§ 41. Природа і населення Апеннінського півострова

Роздивіться краєвиди та прочитайте коментарі до них. Які природні умови характерні для Апеннінського півострова, де виникла і розквітла давньоримська цивілізація? Поділіться припущеннями, як природні умови вплинули на життя та заняття мешканців.

Корно-Гранде – найвища вершина Апеннінських гір

Виноградники в П’ємонті

Краєвиди Неаполя, на горизонті – вулкан Везувій

1. Які особливості визначають географічне положення Давньої Італії?

Римська держава була розташована на території Апеннінського півострова. Ще в давнину греки стали називати його Італією. Спочатку цю назву вживали щодо південної частини Апеннінського півострова, багатої на пасовиська для худоби.

Італія перекладається як країна телят. У III ст. до н. е. так почали називати весь півострів.

Природним північним кордоном Італії є високі Альпійські гори. На південь від Альп відгалужуються Апенніни, що тягнуться вздовж усього півострова. Це досить молоді гори, тому й досі там є діючі вулкани. Найбільша річка Італії – По. На захід і схід з гір збігали річки Рубікон, Арно, Тибр. Земля тут неоднакова: і вулканічний ґрунт, і родючі червоноземи. Покладів корисних копалин небагато: золото та мідь, у середній частині півострова – залізо, мідь, олово, срібло. У дельті Тибру видобували сіль.

Клімат за тих часів був вологішим і холоднішим за теперішній, особливо в північних районах. Як і Греція, Італія поділялася на історичні області, пов’язані з розселенням племен. Найпривабливіші за природними умовами були Етрурія, Лацій, Кампанія та Апулія.

Віками в Італії осідали племена італіків, етрусків, греків, галлів, іллірійців. На острові Сицилія жили переселенці з Карфагена. Італіки прийшли з півночі в II – на початку І тис. до н. е. й оселилися в центральній частині півострова. Вони виготовляли залізо, займалися землеробством та тваринництвом. Разом з італіками з Балкан переселилася й невелика частина іллірійських племен.

Приблизно в X ст. до н. е. північніше від річки Тибр оселилися етруски. Геродот уважав, що вони – вихідці з Малої Азії. Інші автори доводять, що етруски прийшли з Греції або жили в Італії завжди. Етруски вирощували пшеницю, ячмінь, овес, виноград. З льону виготовляли одяг, вітрила для кораблів. Осушували болота й перетворювали їх на родючі поля. Успішно торгували: вивозили морем сировину, кераміку, мідні, бронзові, залізні речі, ювелірні вироби, дорогі тканини.

До початку нашої ери етруски розчинилися серед інших племен Італії, проте залишили в історії помітний слід. Вони були засновниками першого державного утворення на землі Італії, яке об’єднувало 12 незалежних міст, кожне з яких засновувало колонії. Суперниками етрусків були греки та карфагеняни. Греки у VIII-VII ст. до н. е. заснували багато колоній в Італії та на Сицилії. Найбільшими з них були Тарент, Куми та Сиракузи. Саме в греків етруски та римляни запозичили абетку.

У IV ст. до н. е. з півночі в Італію прийшли галли – кельтські племена, які оселилися в північній частині півострова.

Як географічне положення вплинуло на виникнення цивілізації в давній Італії та заняття її мешканців? Які народи заселяли Давню Італію? Хто такі етруски, у чому загадковість їхньої цивілізації?

Досліджуємо

Попрацюйте з історичною картою. Знайдіть Апенінський півострів. Що він нагадує за формою? Які моря його омивають? Знайдіть річки По та Тибр. Покажіть історичні області Давньої Італії, схарактеризуйте їхнє розташування.

Давня Італія. Римська республіка в V-III ст. до н. е.

2. Кого вважають першовідкривачем давньоримської цивілізації?

Кожна цивілізація, як ви переконалися, має своїх першовідкривачів. В історії давньоримської цивілізації цю роль відіграв німецький дослідник Теодор Моммзен. Як фахівець із давньоримського права, він занурився в історію після подорожі в Італію в 1844-1847 рр., коли збирав латинські написи з давніх періодів історії Риму. Учений опублікував півтори тисячі наукових праць, найґрунтовнішою з яких стала чотиритомна «Історія Риму», відзначена 1902 р. Нобелівською премією з літератури. Моммзен був натхненником та автором видання творів античних авторів і багатотомної збірки латинських написів.

Історією Давнього Риму завершується історія стародавнього світу. З невеличкого міста на березі Тибру Рим розвинувся до велетенської імперії: спочатку підкорив Апеннінський півострів, згодом, ведучи постійні завойовницькі війни, Північну Африку, більшу частину Європи та країни Передньої Азії.

Ґрунтовні дослідження кількох поколінь учених дали підстави виокремити в багатовіковій історії Риму три основні періоди. Найдавніший період усталено називати царським (753-509 рр. до н. е.). У цей період зберігалися родові відносини, а Римом керували цар, рада старійшин (сенат) і народні збори. За наступної доби – республіки (509-27 рр. до н. е.) – Римом правили консули, яких обирали на один рік, та римський сенат. Найвищим органом республіки були народні збори римських громадян. Після падіння республіки розпочався новий період – Римська імперія (27 р. до н. е. – 476 р. н. е.), період одноосібної влади римських імператорів. 476 роком – роком загибелі Західної Римської імперії – завершується історія стародавнього світу.

Сформулюйте за текстом запитання для обговорення в загальному колі, які починаються словами Хто? Що? Де? Коли? Чим? Як? Чому? На які періоди поділяють історію Давнього Риму?

Обговорюємо

Прочитайте уривок з праці Теодора Моммзена «Історія Риму». У чому вчений убачав основну причину піднесення і величі давньоримської держави? Яка самобутня риса, на думку дослідника, визначала життя римського суспільства? Як указані особливості сприяли великим територіальним надбанням Риму?

Історія Риму доводить якнайкраще, що сила і держави, і приватних осіб найбільше ґрунтується на володінні землею. . За нововведеним порядком жителі Риму були зобов’язані служити у війську вже не за походженням, а за володінням землею.

Подальший розвиток внутрішнього устрою громади неминуче мав іти шляхом рівняння станів, і в той же час чітко позначилося прагнення захистити римське громадянство від нових прибульців: римлянин мав докорінно відрізнятися від чужинців, у серце народу глибоко проникло усвідомлення могутності, що зароджувалася, і національної єдності – і ніколи вона не притлумлювалася в римлян до кінця їхньої історії. Усі зусилля були спрямовані лише на обмеження свавілля вищих представників влади в державі. . Найбільш оригінальною рисою внутрішнього устрою римської громади був своєрідний моральний контроль, якому постійно підлягав кожен громадянин.

Пізнайкам

Перейшовши за посиланням https://cutt.ly/S8OEspg або кодом, ознайомтеся з відеооглядом руїн Помпеї – давньоримського міста, яке загинуло внаслідок виверження вулкану Везувій у 79 р. Що найбільше вразило у відеоекскурсії? Чим пам’ятки Помпеї нагадують давньогрецькі, а чим відрізняються від них?

Що спільного та відмінного між природно-географічними умовами Італії та Греції?

• 1. Дайте відповіді на запитання, винесені як назви пунктів.
• 2. Укладіть перелік понять, назв, імен, важливих для теми уроку.
• 3. Перейдіть за посиланням https://cutt.ly/SVgKBv1 або кодом та виконайте завдання онлайн.

Позначте на лінії часу основні періоди історії давньоримської цивілізації. Порівняйте їхні часові межі з іншими цивілізаціями стародавнього світу. Доберіть приклади відомих вам подій з історії інших держав, що відбувалися в той самий час, у який розгорталися періоди історії Риму.

Як природно-кліматичні умови Палестини вплинули на заняття мешканців цієї країни

Стародавній Єгипет був велетенським оазисом серед мертвих пустинь Північно-Східно Африки, що простягнувся з півдня на північ, від першого нільського порога до Середземного моря, на 1200 км. Він мав чіткі географічні кордони — скелясті гори й пустині на сході й заході, нільські пороги на півдні. Географічна ізольованість країни значною мірою зумовила неквапливість її соціально-економічного розвитку та майже виняткову самобутність її культурного й релігійного життя.
Єгиптологи вважають, що на світанку єгипетської цивілізації, тобто п’ять тисяч років тому, клімат у Північно-Східній Африці був уже такий самий, як і нинішній, тобто пустельний, спекотний. Пір року там не було, літо змінювалося зимою щодоби — вдень пекло немилосердно, ночі ж були прохолодні, часом із заморозками. Особливо нестерпні умови для всього живого наставали у березні — травні, коли упродовж 50 діб шаленів хамсін — «червоний вітер пустині», який засипав поля товстим шаром піску. Рухливі піщані дюни часом ховали під собою цілі селища. Інколи буря закривала сонце такою щільною завісою жовтого пилу, що посеред дня наставала непроглядна пітьма — біблійна «тьма єгипетська».
Леся Українка так описала це грізне явище природи:
Рудий Хамсін в Єгипті розгулявся, жагою палений, мчить у повітрі, черкаючи пісок сухими крильми, і дише густим полум’ям пекучим. Якесь весілля дике! Мов сопілка, співа пісок, зірвавшись зненацька з важкої нерухомості своєї, а камінці на бубнах приграють… І вся пустиня мов знялася вгору і в небо ринула. На жовтім небі померкло сонце — око Озіріса,— і стало так, мов цілий світ осліп. («Хамсін»)
Дощі випадали лише в Дельті, і то раз на кілька років. Вони не відігравали в єгипетському землеробстві ніякої ролі і населенню нічого, крім неприємностей, не приносили. Єгиптяни завжди вважали їх стихійним лихом і в давнину називали «непорядком у небі».
Щоб вижити за таких умов, люди мусили змінити традиційний господарський уклад і приступити до будівництва іригаційної системи Отож на ранню появу цивілізації в долині Нілу суттєво вплинули природнокліматичні умови.
Клімат у Північно-Східній Африці був таким пекельним не завжди. 10—12 тисяч років тому, коли в Європі закінчився льодовиковий період, над нинішньою Сахарою віяли вологі вітри, які несли з собою дощі. Сахара тоді була степом з густим трав’яним килимом та багатим тваринним світом і здавалася тамтешнім мисливським і пастушим племенам справжнім раєм. Однак поступово рівень ґрунтових вод понижувався, численні притоки Нілу пересихали, піски наступали, що змушувало людей переселятися безпосередньо в Нільську долину. Таким чином, саме життя в Єгипті повністю залежало від Нілу, даром якого Геродот назвав цю країну.

Від першого порога до Мемфіса, тобто сучасного Каїра, долина Нілу, ширина якої коливалася від кількох до 40 км, була затиснута крутими обривами гігантського рифту Лівійського плато, на північ же від Мемфіса скелі розступалися. Ніл розпадався на безліч водних артерій, розходився віялом русел, утворюючи родючий зелений трикутник — Дельту. Таким чином, природа створила два Єгипти — середземноморський і африканський, різниця між якими була досить значною, що істотно вплинуло на історичний розвиток цих регіонів.
Ніл, розливи якого стародавні єгиптяни називали Хапі, утворюється злиттям у самому центрі суданської столиці Хартум двох повноводих річок: стрімкого Голубого Нілу, що витікає з високогірного ефіопського озера Тана, та спокійного Білого Нілу, який бере початок з озера Вікторія в Екваторіальній Африці. Подібно до річок-близнюків Месопотамії, Ніл не лише напоював спраглу землю, а й створював родючий і невибагливий до обробітку мулистий грунт. Щороку він відкладав у долині майже 100 млн. тонн дуже багатого на органічні та мінеральні добрива алювію. В Дельті товщина цих наносів сягала 18—20 м. Водний режим Нілу — справжнє чудо природи. У кордонах Стародавнього Єгипту ухил русла з півдня на північ становив 31 см на кілометр шляху, тобто був незначний, тому річка несла свої води ліниво, спокійно. Розливи Нілу залежали головним чином від регулярних тропічних дощів в Екваторіальній Африці, отож були напрочуд стабільні, починалися щороку в один і той же день, що давало можливість єгиптянам прогнозувати настання паводка і навіть його розміри.
Передвісником розливу служило на початку червня забарвлення води в зелений колір — наслідок появи в ній великої кількості водоростей з обширних боліт Седда. Згодом Ніл ставав червоним, точніше — темно-бурим, бо з розмитих аспидно-чорних берегів Голубого Нілу в воду потрапляла величезна маса вулканічного пилу. Рівень води в «червоному» Нілі швидко піднімався (на 13—14 м у середній течії і на 7—8 м у Дельті), річка виходила з берегів і затоплювала долину. Найвищим рівень води в Нілі був наприкінці вересня, у жовтні він стрімко падав, а в грудні — січні річка входила в свої береги.
Єгиптяни, на відміну від населення Месопотамії, не знали катастрофічних повеней. Голодом і мором їм загрожувала не розбурхана водна стихія, а навпаки — нестача вологи при низькому паводку.
Арабський історик XII ст. розповів про страшну засуху в Єгипті — наслідок низького паводка, коли, як говорили єгиптяни, «Ніл не приходив»,—таке: «Здавалося, що того року якесь чудовисько хотіло знищити все живе і засоби існування. Люди вже втратили будь-яку надію на розлив Нілу. Відразу підскочили ціни на продукти харчування. Провінції прийшли у відчай від засухи. Населення, чекаючи на неминучу загибель і боячись голоду, бунтувало… Коли сонце ввійшло в сузір’я Овна, повітря стало смердючим, виникла морова пошесть, і бідняки, яких дедалі більше діймав голод, почали споживати падаль, трупи, собак, людський кал і кізяки… Нерідко траплялися люди, які пожирали маленьких дітей, шо їх вони попередньо пекли чи варили…».
Ніл слугував основною транспортною артерією для єгиптян, адже він протікав через добру половину адміністративних округів, розташованих від першого нільського порога до Дельти ланцюгом, один за одним. До того ж, це була зручна водна магістраль, адже нею можна плисти не лише вниз за течією, а й під вітрилом проти течії, бо в Єгипті протягом майже цілого року — окрім 50 діб, відведених природою хамсіну,— віють північні та північно-західні вітри.
Єгиптяни обжили не лише Нільську долину, а й розкидані обабіч неї великі й малі оазиси, найбільший з яких — Фаюмський — мав площу близько 2 тис. кв. км. Потрапити з долини до більшості оазисів було непросто, бо доводилося долати неблизький світ мертвою пустелею. Про значну ізольованість оазисів від долини свідчив той факт, що єгиптяни тримали в них без будь-якої охорони злочинців.
У давнину рослинний і тваринний світ у Єгипті був значно багатший, ніж тепер. Там росли акація, тамариск, смоківниця (фіга, інжир), сикомор (дика смоківниця), персей, пальма (фінікова та дум), лотос, папірус (з нього єгиптяни робили матеріал для письма та невеликі річкові судна), долину вкривав густий трав’яний килим. Весною в долині бродили дикі віслюки, берберійські вівці, зубри, антилопи, газелі, жирафи, леви та леопарди, а нільські болота обжили дикі кабани. У самому Нілі водилися гіпопотами, крокодили, численні види риб. Одним словом, країна була благодатним краєм для мисливців і рибалок, які постачали ринок дичиною та рибою, нерідко збагачуючи собою меню хижаків, особливо крокодилів.
На відміну від долин Тигру та Євфрату, Нільська долина була багата на різноманітну промислову сировину. Природа наділила її невичерпними запасами будівельного каменю — рожевого граніту, піщанику, напівпрозорого алебастру, вапняку, базальту, кремінних порід, Порфиру, натрону (природна слюда, яку використовували для обробки льону та бальзамування) тощо. На схід від долини та в сусідній Нубії, яка здавна стала єгипетською вотчиною, існували багаті поклади золота. На Сінаї, тобто під рукою в єгиптян, були значні родовища мідної руди. По суті, їм доводилось завозити лише олово, срібло та кедрову деревину.
Таким чином, єгипетська цивілізація виникла й розвинулась у кращих природнокліматичних умовах, ніж месопотамська, проте аж ніяк не в ідеальних. По-перше, щоб освоїти дикі простори, єгиптянам довелося працювати не покладаючи рук. По-друге, природа виявилася надто щедрою для трудівника, вона не змушувала його дбати про технічне удосконалення праці. Староєгипетська цивілізація, хоч як це дивно, виникла на базі примітивної кам’яної індустрії. Саме географічний фактор спричинив істотний консерватизм і виняткову самобутність цієї цивілізації.