Друга світова війна. Втрати України

Маріуполь під час Другої світової війни. Міська влада Маріуполя: за два місяці блокади у 2022 році російська армія вбила у Маріуполі вдвічі більше людей, аніж нацисти за два роки окупації міста під час минулої війни.

1 вересня 1939 року із нападу Німеччини на Польщу розпочалася Друга світова війна. Це сталося через тиждень після підписання пакту Договору про ненапад між гітлерівською Німеччиною і сталінським СРСР ( і таємного протоколу до нього – Пакту Молотова-Ріббентропа). Трохи пізніше СРСР увів свої війська на територію Польщі, подаючи агресію як акт возз’єднання України. На території України війна вирувала аж до кінця жовтня 1944 року. Які втрати України у Другій світовій війні? І чому заперечення цих втрат і внеску України у перемогу над гітлерівським нацизмом дало можливість путінській Росії розпочати широкомасштабну війну?

У Другій світовій війні взяла участь 61 держава світу, а це − 80 % людства. До армій країн-учасниць війни було залучено понад 110 мільйонів солдатів. Загальні втрати військових та цивільного населення під час війни за різними даними становлять від 50 до 75 мільйонів людей. З них приблизно від 8 до 10 мільйонів – українців. Це майже чверть усього тогочасного населення України.

(Доповнений текст, який уперше був опублікований 1 вересня 2021 року)

Із чого все почалося?

• 23 серпня 1939 року, Німеччина і Радянський Союз уклали договір про ненапад, відомий також як Пакт Молотова-Ріббентропа (за прізвищами підписантів). У таємному додатку до угоди сторони домовилися про розподіл сфер впливу у Східній Європі. Цей договір став прологом до Другої світової війни, яка почалася через тиждень після його підписання.

Секретний додатковий протокол до Договору про ненапад між СРСР і Німеччиною. 23 серпня 1939 року. Радянський оригінал російською мовою (дві сторінки)

• Через тиждень після підписання договору про ненапад із СРСР Гітлер 1 вересня 1939 напав на Польщу, окупувавши її західну частину.
• А 17 вересня Сталін ввів війська у східну частину міжвоєнної Польщі. Польщу було поділено по річках Вісла і Сян.
• А в Брест-Литовську у вересні 1939 року відбувся спільний військовий парад Вермахту і Червоної армії, який приймали генерал Гайнц Гудеріан та комбриг Семен Кривошеїн.

Спільний парад Вермахту і Червоної армії у Бресті 22 вересня 1939 року після вторгнення на територію Польщі військ Німеччини та СРСР. На трибуні (зліва направо): генерал-лейтенант Моріц фон Вікторин, генерал танкових військ Гейнц Гудеріан і радянський комбриг Семен Кривошеїн

Які втрати понесла Україна?

Історики досі рахують втрати від Другої світової війни. Переважно дослідники сходяться на таких цифрах:

• Сукупні людські втрати на території України впродовж 1939–1945 років, включаючи військових і цивільних, оцінюють у 8–10 мільйонів осіб.

• Загалом же з 1941 до 1945 роки, враховуючи тих, хто загинув від рук обох режимів, був вивезений на примусові роботи, репресований або ж депортований, населення України зменшилося із майже 41 мільйона до 27 мільйонів.
• Було зруйновано майже 700 українських міст і 28 тисяч сіл, вивезено 550 промислових підприємств, незліченну кількість історичних цінностей. Україна в результаті Другої світової війни зазнала матеріальних втрат у розмірі понад 45% від збитку усього СРСР.

Який внесок зробили українці у перемогу над нацизмом?

• Загальна кількість мобілізованих з території України за роки війни до Червоної армії становила близько 7 мільйонів. Кожний другий з них загинув, а кожний другий із тих, хто вижив, повернувся інвалідом.
• Крім Червоної армії, вихідці з України воювали в арміях Польщі (120 тисяч), США (80 тисяч), Канади (45 тисяч), Франції (5 тисяч).
• Сотні тисяч українців боролися проти нацистів у лавах партизанів та повстанців. Семеро українців були командувачами фронтів і армій, 200 – генералами.

• Понад дві тисячі українців за героїзм під час боїв отримали найвищу нагороду в СРСР – звання Героя Радянського Союзу.
• У 1944 році кожен третій військовослужбовець Червоної армії був вихідцем з території України. У піхотних частинах і з’єднаннях 1–4 Українських фронтів українці становили 60–80%.

• Під час гітлерівської окупації із нацистами у тилу боролися українські партизани і вояки УПА

І Сталін, і Путін не визнали внесок України у перемогу над нацизмом:

• 24 травня 1945 року на урочистому прийнятті в Кремлі з нагоди капітуляції нацистської Німеччини у Другій світовій війні, Йосип Сталін проголосив тост: «Я п’ю, насамперед, за здоров’я російського народу тому, що він є найвидатнішою нацією серед усіх націй, що входять до Радянського Союз. тому що він заслужив у цій війні загальне визнання як керівна сила Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни».
• 19 грудня 2010 року тогочасний прем’єр Росії (колишній агент КДБ СРСР) Володимир Путін під час пресконференції сказав: «Ми все рівно перемогли б у війні. Бо ми – народ переможців… Найбільших втрат у війні зазнала саме РРСФР – понад 70%. Війна була виграна насамперед за рахунок ресурсів Російської Федерації».

Путінська Росія приватизувала перемогу над нацизмом у Другій світовій війні і перетворила її у засіб просування своїх новоімперських агресивних планів.

Президент Росії Володимир Путін та пропагандистські ресурси Кремля упродовж десятиліть цілеспрямовано знищували пам’ять про внесок України та антигітлерівської коаліції у перемогу над гітлеризмом.

Це стало передумовою для навішування Кремлем тавра «фашисти» на українців і початку у 2014-му році війни проти України..

Наприкінці лютого 2014-го року Росія анексувала Крим, а на початку весни розгорнула на сході та півдні України спецоперацію «русская весна». Підготованим Росією бойовикам вдалося захопити державні органи влади у Луганську і Донецьку і це спровокувало збройний конфлікт на Донбасі.

24 лютого 2022 року Росія перейшла до широкомасштабних воєнних дій по усій довжині спільного з Україною кордону із застосуванням усіх наявних у неї видів озброєння. Кремль також постійно погружує завдати по Україні ядерного удару.

Окрім багатомісячного штурму позицій Сил оборони України на Донбасі, російська армія щоденно обстрілює цивільну інфраструктуру та житлові будинку міст і сіл України.

Від дій російських військових гинуть нащадки тих, хто воював з гітлерівським нацизмом у часи Другої світової війни.

2 травня 2023 року Верховна Рада України ухвалила заяву «Про визначення існуючого в Російській Федерації політичного режиму як рашизму і засудження його ідеологічних засад і суспільних практик як тоталітарних та людоненависницьких».

Сходи. Вхідна група. Матеріали. Двері. Замки. Дизайн

Скільки американців загинуло у Другій світовій війні? Скільки людей загинуло у другій світовій війні

Оцінки втрат радянських громадян у Великій Вітчизняній мають величезний розкид: від 19 до 36 млн. Першим докладні підрахунки зробив російський емігрант, демограф Тимашев у 1948-му – у нього вийшло 19 млн. Максимальну цифру називав Б.Соколів – 46 млн. , що тільки військові СРСР втратили 13,5 млн. осіб, всього ж втрати – понад 27 млн. осіб.

Після закінчення війни, задовго до якихось історико-демографічних досліджень, Сталін назвав цифру: 5,3 млн. осіб військових втрат. Він включив у неї і зниклих безвісти (очевидно, найчастіше – полонених). У березні 1946 року в інтерв’ю кореспонденту газети «Правда» людські втрати були оцінені генералісимусом у 7 млн. Збільшення відбулося за рахунок цивільних осіб, які померли на окупованій території або викрадені до Німеччини.

На Заході ця цифра була сприйнята скептично. Вже наприкінці 1940-х з’явилися перші, що суперечать радянським даним, розрахунки демографічного балансу СРСР за воєнні роки. Показовий приклад – обчислення російського емігранта, демографа Н.С.Тимашева, опубліковані у нью-йоркському «Новому журналі» 1948 року. Ось його методика:

Всесоюзна перепис населення СРСР 1939 року визначила його чисельність 170,5 млн. Приріст 1937-1940 досягав, за його припущенням, майже 2% за рік. Отже, населення СРСР до середини 1941-го мало досягти 178,7 млн. Але в 1939-1940 до СРСР були приєднані Західна Україна та Білорусь, три балтійські держави, карельські землі Фінляндії, а Румунія повернула Бессарабію та Північну Буковину. Тому за вирахуванням карельського населення, що пішло до Фінляндії, поляків, що бігли на захід, і німців, репатрійованих до Німеччини, ці територіальні придбання дали приріст населення в 20,5 млн. Враховуючи, що народжуваність на приєднаних до територій була не більше 1% на рік, тобто нижче, ніж у СРСР, а також беручи до уваги стислість тимчасового відрізка між їх входженням до СРСР та початком Великої Вітчизняної війни, Автор визначив приріст населення цих територій до середини 1941 року у 300 тис. Послідовно склавши вищенаведені цифри, він отримав 200,7 млн., що у СРСР напередодні 22 червня 1941 року.

Далі Тимашев розділив 200 млн на три вікові групи, знову ж таки спираючись на дані Всесоюзного перепису 1939 року: дорослі (старше 18 років) -117,2 млн., підлітки (від 8 до 18 років) – 44,5 млн., діти ( молодше 8 років) – 38,8 млн. При цьому він врахував дві важливі обставини. Перше: в 1939-1940 з дитячого віку перейшли в групу підлітків два дуже слабкі річні потоки, що народилися в 1931-1932 рр., під час голоду, який охопив значні простори СРСР і негативно позначився на чисельності підліткової групи. Друге: у колишніх польських землях і балтійських державах осіб, старших за 20 років, виявилося більше, ніж у СРСР.

Ці три вікові групи Тімашев доповнив кількістю радянських ув’язнених. Зробив він це так. На час виборів депутатів Верховної РадиСРСР у грудні 1937 року, населення СРСР досягало 167 млн., їх виборці склали 56,36% від загальної цифри, а населення старше 18 років, за даними Всесоюзного перепису 1939 року, досягло 58,3%. Отримана різниця у 2%, або 3,3 млн., на його думку, і склала населення ГУЛАГу (включаючи кількість розстріляних). Це було близько до істини.

Далі Тимашев перейшов до повоєнних цифр. Чисельність виборців, включених до списків для голосування з виборів депутатів Верховної Ради СРСР навесні 1946 року, склала 101,7 млн. Додавши до цієї цифри 4 млн. обчислених ним ув’язнених ГУЛАГу, він отримав 106 млн. дорослого населення СРСР початку 1946 року. Розраховуючи підліткову групу, він взяв за основу 31,3 млн. учнів початкової та середньої школи 1947/48 навчальному році, Зіставив з даними 1939 (31,4 млн школярів в межах СРСР до 17 вересня 1939) і отримав цифру в 39 млн. Розраховуючи дитячу групу, він виходив з того, що до початку війни народжуваність в СРСР становила приблизно 38 на тисячу, в другий чверті 1942 р. вона скоротилася на 37,5%, а за 1943—1945 — наполовину.

Віднімаючи з кожної річний групи відсоток, покладається за нормальною таблиці смертності для СРСР, він отримав початку 1946 року 36 млн дітей. Таким чином, за його статистичними викладками, в СРСР на початку 1946 року проживало 106 млн. дорослих, 39 млн. підлітків і 36 млн. дітей, а всього – 181 млн. Висновок Тимашева такий: чисельність населення СРСР у 1946 році була на 19 млн. менше, ніж у 1941 році.

Приблизно до таких результатів приходили й інші західні дослідники. 1946 року під егідою Ліги Націй вийшла книга Ф.Лоримера «Населення СРСР». За однією з його гіпотез, під час війни населення СРСР зменшилося на 20 млн.

В опублікованій у 1953 році статті «Людські втрати у Другій світовій війні» німецький дослідник Г. Арнтц дійшов висновку, що «20 млн людей – це цифра загальних втрат Радянського Союзу, що найбільш наближається до істини, у Другій світовій війні». Збірник, що включає цю статтю, було переведено і в 1957 видано в СРСР під назвою «Підсумки Другої світової війни». Таким чином, через чотири роки після смерті Сталіна радянська цензура пропустила у друк цифру 20 млн., тим самим побічно визнавши її вірною і зробивши її надбанням принаймні фахівців – істориків, міжнародників і т.д.

Лише 1961 року Хрущов у листі шведському прем’єр-міністру Ерландеру визнав, що війна з фашизмом «забрала два десятки мільйонів життів радянських людей». Таким чином, у порівнянні зі Сталіним Хрущов збільшив радянські людські втрати майже втричі.

У 1965 році, з нагоди 20-річчя Перемоги, Брежнєв сказав про «більше 20 мільйонів» людських життів, втрачені радянським народом у війні. У виданому тоді ж 6-му, заключному томі фундаментальної «Історії Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу» було заявлено, що з 20 млн. загиблих майже половину «становлять військові та мирні жителі, убиті та закатовані гітлерівцями на окупованій радянській території». Насправді, через 20 років після закінчення війни Міністерство оборони СРСР визнавало загибель 10 млн. радянських військовослужбовців.

Через чотири десятиліття керівник Центру воєнної історіїРосії Інституту російської історії РАН професор Г.Куманьов, у підрядковому коментарі повідав правду про підрахунки, які проводили військові історики на початку 1960-х при підготовці «Історії Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу»: «Наші втрати у війні були тоді визначені в 2 Але високими інстанціями виявилася прийнята цифра «понад 20 млн».

В результаті «20 мільйонів» не тільки прижилися на десятиліття історичній літературі, але й стали частиною національної самосвідомості.

1990 року М.Горбачов оприлюднив нову цифру втрат, отриману в результаті досліджень вчених-демографів, – «майже 27 мільйонів людей».

1991 року вийшла книга Б.Соколова «Ціна перемоги. Велика Вітчизняна: невідоме про відоме». У ній прямі військові втрати СРСР обчислювалися приблизно в 30 млн., у тому числі 14,7 млн ​​військовослужбовців, а «дійсні та потенційні втрати» – в 46 млн., включаючи 16 млн. дітей, що не народилися.

Трохи згодом Соколов уточнив ці цифри (вивів нові втрати). Цифру втрат він отримав в такий спосіб. З чисельності радянського населення на кінець червня 1941 року, визначеного ним у 209,3 млн., він віднімав 166 млн., що проживали, на його думку, в СРСР на 1 січня 1946 року і отримав 43,3 млн. загиблих. Потім з отриманої кількості віднімав безповоротні втрати збройних сил (26,4 млн.) і отримав безповоротні втрати мирного населення – 16,9 млн.

«Можна назвати близьку до дійсності кількість убитих червоноармійців за всю війну, якщо визначити той місяць 1942 року, коли втрати Червоної Армії загиблими враховувалися найповніше і коли вона майже не мала втрат полонених. З низки міркувань як місяць ми вибрали листопад 1942 року й поширили отримане йому співвідношення кількості загиблих і поранених протягом усього періоду війни. В результаті ми прийшли до цифри в 22,4 млн. вбитих у бою та померлих від ран, хвороб, нещасних випадків та розстріляних за вироком трибуналів радянських військовослужбовців».

До отриманих у такий спосіб 22,4 млн. він додав 4 млн. бійців і командирів Червоної армії, які загинули у ворожому полоні. Так і вийшло 26,4 млн безповоротних втрат, зазнаних збройними силами.

Крім Б.Соколова аналогічні розрахунки провели Л.Поляков, А.Кваша, В.Козлов та ін. Методична слабкість подібних розрахунків очевидна: дослідники виходили з різниці чисельності радянського населення в 1941 році, яка відома дуже приблизно, і чисельністю повоєнного населення СРСР, яку точно визначити практично неможливо. Саме цю різницю вони і вважали за спільні людські втрати.

У 1993 році побачило світ статистичне дослідження «Гриф секретності знятий: втрати Збройних сил СРСР у війнах, бойових діях та військових конфліктах», підготовлене колективом авторів, який очолював генерал Г.Кривошеєв. Основним джерелом статистичних даних стали раніше секретні архівні документи, насамперед звітні матеріали Генерального штабу. Однак втрати цілих фронтів та армій у перші місяці, і автори обмовили це особливо, були отримані ними розрахунковим шляхом. До того ж у звітність Генерального штабу не увійшли втрати підрозділів, що організаційно не входили до складу радянських збройних сил (армія, флот, прикордонні та внутрішні війська НКВС СРСР), але брали безпосередню участь у боях – народне ополчення, партизанські загони, групи підпільників

Нарешті, явно применшено і кількість військовополонених і зниклих без вісті: ця категорія втрат, за звітністю Генерального штабу, налічує 4,5 млн., з яких 2,8 млн. залишилися живими (були репатрійовані після закінчення війни або вдруге покликані до лав Червоної армії). на звільненій від окупантів території), і, відповідно, загальна кількість тих, хто не повернувся з полону, включаючи і тих, хто не побажав повернутися до СРСР, становило 1,7 млн.

У результаті статистичні дані довідника «Гриф секретності знятий» одночасно були сприйняті як такі, що потребують уточнення і доповнення. І 1998 року завдяки публікації В.Литовкіна «У роки війни наша армія втратила 11 млн. 944 тисячі 100 осіб» ці дані поповнилися на 500 тисяч запасників-резервістів, покликаних до армії, але ще не зарахованих до списків військових частині загиблих на шляху на фронт.

У дослідженні В.Литовкіна йдеться про те, що з 1946 по 1968 роки спеціальна комісія Генерального штабу, очолювана генералом С.Штеменком, готувала статистичний довідник про втрати 1941-1945. Після закінчення роботи комісії Штеменко доповів міністру оборони СРСР маршалу О.Гречку: «Зважаючи на те, що статзбірник містить відомості державної важливості, оприлюднення яких у пресі (включаючи і закриту) або іншим шляхом на даний час не викликає потреби та небажано, збірник передбачається зберігати в Генеральному штабі як особливий документ, до ознайомлення з яким буде допускатися суворо обмежене коло осіб». І підготовлена ​​збірка знаходилася за сімома печатками, поки колектив під керівництвом генерала Г.Кривошеєва не оприлюднив його відомості.

Дослідження В.Литовкіна посіяло ще більші сумніви у повноті відомостей, опублікованих у збірнику «Гриф секретності знятий», бо виникло закономірне питання: чи всі дані, що містяться в «статсбірнику комісії Штеменко», були розсекречені?

Наприклад, за наведеними у статті даними, за роки війни органами військової юстиції було засуджено 994 тисячі осіб, з них 422 тисячі направили до штрафних підрозділів, 436 тисяч – до місць ув’язнення. 136 тисяч, що залишилися, мабуть були розстріляні.

І все ж довідник «Гриф секретності знятий» суттєво розширив і доповнив уявлення не тільки істориків, а й усього російського суспільства про ціну Перемоги 1945 року. Досить послатися на статистичне викладення: з червня по листопад 1941 року Збройні силиСРСР щодобово втрачали 24 тисячі осіб, з них 17 тисяч убитими та до 7 тисяч пораненими, а з січня 1944 по травень 1945 -20 тисяч людей, з них 5,2 тисячі вбитими та 14,8 тисячі пораненими.

У 2001 році з’явилося значно розширене статистичне видання – «Росія та СРСР у війнах ХХ століття. Втрати збройних сил». Автори доповнили матеріали Генштабу повідомленнями військових штабів про втрати та сповіщення військкоматів про загиблих та зниклих безвісти, які розсилалися родичам за місцем проживання. І одержана ним цифра втрат зросла до 9 млн. 168 тисяч 400 осіб. Ці дані були відтворені у 2 томі колективної праці співробітників Інституту російської історії РАН «Населення Росії у ХХ столітті. Історичні нариси», виданому за редакцією академіка Ю.Полякова.

У 2004 році побачило світ друге, виправлене та доповнене, видання книги керівника Центру військової історії Росії Інституту російської історії РАН професора Г.Куманєва «Подвиг і підробка: Сторінки Великої Вітчизняної війни 1941-1945». У ній наведено дані про втрати: близько 27 млн. радянських громадян. А в підрядкових коментарях до них з’явилося те саме, згадане вище, доповнення, яке роз’яснює, що підрахунки військових істориків ще на початку 1960-х дали цифру в 26 млн., але «високі інстанції» вважали за краще «історичну правду» інше: «згори 20 млн.»

Тим часом історики та демографи продовжували шукати нові підходи до з’ясування величини втрат СРСР у війні.

Цікавим шляхом пішов історик Іллєнков, який служив у Центральному архіві Міністерства оборони РФ. Він спробував вирахувати безповоротні втрати особового складу Червоної армії на підставі картотек безповоротних втрат рядового, сержантського та офіцерського складів. Ці картотеки почали створюватися, коли 9 липня 1941 р. був організований відділ обліку персональних втрат у складі Головного управління формування та комплектування Червоної армії (ГУФККА). До обов’язків відділу входили персональний облік втрат та складання алфавітної картотеки втрат.

Облік вели за такими категоріями: 1) загиблі – за повідомленнями військових частин; , 6) померлі від хвороб, 7) померлі від ран – за повідомленнями військових частин, померлі від ран – за повідомленнями військкоматів. Одночасно враховувалися дезертири; військовослужбовці, засуджені до укладання у виправно-трудові табори; засуджені до вищої міри покарання – розстрілу; зняті з обліку безповоротних втрат, як ті, що залишилися живими; перебувають у підозрі у цьому, що служили в німців (так звані «сигнальні») і що були в полоні, але що залишилися живими. Ці військові не включалися до переліку безповоротних втрат.

Після війни картотеки надійшли зберігання в Архів Міністерства оборони СРСР (нині Центральний архів Міністерства оборони РФ). З початку 1990-х в архіві розпочали підрахунок облікових карток за буквами алфавіту та категоріями втрат. На 1 листопада 2000 року було оброблено 20 літер алфавіту, за 6 літерами, що залишилися не обрахованими, був проведений попередній підрахунок, що має коливання у більшу або меншу сторону на 30-40 тисяч персоналій.

Обраховані 20 букв за 8 категоріями втрат рядового та сержантського складу Червоної армії дали такі цифри: 9 млн. 524 тисячі 398 осіб. При цьому 116 тисяч 513 людей було знято з обліку безповоротних втрат, як ті, що виявилися живими за повідомленнями військкоматів.

Попередній підрахунок за шістьма необрахованими буквами дав 2 млн. 910 тисяч осіб безповоротних втрат. Підсумок підрахунків вийшов таким: 12 млн. 434 тисячі 398 червоноармійців та сержантів втратила Червона армія у 1941-1945 (Нагадаємо, що це без втрат Військово-морського флоту, внутрішніх та прикордонних військ НКВС СРСР.)

За такою ж методикою обраховувалася алфавітна картотека безповоротних втрат офіцерського складуЧервона армія, яка також зберігається в ЦАМО РФ. Вони становили близько 1 млн. 100 тисяч людей.

Таким чином, Червона армія під час Великої Вітчизняної війни втратила загиблими, зниклими безвісти, померлими від ран, хвороб та в полоні 13 млн. 534 тисячі 398 бійців та командирів.

Ці дані на 4 млн. 865 тисяч 998 осіб перевищують безповоротні втрати Збройних сил СРСР (обліковий склад) за даними Генерального штабу, куди увійшли Червона армія, військові моряки, прикордонники, внутрішні війська НКВС СРСР.

Зрештою, відзначимо ще одну нову тенденцію у вивченні демографічних підсумків Великої Вітчизняної війни. До розпаду СРСР не було потреби в оцінці людських втрат для окремих республік чи національностей. І лише під кінець ХХ століття Л.Рибаковський спробував розрахувати приблизну величину людських втрат РРФСР у її тодішніх межах. За його оцінками, вона становила приблизно 13 млн. чоловік – трохи менше половини загальних втрат СРСР.

Вбивця, коханий дуже хворим на голову народом. І сама війна –
справа його рук, і мільйони вбитих справа рук цього серійного вбивці

Одним із важливих питань, яке викликає суперечки між багатьма дослідниками, – скільки людей загинуло у другій Світовій війні. Загальних однакових даних про кількість загиблих із німецької сторони та сторони Радянського Союзу (основних противників) не буде ніколи. Загиблих приблизно – 60 мільйонів людей,з усього світу.

Це породжує чимало міфів та невиправданих чуток. Здебільшого загиблих є мирні жителі, які загинули під час обстрілу населених пунктів, геноциду, бомбардувань, бойових дій

Війна – це величезна трагедіядля людства. Про наслідки цієї події дискусії не припиняються й досі, хоча минуло вже понад 75 років. Адже у ході війни взяло участь понад 70% населення.

Чому ж існують різницю між кількістю загиблих? Вся справа на відмінності підрахунків, які ведуться різними методами, а відомості отримують з різних джерел і часу скільки вже минуло.

Історія підрахунку загиблих людей

Варто почати з того факту, що підрахунки суми загиблих людейпочалися лише під час гласності, тобто наприкінці 20 століття. На той час ніхто цим не займався. Про кількість загиблих можна було лише здогадуватись.

Існували лише слова Сталіна, який заявив, що в Союзі за період війни загинуло 7 мільйонів людей, і Хрущова, який повідомив у листі міністру Швеції про втрати 20 мільйонів людей.

Вперше загальна кількість людських втрат була оголошена на пленумі, присвяченому 45 рокам від дня перемоги у війні (8 травня 1990). Ця цифра становила майже 27 мільйонів загиблих.

Через 3 роки у книзі, названій «Гриф секретності знято. Втрати збройних сил…» були висвітлені результати дослідження, під час якого використовувалися 2 методи:

• обліково-статистичний (аналіз документів Збройних Сил);
• демографічного балансу (порівняння чисельності населення на початку та після закінчення бойових дій)

Загибель людей у ​​Другій Світовій за Кривошеєвим:

Одним із учених, який працював у колективі, досліджуючи питання кількості загиблих у війні, був Г. Кривошеєв. За підсумками його досліджень було оприлюднено такі дані:

1. Народні втрати СРСР у період Другої Світової (разом із мирним населенням) склали 26,5 млнзагиблих.
2. Втрати Німеччини 11,8 млн.

Це дослідження має й критики, за твердженнями яких Кривошеєв не врахував 200 тисяч військовополонених, звільнених німецькими загарбниками після 1944 року та деякі інші факти.

Немає сумнівів, що війна (яка розгорнулася між СРСР і Німеччиною та її компаньйонами) була однією з найбільш кровопролитних і жахливих за всю історію. Весь жах перебував у кількості країн-учасників, а жорстокості, нещадності, безжалісності народів друг до друга.

У солдатів не було жодної співчуття до мирних людей. Тому питання кількості загиблих людей у ​​Другій Світовій війні залишається дискусійним і зараз.

«За результатами підрахунків, за роки Великої Вітчизняної війни (у тому числі і за кампанію на Далекому Сході проти Японії в 1945 році) загальні безповоротні демографічні втрати (убиті, пропали безвісти, потрапили в полон і не повернулися з нього, померли від ран, хвороб і внаслідок нещасних випадків) радянських Збройних Сил разом з Прикордонними та Внутрішніми військамистановили 8 млн. 668 тис. 400 чол.». Співвідношення з Німеччиною та її союзниками 1:1,3

Щоразу, коли наближається черговий ювілей Великої Перемоги, активізується міф про наші немислимі втрати

Щоразу знаючі та авторитетні люди з цифрами в руках переконливо доводять, що цей міф є ідеологічною зброєю в інформаційно-психологічній війні проти Росії, що це засіб деморалізації нашого народу. І до кожного нового ювілею підростає нове покоління, яке має почути тверезий голос, який певною мірою нейтралізує зусилля маніпуляторів.

Ще у 2005 році, буквально напередодні свята 60-річчя Перемоги, на телепередачу Володимира Познера «Времена» було запрошено президента Академії військових наук генерала армії Махмута Гарєєва, який у 1988 році очолював комісію Міністерства оборони з оцінки втрат під час війни. Володимир Познер заявив: «Ось разюча справа – ми досі не знаємо точно, скільки загинуло наших бійців, солдатів, офіцерів у цій війні».

І це при тому, що у 1966 – 1968 роках підрахунок людських втрат у Великій Вітчизняній війні вела комісія Генерального штабу, очолювана генералом армії Сергієм Штеменком. Потім у 1988 – 1993 роках зведенням та перевіркою матеріалів усіх попередніх комісій займався колектив військових істориків.

Результати цього фундаментального дослідженнявтрат особового складу та бойової техніки радянських Збройних сил у бойових діях за період з 1918 по 1989 рік були опубліковані у книзі «Гриф секретності знятий. Втрати Збройних сил у війнах, бойових діях та військових конфліктах».

У цій книзі сказано: «За результатами підрахунків, за роки Великої Вітчизняної війни (у тому числі і за кампанію на Далекому Сході проти Японії у 1945 році) загальні безповоротні демографічні втрати (убиті, пропали безвісти, потрапили в полон і не повернулися з нього , померли від ран, хвороб і внаслідок нещасних випадків) радянських Збройних сил разом із Прикордонними та Внутрішніми військами склали 8 млн. 668 тис. 400 чол.». Співвідношення щодо людських втрат Німеччини та її союзників на Східному фронті було 1:1,3 на користь нашого супротивника.

У тій же телепередачі в розмову вступив відомий письменник-фронтовик: «Сталін зробив усе для того, щоб програти війну. Німці загалом втратили 12,5 мільйона людей, а ми на одному місці втратили 32 мільйони, на одній війні».

Є люди, які у своїй «правді» доводять масштаби радянських втрат до величин безглуздих, абсурдних. Найфантастичніші цифри дає письменник та історик Борис Соколов, який оцінив загальну кількість загиблих у лавах радянських Збройних сил у 1941 – 1945 роках у 26,4 млн. осіб за німецьких втрат на радянсько-німецькому фронті у 2,6 млн. (тобто за співвідношенні втрат 10:1). А всього загиблих у Великій Вітчизняній війні радянських людей він нарахував 46 мільйонів.

Його підрахунки абсурдні: за роки війни було мобілізовано (з урахуванням довоєнного числа військовослужбовців) 34,5 млн. людина, у тому числі безпосередніми учасниками війни було близько 27 млн. людина. Після закінчення війни в Радянської Арміївважалося близько 13 млн. Чоловік. Ніяк із 27 млн. учасників війни було неможливо загинути 26,4 мільйона.

Нас намагаються переконати, що ми завалили німців трупами власних солдатів.

ВТРАТИ Бойові, безповоротні та офіційні

До безповоротних бойових втрат відносяться вбиті на полі бою, які померли від ран під час санітарної евакуації та в госпіталях. Ці втрати становили 6329,6 тис. осіб. З них убиті та померли від ран на етапах санітарної евакуації 5226,8 тис. та померли від ран у госпіталях 1102,8 тис. осіб.

До безповоротних втрат відносяться також зниклі безвісти і полонені. Таких було 3396,4 тис. Крім того, у перші місяці війни були суттєві втрати, характер яких не підтверджено документально (відомості про них збиралися згодом, у тому числі з німецьких архівів). Вони становили 1162,6 тис. осіб.

До безповоротних втрат включені і не бойові втрати – померлі від хвороб у шпиталях, які загинули внаслідок надзвичайних подій, розстріляні за вироками військових трибуналів. Ці втрати становили 555,5 тис. осіб.

Сума всіх цих втрат під час війни становила 11 444,1 тис. осіб. З цього числа виключено 939,7 тис. військовослужбовців, врахованих на початку війни як зниклих безвісти, але вдруге покликаних до армії на звільненій від окупації території, а також 1836 тис. колишніх військовослужбовців, які після закінчення війни повернулися з полону, – всього 2775, 7 тис. Чоловік.

Таким чином, фактична кількість безповоротних (демографічних) втрат Збройних сил СРСР становила 8668,4 тис. Чоловік.

Звісно, ​​це остаточні цифри. Міноборони РФ створює електронну базу даних, вона постійно доповнюється. У січні 2010 року начальник Управління Міноборони РФ з увічнення пам’яті загиблих при захисті Вітчизни генерал-майор Олександр Кирилін заявив пресі, що до 65-річчя Великої Перемоги буде оприлюднено офіційні дані про втрати нашої країни у Великій Вітчизняній війні. Генерал підтвердив, що зараз Міноборони оцінює втрати військовослужбовців Збройних сил у 1941 – 1945 роках у 8,86 мільйона осіб. Він сказав: «До 65-річчя Великої Перемоги ми нарешті прийдемо до тієї офіційної цифри, яка буде зафіксована у нормативному документі уряду та доведена до всього населення країни, щоб припинити спекуляції щодо цифр втрат».

Близькі до реальних відомостей про втрати містять роботи видатного російського демографа Леоніда Рибаковського, зокрема одна з останніх його публікацій – «Людські втрати СРСР та Росії у Великій Вітчизняній війні».

З’являються об’єктивні дослідження за кордоном Росії. Так, відомий дослідник-демограф Садретдін Максудов, який працює в Гарвардському університеті та вивчав втрати Червоної Армії, оцінив безповоротні втрати у 7,8 млн. осіб, що на 870 тис. менше, ніж у книзі «Гриф секретності знято». Таку розбіжність він пояснює тим, що російські автори не виключили з-поміж втрат тих військовослужбовців, які померли «природною» смертю (це 250 – 300 тис. осіб). Крім того, вони завищили кількість загиблих радянських військовополонених. З них, на думку Максудова, треба відняти “природно” померлих (близько 100 тис.), а також тих, хто залишився після війни на Заході (200 тис.) або повернувся на Батьківщину, минаючи офіційні канали репатріації (приблизно 280 тис. осіб) ). Свої результати Максудов опублікував російською у статті «Про фронтові втрати Радянської Армії у роки Другої світової війни».

ЦІНА ДРУГОГО ПРИШИ ЄВРОПИ В РОСІЮ

У 1998 році у Москві вийшла спільна праця РАН та Міністерства оборони РФ «Велика Вітчизняна війна. 1941 – 1945» у 4 томах. Там сказано: «Безповоротні людські втрати збройних сил Німеччини на Східному фронті дорівнюють 7181,1 тис. військовослужбовців, а разом із союзниками. – 8649,3 тис.». Якщо вести підрахунок за однією і тією самою методикою – з огляду на полонених, – то «безповоротні втрати Збройних сил СРСР. перевищують втрати супротивника в 1,3 рази».

Це і є максимально надійне зараз співвідношення втрат. Чи не 10:1, як у інших «шукачів істини», а 1,3:1. Більше не вдесятеро, а на 30%.

Основні втрати Червона Армія зазнавала на першому етапі війни: на 1941 рік, тобто на 6 з невеликим місяців війни, припадає 27,8% від загальної кількості загиблих за всю війну. А за 5 місяців 1945 року, на які припало кілька великих операцій, – 7,5% від загальної кількості загиблих.

Також і основні втрати у вигляді полонених припали на початок війни. За німецькими даними, з 22 червня 1941 року по 10 січня 1942 року кількість радянських військовополонених становила 3,9 млн. Нюрнберзькому процесібуло оголошено документ з апарату Альфреда Розенберга, у якому повідомлялося, що з 3,9 млн. радянських військовополонених на початок 1942 року залишилися у таборах 1,1 млн.

Німецька армія була на першому етапі об’єктивно набагато сильнішою.

Та й чисельна перевага спочатку була на боці Німеччини. На 22 червня 1941 року вермахт і війська СС розгорнули проти СРСР повністю відмобілізовану армію, що володіє бойовим досвідом, чисельністю 5,5 млн. чоловік. Червона Армія мала у західних округах 2,9 млн. чоловік, значна частина яких ще не завершила мобілізацію та не пройшла навчання.

Не можна також забувати, що, крім вермахту та військ СС, у війну проти СРСР одразу ж включилися 29 дивізій та 16 бригад союзників Німеччини – Фінляндії, Угорщини та Румунії. 22 червня їхні солдати становили 20% армії вторгнення. Потім до них приєдналися італійські та словацькі війська, і до кінця липня 1941 року війська сателітів Німеччини налічували близько 30% сил вторгнення.

Насправді сталося навала Європи на Росію (у формі СРСР), багато в чому подібна до навали Наполеона. Між цими двома навалами проводилася пряма аналогія (Гітлер навіть надав «Легіону французьких добровольців» почесне право розпочати бій на Бородінському полі; щоправда, за одного великого артобстрілу цей легіон відразу втратив 75% особового складу). З Червоною Армією боролися дивізії іспанців та італійців, дивізії «Нідерланди», «Ландшторм Нідерланд» та «Нордланд», дивізії «Лангермак», «Валлонія» та «Шарлемань», дивізія чеських добровольців «Богемія та Моравія», дивізія , і навіть окремі батальйони бельгійців, голландців, норвежців, датчан.

Досить сказати, що в боях з Червоною Армією на території СРСР румунська армія втратила понад 600 тис. солдатів та офіцерів убитими, пораненими та полоненими. Угорщина воювала з СРСР із 27 червня 1941 року до 12 квітня 1945 року, коли вже вся територія була зайнята радянськими військами. На Східному фронті угорські війська налічували до 205 тисяч багнетів. Про інтенсивність їхньої участі у боях говорить той факт, що у січні 1942 року у боях під Воронежем угорці втратили 148 тис. осіб убитими, пораненими та полоненими.

Фінляндія для війни з СРСР мобілізувала 560 тис. Чоловік, 80% призовного контингенту. Ця армія була найпідготовленішою, добре озброєною та стійкою серед союзників Німеччини. З 25 червня 1941 по 25 липня 1944 року фіни сковували в Карелії великі сили Червоної Армії. Хорватський легіон був невеликим за чисельністю, але мав боєздатну винищувальну ескадрилью, льотчики якої збили (за їхніми доповідями) 259 радянських літаків, втративши при цьому 23 свої машини.

Від цих союзників Гітлера відрізнялися словаки. З 36 тис. словацьких військовослужбовців, котрі воювали на Східному фронті, загинули менше 3 тис., а в полон здалися понад 27 тис. солдатів і офіцерів, багато з яких поповнили Чехословацький армійський корпус, сформований у СРСР. На момент початку Словацького національного повстання у серпні 1944 року вся словацька військова авіація перелетіла на Львівський аеродром.

Загалом, за німецькими даними, на Східному фронті було вбито і померло у складі іноземних формувань вермахту і СС 230 тис. людина, а складі армій країн-сателітів – 959 тис. людина – лише близько 1,2 млн. солдатів і офіцерів. Згідно з довідкою Міноборони СРСР (1988), безповоротні втрати збройних сил, що офіційно воювали з СРСР, становили 1 млн. осіб. Крім німців, серед взятих Червоною Армією військовополонених виявилося 1,1 млн. громадян європейських країн. Наприклад, французів було 23 тис., чехословаків – 70, поляків – 60,3, югославів – 22.

Мабуть, ще важливішим є той факт, що до початку війни проти СРСР Німеччина окупувала чи реально поставила під контроль усю континентальну Європу. Спільною владою та метою було об’єднано територію у 3 млн. кв. км та населення близько 290 млн. осіб. Як пише англійський історик, “Європа стала економічним цілим”. Весь цей потенціал був кинутий на війну проти СРСР, потенціал якого за формальними економічними мірками був приблизно в 4 рази меншим (і зменшився приблизно вдвічі в перші півроку війни).

При цьому Німеччина отримувала через посередників ще й значну допомогу із США та Латинської Америки. Європа у величезних масштабах забезпечувала німецьку промисловість робочою силою, що дозволило провести безпрецедентну військову мобілізацію німців – 21,1 млн. людина. У господарстві Німеччини під час війни було використано приблизно 14 млн. іноземних робітників. На 31 травня 1944 року у військовій промисловості Німеччини було 7,7 млн. іноземних робітників (30%). Військові замовлення Німеччини виконували усі великі, технічно передові підприємства Європи. Досить сказати, що тільки заводи «Шкода» за рік перед нападом на Польщу випустили стільки ж воєнної продукції, скільки вся англійська військова промисловість. 22 червня 1941 року в СРСР увірвалася військова машина з небувалою в історії кількістю техніки та боєприпасів.

Червона Армія, лише недавно переформована на сучасній основі і тільки почала отримувати і освоювати сучасне озброєння, мала перед собою потужного супротивника абсолютно нового типу, якого не було ні Першої світової, ні Громадянської війнах, ні навіть у фінській війні. Однак, як показали події, Червона Армія мала виключно високу здатність до навчання. Вона показала рідкісну стійкість у найважчих умовах і швидко зміцнювалася. Військова стратегія та тактика вищого командуванняі офіцерів були творчими і мали високу системну якість. Тому на заключному етапівійни втрати німецької армії були в 1,4 рази більшими, ніж радянських Збройних сил.

1993 року після розвалу СРСР на світ з’явилася перша публічна радянська статистика втрат під час Другої світової війни, створена під керівництвом генерала Григорія Кривошеєва за наказом міністерства оборони СРСР. Ось стаття петербурзького історика-аматора В’ячеслава Красікова про те, що власне підрахував радянський полководницький геній.

Тема радянських втрат у Другій світовій війні досі залишається в Росії табуйованою, насамперед через неготовність суспільства і держави поглянути на цю проблему по-дорослому. Єдиним «статистичним» дослідженням на цю тему є робота «Гриф секретності знятий: Втрати Збройних Сил СРСР у війнах, бойових діях та військових конфліктах», що вийшла в 1993 році. В 1997 вийшло англомовне видання дослідження, а в 2001 з’явилося друге видання «Втрати Збройних Сил СРСР у війнах, бойових діях та військових конфліктах».

Якщо не звертати увагу на ганебно пізню появу взагалі статистики про радянські втрати (майже через 50 років після закінчення війни), робота Кривошеєва, який очолював колектив співробітників міністерства оборони, великого фурору в науковому світіне виробила (зрозуміло, для пострадянських автохтонів вона стала бальзамом на душу, оскільки виводила радянські втрати на один рівень з німецькими). Одним із основних джерел даних колективу авторів під керівництвом Кривошеєва є фонд Генштабу в центральному архіві міноборони РФ (ЦАМО), який досі засекречений, і куди доступ дослідникам закрито. Тобто перевірити точність роботи військових архівістів об’єктивно неможливо. З цієї причини на Заході до роботи Кривошеєва наукова спільнота, Що займається вже майже 60 років проблематикою втрат у Другій світовій війні, віднеслося прохолодно і її просто навіть не помітили.

У Росії робилися неодноразово спроби критикувати дослідження Григорія Кривошеєва – критики дорікали генералу методологічних неточностях, використання неперевірених і бездоказових даних, суто арифметичних нестиковках тощо. Як приклад можна подивитися . Ми хочемо запропонувати нашим читачам не стільки чергову критику праці Кривошеєва, скільки спробу ввести в обіг нові, додаткові дані (наприклад, партійну та комсомольську статистику), які дозволять пролити більше світла на розмір загальних радянських втрат. Можливо, це сприятиме надалі їх поступовому наближенню до реальності та розвитку нормальної, цивілізованої. наукової дискусіїв Росії. Статтю В’ячеслава Красікова, в якій проставлені всі посилання, можна повністю завантажити. Усі скани книг, на які він посилається,

Радянська історіографія: скільки лишилося незабутих?

Після війни в цивілізованих країнах зазвичай осмислюють хід битв, піддаючи їх критичному обговоренню у світлі документів противника, що стали доступними. Така робота, зрозуміло, потребує максимум об’єктивності. Інакше просто не можна зробити вірних висновків, щоб не повторювати минулих помилок. Однак праці, які видавалися в СРСР у перше повоєнне десятиліття, назвати історичними дослідженнями не можна навіть із великою натяжкою. Складалися вони переважно зі штампів на тему неминучості перемоги під керівництвом партії більшовиків, початкової переваги радянського військового мистецтва та геніальності товариша Сталіна. Мемуари за життя «вождя народів» майже не видавалися, бо те, що виходило з друку, більше схоже на фантастичну літературу. Серйозної роботи цензури в такій ситуації по суті не було. Хіба що виявляти недостатньо старанних у справі прославлення. Тому до несподіванок і метаморфоз метушні хрущовської «відлиги» цей інститут виявився зовсім не підготовленим.

Втім, інформаційний вибух 50-х років – заслуга одного Микити Сергійовича. Вищеописану благодатну ідилію знищило банальне людське честолюбство.

Справа в тому, що на Заході процес осмислення недавніх бойових дій відбувався нормальним цивілізованим шляхом. Генерали розповідали про свої досягнення та ділилися з громадськістю розумними думками. Радянській військовій верхівці, звичайно, теж хотілося брати участь у такому цікавому та захоплюючому процесіПроте «кремлівський горець» не любив такого роду занять. Але після березня 1953 року ця перешкода зникла. У результаті радянську цензуру негайно обрушився наказ публікувати переклади деяких робіт про Другу світову війну, написаних колишніми противниками і союзниками. В даному випадкуобмежилися лише купюрами особливо неприємних сторінок та редакційними коментарями, які допомагали радянським читачам «правильно» розуміти творчість «схильних до фальсифікацій» іноземців. Але коли слідом за цим і велика кількістьсвоїх золотопогонних авторів отримали дозвіл надрукувати спогади, процес «осмислення» остаточно вийшов з-під контролю. І привів до несподіваних для його ініціаторів результатів. Надбанням громадськості стало безліч подій і цифр, які, доповнюючи і уточнюючи один одного, складалися в іншу мозаїку, ніж картина війни, що існувала раніше. Чого варте лише одне триразове збільшення офіційної цифри загальних втрат СРСР із 7 до 20 мільйонів людей.

Звичайно, пишучі самі розуміли «що до чого» і намагалися обминати мовчанням власні невдачі. Але про подібні моменти у бойовому шляху колишніх соратників дещо повідомляли. У зв’язку з чим з’явилися і побічні ефекти. Такі, як публічний скандал із письмовими скаргами один на одного в ЦК КПРС маршалів Жукова та Чуйкова, які не поділили переможні лаври. До того ж і будь-який приємний, на перший погляд, факт може одним махом знищити міф, що створюється роками. Наприклад, приємна для високопоставлених «трудівників тилу» інформація, що радянська промисловість постійно випускала більше техніки, ніж німецька, неминуче ставила під сумнів генеральське хвальба про перемоги «не числом, а вмінням».

Таким чином, воєнно-історична наука зробила, за масштабами Радянського Союзу, гігантський крок уперед. Після чого повернутись до сталінських часів стало вже неможливо. Проте з приходом до влади Брежнєва справи у сфері висвітлення подій Великої Вітчизняної війни знову постаралися впорядкувати.

Таким чином, до середини 80-х остаточно сформувалося інтелектуальне середовище вітчизняної історіографії Другої світової війни. Її традиціями вигодована і більшість фахівців, які сьогодні розробляють цю тему. Не можна, звісно, ​​стверджувати, що всі історики продовжують чіплятися за стереотипи «часів Очакова та підкорення Криму». Досить згадати «перебудовну» ейфорію викриттів, що завершилася грандіозним скандалом 1991 року, коли для задоволення генералів від історії, що буквально зайшли в «охоронній» істериці, було влаштовано чищення редколегії нової 10-томної «Історією Великої Вітчизняної війни». об’єктивного аналізу, виконаного за західними науковими стандартами. В результаті було відлучення «безрідних космополітів» від архівів, а також відповідні оргвисновки. Начальник Інституту військової історії генерал Д. А. Волкогонов був звільнений з посади, а більшість його молодих помічників – звільнені з армії. Був посилений контроль над роботою з підготовки 10-томника, для чого до неї підключили випробуваних та перевірених за колишньою діяльністю маршалів та генералів. Тим не менш, досить великому обсягу статистичної інформації на цю тему протягом повоєнних десятиліть вдалося вирватися за архівні двері. Спробуймо її систематизувати.

Офіційні радянські цифри

Якщо уважно відстежити історію того, як змінювалися в СРСР «числові еквіваленти» жертв Другої світової війни, то ми відразу ж виявимо, що ці зміни носили не характер безладного цифрового хаосу, а підпорядковувалися взаємозв’язку, що легко простежується, і суворій логіці.

До кінця 80-х років минулого століття ця логіка зводилася до того, що пропаганда, хоч і дуже-дуже повільно, але поступово все ж таки поступалася місцем науці – нехай і надмірно ідеологізованою, проте заснованою на архівних матеріалах. Тому сталінські 7.000.000 загальних військових втрат СРСР за Хрущова перетворилися на 20.000.000, за Брежнєва на «більше 20.000.000», а за Горбачова на «більше 27.000.000». У тому ж напрямі «танцювали» і цифри втрат Збройних сил. В результаті вже на початку 60-х років офіційно визнали, що тільки на фронті (за винятком тих, хто не повернувся з полону) загинуло понад 10.000.000 солдатів. У 70-ті роки минулого століття цифра «більше 10.000.000 загиблих на фронті» (не рахуючи загиблих у полоні) стала загальноприйнятою. Її наводили у найавторитетніших виданнях того часу. Як приклад досить згадати статтю члена-кореспондента Академії медичних наук генерал-полковника медичної служби Є. І. Смирнова, опубліковану у збірнику, підготовленому спільними зусиллями Академії наук СРСР та Інституту військової історії Міністерства оборони СРСР, а світло побачив у видавництві «Наука ».

До речі, того ж року на суд читачів було пред’явлено й іншу «етапну» книгу — « радянський Союзу Великій Вітчизняній війні 1941—1945″, де було оприлюднено цифри втрат армії та загиблих у полоні червоноармійців. Наприклад, лише в німецьких концтаборах загинуло до 7 мільйонів мирного населення (?) і до 4 мільйонів полонених червоноармійців, що дає разом до 14 мільйонів загиблих червоноармійців (10 мільйонів на фронті та 4 мільйони у полоні). Тут, мабуть, доречно ще нагадати, що тоді в СРСР кожна подібна цифра була офіційно-державною – обов’язково проходила крізь найсуворіше цензурне «сито» – багаторазово перевірялася ще раз і часто відтворювалася в різних довідково-інформаційних виданнях.

У принципі, в СРСР у 70-ті роки, по суті, визнали, що втрати армії загиблими на фронті та у полоні за 1941—1945 роки становили приблизно 16.000.000 – 17.000.000 осіб. Щоправда, статистика публікувалася у дещо завуальованому вигляді.

Ось у 1-му томі Радянської Військової Енциклопедії (стаття «Бойові втрати») сказано: « Так, якщо в 1-й світовій війні було вбито і померло від ран близько 10 мільйонів людей, то у 2-й світовій війні лише втрати вбитими на фронтах склали 27 мільйонів людей». Це саме армійські втрати, оскільки загальна кількість загиблих у Другій світовій війні у тому ж виданні визначена у 50 мільйонів людей.

Якщо відібрати від цих 27.000.000 втрати Збройних сил усіх учасників Другої світової війни, крім СРСР, то залишок вийде близько 16-17 мільйонів. Саме дані цифри і є визнаним у СРСР число загиблих військовослужбовців (на фронті та в полоні). Підрахувати «всіх, крім СРСР», тоді можна було за книгою Бориса Урланіса «Війни та населення Європи», яка вперше була опублікована в Союзі в 1960 році. Зараз її легко знайти в Інтернеті під назвою “Історія військових втрат”.

Вся вищенаведена статистика з військових втрат неодноразово відтворювалася СРСР до кінця 80-х. Однак у 1990 року російський Генштаб опублікував результати своїх нових «уточнених» підрахунків безповоротних військових втрат. Дивно, але вони якимось загадковим чином вийшли не більше за колишні «застійні», а менше. Причому, менше круто – практично в 2 рази. Саме – 8 668 400 чоловік. Розгадка ребуса тут проста – у період горбачовської перебудови історія знову до межі політизувалась, перетворившись на інструмент пропаганди. І «великі лампаси» з Міністерства оборони вирішили таким чином «під шумок» покращити «патріотичну» статистику.

Тому ніяких пояснень такої дивної арифметичної метаморфози не було. Навпаки, невдовзі ці 8.668.400 (знов-таки без пояснень) були «деталізовані» у довіднику «Гриф секретності знятий», який потім доповнювався і перевидавався. І що найдивовижніше – про радянські цифри миттєво забули – вони просто тихо зникли з книг, що видаються під патронажем держави. Але питання до логічного абсурду такої ситуації залишилося:

Виходить, що в СРСР протягом трьох десятиліть намагалися «очорнити» одне зі своїх найголовніших звершень – перемогу над гітлерівською Німеччиною– робили вигляд, що воювали гірше, ніж насправді і публікували для цього хибні дані про військові втрати, завищені вдвічі.

А реальну «красиву» статистику зберігали під грифом «таємно».

Гриф секретності, що поїдає мертвих

Аналізуючи всі дивовижні дані кривошеєвського «дослідження», можна написати кілька солідних монографій. Різні автори найчастіше захоплюються прикладами аналізу підсумків окремих операцій. Це, зрозуміло, добрі наочні ілюстрації. Однак вони ставлять під сумнів лише приватні цифри – на тлі загальних втрат не дуже великі.

Основну масу втрат Кривошеєв ховає серед «повторно покликаних». У «Грифі секретності» він вказує їх кількість, як «більше 2 мільйонів», а в «Росія у війнах» взагалі викидає з тексту книги вказівку на чисельність цієї категорії призовників. Просто пише, що загальна кількість мобілізованих 34.476.700 осіб – без урахування повторно покликаних. Точну кількість повторно покликаних – 2.237.000 осіб – названо у Кривошеєва лише в одній статті, опублікованій у малотиражній збірці вже шістнадцять років тому.

Хто такі «повторно покликані»? Це, наприклад, коли людину серйозно поранили 1941 року і після тривалого лікування «списали» з армії «по здоров’ю». Але, коли у другій половині війни людські ресурси вже добігали кінця, то лікарські вимоги переглянули та знизили. В результаті, чоловіка знову визнали придатним до служби та призвали до армії. А 1944 року його вбили. Таким чином, цю людину Кривошеєв враховує до мобілізованих лише один раз. Але з лав армії «виводить» двічі – спочатку в числі інвалідів, а потім як убитий. Кінець кінцем, виходить, що одного з «виведених» ховає від обліку в сумі загальних безповоротних втрат.

Інший приклад. Людину мобілізували, але невдовзі передали до військ НКВС. Через кілька місяців цю частину НКВС перевели назад до РККА (наприклад, на Ленінградському фронті 1942 року з НКВС до РККА перевели відразу цілу дивізію – просто змінили номер). Але Кривошеєв цього солдата в початковій передачі з армії в НКВС враховує, а зворотну передачу з НКВС в РККА не помічає (оскільки повторно покликані в нього виключені зі списку мобілізованих). Тому виходить, що людина знову «захована» – в армії повоєнного часу фактично перебуває, а Кривошеєвим не враховано.

Ще приклад. Людину мобілізували, але 1941 року вона зникла безвісти – залишилася в оточенні і «прижилася» у мирного населення. 1943 року цю територію звільнили, а «примака» знову призвали до армії. Проте 1944-го йому відірвало ногу. В результаті інвалідність та списання «по чистій». Кривошеєв цю людину віднімає з 34.476.700 аж тричі – спочатку як зниклий безвісти, потім у числі 939.700, покликаних на колишній окупованій території оточених, і ще як інвалід. Виходить, що ховає дві втрати.

Перераховувати всі хитрощі, використані в довіднику для покращення статистики можна довго. Але набагато продуктивніше самим перерахувати ті цифри, які Кривошеєв пропонує як базові. Але перерахувати у нормальній логіці – без «патріотичної» лукавства. Для цього знову звернемося до статистики, яка вказана генералом у вже згаданому вище малотиражному збірнику про втрати.

Тоді ми отримаємо:
4.826.900 – чисельність РККА та РККФ на 22 червня 1941 року.
31.812.200 – Кількість мобілізованих (разом із повторно покликаними) за всю війну.
Усього – 36.639.100 осіб.

Після закінчення бойових дій у Європі (на початок червня 1945-го) всього в РККА та РККФ вважалося (разом із пораненими у шпиталях) – 12.839.800 осіб. Звідси можна дізнатися загальні втрати: 36.639.100 – 12.839.800 = 23.799.300

Далі порахуємо тих, хто з різних причин вибув із Збройних сил СРСР живим, але не на фронті:
3.798.200 – комісовані за станом здоров’я.
3.614.600 – передані в промисловість, МППО та ВОХР.
1.174.600 – передані до НКВС.
250.400 – передано до армій союзників.
206.000 – відраховані, як неблагонадійні.
436.600 – засуджені та відправлені до місць ув’язнення.
212.400 – не знайдено дезертирів.
Усього – 9.692.800

Віднімемо цих «живих» від загальних втрат і таким чином дізнаємось, скільки людей загинуло на фронті та в полоні, а також було звільнено з полону в останні тижні війни.
23.799.300 – 9.692.800 = 14.106.500

Щоб встановити остаточну кількість демографічних втрат, що припали на частку Збройних сил, треба від 14.106.500 відняти тих, хто повернувся з полону, але вдруге до армії не потрапив. Кривошеєв із подібною метою віднімає 1.836.000 осіб, врахованих органами репатріації. Це ще одна хитрість. У збірнику «Війна і суспільство», підготовленому Російською академією наук та Інститутом російської історії опублікована стаття Земскова В. Н. «Репатріація переміщених радянських громадян», де докладно розкриваються всі складові цифри військовополонених, що цікавлять нас.

Виявляється, що 286299 полонених звільнили на території СРСР ще до кінця 1944 року. Із них 228.068 людей повторно мобілізували до армії. А у 1944—1945 роках (у період бойових дій за кордонами СРСР) звільнили та мобілізували до армії 659.190 осіб. Простіше кажучи, вони теж враховані серед повторно покликаних.

Тобто 887.258 (228.068 + 659.190) колишніх полонених на початок червня 1945 знаходилися в числі 12.839.800 душ, що служили в РККА та РККФ. Отже, з 14.106.500 треба відняти не 1,8 млн, а приблизно 950.000, звільнених із полону, але не мобілізованих вдруге до армії під час війни.

В результаті ми отримуємо не менше 13.150.000 військовослужбовців РККА та РККФ, які загинули за 1941—1945 роки на фронті, у полоні та опинилися в числі «неповернених». Однак це ще не все. Кривошеєв також «ховає» втрати (убитих, померлих у полоні та неповернених) у числі списаних за станом здоров’я. Ось, «Гриф секретності знятий» стор. 136 (або «Росія у війнах…» стор. 243). У цифрі 3.798.158 комісованих інвалідів він враховує і тих, кого відправили у відпустку за поранення. Іншими словами, з армії люди не звільнялися – фактично значилися в її лавах, а довідник їх виключає і таким чином «ховає» ще не менше кількох сотень тисяч убитих.

Тобто, якщо виходити з тих цифр, які сам Кривошеєв пропонує як початкову базу для розрахунків, але поводитися з ними без генеральських підтасовок, то ми отримаємо не 8.668.400 загиблих на фронті, у полоні та «неповернених», а близько 13.500. 000.

Через призму партійної статистики

Втім, ті дані про кількість мобілізованих у 1941—1945 роках, що заявлені Кривошеєвим як «базові» цифри для розрахунку втрат, теж видаються заниженими. Такий висновок напрошується, якщо перевірити довідник відомостями офіційної статистики ВКП(б) та ВЛКСМ. Ці викладки набагато точніші за армійські звіти, оскільки в РККА люди часто навіть не мали документів і навіть посмертних медальйонів (блог Тлумача частково торкався пов’язаної теми жетонів у РККА). А комуністів та комсомольців враховували незрівнянно краще. Кожен із них обов’язково мав на руках партійний квиток, регулярно брав участь у партзборах, протоколи яких (із зазначенням поіменної чисельності «комірки») надсилалися до Москви.

Ці дані йшли окремо від армійських – паралельною партійною лінією. І цю цифру в хрущовсько-брежневському СРСР публікували набагато охочіше – цензура ставилася до неї поблажливіше – як до показників ідеологічних перемог, де навіть втрати сприймалися як доказ єдності суспільства та відданості народу системі соціалізму.

Суть розрахунку зводиться до того що, що Збройних Сил СРСР у частині комсомольців і комуністів відомі досить точно. Усього на початок війни у ​​СРСР налічувалося трохи менше 4.000.000 членів ВКП(б). З них перебувало у Збройних Силах 563 тисячі. За роки війни до партії вступило 5.319.297 осіб. І відразу після завершення бойових дій у її лавах перебували близько 5.500.000 чоловік. З яких 3.324.000 служили у Збройних Силах.

Тобто загальні втрати членів ВКП(б) становили понад 3.800.000 осіб. У тому числі близько 3.000.000 загинули на фронті у лавах Збройних сил. Усього через Збройні сили СРСР у 1941—1945 роках пройшло приблизно 6.900.000 комуністів (з 9.300.000 у партії за той самий період). Ця цифра складається з 3.000.000 загиблих на фронті, 3.324.000, що перебували у Збройних силах, відразу після закінчення бойових дій у Європі, а також близько 600.000 інвалідів, комісованих зі Збройних сил у 1941—1945 роках.

Тут дуже корисно звернути увагу на співвідношення вбитих та інвалідів 3.000.000 до 600 000 = 5:1. А у Кривошеєва 8.668.400 до 3.798.000 = 2,3:1. Це дуже промовистий факт. Ще раз повторимо, що члени партії враховувалися незрівнянно ретельніше, ніж безпартійні. Їм в обов’язковому порядку видавався партійний квиток, у кожному підрозділі (аж до ротної ланки) організовувався свій партійний осередок, який брав на облік кожного новоприбулого члена партії. Тому партійна статистика була набагато точнішою за звичайну армійську. А різниця в цій самій точності наочно ілюструється співвідношенням між убитими та інвалідами у безпартійних та комуністів в офіційних радянських цифрах та у Кривошеєва.

Тепер перейдемо до комсомольців. На червень 1941 року у ВЛКСМ налічувалося 1.926.000 чоловік зі складу РККА та РККФ. Ще, як мінімум, кілька десятків тисяч людей значилося у комсомольських організаціях військ НКВС. Тому можна прийняти, що всього у Збройних силах СРСР на початок війни було близько 2.000.000 членів ВЛКСМ.

Ще понад 3.500.000 членів ВЛКСМ було призвано до Збройних Сил за роки війни. У самих Збройних Силах за роки війни було прийнято до лав ВЛКСМ понад 5.000.000 осіб.

Тобто всього через ВЛКСМ у Збройних силах пройшло у 1941—1945 роках понад 10.500.000 осіб. З них вступило до ВКП(б) 1769458 осіб. Таким чином, виходить, що всього через Збройні сили в 1941—1945 роках пройшло не менше 15.600.000 комуністів і комсомольців (близько 6.900.000 комуністів + ​​більше 10.500.000 комсомольців – 1.769.458 ком.).

Це приблизно 43% від 36 639 100 осіб, які за твердженням Кривошеєва пройшли через Збройні сили за роки війни. Проте офіційна радянська статистика 60-80-х років такого співвідношення не підтверджує. Вона свідчить, що початку січня 1942 року у Збройних силах налічувалося 1.750.000 комсомольців і 1.234.373 комуніста. Це трохи більше 25% від чисельності всіх збройних сил, що налічували близько 11,5 мільйонів осіб (разом з пораненими, які перебували на лікуванні).

Навіть за дванадцять місяців частка комуністів і комсомольців становила не більше 33%. На початок січня 1943-го у Збройних силах вважалося 1.938.327 комуністів та 2.200.200 комсомольців. Тобто 1.938.327 + 2.200.000 = 4.150.000 комуністів та комсомольців із Збройних сил, які мали приблизно 13.000.000 осіб.

13.000.000, оскільки сам Кривошеєв стверджує, що з 1943 року СРСР підтримував армію на рівні 11.500.000 осіб (плюс приблизно 1.500.000 у шпиталях). У 1943-го частка комуністів і безпартійних зросла не дуже помітно, досягнувши у липні лише 36%. На початок січня 1944-го у Збройних силах налічувалося 2.702.566 комуністів та приблизно 2.400.000 комсомольців. Точнішої цифри поки що не знайшов, але в грудні 1943-го було саме 2.400.000 – найвище число за всю війну. Тобто у січні 1943-го більше бути не могло. Виходить – 2.702.566 + 2.400.000 = приблизно 5.100.000 комуністів та комсомольців з армії до 13.000.000 осіб – близько 40%.

На початок січня 1945-го у Збройних силах було 3.030.758 комуністів та 2.202.945 комсомольців. Тобто, на початок 1945 року частка комуністів і комсомольців (3.030.758 + 2.202.945) від армії приблизно 13.000.000 чоловік знову-таки приблизно 40%. Тут також доречно згадати, що основна маса втрат РККА та РККФ (відповідно і кількість мобілізованих, покликаних їм на заміну) припала на перші півтора роки війни, коли частка ВКП(б) та ВЛКСМ становила менше 33%. Тобто виходить, що в середньому за війну частка комуністів і комсомольців у Збройних силах становила не більше 35%. Іншими словами, якщо взяти за основу загальну чисельність комуністів та комсомольців (15.600.000), то кількість людей, які пройшли через Збройні сили СРСР у 1941—1945 роках, становитиме приблизно 44.000.000. А не 36.639.100, як вказано у Кривошеєва. Відповідно, зростуть і загальні втрати.

До речі, загальні втрати Збройних сил СРСР за 1941—1945 роки також можна приблизно підрахувати, якщо відштовхнутися від офіційних радянських даних втрат серед комуністів та комсомольців, оприлюднених у 60-80-х роках. Вони свідчать, що армійські організації ВКП(б) втратили приблизно 3.000.000 чоловік. А організації ВЛКСМ – приблизно 4.000.000 осіб. Інакше кажучи, 35% армії втратили 7.000.000. Отже, всі Збройні сили втратили близько 19.000.000 – 20.000.000 душ (убитими на фронті, загиблими в полоні та «поверненими»).

Втрати 1941 року

Аналізуючи динаміку чисельності комуністів та комсомольців у Збройних силах можна досить виразно розрахувати і радянські фронтові втрати за роками війни. Вони теж, як мінімум, удвічі (частіше більш ніж удвічі) вищі, ніж ті дані, які опубліковані у кривошеївському довіднику.

Ось, наприклад, Кривошеєв повідомляє, що у червні-грудні 1941 року Червона Армія безповоротно втратила (убитими, зниклими безвісти, померлими від ран та хвороб) 3.137.673 особи. Цю цифру легко перевірити. В енциклопедії «Велика Вітчизняна війна 1941—1945» повідомляється, що до червня 1941-го в армії та на флоті було 563 тисячі комуністів. Далі вказується, що за перші шість місяців війни загинуло понад 500 000 членів ВКП(б). І що на 1 січня 1942 року в армії та на флоті вважалося 1.234.373 партійці.

Як дізнатись, яке значення криється під «згори»? У дванадцятому томі “Історії Другої світової війни 1939-1945” стверджується, що за перші півроку війни з “громадянки” в армійські та флотські організації влилося понад 1.100.000 комуністів. Виходить: 563 (на 22 червня) + «більше» 1.100.000 (мобілізовано) = «більше» 1.663.000 комуністів.
Далі. У шостому томі «Історія Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945» з таблички «Чисельне зростання партії» можна дізнатися, що військовими парторганізаціями прийнято до своїх лав за липень—грудень 1941-го 145.870 осіб.

Виходить: «Більше» 1.663.000 + 145.870 = «більше» 1.808.870 комуністів було задіяно у Червоній Армії у червні-грудні 1941 року. Тепер з цієї суми віднімемо ту кількість, що була на 1 січня 1942 року:
«Більше»1.808.870 – 1.234.373 = «більше» 574.497

Це ми отримали безповоротні втрати ВКП(б) – убиті, полонені, які зникли безвісти.

Тепер визначимося із комсомольцями. З «Радянської військової енциклопедії» можна дізнатися, що в армії та на флоті на початок війни було 1.926.000 членів ВЛКСМ. Енциклопедія “Велика Вітчизняна війна 1941-1945” повідомляє, що за перші шість місяців війни в армію і на флот покликано понад 2.000.000 комсомольців і вказує, що на додачу до комсомолу вже в лавах РККА і РККФ прийняли 207.000. Також бачимо, що до кінця 1941 року організації ВЛКСМ у Збройних силах налічували 1.750.000 осіб.

Підраховуємо – 1.926.000 + «понад» 2.000.000 + 207.000 = «понад» 4.133.000. Це загальна кількість комсомольців, що пройшли через Збройні сили у 1941 році. Тепер можна дізнатися про безповоротні втрати. Від загальної кількості заберемо те, що було на 1 січня 1942 року: «Понад» 4.133.000 – 1.750.000 = «понад» 2.383.000.

Це ми отримали убитих, зниклих безвісти, полонених.

Втім, тут цифру треба трохи зменшити – на кількість тих, хто вибув із ВЛКСМ за віком. Тобто приблизно на одну десяту частину від тих, що залишилися в строю. Ще необхідно забрати комсомольців, які вступили до ВКП(б) – приблизно 70.000 осіб. Таким чином, за дуже обережною оцінкою безповоротні втрати РККА та РККФ серед комуністів та комсомольців становили не менше 2.500.000 душ. А у Кривошеєва у цій графі коштує цифра 3.137.673. Зрозуміло, разом із безпартійними.

3.137.673 – 2.500.000 = 637.673 – це залишається на безпартійних.

Скільки у 1941 році було мобілізовано безпартійних? Кривошеєв пише, що до початку війни в Червоній Армії та Військово-Морському флотівважалося 4.826.907 душ. Крім того, на зборах у лавах РККА в цей час перебувало ще 805.264 особи. Виходить – 4.826.907 + 805.264 = 5.632.171 чоловік до 22 червня 1941 року.

Скільки було мобілізовано людей у ​​червні – грудні 1941 року? Відповідь знаходимо у статті генерала Градосільського, опублікованій у «Військово-історичному журналі». З аналізу наведених там цифр можна дійти невтішного висновку, що під час двох мобілізацій 1941 року у РККА і РККФ прийшло (не враховуючи ополченців) понад 14.000.000 людина. А всього таким чином в армії в 1941 було задіяно 5.632.171 + більше 14.000.000 = приблизно 20.000.000 чоловік. Отже, від 20.000.000 забираємо «більше» 1.808.870 комуністів та близько 4.000.000 комсомольців. Отримуємо близько 14 000 000 безпартійних.

І якщо подивитися на ці цифри через статистику втрат кривошеївського довідника, то виходить, що 6.000.000 комуністів і комсомольців безповоротно втратили 2.500.000 людей. А 14.000.000 безпартійних 637.673 особи.

Простіше кажучи, втрати безпартійних занижені як мінімум раз на шість. А загальні безповоротні втрати радянських Збройних сил у 1941 році мають становити не 3.137.673, а 6-7 мільйонів. Це за мінімальними прикидками. Швидше за все більше.

У цьому корисно згадати, що Збройні сили Німеччини 1941 року втратили на Східному фронті вбитими і зниклими безвісти близько 300.000 чоловік. Тобто за кожного свого солдата німці забирали у радянської сторони щонайменше 20 душ. Швидше за все, більше – до 25. Це приблизно таке саме співвідношення, з яким європейські армії ХІХ-ХХ століть били африканських дикунів у колоніальних війнах.

Приблизно також виглядає різниця в інформації, яку уряди повідомляли своїм народам. Гітлер в одному зі своїх останніх публічних виступів у березні 1945 року оголосив, що Німеччина втратила у війні 6.000.000 людей. Нині історики вважають, що це не дуже відрізнялося від реальності, визначаючи кінцевий результат у 6.500.000-7.000.000 загиблих на фронті та в тилу. Сталін 1946-го сказав, що радянські втрати склали близько 7.000.000 життів. За наступні півстоліття кількість людських втрат СРСР зросла до 27.000.000. І є сильна підозра, що це ще не межа.

Радянський Союз зазнав у Другу світову війну найзначніших втрат – близько 27 млн. чоловік. При цьому поділ загиблих за національною ознакою ніколи не вітався. Проте така статистика існує.

Історія підрахунку

Вперше загальну кількість жертв серед радянських громадян у Другій світовій війні назвав журнал «Більшовик», який опублікував у лютому 1946 цифру 7 млн. чоловік. Місяць по тому ж цифру навів Сталін в інтерв’ю газеті «Правда».

У 1961 році після закінчення повоєнного перепису населення Хрущов озвучив відкориговані дані. «Хіба ми можемо сидіти, склавши руки і чекати на повторення 1941 року, коли німецькі мілітаристи розв’язали війну проти Радянського Союзу, яка забрала два десятки мільйонів життів радянських людей?», – писав радянський генсек прем’єр-міністру Швеції Фрітьофу Ерландеру.

У 1965 році на 20-річчя Перемоги вже новий глава СРСР Брежнєв заявив: «Настільки жорстокої війни, яку переніс Радянський Союз, не випадало на частку жодному народу. Війна забрала понад двадцять мільйонів життів радянських людей».

Проте ці підрахунки були приблизними. Лише наприкінці 1980-х років групу радянських істориків під керівництвом генерал-полковника Григорія Кривошеєва було допущено до матеріалів Генерального штабу, а також головних штабів усіх видів Збройних Сил. Підсумком роботи стала цифра 8 млн. 668 тис. 400 осіб, що відбиває втрати силових структур СРСР за весь час війни.

Остаточні дані всіх людських втрат СРСР за весь період Великої Вітчизняної війни опублікувала державна комісія, яка працювала за дорученням ЦК КПРС. 26,6 млн. осіб: таку цифру було озвучено на урочистому засіданні Верховної Ради СРСР 8 травня 1990 року. Ця цифра виявилася незмінною, незважаючи на те, що методи підрахунку комісії неодноразово називалися некоректними. Зокрема, було зазначено, що до підсумкової цифри увійшли колабораціоністи, «хіві» та інші радянські громадяни, які співпрацювали з нацистським режимом.

За національною ознакою

Підрахунком загиблих у Великій Вітчизняній війні за національною ознакою довгий час ніхто не займався. Таку спробу зробив історик Михайло Філімошин у книзі «Людські втрати Збройних Сил СРСР». Автор зазначав, що значно ускладнювала роботу відсутність іменного списку загиблих, померлих або зниклих без вісті із зазначенням національності. Подібна практика в Табелі термінових повідомлень просто не була передбачена.

Свої дані Філімошин обґрунтовував за допомогою коефіцієнтів пропорційності, які розраховувалися на основі доповідей про облікової чисельностівійськовослужбовців Червоної Армії за соціально-демографічними ознаками за 1943, 1944 та 1945 роки. При цьому досліднику не вдалося встановити національність приблизно 500 тисяч військовозобов’язаних, покликаних у перші місяці війни з мобілізації та зниклих безвісти шляхом прямування в частині.

1. Росіяни – 5 млн. 756 тис. (66.402% від загальної кількості безповоротних втрат);

2. Українці – 1 млн. 377 тис. (15890%);

3. Білоруси – 252 тисячі (2.917%);

4. Татари – 187 тисяч (2.165%);

5. Євреї – 142 тисяч (1.644%);

6. Казахи – 125 тисяч (1448%);

7. Узбеки – 117 тисяч (1.360%);

8. Вірмени – 83 тисяч (0.966%);

9. Грузини – 79 тисяч (0.917%)

10. Мордва та чуваші – по 63 тисячі (0.730%)

Демограф та соціолог Леонід Рибаковський у книзі «Людські втрати СРСР у Великій Вітчизняній війні» окремо підраховує жертви серед цивільного населення за допомогою етнодемографічного методу. Цей метод включають три компоненти:

1. Загибель мирних жителіву районах бойових дій (бомбардування, артобстріли, каральні операції тощо).

2. Неповернення частини остарбайтерів та іншого населення, що добровільно або з примусу служив окупантам;

3. збільшення смертності населення понад нормальний рівень від голоду та інших поневірянь.

За даними Рибаковського, росіяни таким чином втратили 6,9 млн. цивільних, українці – 6,5 млн., білоруси – 1,7 млн.

Альтернативні оцінки

Історики України наводять свої методи підрахунку, які стосуються насамперед втрат українців у Великій Вітчизняній війні. Дослідники Незалежної посилаються на те, що російські історикидотримуються певних стереотипів при підрахунку жертв, зокрема, вони не враховують контингент виправно-трудових закладів, де була значна частина розкулачених українців, яким відбування терміну замінили відправкою до штрафних рот.

Завідувач науково-дослідного відділу київського «Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.» Людмила Рибченко посилається на те, що українськими дослідниками було зібрано унікальний фонд документальних матеріалів з обліку людських військових втрат України у роки Великої Вітчизняної війни – похорон, списки зниклих безвісти, листування з пошуку загиблих, книги обліку втрат.

Загалом, за словами Рибченка, було зібрано понад 8,5 тис. архівних справ, у яких близько 3 млн. персональних свідоцтв про загиблих та зниклих безвісти воїнів, призваних з території України. Проте музейний працівник не звертає уваги на те, що в Україні проживали представники та інших національностей, які цілком могли бути включені до 3 млн. жертв.

Незалежні від Москви оцінки чисельності втрат під час ВВВ наводять і білоруські експерти. Дехто вважає, що жертвою гітлерівської агресії став кожен третій житель 9-мільйонної Білорусії. Одним з найавторитетніших дослідників цієї теми вважається професор Державного педагогічного університету доктор історичних наук Еммануїл Іоффе.

Історик вважає, що за 1941-1944 роки загинуло 1 млн. 845 тисяч 400 жителів Білорусії. З цієї цифри він віднімає 715 тисяч білоруських євреїв, які стали жертвами Голокосту. Серед 1 млн. 130 тис. 155 осіб, що залишилися, на його думку, близько 80% або 904 тисячі осіб – це етнічні білоруси.