї». Одна з численних варіацій сюжету «Красуня та чудовисько».

«Червона квіточка» короткий зміст

Багатий купець їде торгувати до заморських країн. Перед від’їздом він питає у дочок, що їм привезти. Старша просить золотий вінець із самоцвітами, від якого вночі буде світло, як удень. Середня дочка просить дзеркало, дивлячись у яке, дівчина не старіє, а стає все кращим. Молодша донькапросить оленький квіточка, фарбування якого немає на білому світі. Двом старшим дочкам купець обіцяє дістати їхні подарунки, а молодшій дочці — лише спробувати знайти таку квітку.

Продавши товар, але не знайшовши квіточки для доньки, купець зі своїми слугами та з подарунками для старших дочок повертається додому. Дорогою на купця та його слуг нападають розбійники. Кинувши каравани та слуг, купець тікає від розбійників у дрімучий ліс.

У лісі він бачить шикарний палац. Зайшовши до палацу, він сідає за стіл, на якому самі собою з’являються прекрасні страви та вина. Овечерявши, переночувавши і поснідавши, він вирішує погуляти по саду навколо палацу і бачить червону квітку небаченої краси. Зрозумівши, що перед ним та сама квіточка, про яку просила дочка, купець зриває її. Тут з’являється розгніване чудовисько – господар палацу. За те, що купець зірвав його улюблену квітку, втіху всього його життя, чудовисько примовляє купця до смерті. Купець розповідає про прохання доньки, і тоді чудовисько погоджується відпустити купця з квіткою, багато обдарувавши, з умовою, що одна з його дочок має добровільно прибути до нього і жити поряд з нею в честі та привільлі. Якщо протягом трьох днівжодна з дочок не захоче вирушати до палацу, то купець має сам повернутися, і тоді його страчують. Погодившись, купець отримує золотий перстень: хто одягне його на правий мізинець, той перенесеться куди забажає.

Купець надягає перстень і виявляється вдома. У ворота в’їжджають його каравани зі слугами, і вони везуть товарів і скарбниці втричі проти колишнього. Купець віддає дочкам подарунки. Старші доньки радіють, а молодша плаче. Увечері приїжджають гості, і починається бенкет. Під час бенкету сама собою з’являється срібний і золотий посуд з такими наїдками, яких вони ніколи й не бачили. На наступний купець розповідає дочкам про те, що трапилося, і кожній пропонує їхати до чудовиська. Старші дочки навідріз відмовляються їхати, кажучи «нехай та дочка і рятує батька, для кого він діставав оленьку квіточку». Молодша дочка погоджується, прощається з батьком, надягає перстень і опиняється у палаці біля чудовиська.

У палаці купецька дочка живе у розкоші, і її бажання відразу виконуються. Невидимий господар палацу запевняє, що вважає її своєю пані, а дівчина у відповідь каже йому ласкаві слова. Спершу він спілкується з нею вогненними літерами, що з’являються на стіні, потім голосом, що лунає в альтанці. Поступово дівчина звикає до його страшного дикого голосу. Поступившись наполегливим проханням дівчини, чудовисько показується їй (віддавши перстень і дозволивши повернутися, якщо та забажає), і незабаром дівчина звикає і до його потворного вигляду. Купецька дочка і чудовисько гуляють, ведучи лагідні розмови. Якось дівчина бачить сон, що її батько хворий. Господар палацу пропонує своїй коханій повернутися додому, але попереджає, що жити без неї не може, тому якщо вона не повернеться через три доби, він помре.

Повернувшись додому, дівчина розповідає батькові та сестрам про свою прекрасного життяв Палаці. Батько радий за дочку, а сестри заздрять і вмовляють її не повертатися, та не піддається на вмовляння. Тоді сестри переводять годинник, в результаті їх молодша сестра спізнюється до палацу і знаходить чудовисько мертвим. Дівчина обіймає голову чудовиська і кричить, що любить його як нареченого бажаного. Як тільки вона вимовляє ці слова, починають бити блискавки, гриміти грім і трястись земля. Купецька дочка непритомніє, а прийшовши до тями, опиняється на троні з принцом, писаним красенем. Принц розповідає, що його перетворила на потворне чудовисько зла чарівниця. Він повинен був бути чудовиськом до тих пір, поки не знайдеться червона дівчина, якого б роду і звання вона не була, яка покохає його в образі страшилища і забажає бути його законною дружиною. Він жив у вигляді чудовиська тридцять років, залучив до свого палацу одинадцять червоних дівчат, але жодна з них не полюбила його за його ласки, догоди та добру душу. Лише вона, дванадцята, покохала принца, і нагороду за це буде королевою. Купець дає благословення, і його дочка із принцом грають весілля.

Це авторська інтерпретація Аксакова оповідання «Красуня і чудовисько». Молодша купецька дочка попросила привезти їй у подарунок чудову червону квіточку. Ця чудова рослина росла тільки в саду біля чудовиська. Купець вирвав квіточку, а натомість мав надіслати чудовиську свою дочку. Кохання дівчини змогло розчарувати чудовисько, яке насправді було принцем.

Казка Оленька квіточка скачати:

Казка Оленька квіточка читати

У якомусь царстві, у якійсь державі жив-був багатий купець, іменитий чоловік.

Багато в нього було всякого багатства, дорогих товарів заморських, перлів, дорогоцінного каміння, золотої та срібної скарбниці; і було в того купця три дочки, всі три красуні писані, а найменша найкраща; і любив він дочок своїх найбільше свого багатства, перлів, дорогоцінних каміння, золотої та срібної скарбниці через те, що він був вдівець, і любити йому не було кого; любив він старших дочок, а меншу дочку любив більше, тому що вона була собою кращою за всіх і до нього ласкавішою.

Ось і збирається той купець у своїх торгових справах за море, за тридев’ять земель, тридев’яте царство, в тридесяту державу, і каже він своїм люб’язним дочкам:

Дочки мої милі, дочки мої гарні, дочки мої гарні, їду я у своїх купецьких справах за тридев’ять земель, у тридев’яте царство, тридесяту державу, і мало, чи багато часу проїжджаю – не знаю, і караю я вам жити без мене чесно і смирно, і коли ви житимете без мене чесно і смирно, то привезу вам такі гостинці, яких ви самі захочете, і даю я вам терміну думати на три дні, і тоді ви скажете мені, яких гостинців вам хочеться.

Думали вони три дні і три ночі, і прийшли до свого батька, і став він їх питати, яких гостинців бажають. Старша дочка вклонилася батькові в ноги, та й каже йому перша:

Пане ти мій батюшка рідний! Не вози ти мені золотої та срібної парчі, ні хутра чорного соболя, ні перлів бурміцького1, а привези ти мені золотий вінець із каміння самоцвітного, і щоб було від них таке світло, як від місяця повного, як від сонця червоного, і щоб було від Його світло в темну ніч, як серед білого дня.

Чесний купець задумався і сказав потім:

Добре, дочка моя мила, гарна і гарна, привезу я тобі такий вінець; знаю за морем таку людину, яка дістане мені такий вінець; а й є він у однієї королеви заморської, а й захований він у коморі, а й стоїть та комора в кам’яній горі, глибиною на три сажні, за трьома залізними дверима, за трьома німецькими замками. Робота буде чимала: та для моєї скарбниці супротивного немає.

Вклонилася йому в ноги середня дочка і каже:

Пане ти мій батюшка рідний! Не вози ти мені золотої і срібної парчі, ні чорних хутряних соболів сибірських, ні намиста перми бурмицького, ні золота вінця самоцвітного, а привези ти мені тувалет із кришталю східного, цілісного, беззаперечного, щоб, дивлячись у нього, бачила я всю красу під щоб, дивлячись у нього, я не старилася і краса моя дівоча додавалася.

Задумався чесний купець і, подумавши мало, чи багато часу, каже їй такі слова:

Добре, дочка моя мила, хороша і гарна, дістану я тобі такий кришталевий тувалет; а й є він у дочки короля перського, молодої королеви, краси невимовної, неописаної і негаданої; і похований той тувалет у терему кам’яному, високому, і стоїть він на горі кам’яній, висота тієї гори в триста сажнів, за сімома дверима залізними, за сімома замками німецькими, і ведуть до того терему сходів три тисячі, і на кожному щаблі стоїть по воїну. перському і день і ніч, з шаблею наголо булатною, і ключі від тих залізних дверей носить королевишня на поясі. Знаю я за морем таку людину, і дістане він мені такий тувалет. Тяжка твоя робота сестриною, та для моєї скарбниці супротивного немає.

Вклонилася в ноги батькові менша дочка і каже таке слово:

Пане ти мій батюшка рідний! Не вози ти мені золотої й срібної парчі, ні чорних соболів сибірських, ні намиста бурмицького, ні вінця самоцвітного, ні тувалету кришталевого, а привези ти мені червону квіточку, якої б не було гарніше на білому світі.

Задумався чесний купець міцніший за колишній. Чи мало, чи багато часу він думав, достеменно сказати не можу; надумавшись, він цілує, пестить, голубить свою меншу дочку, кохану, і каже такі слова:

Ну, задала ти мені роботу тяжче сестриних; коли знаєш, що шукати, то як не знайти, а як знайти те, чого не знаєш? Оленька квіточка не хитро знайти, та як же дізнатися мені, що красивіше її немає на білому світі? Намагатимуся, а на готельці не знайди.

І відпустив він дочок своїх, добрих, гарних, у їхні тереми дівочі. Став він збиратися в дорогу, в доріжку, в далекі краї заморські. Чи довго, чи багато він збирався, я не знаю і не знаю: скоро казка дається взнаки, не скоро справа робиться. Поїхав він у дорогу, в доріжку.

Ось їздить чесний купець по чужих сторонах заморських, по королівствах небачених; продає він свої товари втридорога, купує чужі втридешево; він змінює товар на товар і того подібніше, з додачею срібла і золота; золотий скарбницею кораблі навантажує і додому посилає. Знайшов він заповітний гостинець для своєї старшої доньки: вінець з камінням самоцвітним, а від них світло темної ночі, ніби в білий день. Знайшов заповітний гостинець і для своєї середньої дочки: кришталевий тувалет, а в ньому видна вся краса піднебесна, і, дивлячись у нього, дівоча краса не старіє, а додається. Не може він тільки знайти заповітного гостинця для меншої, улюбленої дочки – оленької квіточки, привабливішої за яку не було б на білому світі.

Знаходив він у садах царських, королівських і султанових багато червоних квіточок такої краси, що ні в казці сказати, ні пером написати; та ніхто йому поруки не дає, що краше того квітки немає на білому світі; та й сам він того не думає. Ось їде він дорогою зі своїми слугами вірними по пісках сипучих, по лісах дрімучих, і, звідки не візьмися, налетіли на нього розбійники, бусурманські, турецькі та індіанські, і, побачивши лихо неминуча, кидає чесний купець свої каравани вірною і біжить у темні ліси. “Нехай мене розтерзають звірі люті, ніж потрапити мені в руки розбійницькі, погані і доживати свій вік у полоні, в неволі”.

Бродить він по тому лісі дрімучому, непроїзному, непрохідному, і що далі йде, то дорога краще стає, наче дерева перед ним розступаються, а часті кущі розсуваються. Дивиться назад – руки не просунути, дивиться праворуч – пні та колоди, зайцю косому не проскочити, дивиться ліворуч – а й гірше. Дивується чесний купець, думає не придумає, що з ним за чудо відбувається, а сам усе йде та йде: у нього під ногами дорога торна. Іде він день від ранку до вечора, не чує він реву звіриного, ні шипіння зміїного, ні крику совиного, ні голосу пташиного: рівно біля нього все померло. Ось прийшла темна ніч; навколо його хоч око виколи, а в нього під ногами світло. Ось іде він, шануй, до півночі і став бачити попереду ніби заграву, і подумав він: “Мабуть, ліс горить, то навіщо ж мені туди йти на вірну смерть, неминучу?”

Повернув він назад-не можна йти; праворуч, ліворуч-не можна йти; сунувся вперед дорога торна. “Дай постою на одному місці – може, заграва піде в інший бік, або геть від мене, або погасне зовсім”.

Ось і став він, чекає; та не тут-то було: заграва точно до нього назустріч іде, і ніби у нього світліше стає; думав він, думав і вирішив іти вперед. Двох смертей не бувати, а однієї не оминути. Перехрестився купець і пішов уперед. Чим далі йде, тим світліше стає, і стало, шануй, як білий день, а не чутно шуму та тріску пожежника. Виходить він під кінець на широку галявину, і посеред тієї поляни широкої стоїть дім не дім, чертог не чертог, а палац королівський чи царський, весь у вогні, у сріблі та золоті та в каміннях самоцвітних, весь горить і світить, а вогню не бачити ; рівно сонечко червоне, індо важко на нього очам дивитися. Всі віконця у палаці розчинені, і грає в ньому музика згодна, якої він ніколи не чув.

Входить він на широке подвір’я, у ворота широкі, розчинені; дорога пішла з білого мармуру, а на всі боки б’ють фонтани води, високі, великі і малі. Входить він у палац сходами, вистеленими кармазинним сукном, з позолоченими перилами; увійшов у світлицю – немає нікого; в іншу, в третю – немає нікого; у п’яту, десяту-ні нікого; а оздоблення скрізь царське, нечуване і небачене: золото, срібло, хрустали східні, кістка слонова та мамонтова.

Дивується чесний купець такому невимовному багатству, а вдвічі того, що господаря немає; не тільки господаря, а й прислуги немає; а музика грає не змовкаючи; і подумав він у ті часи сам собі: “Все добре, та їсти нічого”, – і виріс перед ним стіл, прибраний-розібраний: у посуді золотого та срібного блюда стоять цукрові, і вина заморські, і питво медяне. Сів він за стіл без совести: напився, наївся досхочу, бо не їв цілу добу; страва така, що й сказати не можна-те й дивись, що язик проковтнеш, а він, по лісах і пісках ходячи, міцно зголоднів; встав він з-за столу, а вклонитися нікому і дякую за хліб за сіль нікому. Не встиг він підвестися та озирнутися, а столу з стравою як не бувало, а музика грає не змовкаючи.

Дивується чесний купець такому диву дивовижному і такому диву дивному, і ходить він по палатах прикрашеним та милується, а сам думає: “Добре б тепер заснути та схрапнути”, – і бачить, чи стоїть перед ним ліжко різьблене, з чистого золота, на ніжках кришталевих , з пологом срібним, з бахромою та перлинними кистями; пуховик на ній, як гора, лежить, пуху м’якого, лебедячого.

Дивується купець такому диву новому, новому та дивному; лягає він на високе ліжко, зачіпає полог срібний і бачить, що він тонкий і м’який, наче шовковий. Стало в палаті темно, рівно в сутінки, і музика грає ніби здалеку, і подумав він: “Ах, якби мені дочок хоч уві сні побачити!”-І заснув у ту ж хвилинку.

Прокидається купець, а сонце вже зійшло вище за дерево стоячого. Прокинувся купець, а раптом схаменутися не може: всю ніч бачив він уві сні дочок своїх люб’язних, добрих і пригожих, і бачив він дочок своїх старших: старшу і середню, що вони веселим-веселехеньки, а сумна одна дочка менша, кохана; що старша і середня дочка має наречених багатих і що збираються вони вийти заміж, не дочекавшись його благословення батьківського; менша ж дочка, кохана, красуня писана, про наречених і чути не хоче, доки не повернеться її рідний батюшка. І стало в нього на душі і радісно, ​​і нерадісно.

Встав він із ліжка високого, сукня йому все приготовлена, і фонтан води б’є в кришталеву чашу; він одягається, вмивається і вже новому диву не дивується: чай та кава на столі стоять, і при них цукрова закуска. Помолившись богу, він наїдався і став знову по палатах ходити, щоб знову на них помилуватися при світлі сонечка червоного. Все здалося йому краще за вчорашнє. Ось бачить він у вікна розчинені, що навколо палацу розведені сади дивовижні, плодючі, і квіти цвітуть неописаною краси. Захотілося йому тими садами прогулятися.

Сходить він по інших сходах, з мармуру зеленого, з малахіту мідного, з позолоченими перилами, сходить прямо в зелені сади. Гуляє і любується: на деревах висять плоди стиглі, рум’яні, самі в рот так і просяться; індо, дивлячись на них, слинки течуть; квіти цвітуть розкішні, махрові, пахучі, всякими фарбами розписані, птахи літають небачені: немовби по оксамиту зеленому і червоному золотом і сріблом викладені, пісні співають райські; фонтани води б’ють високі, індо дивитись на їхню висоту – голова закидається; і біжать і шумлять ключі джерельні по кришталевих колодах.

Ходить чесний купець, дивується; на всі такі дивини очі в нього розбіглися, і не знає він, на що дивитись і кого слухати. Ходив він так багато чи мало часу – невідомо: скоро казка дається взнаки, не скоро справа робиться. І раптом бачить він, на пагорбі зеленим цвіте квітка кольору червоного, краси небаченої і нечуваної, що ні в казці сказати, ні пером написати. У чесного купця дух займається, підходить він до тієї квітки; запах від квітки по всьому саду як струмінь біжить; затряслися й руки й ноги купця, і промовив він радісним голосом:

Ось червоненька квіточка, якої немає гарнішого на білому світі, про яку просила мене дочка менша, кохана.

І, промовивши такі слова, він підійшов і зірвав оленьку квіточку. Тієї ж хвилини, без жодних хмар, блиснула блискавка і вдарив грім, індо земля захиталася під ногами-і виріс, ніби з-під землі, перед купцем: звір не звір, людина не людина, а так якесь чудовисько, страшне і волохатий, і заревів він диким голосом:

Що ти зробив? Як ти посмів зірвати в моєму саду мою заповідну, улюблену квітку? Я зберігав його більше зіниці мого ока і щодня втішався, на нього дивлячись, а ти позбавив мене всієї втіхи в моєму житті. Я господар палацу та саду, я прийняв тебе, як дорогого гостя та званого, нагодував, напоїв і спати уклав, а ти так заплатив за моє добро? Знай же свою долю гірку: померти тобі за свою провину безчасною смертю!

Померти тобі безчасною смертю!

У чесного купця від страху зуб на зуб не приходив; він озирнувся довкола і бачить, що з усіх боків, з-під кожного дерева і кущика, з води, з землі лізе до нього сила нечиста і незліченна, всі страшні потвори.

Він упав навколішки перед найбільшим господарем, чудовиськом волохатим, і сказав голосом жалібним:

Ох ти, пане чесний, звір лісовий, диво морське: як величати тебе – не знаю, не знаю! Не загуби ти душі моєї християнської за мою зухвалість безвинну, не накажи мене рубати і страчувати, накажи слово вимовити. А є в мене три дочки, три дочки-красуні, гарні та гарні; обіцяв я їм по гостинцю привезти: старшій дочці – самоцвітний вінець, середньої дочки – тувалет кришталевий, а меншій дочці – червоненька квіточка, якої б не було красивіше на білому світі. Старшим дочкам гостинці я знайшов, а меншої дочки гостинця знайти не міг; побачив я такий гостинець у тебе в саду – оленька квіточка, якої красивішої немає на білому світі, і подумав я, що такому господареві багатій-багатій, славній і могутній не буде шкода квіточки оленької, про яку просила моя менша дочка, кохана. Каюсь я у своїй провині перед твоєю величністю. Ти пробач мені, нерозумному і дурному, відпусти мене до моїх дочок родимих ​​і подаруй мені квіточку оленьку для гостинця моєї меншої, улюбленої дочки. Заплачу я тобі скарбниці золотої, що вимагатимеш.

Пролунав по лісі регіт, наче грім загримів, і каже купцю звір лісовий, чудо морське:

Не треба мені твоєї золотої скарбниці: мені своєї нікуди дівати. Немає тобі від мене ніякої милості, і розірвуть тебе мої слуги вірні на шматки, на дрібні частини. Є один для тебе порятунок. Я відпущу тебе додому неушкодженого, нагороджу скарбницею незліченною, подарую квіточку оленьку, коли даси ти мені чесне купецьке слово і запис своєї руки, що пришлеш замість себе одну з дочок своїх, гарних, пригожих; я образи їй ніякої не зроблю, а й вона житиме у мене в честі та привілля, як сам ти жив у моєму палаці. Стало нудно мені жити одному, і я хочу залучити собі товариша.

Так і впав купець на сиру землю, горючими сльозами обливається; а й погляне він на звіра лісового, на диво морське, а й згадає він своїх дочок, добрих, гарних, а й більше того заволає нестямним голосом: боляче страшний був лісовий звір, чудо морське.

Багато часу чесний купець убивається і сльозами обливається, і заговорить він жалібним голосом:

Пане чесний, звір лісовий, чудо морське! А як мені бути, коли мої дочки, добрі й гарні, по своїй волі не захочуть їхати до тебе? Не зв’язати ж мені їм руки та ноги та насильно надіслати? Та й яким шляхом до тебе доїхати? Я їхав до тебе рівно два роки, а якими місцями, якими шляхами, я не знаю.

Поговорить купцю звір лісовий, чудо морське:

Не хочу я невільниці, нехай приїде твоя дочка сюди з любові до тебе, своєю волею та бажанням; а коли дочки твої не поїдуть за своєю волею та бажанням, то сам приїжджай, і велю я страчувати тебе смертю лютою. А як приїхати до мене – не твоя біда; дам я тобі перстень з руки моєї: хто одягне його на правий мізинець, той опиниться там, де забажає, в одну мить. Терміну тобі даю вдома пробути три дні та три ночі.

Думав, думав купець думу міцну і придумав так: “Краще мені з дочками побачитися, дати їм своє батьківське благословення, і коли вони позбавити мене смерті не захочуть, то приготуватися до смерті за християнським обов’язком і повернутися до лісового звіра, дива морського”. Фальші в нього на думці не було, а тому він розповів, що в нього було на думці. Звір лісовий, диво морське, і так їх знав; бачачи його правду, він і записи з нього заручної не взяв, а зняв із своєї руки золотий перстень і подав його чесному купцю.

І тільки чесний купець встиг одягнути його на правий мізинець, як опинився він у воротах свого широкого двору; у ту пору в ті самі ворота в’їжджали його каравани багаті з слугою вірною, і привезли вони скарбниці та товарів утричі проти колишнього. Піднявся в хаті шум і гвалт, повскакали дочки з-за пялець своїх, а вишивали вони сріблом та золотом ширинки шовкові; почали вони батька цілувати, милувати і різними лагідними іменами називати, і дві старші сестри лебезять ще меншої сестри. Бачать вони, що батько якось невтішний і що є у нього на серці смуток таємний. Стали старші дочки його допитувати, чи він не втратив свого багатства великого; менша ж дочка про багатство не думає, і каже вона своєму батькові:

Мені багатства твої не потрібні; багатство – справа наживна, а відкрий ти мені своє горе сердешне.

І заговорить тоді чесний купець своїм дочкам рідним, добрим і пригожим:

Не втратив я свого багатства великого, а нажив скарбниці втричі-вчетверо; а є в мене інший сум, і скажу вам про неї завтрашній день, а сьогодні будемо веселитися.

Наказав він принести скрині дорожні, залізом оковані; діставав він старшій дочці золотий вінець, золота аравійського, на вогні не горить, у воді не іржавіє, з камінням самоцвітним; дістає готель середньої дочки, тувалет кришталю східного; дістає гостинець меншої дочки, золотий глечик з квіточкою оленькою. Старші доньки від радості рехнулися, віднесли свої гостинці до теремів високих і там, на просторі, ними досхочу потішалися. Тільки дочка менша, кохана, побачивши квіточку оленьку, затряслася вся і заплакала, наче в серці її що вжалило.

Як заговорить до неї батько такі мови:

Що ж, дочко моя мила, кохана, не береш ти своєї квітки бажаної? Краще його немає на білому світі!

Взяла дочка менша квіточка оленька рівно неохоче, цілує руки батьків, а сама плаче горючими сльозами. Незабаром прибігли дочки старші, спробували вони батькові гостинці і не можуть отямитися від радості. Тоді всі вони сіли за столи дубові, за скатертини брані, за наїдки цукрові, за пиття мідяні; стали їсти, пити, прохолоджуватися, лагідними промовами втішатися.

Увечері гості понаїхали, і став будинок у купця повненької дорогих гостей, родичів, угодників, хліборобів. До півночі бесіда тривала, і таким був вечірній бенкет, якого чесний купець у себе вдома не бачив, і звідки що бралося, не міг здогадатися він, та й усе тому дивувалися: і посуд золотий-срібний і страв дивовижних, яких ніколи вдома. не бачили.

Завтра покликав до себе купець старшу дочку, розповів їй усе, що з ним приключилося, все від слова до слова, і запитав, чи хоче вона позбавити його смерті лютої і поїхати жити до лісового звіра, до чуда морського.

Старша дочка навідріз відмовилася і каже:

Покликав чесний купець до себе іншу дочку, середню, розповів їй усе, що з ним трапилося, все від слова до слова, і запитав: чи хоче вона позбавити його смерті лютої і поїхати жити до звіра лісового, чуда морського.

Середня дочка навідріз відмовилася і каже:

Нехай та донька й рятує батька, для кого він діставав оленьку квіточку.

Покликав чесний купець меншу дочку і став їй все розповідати, все від слова до слова, і не встиг закінчити своєї промови, як стала перед ним на коліна дочка менша, кохана, і сказала:

Благослови мене, пане мій батюшка рідний: я поїду до звіра лісового, чуда морського, і житиму в нього. Для мене дістав ти червоненьку квіточку, мені й треба виручити тебе.

Залився сльозами чесний купець, обійняв він свою меншу дочку, кохану, і каже їй такі слова:

Дочка моя мила, гарна, гарна, менша та кохана! Хай буде над тобою моє благословення батьківське, що рятуєш ти свого батька від смерті лютої і доброю волею своєю і хотінням ідеш на життя противне до страшного звіра лісового, дива морського. Житимеш ти в нього в палаці, у багатстві та привілля великому; та де той палац – ніхто не знає, не знає, і немає до нього дороги ні кінному, ні пішому, ні звірові скуйовдженому, ні птиці перелітній. Не буде нам від тебе ні слуху, ні звістки, а тобі про нас поготів. І як мені доживати мій гіркий вік, обличчя твого не бачачи, ласкавих промов твоїх не чуючи? Розлучаюся я з тобою на віки вічні, як тебе живу в землю хороню.

І заговорить батькові дочка менша, кохана:

Не плач, не сумуй, пане мій батюшка рідний: життя моє буде багате, вільне; звіра лісового, чуда морського, я не злякаюся, служитиму йому вірою і правдою, виконуватиму його волю панську, а може, він наді мною і зглянеться. Не оплакуй ти мене живу, наче мертву: може, бог дасть, я повернусь до тебе.

Плаче, плаче чесний купець, такими промовами не втішається.

Вдаються сестри старші, велика і середня, підняли плач по всьому будинку: бач, боляче їм шкода меншої сестри, коханої; а менша сестра і виду сумного не каже, не плаче, не охає і в далеку дорогу невідомий збирається. І бере з собою квіточку червону в глеку позолоченому

Пройшов третій день і третя ніч, настав час розлучатися чесному купцю, розлучатися з дочкою меншою, коханою; він цілує, милує її, горючими сльозами обливає і кладе її у хресне благословення своє батьківське. Виймає він перстень звіра лісового, дива морського з скриньки кованого, надягає перстень на правий мізинець меншої, улюбленої дочки – і не стало її тієї ж хвилини з усіма її пожитками.

Опинилася вона в палаці звіра лісового, дива морського, у палатах високих, кам’яних, на ліжку з різьбленого золота з ніжками кришталевими, на пуховику пуху лебедячого, вкритому золотою камкою, як вона й з місця не сходила, як вона цілий вік тут жила, рівно. лягла спочивати та прокинулась. Заграла музика згодна, якої зроду вона не чула.

Встала вона з ліжка пухової і бачить, що всі її пожитки і квіточка оленька в глеку позолоченому тут же стоять, розкладені і розставлені на столах зелених малахіта мідного, і що в тій палаті багато добра і скарбу всякого, є на чому посидіти-полежати, є у що одягнутися, є що подивитися. І була одна стіна вся дзеркальна, а інша стіна позолочена, а третя стіна вся срібна, а четверта стіна з кістки слонової та мамонтової, самоцвітними яхонтами вся розібрана; і подумала вона: “Мабуть, це моя спальня”.

Захотілося їй оглянути весь палац, і пішла вона оглядати всі його палати високі, і ходила вона чимало часу, на всі дива любуючись; одна палата була красивіша за іншу, і все краща за те, як розповідав чесний купець, государ її батюшка рідний. Взяла вона з глечика золоченого улюблену квіточку оленьку, зійшла вона в зелені сади, і заспівали їй птахи свої пісні райські, а дерева, кущі та квіти замахали своїми верхівками і рівно перед нею схилилися; вище забили фонтани води і голосніше зашуміли ключі джерельні, і знайшла вона те місце високе, пагорб муравчатий, на якому зірвав чесний купець квіточку оленьку, краше якої немає на білому світі. І вийняла вона ту оленьку квіточку з глечика позолоченого і хотіла посадити на місце колишнє; але сам він вилетів з її рук і приріс до стебла колишнього й розцвів краше колишнього.

Подивилася вона такому диву дивному, диву дивовижному, пораділа своїй квіточці оленькій, заповітній і пішла назад у палати свої палацові, і в одній з них стоїть стіл накритий, і тільки вона подумала: “Мабуть, звір лісовий, чудо морське, на мене не гнівається. , і буде він до мене пан милостивий”,-як на білій мармуровій стіні з’явилися словеса вогняні:

“Не пан я твій, а слухняний раб. Ти моя пані, і все, що тобі забажається, все, що тобі на думку прийде, виконуватиму я буду з полюванням”.

Прочитала вона слова вогняні, і зникли вони зі стіни білої мармурової, наче їх ніколи не бувало там. І спало їй на думці написати листа до свого батька і дати йому про себе звістку. Не встигла вона про те подумати, як вона бачить, перед нею папір лежить, золоте перо з чорнильницею. Пише вона лист до свого батюшки рідного та сестриць своїм люб’язним:

“Не плачте по мені, не журіться, я живу в палаці у звіра лісового, дива морського, як королевишня; самого його не бачу і не чую, а пише він до мене на стіні біломармурової словесами вогняними; і знає він усе, що в мене на думці, і в ту ж хвилину все виконує, і не хоче він називатися моїм паном, а мене називає пані своєю”.

Не встигла вона листа написати і печаткою припечатати, як пропав лист із рук і з очей її, наче його тут і не було. Заграла музика дужче, на столі з’явилися страви цукрові, питво медв’яні, весь посуд золота червоного. Сіла вона за стіл веселенька, хоча ніколи не обідала одна; їла вона, пила, прохолоджувалась, музикою забавлялася. Після обіду, наївшись, вона опочивати лягла; заграла музика тихіше і подалі – тому, щоб їй спати не заважати.

Після сну встала вона веселенька і пішла знову гуляти по зелених садах, бо не встигла вона до обіду обминати і половини їх, надивитися на всі їхні дива. Усі дерева, кущі та квіти перед нею схилялися, а стиглі плоди – груші, персики та наливні яблучка – самі до рота лізли. Походивши час чималий, шануй аж до вечора, вернулася вона у свої палати високі, і бачить вона: стіл накритий, і на столі блюда стоять цукрові та питво медв’яні, і всі відмінні.

Після вечері ввійшла вона до тієї палати біломармурової, де читала вона на стіні словеса вогняні, і бачить вона на тій же стіні знову такі ж словеса вогняні.

“Чи задоволена моя пані своїми садами і палатами, частуванням і прислугою?”

Не клич ти мене пані своєї, а будь ти завжди мій добрий пане, ласкавий і милостивий. Я з волі твоєї ніколи не виступлю. Дякую тобі за все твоє частування. Краще за твої палати високих і твоїх зелених садів не знайти на білому світі: то й як же мені задоволено не бути? Я зроду таких чудес не бачила. Я від такого дива ще не прийду в себе, тільки боюся я спочивати одна; в усіх твоїх високих палатах немає ні душі людської.

З’явилися на стіні словеса вогняні:

“Не бійся, моя пані прекрасна: не будеш ти спочивати одна, чекає на тебе твоя дівчина сінна, вірна і кохана; і багато в палатах душ людських, а тільки ти їх не бачиш і не чуєш, і всі вони разом зі мною бережуть тебе і день і ніч: не дамо ми на тебе вітру подути, не дамо й порошинці сісти.

І пішла спочивати в опочивальню свою молода купецька дочка, красуня писана, і бачить: стоїть біля ліжка її дівчина сінна, вірна і кохана, і стоїть вона трохи від страху жива; і зраділа вона пані своїй і цілує її білі руки, обіймає її ноги жваві. Пані була їй також рада, почала її розпитувати про батюшку рідного, про сестриць своїх старших і про всю свою прислугу дівочу; після того почала сама розповідати, що з нею в цей час сталося; так і не спали вони до білої зорі.

Так і стала жити та поживати молода купецька дочка, красуня писана. Щодня їй готові вбрання нові, багаті, і оздоби такі, що ціни їм немає, ні в казці сказати, ні пером написати; кожен день частування і веселощів нові, відмінні: катання, гуляння з музикою на колісницях без коней і впряжи по темних лісах, а ті ліси перед нею розступалися і дорогу давали їй широку, широку і гладку. І стала вона рукоділлями займатися, рукоділлями дівочими, вишивати ширинки сріблом та золотом і низати бахроми частими перлами; стала посилати подарунки батьку рідному, а й найбагатшу ширинку подарувала своєму господареві ласкавому, а й тому лісовому звірові, чуду морському; а й стала вона з кожним днем ​​частіше ходити в залу біломармурову, говорити промови ласкаві своєму господареві милостивому і читати на стіні його відповіді та привіти словесами вогняними.

Чи мало, чи багато того часу минуло: скоро казка дається взнаки, не скоро справа робиться, – стала звикати до свого життя-буття молода дочка купецька, красуня писана; нічого вже не дивується, нічого не лякається; служать їй слуги невидимі, подають, приймають, на колісницях без коней катають, у музику грають і її накази виконують. І любила вона свого пана милостивого з кожним днем, і бачила вона, що недаремно він кличе її пані своєї і що любить він її дужче самого себе; і захотілося їй його голоси послухати, захотілося з ним розмову повести, не ходячи до біломармурової палати, не читаючи словесів вогняних.

Стала вона його про те благати і просити, та звір лісовий, диво морське, не скоро на її прохання погоджується, злякати її своїм голосом побоюється; упросила, благала вона свого господаря ласкавого, і не міг він їй супротивним бути, і написав він їй востаннє на стіні біломармурової словесами вогняними:

“Приходь сьогодні до зеленого саду, сядь у свою альтанку кохану, листям, гілками, квітами заплетену, і скажи так: “Говори зі мною, мій вірний раб”.

І мало згодом, побігла молода купецька дочка, красуня писана, в сади зелені, входила в альтанку свою кохану, листям, гілками, квітами заплетену, і сідала на лаву парчову; і каже вона задыхаючись, б’ється серце у неї, як у пташки спійманої, каже такі слова:

Не бійся ти, пане мій добрий, ласкавий, злякати мене своїм голосом: після всіх твоїх милостей не вбоюся я і ревіння звіриного; говори зі мною не опасаючись.

І почула вона, як хтось зітхнув за альтанкою, і пролунав голос страшний, дикий і гучний, хрипкий і сиплий, та й то говорив він ще напівголосно. Здригнулася спочатку молода купецька дочка, красуня писана, почувши голос звіра лісового, дива морського, тільки зі страхом своїм упоралася і виду, що злякалася, не показала, і скоро слова його ласкаві й привітні, мови розумні й розумні стала слухати вона і заслухалася, і стало в неї на серці радісно.

З того часу, з того часу пішли в них розмови, шануй, цілий день – у зеленому саду на гуляннях, у темних лісах на катаннях і в усіх високих палатах. Тільки запитає молода купецька дочка, красуня писана:

Чи тут ти, мій добрий, любий пане?

Відповідає лісовий звір, чудо морське:

Тут, пані моя прекрасна, твій вірний раб, незмінний друг.

Минуло мало, чи багато часу: скоро казка дається взнаки, не скоро справа робиться, – захотілося молодій дочці купецької, красуні писаної, побачити на власні очі звіра лісового, дива морського, і стала вона його про те просити і благати. Довго він на те не погоджується, злякати її побоюється, та й був він таке страшне, що ні в казці сказати, ні пером написати; не тільки люди, звірі дикі його завжди устрашалися та у свої барлоги розбігалися. І каже звір лісовий, чудо морське, такі слова:

Не проси, не благай ти мене, пані моя прекрасна, красуня ненаглядна, щоб показав я тобі своє обличчя гидке, своє тіло потворне. До мого голосу звикла ти; ми живемо з тобою в дружбі, злагоді, один з одним, шануй, не розлучаємося, і любиш ти мене за мою любов до тебе невимовну, а побачивши мене, страшного і противного, зненавидиш ти мене, нещасного, проженеш мене з очей геть, а в розлуці з тобою я помру з туги.

Не слухала таких промов молода купецька дочка, красуня писана, і почала благати ще дужче, клястись, що ніякого на світі страху не злякається і що не розлюбить вона свого пана милостивого, і каже йому такі слова:

Якщо ти старий чоловік – будь мені дідусь, якщо середович – будь мені дядечко, якщо ж ти молодий – будь мені названий брат, і поки я жива – будь мені сердечний друг.

Довго, довго лісовий звір, диво морське, не піддавався на такі слова, та не міг проханням і сльозам своєї красуні супротивним бути, і каже їй таке слово:

Не можу я тобі супротивним бути через те, що люблю тебе дужче за себе; здійсню я твоє бажання, хоча знаю, що загублю моє щастя і помру безчасною смертю. Приходь у зелений сад у сутінки сірі, коли сяде за ліс сонечко червоне, і скажи: “Здайся мені, вірний друже!”-і покажу я тобі своє обличчя гидке, своє тіло потворне. А коли стане нестерпно тобі більше в мене залишатися, не хочу я твоєї неволі й муки вічної: ти знайдеш в опочивальні своїй, у себе під подушкою, мій золото-перстень. Надягнеш його на правий мізинець – і опинишся ти у батюшки рідного і нічого про мене ніколи не почуєш.

Не вбоялася, не устрашилася, міцно на себе надіялася молода купецька дочка, красуня писана. У ті пори, не гаючись ні хвилини, пішла вона в зелений сад чекати години урочного, і коли прийшли сутінки сірі, опустилося за ліс сонечко червоне, промовила вона: “Здайся мені, мій вірний друже!” – і здався їй здалеку звір лісовий, диво морське: він пройшов тільки поперек дороги і зник у частих кущах, і не побачила світла молода купецька дочка, красуня писана, сплеснула руками білими, закричала нестямним голосом і впала на дорогу без пам’яті. Та й страшний був звір лісовий, диво морське: руки криві, на руках нігті звірині, ноги кінські, спереду-ззаду горби великі верблюжі, весь волохатий згори до низу, з рота стирчали кабачі ікла, ніс гачком, як у беркута, а очі .

Полежавши довго, чи мало часу, схаменулась молода купецька дочка, красуня писана, і чує: плаче хтось біля неї, горючими сльозами обливається і говорить голосом жалісним:

Погубила ти мене, моя люба красуня, не бачити мені більше твого обличчя прекрасного, не захочеш ти мене навіть чути, і прийшло мені померти безчасною смертю.

І стало їй шкода й соромно, і впоралася вона зі своїм страхом великим і зі своїм серцем боязким дівчачим, і заговорила вона голосом твердим:

Ні, не бійся нічого, мій пане добрий і ласкавий, не злякаюся більше твого вигляду страшного, не розлучуся я з тобою, не забуду твоїх милостей; покажися мені тепер же у своєму давньому вигляді: я тільки вперше злякалася.

З’явився їй лісовий звір, диво морське, у своєму вигляді страшному, гидкому, потворному, тільки близько підійти до неї не наважився, скільки вона не кликала його; гуляли вони до ночі темної і вели бесіди колишні, ласкаві та розумні, і не чула ніякого страху молода купецька дочка, красуня писана. Другого дня побачила вона звіра лісового, диво морське, при світлі сонечка червоного і, хоч спочатку, розглянувши його, злякалася, а виду не показала, і незабаром страх її зовсім пройшов.

Тут пішли в них бесіди дужче: день-деньської, шануй, не розлучалися, за обідом і вечерею цукровими наїщалися, питвами медв’яними прохолоджувалися, гуляли по зелених садах, без коней каталися по темних лісах.

І минуло тому чимало часу: скоро казка дається взнаки, не скоро справа робиться. Ось якось і здалося уві сні молодої купецької дочки, красуні писаної, що батюшка її хворий лежить; і напала на неї туга невсипуща, і побачив її в тій тузі і сльозах звір лісовий, чудо морське, і сильно зажурився і став питати, чому вона в тузі, у сльозах? Розповіла вона йому свій недобрий сон і стала просити у нього дозволу побачити свого батюшку рідного та сестриць своїх люб’язних.

І заговорить до неї звір лісовий, чудо морське:

І навіщо тобі моє дозвіл? Золото-перстень мій у тебе лежить, одягни його на правий мізинець і опинишся в домі у батюшки рідного. Залишайся в нього, поки не скучиш, а тільки я скажу тобі: коли ти рівно через три дні і три ночі не повернешся, то не буде мене на білому світі, і помру я тієї ж хвилиною з тієї причини, що люблю тебе більше, чим самого себе і жити без тебе не можу.

Стала вона запевняти словами заповітними і клятвами, що за годину до трьох днів і трьох ночей вернеться до палат його високі.

Попрощалася вона з господарем своїм ласкавим і милостивим, одягла на правий мізинець золото-перстень і опинилася на широкому дворі чесного купця, свого рідного батюшки. Іде вона на високий ганок його кам’яних палат; набігла до неї прислуга та челядь дворова, зчинили шум і крик; прибігли сестрички люб’язні і, побачивши її, дивувалися красі її дівочої та її наряду царському, королівському; підхопили її під руки білі і повели до батюшки рідного, а батюшка нездоровий лежить, нездоровий і нерадісний, день і ніч її згадуючи, горючими сльозами обливаючись. І не згадався він від радості, побачивши свою доньку милу, хорошу, гарну, меншу, кохану, і дивувався він красі її дівочею, її поряд царському, королівському.

Довго вони цілувалися, миловались, лагідними промовами втішалися. Розповіла вона своєму батьку рідному і своїм сестрам старшим, люб’язним, про своє життя-буття у звіра лісового, дива морського, все від слова до слова, ніякої крихти не приховуючи. І звеселився чесний купець її життю багатому, царському, королівському, і дивувався, як вона звикла дивитися на свого господаря страшного і не боїться звіра лісового, чуда морського; сам він, про нього згадуючи, тремтінням тремтів. Сестрам же старшим, слухаючи про багатства незліченні меншої сестри і про владу її царську над своїм паном, немов над рабом своїм, індо заздрісно стало.

День минає, як одна година, другий день минає, як хвилина, а на третій день почали вмовляти меншу сестру сестри старші, щоб не верталася вона до лісового звіра, чуда морського. “Нехай, напевне, туди й дорога йому. ” І прогнівалася на сестер старших дорога гостя, менша сестра, і сказала їм такі слова:

Якщо я своєму доброму і ласкавому пану за всі його милості і любов гарячу, невимовну заплачу його смертю лютою, то не буду я коштувати того, щоб мені на білому світі жити, і варто мене тоді віддати диким звірам на розтерзання.

І батько її, чесний купець, похвалив її за такі промови добрі, і належало, щоб до терміну рівно за годину вернулася до звіра лісового, дива морського, дочка хороша, гарна, менша, кохана. А сестрам то на досаду було, і задумали вони діло хитре, діло хитре й недобре: взяли вони та весь годинник у домі цілу годину тому поставили, і не відав того чесний купець і вся його прислуга вірна, челядь дворова.

І, коли прийшла справжня година, стало у молодої купецької доньки, писаної красуні, серце хворіти і щеміти, рівно стало щось підмивати її, і дивиться вона раз на години батьківські, аглицькі, німецькі, – а все рано їй пускатися в далекий шлях. А сестри з нею розмовляють, про те розпитують, затримують. Однак серце її не терпіло; попрощалася дочка менша, кохана, красуня писана, з чесним купцем, батюшкою рідним, прийняла від нього благословення батьківське, попрощалася з сестрами старшими, люб’язними, з прислугою вірною, челяддю дворовою, і, не дочекавшись однієї хвилини до години урочного, одягла золото. на правий мізинець і опинилася в палаці білокам’яному, у палатах високих звірів лісових, дива морського; і, дивуючись, що він її не зустрічає, вона закричала голосним голосом:

Де ж ти, мій добрий пане, мій вірний друже? Що ж ти не зустрічаєш мене? Я повернулася раніше терміну призначеного протягом години з хвилиною.

Ні відповіді, ні вітання не було, тиша стояла мертва; на зелених садах птахи не співали пісні райські, не били фонтани води і не шуміли ключі джерельні, не грала музика в палатах високих. Здригнулося серце у купецької дочки, писаної красуні, відчула вона щось недобре; обіжала вона палати високі і сади зелені, кликала гучним голосом свого хазяїна доброго – немає ніде ні відповіді, ні привіту і жодного голосу послуху. Побігла вона на пагорб муравчатий, де ріс, красувалася її улюблена квіточка оленька, і бачить вона, що лісовий звір, диво морське, лежить на пагорбі, обхопивши оленьку квіточку своїми лапами потворними. І здалося їй, що заснув він, її чекаючи, і спить тепер міцним сном. Почала його будити потихеньку купецька дочка, красуня писана, – він не чує; почала будити міцніше, схопила його за лапу волохату – і бачить, що звір лісовий, чудо морське, бездихає, мертвий лежить.

Помутилися її очі ясні, підкосилися ноги жваві, впала вона на коліна, обняла руками білими голову свого доброго пана, голову потворну і гидку, і заволала нестямним голосом:

Ти встань, прокинься, мій сердечний друже, я люблю тебе, як нареченого бажаного!

І тільки такі слова вона вимовила, як заблищали блискавки з усіх боків, затряслася земля від грому великого, вдарила громова кам’яна стріла в пагорб муравчатий, і впала без пам’яті молода купецька дочка, красуня писана.

Чи багато, чи мало часу вона лежала без пам’яті – не знаю; тільки, прийшовши до тями, бачить вона себе в палаті високої біломармурової, сидить вона на золотому престолі з каміннями дорогоцінними, і обіймає її принц молодий, красень писаний, на голові з короною царською, в одязі златокованому; перед ним стоїть батько з сестрами, а навколо на колінах стоїть оточення велика, всі одягнені в парчах золотих, срібних. І промовить до неї молодий принц, писаний красень, на голові з короною царською:

Покохала ти мене, красуня ненаглядна, в образі чудовиська потворного, за мою добру душу і любов до тебе; полюби ж мене тепер у образі людському, будь моєю нареченою бажаною. Зла чарівниця прогнівалася на мого батька покійного, короля славного і могутнього, вкрала мене, ще малолітнього, і сатанинським чаклунством своїм, силою нечистою, обернула мене в чудовисько страшне і наклала таке закляття, щоб жити мені в такому вигляді поганому, противному і страшному людину, для будь-якої тварі божої, поки знайдеться червона дівчина, якого б роду і звання не була вона, і полюбить мене в образі страху і побажає бути моєю дружиною законною, – і тоді чаклунство все скінчиться, і стану я знову як і раніше людиною молодою і гарний. І жив я таким страшниськом і пугалом рівно тридцять років, і залучав я в мій палац зачарований одинадцять дівчат червоних, а ти була дванадцята. Жодна не полюбила мене за мої ласки та догоди, за мою душу добру.

Ти одна полюбила мене, чудовисько гидке й потворне, за мої ласки й догоди, за мою душу добру, за любов мою до тебе невимовну, і будеш ти за те дружиною короля славного, королевою в царстві могутнім.

Тоді всі тому подивилися, почет до землі схилився. Чесний купець дав своє благословення дочці меншої, коханої, молодому принцу-королевичу. І привітали нареченого з нареченою сестри старші, заздрісні, і всі слуги вірні, бояри великі та кавалери ратні, і анітрохи прийнялись веселим бенкетом та за весілля, і стали жити та поживати, добра наживати. Я сама там була, пиво-мед пила, вусами текло, та в рот не потрапило.

Жив-був багатий купець і було у нього 3 дочки-красуні, а менша найулюбленіша за всіх. Почав збиратися він у торгових справах за море. Покликав дочок і питає: Що привезти вам у подарунок? Старша попросила золотий вінець із каміння самоцвітного, щоб було від них світло; середня туалет з кришталю східного, щоб у нього не старілася, а краса додавалася; молодша Червона квіточка, красивіше якої не було б на світі. Вирушив купець у дорогу. Продає свої товари втридорого, купує чужі втридешево, «змінює товар на товар з додачею срібла та золота».

Старшій та середній купив він подарунки, а молодшої немає. Бачив він квіточки оленькі, а чи краше вони всіх на світі не знав. Дорогою додому напали розбійники. Купець втік у ліс (хай краще звірі розтерзають, ніж полон). Ішов лісом і бачить: палац у вогні, сріблі, золоті. Зайшов у нього, а там усе прибрано, багато. Пішов купець гуляти по садах дивовижним і побачив квіточку оленьку, гарнішого за яку немає. Зірвав його і в мить з’явилося чудовисько страшне, кудлате. Відпустило воно купця додому, але мав повернутися він або дочка його за своєю волею. Дало чудовисько йому перстень. Купець одягнув на правий мізинець і вдома опинився. Розповів усе дочкам. Дочці: «Нехай та дочка рятує батька, для якої він зірвав оленьку квіточку». Молодша дочка одягла перстень на правий мізинець і в мить опинилась у багатому палаці. Добре їй там жилося, але захотілося чудовисько побачити і почути. Погодилося чудовисько, але мало не занапастила його Настенька.

Сестриці позаздрили, що живе Настенька в багатстві, і переклали вони всі годинники тому і віконниці зачинили. У потрібну годину защеміло серце у Настеньки. Не дочекавшись хвилини (по домашньому годині), повернулася вона до палацу. А звір біля квіточки оленького мертвий лежав. «Ти встань, прокинься, я люблю тебе, як нареченого свого бажаного!» І перетворилося чудовисько на принца молодого: «Полюбила за душу добру, за любов мою». (Зачарований він був: зла чарівниця прокляла батька і вкрала принца ще маленьким). 30 років він був зачарований. І за цей час приїжджало 11 дівчат, але всі тікали.

Одружилися вони з Настенькою і жили довго та щасливо.

Назва твору:Оленька квіточка

Рік написання: 1858

Головні герої: Настенька– Молодша і улюблена дочка купця, її батько, Чудовисько.

Сюжет

Купець, їдучи в далекі країни, запитав своїх дочок, що вони хочуть отримати від нього в подарунок. Настенька попросила привезти квіточку кольору червоного. Повертаючись додому, купець через страшний шторм потрапив на безлюдний острів, де і виявив чудову квітку. Купець зірвав його, але в цей момент з’явилося Чудище і зажадало страшної плати: або сам купець має повернутися на острів і загинути там, або його дочка має приїхати та спокутувати провину батька. Настенька, випадково дізнавшись про договір батька з Чудищем, одразу вирушила на острів. Тут вона потоваришувала з Хазяїном, але дуже сумувала за домом. Згодом господар острова відпустив дівчину додому погостювати, але просив повернутися точно вчасно. Заздрісні сестри Настеньки, дізнавшись про те, як добре їй живеться на острові, перевели стрілки годинника, і коли Настенька з невеликим запізненням повернулася, то побачила Чудище, що лежить на землі без ознак життя. Дівчина спробувала його пожвавити і зізналася у своїй любові до нього. У цей момент Чудище перетворилося на юнака, злі чари, накладені на нього, розсіялися, і молоді люди загоїлися щастя і достатку.

Висновок (моя думка)

Казка Аксакова, записана зі слів кріпака Пелагеї, як і всі народні казки, Вчить тому, що, тільки пройшовши через випробування та труднощі, можна досягти справжнього щастя.

Жив-був багатий купець і було у нього 3 дочки-красуні, а менша найулюбленіша за всіх. Почав збиратися він у торгових справах за море. Покликав дочок і питає: “Що привезти вам у подарунок?” Старша попросила золотий вінець із каміння самоцвітного, щоб було від них світло; середня туалет з кришталю східного, щоб у нього не старілася, а краса додавалася; молодша Червона квіточка, красивіше якої не було б на світі. Вирушив купець у дорогу. Продає свої товари втридорого, купує чужі втридешево, “змінює товар товар із додачею срібла і золота”.

Старшій та середній купив він подарунки, а молодшої немає. Бачив він квіточки оленькі, а чи краше вони всіх на світі не знав.

Дорогою додому напали розбійники. Купець втік у ліс (хай краще звірі розтерзають, ніж полон). Ішов лісом і бачить: палац у вогні, сріблі, золоті. Зайшов у нього, а там усе прибрано, багато. Пішов купець гуляти по садах дивовижним і побачив квіточку оленьку, гарнішого за яку немає. Зірвав його і в мить з’явилося чудовисько страшне, кудлате. Відпустило воно купця додому, але мав повернутися він або дочка його за своєю волею. Дало чудовисько йому перстень. Купець одягнув на правий мізинець і вдома опинився. Розповів усе дочкам. Дочці: “Нехай та дочка рятує батька, для якої він зірвав оленьку квіточку”. Молодша дочка одягла перстень на правий мізинець і в мить опинилась у багатому палаці. Добре їй там жилося, але захотілося чудовисько побачити і почути. Погодилося чудовисько, але мало не занапастила його Настенька.

Рекомендуємо статті на тему

Олена Пчілка

Недалеко від лісу стояла хатка. В тій хаті жив чоловік Максим із сім’єю; було в нього четверо дітей, найстаршому хлопчикові Івасеві було десять літ.

Ліс був такий гарний, навіть зимою не здавався смутним, бо проміж чорноліссям було там чимало й …

Додати в улюблені!

Журавель та чапля

Час читання 2 хв

Був собі Журавель, і подумав він оженитися. «Кого ж би то взяти? Візьму чаплю! — думає Журавель, — вона мені по мислі, якраз для мене!»
От приходить до Чаплі, та й каже:

— Виходь за мене заміж.

Додати в улюблені!

У пригоді

Пішов раз лев на лови й зустрів мишку. Хотів її з’їсти, вже й лапою надушив. А мишка й каже йому:
– Ой, леве, могутній владарю! Не їж мене, змилуйся наді мною, бідною мишкою! Я тобі за все те в пригоді …

Додати в улюблені!

Про пастуха

Один пастушок пас отару овечок. Пас, пас та й докучило йому… Пішов собі трохи далі походити. Як пішов, так пішов… Ягідок пошукав, в річці скупався, над берегом очеретину вирізав та дудочку зробив… То така, то сяка розвага знайшлася.

Додати в улюблені!

Мишача рада

Час читання 2 хв

Зібралися раз миші й почали гомоніти: що таки треба щось думати з тим котом,— бо далі вже видержати не можна! Відколи господиня стала запирати його в хижі та в коморі,— настало чисте горе: то того, то другого в мишачій громаді …

Додати в улюблені!

Жадний чоловік та гадюка

Час читання 2 хв

Був собі один чоловік. Ішов він раз лісом і побачив, що з-під великого покинутого мурашника вилізла гадюка, здорова та страшна! Вилізла, подивилась і поповзла собі далі. Одначе тому чоловіку треба було часто ходити повз те місце, і він боявся, що …

Додати в улюблені!