Дзержинськ, Дзержинський район, Житомирська область

Дзержинськ (до 1933 року — Романів) — селище міського типу, центр району. Розташований за 78 км на південний захід від Житомира, по обидва боки річки Лісної (притока Тетерева). До найближчої залізничної станції Разіне 11 км. Населення — 7,9 тис. чоловік.

Територія сучасного Дзержинська і прилеглих сіл ще в глибоку давнину була заселена слов’янським плем’ям древлян. Уперше Романів згадується в люстрації за 1471 рік. У той час тут було «двадцать и семь данъниковъ, што дани даютъ двана-десять колодъ меду; а иные люди новые; а и тые дают коли ся медъ родить …; а тые вси люди подымщину дають».

На початку XVI ст. в Романові налічувалося 18 дворів данників і тяглових та два слуги. 1505 року литовський князь Олександр подарував це село намісникові Житомирського повіту Дмитру Олександровичу. Селяни стали кріпаками цього пана, відбували панщину стільки днів, скільки вимагав землевласник, і сплачували йому грошову і натуральну ренти «сорок ведер меду пресного, а двадцать лисиц».

З другої половини XVI ст. Романів належав Острозьким і був приписаний до їхнього Чуднівського замку. Вони жорстоко експлуатували трудящі маси. Особливо посилився соціальний і національний гніт після Люблінської унії (1569 рік), коли волинські землі стали підвладними польським магнатам.

Жорстока експлуатація спричинювала активні виступи селян проти феодалів. Найбільш яскраво вони виявилися під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. Тоді у Романові побували загони Максима Кривоноса, проходили повстанське військо та його частини. Багато жителів приєдналося до повстанців. Але 1651 року шляхетські війська знову захопили Романів і вчинили жорстоку розправу над його жителями. За Андрусівським перемир’ям 1667 року Романів залишився в складі Польщі. Після возз’єднання Правобережної України з Лівобережною у складі Російської держави (1793 рік) він помітно зростає. 1798 року тут налічувалося 656 жителів. Працювали дві винокурні, п’ять млинів і цегельний завод. Було споруджено кілька цегляних будинків. У жовтні 1817 року Романів віднесено до розряду містечок і запроваджено ярмаркові дні.

Селяни-кріпаки будували для панів палаци, споруджували ставки з штучними островами й парки, житлові будинки для слуг та виробничі приміщення. Наближений до царського двору сенатор Іллінський вирішив створити тут «новий Рим». Для реконструйованого палацу були придбані оригінали картин Ван-Дейка, Тіціана, Рембрандта та інших майстрів пензля. Павло І подарував Іллінському меблі і речі Катерини II, колекцію старовинної зброї тощо. Особиста бібліотека Іллінського налічувала 4200 книжок. У внутрішньому оздобленні палацу, яке виконувалося за проектом архітектора Мерка, брали участь талановиті митці з місцевих селян-кріпаків. В документах згадуються прізвища Іванова, Корчевського, І. та С. (батька й сина) Інглятовських. Художника С. І. Інглятовського добре знали в багатьох містах Росії, йому надсилали замовлення з Москви, Києва, Варшави, Вітебська, Вільно й Житомира. С. І. Інглятовський вчився майстерності декоратора і різьб’яра в Римі, побував у Відні. Він був знайомий з творчістю А. Міцкевича і Т. Шевченка, бюст якого виконав з білого мармуру. Родич і учень Інглятовського Ф. В. Туровський подарував цей бюст у 1950 році районному музею, де він нині зберігається.

Іллінський влаштував у себе театр і створив два оркестри, в яких брало участь 100 музикантів і 30 співаків — переважно місцеві кріпаки. Прима-балерина й чудова співачка Романі теж була кріпачкою.

Готувала майстрів мистецьких ремесел для обслуговування панівних верств і романівська школа глухонімих (заснована 1850 року) — перша такого роду школа в Росії. Загальноосвітньої школи в Романові не було.

Пригноблення селян у Романові набуло особливо тяжких форм. Спочатку вони працювали на пана два дні на тиждень, згодом — три й більше. В 30—40 рр. XIX ст. частину маєтку орендував посесор Горновський, який розоряв селян дотла. Майже цілий тиждень працювали вони з родинами, а в суботу виявлялось, що невідроблених днів у кожного ще багато. Побоюючись виступів селян, граф Іллінський у своєму маєтку завжди тримав на постої солдатів.

Регламентація панщини інвентарною реформою 1847—1848 рр. не змінила становища селян. Норми селянського землекористування залишалися попередніми. Тяглові селяни, які користувалися 9 моргами землі, змушені були відробляти панові щотижня три дні з власною худобою й реманентом. Напівтяглові мали по 6 моргів і працювали в супрязі теж по три дні. Піші селяни (їм належало по одному — три морги) виконували роботи, що не потребували використання робочої худоби. Жінки й діти відробляли ще т. зв. уроки: тіпали льон і коноплі, пряли, ткали полотно, збирали гриби, овочі тощо. Селяни не мали можливості навіть вчасно засіяти свої ділянки землі, зібрати урожай, наткати собі полотна на сорочку, доглянути малих дітей. Багато з них не зносили такого тяжкого становища, кидали село, хату, а часто й дітей і тікали світ за очі.

Реформа 1861 року супроводилася в Романові гострою класовою боротьбою. За інвентарними правилами селянам належало 3346 десятин землі, у т. ч. 1911 десятин лісу. Але граф Іллінський погодився передати їм лише 1699 десятин. За виділену землю колишні кріпаки повинні були протягом 49 років платити по 1359 крб. 70 коп. на рік викупу. Селянам дісталися гірші наділи, непридатні для землеробства, клинами врізалися в ці землі поміщицькі масиви. Внаслідок багаторічної наполегливої боротьби селян у 1875 році поміщик змушений був поступитися і скласти додатковий викупний акт на 317 десятин. Але й цей убогий «додаток» був розкиданий у 107 місцях. Це робилося для того, як зазначав В. І. Ленін, щоб «легше було благородним дворянам кабалити селян і здавати їм землю за лихварські ціни». Спадкоємець Іллінського Стецький забороняв селянам проїжджати, гнати худобу на селянські пасовиська по шляхах, що проходили через його поля.

Жителі Романова рішуче боролися проти поміщика. Вони обрали своїми представниками В. А. Гаврилюка та М. В. Гусака і доручили їм опротестувати сваволю пана, вимагати відчуження тих земель, що «врізалися» в їхні ділянки. Селяни самочинно випасали панські сінокоси, вирубували ліс, руйнували лісну огорожу. Поліція, що прибула в містечко за викликом поміщика, вчинила масовий допит, щоб виявити ватажків. На запитання урядника В. А. Гаврилюк відповів, що він справді закликав громаду пасти худобу на панських сінокосах. Якщо ж Стецький зажене скотину до себе в хлів, останній можна буде й розібрати. Ці виступи з перервами тривали з кінця XIX до початку XX століття. Спір селян з паном став предметом розгляду в Сенаті, але справа була вирішена, звичайно, на користь поміщика.

Після реформи 1861 року в Романові почала розвиватися промисловість. Працювали заводи смоляний, винокурний, обробки дубової кори, лісопильний, шкіряні, а 1903 року — скляний. Розвивалася кустарна промисловість — ткацтво, чоботарство, виробництво возів, поширювалися різні промисли. Коли почалося будівництво залізниці Бердичів—Шепетівка, що пролягала неподалік, значна кількість бідноти пішла працювати вантажниками.

Кінець XIX — початок XX ст. викликали нові явища в суспільному житті Романова. 26 вересня 1904 року в Романові відбулася перша політична демонстрація за політичні свободи і восьмигодинний робочий день. У 1905 році страйкували робітники склозаводу, які вимагали скорочення робочого дня, збільшення заробітної плати, поліпшення умов праці. 1906 року вони виступали організованіше, і орендар заводу змушений був поступитися, збільшивши заробітну плату на 10 процентів.

Не припиняли боротьбу проти своїх гнобителів і селяни. Восени 1906 року вони самочинно рубали ліс поміщика, рішучіше вимагали відокремлення його земель від селянських і виділення на їх користь додатково 1911 десятин, або більше, «скільки виявиться потрібним для розширення наділів». Волинський губернатор, занепокоєний цими подіями, наказав мировому посереднику Новоград-Волинського повіту «докласти всіх зусиль для досягнення угоди між власником романівського маєтку Отецьким і місцевою громадою».

Своїм ватажком, який би захищав інтереси людей праці, селяни обрали вчителя місцевої школи В. М. Скорохода. Коли повітовий урядник почав звинувачувати їх у самовільній порубці панського лісу, В. М. Скороход рішуче заявив, що «ліс тепер належить селянам». До Романова не раз навідувалися мирові посередники й поліція. Але громада не поступилася. В грудні 1910 року на своєму сході вона наполягала передати їй 2900 десятин поміщицької землі з лісом. Губернатор доручив повітовому справнику розслідувати справу про «шкідливу» діяльність В. М. Скорохода.

Здобувши підтримку місцевих органів влади, експлуататори посилили наступ на трудящі маси. Скасували надбавку на заробітну плату, здобуту робітниками в страйковій боротьбі 1906 року, а трьох з них звільнили з роботи. Під час придушення селянських виступів було вбито їхніх ватажків О. М. Атаманчука і Г. В. Волощука, а В. Ф. Васленого вислано за межі волості. Селяни так і не добилися виділення їм додатково землі та відокремлення від панської, яка клинами врізалась в їхні наділи.

Столипінська аграрна політика посилила процес зубожіння мас. Так, у 1912 році 24 двори були зовсім безземельні, а решта мала по 2—3 десятини. Зате верхівка села зосередила в своїх руках по 15—50 десятин. Основні земельні фонди й лісні масиви належали Стецькому. Лише в Романові він володів 13 760 десятинами. На 1164 селянські господарства припадало всього 116 плугів, 150 борін і 85 возів. Рік у рік знижувалася врожайність. Через відсутність кормів і пасовиськ зменшувалося поголів’я свиней і овець.

Розорені й зубожілі селяни йшли працювати на скляний, винокурний, шкіряні та лісопильні заводи. Масового характеру набуло кустарне виробництво (обробка дерева, ткацтво, шевство, кравецтво тощо). Ті, хто мав коней, займалися візникуванням, доставляли ліс, різні лісоматеріали, вугілля на залізничну станцію і в різні підприємства містечка.

На всіх дрібних підприємствах Романова, крім склозаводу, було зайнято 120 чоловік. Усі робітники поділялися тут на річних, строкових, поденних та відрядних. Працювали вони по 12—14 годин щодоби, одержуючи 30 коп. за день.

Тяжко жилося людям праці. Доводилося підробляти на прожиття. Одні ходили на лісорозробки, інші працювали вантажниками на залізниці, а дехто зовсім покидав містечко й шукав заробітків десь на стороні.

Дореволюційний Романів був глухим населеним пунктом Волині. Стояв він за 60 верст від губернського і за 65 від повітового центрів. Земська поштова станція з чотирьох перекладних коней обслуговувала пасажирів на відстані лише 22 верств.

В містечку працював тільки фельдшерський пункт. Більшість людей зверталася по допомогу до баб-шептух. На низькому рівні лишалися освіта й культура. 1881 року відкрилося однокласне народне училище, де вчилися діти переважно заможних батьків, у 1913 році створили двокласне сільське. Згодом з’явилися книжкові крамнички, але не було жодної бібліотеки чи якоїсь читальні. Газети й журнали надходили тільки на адресу панського двору й священика.

Під час першої світової імперіалістичної війни в Романові, що став прифронтовим містечком, скупчилося чимало біженців, внаслідок чого швидко зріс попит на продукти харчування і предмети першої потреби, підвищились ціни на них. Почала падати реальна заробітна плата. До того ж, селян змушували віддавати значну кількість продовольства інтендантствам, розташованих у містечку частин армії.

Особливо гостро відчули тягар війни жінки, зокрема робітниці склозаводу. Жили вони разом з дітьми в бараках і працювали по 12 годин на добу. Замінивши чоловіків, що пішли на фронт, жінки носили ящики зі склом і виконували іншу важку роботу.

В 1915 році знову почалися масові виступи селян проти Отецького. Ця боротьба посилилася внаслідок Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 року. Селяни, озброївшись кілками й сокирами, рушили до панського лісу, розігнали лісову сторожу.

Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції, про яку дізналися трудящі містечка, піднесла їх бойовий дух. Почався розподіл земель. 9 січня 1918 року в Романові, як і в усьому Новоград-Волинському повіті, була встановлена Радянська влада. Але протрималася вона недовго. В лютому 1918 року Волинь окупували кайзерівці. На боротьбу проти загарбників піднявся весь народ. У ній взяли участь і романівці. Робітники склозаводу створили партизанський загін на чолі з М. О. Холодницьким, який діяв проти окупантів у районі села Голубина. Пізніше цей загін влився до Таращанського полку В. Н. Боженка.

В квітні 1919 року Радянську владу в містечку було поновлено. Тоді ж створено ревком, який очолив комуніст В. І. Бородкін. Комітет розгорнув велику роботу, втілюючи в життя ленінські декрети, зміцнюючи владу робітників і селян. За постановою повітового земельного відділу 45 десятин землі колишньої власниці маєтку Отецької передано радгоспу, решту поділено між селянами. На підприємствах встановлено 8-годинний робочий день і здійснено ряд інших заходів. Особлива увага приділялась організації допомоги Червоній Армії і боротьбі з бандитами, від рук яких загинули голова ревкому В. І. Бородкін, його заступник комсомолець П. М. Суховецький та інші.

В серпні 1919 року Романову, як і іншим містам і селам республіки, загрожували окупацією польські інтервенти. Тоді Волинський губернський підпільний комітет звернув особливу увагу на селище, як на найближчий пункт польського фронту. Сюди надіслано уповноваженого для роботи серед робітників заводів, створено партійний осередок з шести чоловік, призначено явки і т. д. Зафронтбюро ЦК КП(б)У в свою чергу відрядило п’ять працівників для підпільної роботи.

З квітня по червень 1920 року Романів був окупований військами Пілсудського. Чимало місцевих жителів вступило до лав Червоної Армії, билося з петлюрівцями і польськими інтервентами. У зв’язку з новим наступом польських інтервентів в кінці вересня 1920 року з Новограда-Волинського до Романова були евакуйовані радянські установи й підприємства. За вказівкою губкому КП(б)У до Романова переїхав повітовий ревком. 12 листопада 1920 року в містечку відбувся з’їзд сільських ревкомів, а 21 листопада —з’їзд комітетів незаможного селянства (КНС). Після визволення Романова від польських інтервентів, створено волосний ревком, а при рев-комі — партійний осередок. Цього ж року виникла комсомольська організація.

1921 року обрано Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів, головою якої став О. М. Волощук, обрано і місцевий комітет незаможного селянства на чолі з С. О. Климашем. На шляху державного, господарського й культурного будівництва постали значні труднощі. Навколо Романова в лісах нишпорили рештки розгромлених петлюрівських банд. У занепаді була економіка. Склозавод давав менше 70 проц. довоєнної продукції. 50 кустарних чинбарень, які працювали переважно для армії і потреб місцевого населення, закрилися через брак сировини. З 300 чинбарів більшість не працювала. 90 проц. торгівлі було зосереджено в руках приватників. Завдяки напруженій роботі трудящих і допомозі Радянського уряду швидко стали до ладу промислові підприємства, відроджувалось сільське господарство, розгорталась радянська торгівля.

В листопаді 1922 року на повну потужність почав працювати склозавод «Червоний Жовтень», 1924 року підприємство вже дало прибуток. Одночасно вживалися заходи до налагодження роботи численних шкіряних підприємств. Більші з них було націоналізовано й здано в оренду. Деякі об’єднались у промислову артіль «Шкіркооп». Аналогічні артілі виникали і в інших галузях місцевої промисловості, наприклад, у меблевій (артіль ім. Комінтерну, «Лозоплет» тощо).

Постанова Уряду Радянської України від 10 грудня 1924 року про віднесення Романова до розряду селищ міського типу сприяла відбудові й розвиткові місцевої економіки. В селищі поліпшилась справа добору й розстановки кадрів, посилилось керівництво промисловістю, сільським господарством, культурним будівництвом. Помітно зросли партійні організації. Романівці гаряче відгукнулися на ленінський призов. До лав Комуністичної партії йшли кращі робітники. Лише на склозаводі було прийнято 10 чоловік. 1925 року партійний осередок мав у своєму складі 37 комуністів. Збільшилась і комсомольська організація. Колективи підприємств, в авангарді яких ішли комуністи, добивалися нових успіхів у підвищенні продуктивності праці, виконанні завдань господарського будівництва. Завдяки цьому вже 1925 року працювали всі підприємства селища.

З відбудовою й розвитком промисловості відроджувалося зруйноване війною сільське господарство. 1921 року земельна комісія перерозподілила колишню панську землю й реманент між бідняками. За допомогою Радянської держави були створені кредитне сільськогосподарське товариство і комітети взаємодопомоги, які відіграли важливу роль у налагодженні й становленні селянських господарств. Виникнення у 1922 році машинного товариства було одним з важливих факторів, що сприяв об’єднанню селян у виробничі кооперативи. Першим таким кооперативом була сільськогосподарська артіль «Червона зоря», створена 20 березня 1924 року з незаможників та демобілізованих червоноармійців на землях колишнього радгоспу. Комуністи О. Д. Семенюк і М. К. Пономарчук разом зі своїми сім’ями першими пішли в артіль, а за ними — ще 10 родин. У 1925 році прийняли «Статут зразкової трудової сільськогосподарської (землеробської) артілі».

У боротьбі за втілення в життя статутних вимог винятково важливу роль відігравав селищний партійний осередок. Його вплив сприятливо позначався на всьому громадському й політичному житті Романова. В тому році з комсомольської організації склозаводу виділився самостійний сільський комсомольський осередок, секретарем якого спочатку був І. 3. Бондарчук, згодом учасник Великої Вітчизняної війни, а пізніше — А. І. Бовсунівський, тепер заслужений агроном УРСР, Герой Соціалістичної Праці.

Під керівництвом партійного осередку і за активною участю комсомолу розгорталося будівництво нового соціалістичного життя. Молодій ще незміцнілій артілі бракувало досвіду, матеріальної бази й кадрів. Долаючи труднощі, артіль поступово зміцнювалася. 1925 року Радянська держава надала їй кредит — 1000 крб. На ці гроші артіль придбала коней та сільськогосподарський реманент. У 1927 році купила трактор «Фордзон», а в наступному — молотарку.

Відроджувалася економіка, поліпшувався матеріальний добробут робітників, селян та інтелігенції. Було ліквідовано безробіття. Зростала заробітна плата робітників і службовців, збільшувалися доходи селянських господарств, розвивалася торгівля. У 1922 році створено споживчу кооперацію.

Питання охорони здоров’я, освіти, культури теж не випадали з поля зору партійних і радянських органів. У Романові працювали лікарня на 15 ліжок, амбулаторія, аптека. Для ліквідації неписьменності створено 20 гуртків лікнепу, до роботи в них залучалися вчителі, підготовлені комсомольці й працівники радянських установ. Відкрилися дві семирічні та 4-класна школи. Ще у 1919 році націоналізований будинок шкірзаводчика переобладнано на комсомольський клуб. Працювали робітничі клуби на склозаводі та в селищі. У цих закладах розгорнули роботу політичні, драматичні, хорові та інші гуртки.

Розв’язуючи завдання господарського й культурного будівництва, трудящі Романова гаряче підтримали загальнонародний рух за створення СРСР. Безпартійна конференція, що відбулася в селищі 10 січня 1923 року, гаряче схвалила рішення Першого з’їзду Рад Союзу РСР.

У 1926 році районний центр з Мирополя перенесено до Романова, а 1933 — Романів перейменовано на Дзержинськ. Це був час напруженої боротьби за дальший розвиток народного господарства, за виконання другої п’ятирічки. Великим поштовхом для розвитку народного господарства був стахановський рух, що поширився в країні. В 1936 році тільки на склозаводі було близько 300 стахановців, які набагато перевиконували встановлені норми виробітку. Це — бригади комуністів А. Д. Холодницького, П. П. Матата, В. П. Волощука та інші. За високі виробничі показники А. Д. Холодницький був удостоєний високої урядової нагороди — ордена Трудового Червоного Прапора. Внаслідок технічного удосконалення цехів склозаводу і підвищення продуктивності праці рік у рік збільшувався випуск продукції, поліпшувалась її якість. Вироби підприємства надходили не лише на внутрішній ринок, але й експортувалися до інших країн.

Успішно розвивалося й перебудовувалося сільське господарство. В грудні 1927 року в зв’язку з річницею Великого Жовтня артіль дістала нову назву — «10-річчя Жовтня». Господарство розширило свої посівні площі, збільшило поголів’я худоби, поліпшило матеріальний добробут трудівників. Успіхи артілі були прикладом для тих, хто пізніше ставав на шлях колективного господарювання. Коли в другій половині 1929 року розгорнулась масова колективізація, селяни-одноосібники охоче йшли в колгоспи, маючи перед собою повчальний зразок. Ось чому Романів вважався одним з тих населених пунктів, де вступ до колгоспів був найактивнішим.

У 1930 році створено артілі «Шлях Леніна», «Комуніст», «Комсомолець» та ім. Демченка, а у 1931 році — «Більшовик», ім. Литвинова. Куркульські елементи чинили колективізації запеклий опір. Вони агітували селян виходити з колгоспів, розбирати усуспільнену худобу й реманент; розкрадали насіння, коней, корів, зривали польові роботи, тероризували активістів. Від рук ворогів загинули голова комнезаму А. В. Кравчук, начальник районного відділення міліції С. П. Волинчук, голова Романівської сільської Ради Г. М. Гончарук та інші. Але ні погрози, ні вбивства не звернули селянські маси з обраного ними соціалістичного шляху. Вони ще тісніше згуртувалися навколо Комуністичної партії і повели рішучу боротьбу за успішне здійснення суцільної колективізації і ліквідації на цій основі куркуля як класу.

В січні 1932 року була створена МТС. Молоді механізатори порівняно швидко опанували техніку і день у день добивалися кращих показників. Комсомолка Є. Г. Назарук на м’якій оранці замість денної норми 3,7 га виорювала по 5,35 га. П. І. Бардаш на тракторі ХТЗ виорав 544 га і зекономив 1586 кг пального. М. О. Бабков у колгоспі «Більшовик» на комбайні «Комунар» збирав по 195 га зернових і посів перше місце в змаганні серед механізаторів MTС. За високі виробничі показники П. І. Бардаш і М. О. Бабков стали учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1939 року.

Високої продуктивності праці досягли і колгоспники. Бригада П. Ф. Онуфрійчука з колгоспу «10-річчя Жовтня» вирощувала по 12—14 цнт пшениці з гектара, ланкова М. В. Вакулинчук з колгоспу «Більшовик» збирала по 375—400 цнт цукрових буряків, по 2700 кг молока від кожної корови надоювала Г. Ф. Онищенко з колгоспу «Комсомолець». Неухильно зростали колективні господарства. У передвоєнні роки в кожному з них вже було досить сільськогосподарського реманенту й складної техніки. Вони збирали високі врожаї і мали по 3—4 тваринницькі ферми. Артіль «Шлях Леніна» мала гончарний і цегельний заводи, млин, крупорушку і велике парникове господарство.

Із зростанням економіки поліпшувався матеріальний добробут і культурний рівень робітників, колгоспників та радянської інтелігенції. Розвивалася радянська торгівля. 1940 року в Дзержинську налічувалося 34 магазини. Напередодні Великої Вітчизняної війни працювали лікарня на. 75 ліжок, поліклініка, амбулаторія і дві аптеки. В системі органів охорони здоров’я було зайнято 17 досвідчених лікарів і 36 чоловік середнього медперсоналу.

Була ліквідована неписьменність — ця тяжка спадщина минулого буржуазно-поміщицького ладу. У 1940/41 навчальному році в селищі діяло три школи, в т. ч. одна десятирічна. В них 27 учителів навчали понад 1200 учнів. Зростала мережа культурно-освітніх закладів. У Дзержинську працювали 4 клуби і 7 бібліотек. Особливою популярністю користувався клуб склозаводу. Розгортали роботу хоровий і драматичний гуртки, духових інструментів і спортивні секції. Районна бібліотека, яка налічувала 560 постійних читачів, для кращого обслуговування віддалених сіл району створила мережу пересувних бібліотек.

Відкрито кінотеатр у Дзержинську, а колгоспники артілі «10-річчя Жовтня» збудували свій колгоспний кінотеатр. У побут населення ввійшли радіо, періодична преса. 1940 року трудящі одержували понад 9 тис. газет і журналів. Видавалась районна газета «Колективіст Дзержинщини».

Зростали матеріальний добробут і культурний рівень населення. Збільшувалась і кількість його. З 2901 чоловіка у 1925 році воно зросло до 7127 чоловіку 1939 році. Великі плани будівельних робіт були в трудящих Дзержинська, але підступний напад гітлерівської Німеччини перервав їх мирну працю. З перших днів війни всі підприємства почали перебудовуватися на воєнний лад.

10 липня 1941 року Дзержинськ був окупований німецько-фашистськими військами. Розпочалися масові арешти, розстріл мирних громадян.

У Дзержинську, як і в інших місцях, розгорнуло свою діяльність партійне і комсомольське підпілля. Від Житомирського підпільного обкому КП(б)У сюди прибув П. П. Вихованець. До підпільної групи також увійшли робітники склозаводу Ф. П. Мистюк, його син-студент Є. Ф. Мистюк, працівник райвиконкому В. П. Лясковський, секретар райкому комсомолу П. П. Шикун, директор MTС І. Г. Безруков, який пізніше став начальником штабу партизанського загону з’єднання G. Ф. Маликова та інші. Вони проводили підривну роботу на підприємствах, закликали населення не їхати на каторжні роботи до Німеччини, добували, переписували від руки і розповсюджували зведення Радінформбюро. Але група проіснувала недовго: гестапівцям вдалося натрапити на її слід. Було заарештовано й розстріляно близько 20 чоловік, серед них і П. П. Вихованця. Ті, що уціліли, пішли до партизанського загону, який розгортав боротьбу проти окупантів у Дзержинському й Баранівському районах. Неподалік Дзержинська завдали дошкульних ударів по тилах ворога загони С. Ф. Маликова. Тут же почав свої дії і загін ім. 24-річчя РСЧА3. Чимало жителів влилося до першого Молдавського партизанського з’єднання, в бригаду Ю. О. Старченка. В червні 1943 року через район проходило партизанське з’єднання О. Ф. Федорова. Скориставшись цим, багато жителів селища приєдналися до лав народних месників. Партизани завдали нищівного удару по ворожих комунікаціях. В листопаді 1943 року між станціями Разіне й Печанівка вони замінували залізницю і пустили під укіс військовий ешелон з технікою та солдатами, а в Дзержинську роззброїли всю поліцію.

З січня 1944 року доблесні воїни 322-ї стрілецької дивізії 60-ї армії 1-го Українського фронту під командуванням полковника П. М. Лащенка визволили Дзержинськ від фашистських загарбників. У боях за селище брали участь артилеристи 28-ї винищувальної бригади. В складі 13-ї гвардійської танкової бригади 4-го Кантемирівського танкового корпусу бився за Дзержинськ і Герой Радянського Союзу І. П. Голуб, командир танка Т-34. Патріот загинув і похований у Гордіївці. В боях за склозавод був смертельно поранений Герой Радянського Союзу В. С. Путилін.

Дзержинці радо вітали своїх визволителів. Разом з воїнами до селища повернулись працівники партійних і радянських установ. Відновили роботу райком партії і райвиконком, партійні організації підприємств і установ, райком ЛКСМУ.

В житті трудящих настав новий період — період відбудови народного господарства і дальшого його розвитку. За два з половиною роки окупації гітлерівці знищили З тис. громадян і вивезли на каторжні роботи до Німеччини 448 чоловік. 1945 року в Дзержинську налічувалося лише 4 тис. мешканців. Фашистські гнобителі залишили після себе руїни й попіл. Вони спалили і зруйнували 219 житлових будинків, виробничі приміщення підприємств, будинки партійних і радянських установ, торговельних, лікувальних і культурно-освітніх закладів.

З перших днів свого визволення і до кінця переможного завершення Великої Вітчизняної війни трудящі селища подавали всіляку допомогу воїнам Червоної Армії: вносили гроші на побудову танкової колони «Колгоспник Житомирщини», допомагали родинам фронтовиків, надсилали радянським воїнам подарунки. Своєчасно і зразково виконували фронтові замовлення підприємства і, зокрема, майстерня склозаводу. Вже у 1944—1945 рр. працювали маслозавод, друкарня, підприємства побутового обслуговування.

Комуністична партія і Радянський уряд подавали велику допомогу у відродженні господарства. Лише 1944—1945 рр. на відбудову склозаводу було асигновано 300 тис. крб. 1945 року підприємство стало до ладу. Рік у рік воно зростало, реконструювались його цехи, збільшувався випуск продукції, поліпшувалась якість виробів. На обласній сільськогосподарській і промисловій виставках 1950 року завод показав 150 зразків своєї продукції — видувні й алмазно-грановані склянки, бокали, фужери, фруктові вази. Він став одним з найбільших підприємств скляних виробів на Україні, які демонструвалися на республіканській виставці у Дніпропетровську і Всесоюзній у Москві. Продукція заводу має великий попит і йде в Грузію, Вірменію, Казахстан, Узбекистан та інші республіки, експортується за кордон.

Завдяки допомозі держави, всього радянського народу порівняно швидко подолало труднощі післявоєнних років і сільське господарство. Вже на кінець четвертої п’ятирічки колгоспи відновили довоєнні посівні площі й громадське тваринництво. 1950 року артілі об’єдналися. Одні з них увійшли до колгоспу «Прогрес» (колишня артіль «10-річчя Жовтня»), інші — до колгоспу «Комсомолець». За ними закріплено 5116 га землі. Навесні 1951 року було створено Дзержинську МТС, яка набагато сприяла розширенню посівних площ, підвищенню культури землеробства й розвиткові громадського тваринництва.

Зразу після визволення поновлювали свою діяльність культурно-освітні заклади. У післявоєнні роки відбулося кілька масових недільників, завдяки чому прискорено відбудову всіх 4 шкіл, 4 клубів та 7 бібліотек. Населення одержувало центральну і республіканську пресу, видавалась районна газета «Колгоспний шлях».

Активнішою ставала боротьба за розвиток економіки й культури в роки наступних п’ятирічок. За 1965—1970 рр. підприємства Дзержинська перевиконали планові завдання і дали країні промислової продукції на 24,6 млн. крб. Особливо високих виробничих показників добився колектив склозаводу. До 50-річчя Радянської влади виробництво його продукції збільшилося в 5 разів, а за асортиментом — у 10. Після підключення заводу в 1966 році до державної центральної лінії електропостачання здійснено реконструкцію скловарних печей, тоді ж всі теплові агрегати вперше на Україні стали працювати на рідкому паливі (гасі). Директор заводу О. О. Миронов успішно використав і застосував запозичений досвід колективу відомого в країні Гусь-Хрустального склозаводу Російської федерації, на якому він працював багато років. 1970 року на заводі здійснено часткову реконструкцію горшкових печей випуску кольорового і накладного скла. Завод освоїв випуск скловиробів з пофарбуванням рідкісноземельними елементами, що допомогло збільшити кількість кришталевих виробів у 2,5 раза.

Робітники склозаводу виконали восьму п’ятирічку достроково і дали понад план продукції на 2417 тис. крб. Найкращих результатів добилися бригади видувальників К. В. Мілевського та шліфувальників М. М. Бондаренка. За досягнуті успіхи орденом Жовтневої Революції нагороджено начальника зміни цеху обробки К. К. Новицького, орденом Трудового Червоного прапора — шліфувальників М. М. Бондаренка і Н. П. Вознюка та видувальника К. В. Мілевського.

Колектив підприємства налічує тепер понад тисячу чоловік. З них 25 інженерно-технічних працівників мають вищу і спеціальну середню освіту, 60 проц. робітників — середню й восьмирічну освіту. Багато виробничників працюють цілими династіями, передають свій досвід і вміння молодим. Справу свого батька П. П. Матата продовжили його сини — видувальники Микола й Володимир, слюсар Борис і дочка алмазниця Галина. Кадрових робітників Т. Ю. Лукашевича, П. Д. Холодницького та інших замінили їх сини, дочки й онуки.

Великі зміни сталися і на інших підприємствах. Споруджені в 60-х роках на новій технічній основі цегельний завод з річним виробництвом 2,5 млн. штук цегли, підприємства й цехи виробництва черепиці і залізобетонних виробів, промкомбінат, де виготовляють столи, шкільні парти тощо. Вже в перший рік дев’ятої п’ятирічки трудящі Дзержинська домоглися значних успіхів. У 1971 році підприємства виконали, а склозавод, маслозавод набагато перевиконали свої планові завдання. Річний план 1972 року колектив першого підприємства реалізував на 106,4 проц., а другого— на 116,2 процентів.

Для сільського господарства друга половина 50-х і початок 60-х років були періодом дальшого зміцнення його матеріально-технічної бази й підвищення врожайності всіх культур. До 50-річчя Великого Жовтня колгосп «Прогрес» вже мав 11 тракторів, 5 зернових комбайнів, 8 вантажних автомобілів та багато іншої сільськогосподарської техніки — плугів, культиваторів, зерноочисних машин тощо. Колгосп «Комсомолець» відповідно 8, 3 і 4.

У 1968 році колгоспи зібрали врожай зернових по 12—14 цнт з гектара, тоді як невдовзі після війни середня врожайність цих культур не перевищувала 8 цнт. Цукрових буряків виростили по 300—350 цнт з гектара, по 100 цнт картоплі, а окремі бригади й ланки збирали зернових і технічних культур значно більше. Так, рільнича бригада колгоспу «Комсомолець» П. М. Коцюби щорічно одержувала по 17 цнт зернових, ланка артілі «Прогрес» Р. В. Коцюбинської — по 370 цнт цукрових буряків.

Порівняно швидко зростало й поголів’я худоби, неухильно підвищувалась її продуктивність. На фермах колгоспу «Прогрес» налічувалося 380 голів великої рогатої худоби, 620 овець, понад 2 тис. голів птиці. В колгоспі «Комсомолець» — відповідно 360, 580 і 1500. Доярки надоювали від кожної корови по 2800—3000 кг молока. Колгоспи стали міцними, механізованими, багатогалузевими господарствами. Вони продають державі тисячі центнерів зерна, м’яса, картоплі, цукрових буряків та іншої сільськогосподарської продукції.

У 1966—1972 рр. в Дзержинську широко розгорнулися будівельні роботи. Склозавод, промкомбінат, маслозавод та інші підприємства будують нові цехи та службові приміщення. Відділення «Сільгосптехніка» споруджує станцію для технічного обслуговування автомашин. Зводять приміщення двоповерхового готелю, споруджують кінотеатр, лікарню, будинок культури на 600 місць, двоповерхові дитячі ясла, пологовий будинок. По вулиці Леніна виростають нові житлові будинки. 1970 року побудовано двоповерховий універмаг, приміщення Держбанку та інші.

Багато нових виробничих споруд та житлових будинків з’явилось і в колгоспах. Лише 1967 року в колгоспі «Прогрес» було зведено добротні цегляні будівлі центральної садиби, корівник на 200 голів, склад для запчастин, гараж на вісім автомашин, літній табір для утримання великої рогатої худоби тощо.

Розширилися транспортні зв’язки. Дзержинськ з’єднаний автобусним сполученням зі всіма великими населеними пунктами району, а також з Бердичевом, Любарем, Чудновом, Житомиром, Новоград-Волинським, Києвом, розширена автоматична телефонна станція.

Великих успіхів добилися дзержинці в дні підготовки до 100-річчя з дня народження В. І. Леніна. За добрі успіхи понад 250 трудівників було нагороджено ювілейними медалями.

Набагато зріс матеріальний добробут і культурний рівень робітників, колгоспників і радянської інтелігенції. Зросла їх реальна заробітна плата й оплата праці колгоспників. Підвищилась купівельна спроможність населення. Розширилась торговельна мережа. В Дзержинську працює 30 торговельних підприємств, у т. ч. 5 продуктових крамниць, 8 мішаного асортименту, магазини тканин, культтоварів, книжковий, чайна, їдальня й буфети. До послуг трудящих побуткомбінат пошиття й лагодження одягу та взуття, ремонту телевізорів, радіоприймачів, годинників тощо. Тепер у кожній квартирі є радіоприймачі, телевізори. Міцно в побут увійшли газові плитки, холодильники, пральні машини, пилососи, швейні машини, мотоцикли, веломашини, фотоапарати та різні музичні інструменти.

Побільшало оздоровчих закладів. У Дзержинську працюють лікарня на 150 ліжок, санітарно-епідемічне й поліклінічне відділення, фельдшерський пункт у колгоспі «Комсомолець», дві аптеки. В оздоровчих закладах — 22 медпрацівники з вищою і 76 з середньою освітою.

Розвивається народна освіта. В семи школах — близько 1500 учнів, їх навчають 56 вчителів з вищою і спеціальною середньою освітою. Для учнів відкрито будинок піонерів із залом на 200 місць і кімнатами для роботи гуртків. За роки восьмої п’ятирічки в школах Дзержинська середню освіту здобули 567 чоловік, 22 робітники склозаводу без відриву від виробництва одержали дипломи вузів. У селищі працює семирічна музична школа.

Гордістю дзержинців є районний будинок культури, в його залах і кімнатах провадиться велика культурно-освітня робота. Тут часто виступають актори обласного театру, майстри мистецтв Києва, Мінська та ряду міст Російської Федерації. Агітбригада будинку культури стала тричі лауреатом республіканського огляду учасників художньої самодіяльності, завоювавши срібні медалі. В приміщенні будинку культури працює на громадських засадах історико-краєзнавчий музей, в якому зібрано матеріали, що розповідають про історію Дзержинска та району, їх зростання за роки Радянської влади.

Крім районного будинку культури, є три робітничі клуби. Нові клуби споруджені в «Міжколгоспбуді» і відділенні «Сільгосптехніки». В цих закладах плідно працюють хорові колективи, ансамблі пісні й танцю, драматичні, танцювальні та інші гуртки. До послуг трудящих — 10 бібліотек. У 1967 році, з нагоди 90-річчя з дня народження Дзержинського, в селищі відкрито пам’ятник Феліксу Едмундовичу.

Великого значення в комуністичному вихованні трудящих селища набувають радянські свята і обряди. Це і врочисті вечори, й покладання вінків, клятви та передача естафети від старшого покоління молодшому. Поширеними стали новорічні щедрівки, проводи зими й зустрічі весни, урочисті проводи до Радянської Армії та інші.

Керівною і спрямовуючою силою селища є комуністи. 26 партійних організацій об’єднують 400 членів партії. 440 комсомольців об’єднані в 17 організаціях. Багато зусиль для дальшого розвитку селища докладає селищна Рада. В її складі 95 депутатів, у т. ч. 44 члени КПРС, 11 комсомольців, 39 жінок, 42 робітники та 19 колгоспників. При ній діє 9 комісій, яким допомагає численний актив.

З великим політичним і виробничим піднесенням зустріли трудящі Дзержинська історичні рішення XXIV з’їзду КПРС, які стали дороговказом і бойовою програмою для кожного робітника, колгоспника й службовця. Після обговорення їх на партійних зборах і активах на підприємствах і в колгоспах розгорнулася напружена боротьба за успішне виконання важливих накреслень форуму комуністів. Трудівники Дзержинська докладають всіх зусиль, щоб виконати завдання дев’ятої п’ятирічки і втілити в життя накреслення партії великого Леніна.

Г. П. БУЛКІН, В. В. НАДВОДНЮК

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.

Дзержинськ, Донецька область

Дзержинськ (до 1936 року Щербинівка) — розташований поблизу річки Кривого Торця, за 7 км на північ від станції Фенольна Донецької залізниці. Відстань до Донецька — 52 км. Населення — 47 526 чоловік. Дзержинській міській Раді депутатів трудящих підпорядковані: Артемівська міська (м. Артемове), Кіровська, Новгородська та Щербинівська селищні Ради разом з населеними пунктами, що входять до них.

Поблизу Новгородського у 8 розкопаних курганах виявлені поховання в кам’яних ящиках доби бронзи.

У 1776 році азовський губернатор призначив урочище Жований Ліс, балки Сухий Яр та Житній Яр для державної військової слободи Зайцеве. Через тридцять років поселення стало таким багатолюдним, що частина його жителів відокремилася і утворила кілька хуторів, у т. ч. і Щербинівський. Хутір Щербинівський містився на березі річки Кривого Торця, в тому місці, де за легендою раніше була застава богуславського козака Щербини, який героїчно загинув у бою з татарами. На початку XIX ст. в околицях хутора виявили кам’яне вугілля. Його, поряд із заняттям сільським господарством, селяни видобували, в основному для своїх потреб. У 1824 році за розпорядженням гірничого департаменту проведено дослідження покладів, а невдовзі розпочалися промислові розробки кам’яного вугілля в районі хутора.

На 30-і роки XIX ст. в Щербинівському та сусідніх з ним селах Железному, Зайцевому, Красному Куті і Олександрівці видобувалось уже понад 200 тис. пудів вугілля на рік, тобто майже четверта частина всього виробництва палива у Донбасі. В міру розвитку видобування дрібні власники копалень поступово розорялись

і потрапляли в залежність від більш заможних, що прибирали до рук їхні шахти. Собівартість одного пуда вугілля становила 2—3 коп., тоді як ринкова його ціна в Бахмуті, Харкові та Павлограді, куди в основному поставлялося щербинівське вугілля, досягала 9—10 коп. за пуд. Чумаки завозили вугілля у найвіддаленіші місця півдня Росії, а часто також у Крим. До 1860 року Нестерівське селянське товариство об’єднало близько 20 селянських шахт, найбільшою з яких була Петрівська, в один Щербинівський рудник, середньорічний видобуток якого становив приблизно 500 тис. пудів вугілля

Ще наприкінці 30-х років XIX ст. Щербинівський і сусідні з ним хутори були перетворені на село Щербйнівку, що увійшло до складу Желєзнянської волості Бахмутського повіту. В середині XIX ст. в ньому налічувалося 313 дворів з 1751 жителем.

У 60-х роках сюди почали прибувати розорені селяни Катеринославської та сусідніх з нею губерній. Багато з них селилися у Щербинівці. У 1861 році власником ІЦербинівського рудника став підприємець Полинов, згодом — інженер Шеєрман, який 1872 року заклав другу шахту, а ще через десять років — третю. Розробка покладів кам’яного вугілля на руднику провадилася особливо інтенсивно після того, як у 1869 році стала до ладу Курсько—Харківсько—Азовська залізниця, а від неї — вітка до Щербинівки. Тоді ж тут побудували коксовий завод, устаткований бельгійською технікою. У 1884 році на землях сіл Зайцевого й Щербинівки та хутора Нелепівського французькі капіталісти утворили акціонерне товариство для розробки кам’яного вугілля і солі у південній Росії. Товариство скупило за безцінь землі в околицях Щербинівки і розпочало будівництво ще двох великих рудників — Нелепівського та Північно-Микитівського.

Умови праці гірників були надзвичайно тяжкі. Ось як про це розповідав російський письменник С. Каронін (М. Є. Петропавловський), який відвідав Щербйнівку у серпні 1886 року. «…Робітники-вибійники просто довбають пласт вугілля кайлами і таким чином видобувають його. Видовбане вугілля інші робітники насипають лопатами у вагонетки… Зміна триває 12 годин»… Робітники шахти справили на письменника враження «купи лахміття, политої рідкою сажею». Двома роками пізніше на Щербинівському руднику Шеєрмана побував син Л. М. Толстого — Сергій Львович. У спогадах він писав: «Чорні обличчя шахтарів, блискучі білки очей, глухі удари кайла, гуркіт вагонеток, мокрінь, кіптява від ламп без скла і сморід — ось враження від шахти. Насправді праця на шахті в ті часи була каторжною». Частина робітників, як і до того, проживала в селі Щербинівці, деякі селились поблизу шахти. В одній землянці жило по кілька шахтарських родин. Бруд, вогкість, злидні, хвороби були постійними супутниками кожної сім’ї. Рудникове селище являло собою землянки, розкидані на пустирі. Лише кілька бараків тулилось неподалік шахти та 2—3 цегляні будівлі стояли осторонь — серед них т. зв. директорський будинок, у якому жили чиновники рудника. Тут же містилися поліцейська дільниця і невід’ємні на той час від будь-якого робітничого селища — шинок і церква.

Рік у рік зростало почуття ненависті робітників до самодержавства, обурення проти експлуатації. У Щербинівці знали про виступи робітників Петербурга, Харкова, Миколаєва та інших міст Росії. Після квітневого (1875 р.) страйку на заводі Юза виступили і шахтарі Щербинівського рудника. На чолі їх стояли учасники юзівського страйку М. Демидов, П. Гладуненко та ін. У 1889 році в Щербинівці розпочався великий страйк, в якому брали участь понад 600 робітників. Керував ними шахтар І. Михайличенко. Гірники вимагали поновлення на роботі вісьмох своїх товаришів, звільнених через примху штейгера. Своєї мети шахтарі рудника досягли.

Велику роль у згуртуванні робітників, об’єднанні їх у боротьбі за свої права відіграли соціал-демократи, що розгорнули роботу у Щербинівці на початку 900-х років. У травні 1902 року сюди приїхав один з відомих керівників морозовського страйку П. О. Мойсеєнко. За допомогою лікаря місцевої лікарні І. М. Кавалерова він влаштувався теслярем механічного цеху на Центральному руднику. Д. М. Кавалеров познайомив його з Г. І. Петровським, що також переховувався тут від переслідувань царської охранки і у якого був уже досвід роботи у катеринославському «Союзі боротьби за визволення робітничого класу». Навколо П. О. Мойсеєнка і Г. І. Петровського групувались найбільш свідомі шахтарі Н. Дубовий, І. Єсин, М. Туртуков, М. Демидов, І. Семенцов, а також лікар І. М. Кавалеров, штейгер Соколов, учителька Н. Бережна. На той же час до Щербинівки приїхав член Нижегородського комітету РСДРП О. В. Яровицький. Г. І. Петровський, П. О. Мойсеєнко та О. В. Яровицький разом з І. М. Кавалеровим, Н. Бережною й іншими створили у Щербинівці соціал-демократичний робітничий гурток. Його перші збори відбулися наприкінці травня 1902 року. Крім того, соціал-демократичні гуртки були організовані на Нелепівському і Північно-Микитівському рудниках. При місцевій школі відкрили бібліотеку, а згодом — загальноосвітні курси, які відвідували переважно гірники Щербинівського рудника. На цих курсах робітники знайомилися з марксистською літературою, слухали лекції про революційний рух на Заході та в Росії, обговорювали художні твори. Тоді у Щербинівці вчителював відомий український письменник Степан Васильченко, який також провадив революційну роботу серед жителів селища.

Зв’язки соціал-демократів розширювались і зміцнювались день у день. Нелегальну літературу гурток, до складу якого на кінець 1902 року входило 28 робітників-шахтарів і 6 представників місцевої інтелігенції, одержував від Катеринославського, Харківського і Ростовського комітетів РСДРП.

У січні 1903 року на основі цього гуртка сформувалася соціал-демократична група, що увійшла до складу Донецького союзу РСДРП4. Під впливом політичної агітації шахтарі піднімалися на боротьбу проти гніту капіталу і царського самодержавства. 2 червня 1903 року розпочався страйк гірників Центрального рудника, який швидко поширився на інші рудники і коксовий завод. У серпні був заарештований Г. І. Петровський, довелося виїхати з селища П. О. Мойсеєнкові й О. В. Яровицькому. Та на чолі робітників стали Н. І. Дубовий, поет-робітник І. Семенцов, відомий у Донбасі під псевдонімом «Донецький бард». Незабаром після II з’їзду РСДРП у Щербинівці побували представники Катеринославського комітету і передали місцевим соціал-демократам текст програми і статуту партії. Учасниця трьох революцій, активний діяч Щербинівської організації О. М. Шалімова у своїх спогадах писала: «Ми зрозуміли, що II з’їзд РСДРП був історичною подією в житті революційно настроєних, мас, що він створив, нарешті, справжню марксистську робітничу партію. Наша організація вжила всіляких заходів для того, щоб до лав революційного руху вступало все більше і більше шахтарів». Робітники йшли назустріч першій російській революції.

13 січня 1905 року до селища дійшла звістка про жорстоку розправу царя над робітниками Петербурга. Н. І. Дубовий і І. Семенцов закликали шахтарів до об’єднання навколо РСДРП і боротьби з царським самодержавством. Зв’язалися з П. О. Мойсеєнком, який тоді перебував у Лозово-Павлівці на Оленівському руднику. Мойсеєнко взяв діяльну участь у розробці 32 вимог економічного і політичного

характеру, з якими робітники Щербинівки розпочали страйк. Згодом ці вимоги змушена була опублікувати навіть така реакційна газета, як «Русские ведомости». Страйк розпочався 16 лютого 1905 року. Дирекція викликала до селища сотню козаків і роту солдатів Литовського піхотного полку, але це не залякало робітників. Особливо стійко трималися гірники Центрального рудника. 19 лютого козаки і солдати витіснили робітників з шахтного подвір’я і почали розганяти їх. Соціал-демократи, що стояли на чолі страйкуючих, виставили пікети біля головних об’єктів рудника, котельної і підйому. Потім робітники перейшли у наступ. На козаків і солдатів полетіли стояки, каміння, обушки. На сусідніх вулицях спорудили барикади. Прибулі до Щербинівки вищі військові чини наказали стріляти в робітників. Було вбито 6 чоловік, багатьох поранено. Розстріл щербинівців згодом був названий першою кривавою неділею в Донбасі. Але терор не зупинив страйкуючих. Вони ще рішучіше зажадали від адміністрації задоволення своїх вимог. Гірничопромисловці, зіткнувшися з таким стійким опором, поступилися, задовольнивши частину вимог. Проте робітники стояли за повну перемогу. Тоді дирекція знову вдалася по допомогу козаків і солдатів.

Про великий авторитет місцевої соціал-демократичної організації свідчило зростання її рядів. Після страйку до неї прийняли 15 активних і відданих справі революції робітників. Було вжито заходів щодо організації бойової дружини. До її складу добиралися найбільш свідомі і революційно настроєні гірники. Командиром дружини став шахтар Північно-Микитівського рудника І. Гордієнко. На квартирі котельника Завадовського робітники обладнали майстерню, де виготовляли саморобні бомби, а в слюсарних майстернях рудників робили списи. Більшу частину цієї «продукції» щербинівці відправили пізніше до Горлівки. На початку серпня 1905 року через необережність на квартирі Завадовського вибухнула саморобна бомба і тяжко поранила одного з робітників. Вибух привернув увагу жандармів. До Щербинівки прибув загін драгунів. Розпочались повальні арешти, схопили 40 найбільш активних учасників революційного руху, серед них М. Кожуру, П. Пастельняка, Н. Медведеву, П. Піскунова та ін. У зв’язку з тим, що бойову дружину фактично розгромили, а багатьох керівників робітничого руху заарештували, у збройному повстанні в Горлівці взяли участь лише окремі шахтарі Щербинівки. Крім того, жителі селища організували збір одягу та продовольства для повсталих горлівських робітників.

Невпинно борючись за вплив на маси, більшовики Щербинівки проводили збори, мітинги. Широко і організовано відзначали трудящі Першотравень 1906 року. Після одного з мітингів, на якому були присутні сотні робітників, 25 серпня 1906 року до Щербинівки прибув каральний загін. Були заарештовані 31 робітник, два інженери та фельдшер рудника. Робітники відповіли на репресії одноденним страйком. У роки реакції більшовики не припиняли пропагандистську роботу серед мас. Серед шахтарів поширювалися листівки Харківського, Катеринославського, Юзівсько-Петровського, Алмазно-Юр’ївського комітетів РСДРП. Тільки за один 1909 рік їх було одержано близько 10 тис. примірників. Було встановлено зв’язок з організаціями Макіївки, Луганська. Завдяки широкій агітації більшовиків робітники Щербинівки під час виборів до IV Державної думи голосували за Г. І. Петровського. Коли в селищі дізналися про збирання коштів на робітничу газету, гірники надіслали на адресу «Правды» близько 130 крб., а 29 травня 1912 року вони вже читали перший номер газети. В липні 1912 року В. І. Ленін у статті «Підсумки піврічної праці», перелічуючи міста і селища Росії, де відбулися найбільш масові збирання коштів на газету «Правда», називає і Щербинівський рудник. Щербинівці не раз писали до «Правды». Вони розповідали про труднощі життя, утиски від гірничопромисловців. Семенцов надсилав туди свої вірші. Так, у травні 1914 року в «Шахтерском листке», що вийшов як додаток до газети, поет опублікував вірш «Пробудися, шахтарю!», де були такі рядки:

Возвысь свой голос стойкий, непритворный,

За жизнь и честь шахтерскую постой,

Пусть знает свет, что ты в одежде черной —

Напередодні першої світової війни щербинівські рудники порівняно з іншими шахтами Донбасу були добре оснащені технікою. Тут з’явилося електричне освітлення, працювали найбільша в Донбасі вуглепідйомна машина, електричні лебідки, вентилятори, центробіжні насоси. Застосовували також бетонне кріплення. Однак основними знаряддями праці гірника лишалися обушок, лопата і кайло. На низькому рівні була безпека праці. Продуктивність праці одного робітника становила всього 150 тонн вугілля на рік. У 1913 році шахтар одержував в середньому за рік 413 крб. Цього ледве вистачало на прожиток гірника, який не мав сім’ї. В рудниковому селищі працювала одна школа на 60—80 дітей. Примітивним і дорогим було медичне обслуговування.

1914 рік приніс нові страждання народові. Багатьох гірників забрали на фронт. За агітацію проти війни заарештували і замордували в тюремних катівнях члена Щербинівської соціал-демократичної організації М. Куличинського. Семенцов та Гладуненко змушені були на деякий час покинути Щербинівку. Повернулися вони влітку 1915 року. Тоді ж до селища прибув член Макіївського комітету РСДРП професіональний революціонер С. І. Лапін (Курочкін). За допомогою місцевих революціонерів він сформував низову більшовицьку організацію, що увійшла до складу Макіївського комітету РСДРП. Активними членами організації були М. Острогорський, Н. Дубовий, Матросов, Циганков, Юрченко, М. Демидов, Є. Передєльський та ін. Більшовики організовували сходки, знайомили шахтарів із становищем на фронтах, з ходом боротьби пролетарів проти самодержавства в інших районах країни. У квітні 1916 року в Горлівці відбулися нелегальні збори представників соціал-демократичних організацій підприємств Горлівсько-Щербинівського гірничого району, на яких було вирішено провести загальнорайонний антивоєнний страйк. Тут же обрали страйковий комітет.

Страйк розпочався 19 квітня 1916 року на Щербинівському, Нелепівському, Північному рудниках. Число страйкарів перевищувало кілька десятків тисяч. Ще ніколи робітники не були такими рішучими у своїх діях, як у дні того грандіозного страйку. Трудящі Щербинівки співали революційних пісень. На копрі однієї з шахт замайорів червоний прапор. Більшовицькі групи рудників ухвалили провести політичні мітинги. Підготовка до них відбувалася напередодні Першого травня.

2 травня робітники разом зі своїми родинами зібралися на мітинг біля щербинівської бойні. Сюди прийшли кілька тисяч гірників. З промовою виступив G. І. Лапін. Не встиг оратор скінчити, як місце, де відбувався мітинг, оточили козаки і поліцейські. Шахтарі кинулися визволяти заарештованих товаришів, яких вже налічувалося близько 200 чоловік. Козаки і поліцейські зчинили стрілянину. Заарештованих скували ланцюгами і під посиленим конвоєм пішки відправили до Бахмута. Дорогою їх по-звірячому били. Дика розправа властей над робітниками викликала обурення всіх пролетарів Донбасу.

У лютому 1917 року рудники Щербинівки блискавично облетіла звістка: «Цар зрікся престолу! Робітники Пітера підняли прапор революції!». Події розгорталися з неймовірною швидкістю. На квартирі вибійника П. Гладуненка, одного з керівників рудникового комітету більшовиків, відбулися термінові збори, на яких обговорювалося питання про владу. Вирішили 3 березня провести вибори рудникової Ради. Обирали депутатів відкритим голосуванням. Спершу в Раді більшість місць мали есери, вплив яких на маси був ще значним. Однак після перевиборів, які незабаром відбулися за вимогою більшовиків, з 13 обраних 8 були членами більшовицької партії. Головою Ради став більшовик С. Білозеров. При Раді діяли комісії: виробнича, військова, продовольча, культурно-освітня, агітаційна. З ініціативи більшовиків 12 березня Рада робітничих депутатів зобов’язала адміністрацію рудників запровадити 8-годинний робочий день. Управитель рудників відмовився виконати цю ухвалу. Тоді 8-годинний робочий день було запроваджено явочним порядком. Крім того, Рада вирішила заборонити адміністрації без санкції виробничої комісії звільняти робітників, а також встановила мінімальний денний заробіток шахтаря 3 крб. 50 коп, замість 2 крб. 50 коп. Згодом, коли управитель не виконував рішень Ради і навмисне намагався скоротити видобуток вугілля, Щербинівська Рада запровадила контроль над виробництвом. Це був перший крок на шляху до націоналізації рудників. Гірники Щербинівки наполегливо домагалися того, щоб їхні рудники не припиняли роботи. Вугілля, всупереч гірничопромисловцям, відправляли на заводи Костянтинівни, Краматорська, Єнакієвого.

23 травня на станції Микитівна відбувся перший з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів Горлівсько-Щербинівського району. Від Щербинівки на ньому були присутні С. Білозеров, М. Острогорський, П. Гладуненко, О. Медведев. Делегатами від районної більшовицької організації на І Всеросійський з’їзд Рад обрали Ш. Грузмана та кріпильника Щербинівського рудника І. Семенцова. У квітні 1917 року на руднику було створено професійну спілку «Робітник», що діяла в тісному контакті з Радою робітничих депутатів. Після липневих подій у Петрограді, коли Тимчасовий уряд перейшов у відкритий наступ проти робітників і розпочав цькування більшовиків та їх вождя В. І. Леніна, робітники Щербинівки провели понад 13 мітингів та зборів, -резолюції яких публікувалися у більшовицьких газетах «Пролетарий», «Звезда», «Донецкий пролетарий». Так, загальні збори Щербинівської організації РСДРП(б) 17 липня 1917 року ухвалили: «…єдиний вихід із цього скрутного становища — перехід влади до рук Рад; це врятує країну від економічної розрухи та контрреволюції, що насувається».

У зв’язку з наступом контрреволюції у столиці та на Дону, а також для охорони перших завоювань робітників на руднику було створено червоногвардійський загін, до якого увійшли кращі гірники. Поряд з охороною громадського порядку та рудників червоногвардійці здійснювали контроль за виконанням постанов Ради. До серпня 1917 року в Щербинівському загоні Червоної гвардії уже налічувалось 150 чоловік. Було створено революційний штаб, в обов’язки якого входила також мобілізація населення на боротьбу з контрреволюцією. Місцева партійна організація листувалася з Центральним Комітетом РСДРП, інформуючи його про справи на шахтах. У серпні 1917 року селище відвідав Г. І. Петровський. Відбувся мітинг, на якому Г. І. Петровський виступив з промовою. Гірники схвалили курс партії на соціалістичну революцію і просили Григорія Івановича запевнити ЦК, що вони стійко захищатимуть завоювання робітничого класу.

В міру дальшого розвитку революційних подій у Горлівці та Щербинівці з ініціативи парторганізацій найбільших рудників району було створено Горлівсько-Щербинівський комітет РСДРП(б), що керував діяльністю місцевих Рад та рудникових парторганізацій. Більшовики посилено готували робітників Щербинівки до завоювання влади. Більшовицький комітет рудника очолював М. І. Острогорський. У жовтні 1917 року влада фактично перейшла до рук Ради робітничих депутатів, яка під керівництвом більшовиків вживала заходів щодо закріплення революційних завоювань. Коли з Петрограда прийшла звістка про те, що Тимчасовий уряд повалено, Горлівсько-Щербинівський комітет РСДРП(б) звернувся до трудящих із закликом подати допомогу Раді Народних Комісарів продовольством. І більшовики Горлівсько-Щербинівського району робили усе можливе для якнайшвидшого просування по залізниці продовольчих вантажів, адресованих революційному Петроградові. Переконливу перемогу здобули більшовики Щербинівки на виборах до Установчих зборів. Газета «Пролетарская мысль» 30 листопада 1917 року повідомляла, що на Щербинівському руднику за більшовицький список голосувало 3175 чоловік, а за есерів та меншовиків — усього 430.

Активну участь брали щербинівські гірники у боротьбі з каледінською контрреволюцією. На станції Микитівна було створено штаб революційних військ, у роботі якого велику роль відігравали більшовики М. І. Острогорський та ‘Н. І. Дубовий, пізніше член ЦК КП(б) України. До Микитівни приїхав колишній щербинівський шахтар Д. П. Жлоба з мандатом Московського військово-революційного комітету для організації кавалерійського загону. До складу цього загону увійшли і гірники Щербинівського рудника. У боях з контрреволюцією щербинівці ділом довели свою вірність слову, даному в резолюції з приводу Першого Всеукраїнського з’їзду Рад: «Ми, шахтарі, готові грудьми відстояти свою робітничу владу …Хай живе соціалізм». Під час австро-німецької окупації з ініціативи більшовиків Щербинівського рудника було організовано партизанський загін, який очолив Д. Лисак. До загону ввійшло багато комуністів і безпартійних, в т. ч. молоді гірники І. Асєєв, В. Павленко, О. Кириченко та інші. Базувався загін у районі села Петрівки, за 5 км від рудника. Робітники сховали від німців та гайдамаків у старих шурфах рудничне устаткування (насоси, канати, вентилятори).

Після вигнання австро-німецьких окупантів та петлюрівців з Горлівсько-Щербинівського району на руднику відновила свою діяльність Рада робітничих депутатів. У селі Щербинівці в квітні 1919 року було обрано Раду селянських депутатів на чолі з G. М. Бикановим. Земельний відділ виконкому відразу ж приступив до розподілу землі між селянами. Та наприкінці травня 1919 року денікінські війська захопили село. Парторганізація у повному складі пішла на фронт. Більшість щербинівців вступило до Першого Грізного соціалістичного батальйону. Бійці цього батальйону брали участь в обороні Царицина, розгромі військ Денікіна, у боротьбі з численними бандами, що орудували на Україні та в інших районах країни. На фронтах громадянської війни відзначилось багато жителів Щербинівки. Деякі з них воювали у загоні Д. П. Жлоби. Комісаром Вятської дивізії була уродженка шахтарського села Р. М. Азарх, одна з перших жінок, нагороджених орденом Червоного Прапора, член партії з 1917 року, майбутня письменниця. Її брат — І. М. Азарх, командир Курської бригади, загинув 1918 року в боях за визволення Сімбірська. Посмертно нагороджений орденом Червоного Прапора і занесений на «Золоту дошку революції».

Наприкінці грудня війська 4-ї кавалерійської дивізії під командуванням О. І. Городовикова та 11-ї кавалерійської дивізії Морозова визволили Щербинівку від ворога. Було створено ревком на чолі з більшовиком Д. К. Янкіним.

І у тяжкі роки громадянської війни партійна організація та рудникова Рада Щербинівки робили все для того, щоб якнайшвидше дати республіці вугілля. Після розгрому денікінців Рада народного господарства Горлівсько-Щербинівського району організувала відбудову Центральної шахти. Тільки за 15 днів березня 1920 року в Щербинівці видобули близько 440 тис. пудів вугілля, що становило майже половину середньодобового видобутку по Донбасу.

Одночасно з тим робітники Щербинівки допомагали селянам навколишніх сіл налагоджувати своє господарство. Так, 5 вересня 1920 року на недільнику в селі Железному працювало 230 робітників і службовців щербинівських рудників, переважно молодь. Вони відремонтували маслоробню, одну лущильну машину та жниварку, зробили два нові букери. Молоді робітники О. Кириченко, Ф. Шашацький, П. Ржанов, Я. Томилін та ін., які організували комсомольський осередок у травні 1920 року, працювали на найважчих місцях відбудови шахт. А коли партія покликала на захист революції, то вони всією організацією пішли на Південний фронт громити Врангеля.

Гірники Щербинівки першими в Донбасі відбудували зруйновані рудники і набагато підвищили видобуток палива. Все устаткування, що збереглося, було відремонтовано. Брали на облік кожний кілограм металу, кожний кубометр лісу, кожний метр сталевого канату. Не випадково 25 січня 1921 року Президія ВРНГ й Рада Праці та Оборони присвоїли щербинівським рудникам найменування зразкових. Тоді ж, у січні, кожний вибійник видобував 969 пудів вугілля, у лютому — 1207 пудів, у березні — 1625 пудів. До травня 1923 року річне виробництво самої тільки Центральної шахти перевищувало 22 млн. пудів вугілля, тобто становило третину всього видобутку на шахтах Щербинівки.

У траурні дні 1924 року гірники надіслали на ім’я Всеросійського з’їзду Рад та ЦБК СРСР телеграму, в якій говорилося: «Робітники Щербинівських зразкових рудників Донбасу поділяють загальне горе та заявляють, що вони готові за першим покликом Радянського уряду стати на захист Жовтневих завоювань і невідступно прямувати шляхом, вказаним Володимиром Іллічем Леніним». За ленінським призовом до лав партії вступило понад 30 кращих представників робітничого класу. В січні 1925 року на обліку в партосередку налічувалося 103 чоловіка, у 1928 році в селищі було 237 комуністів.

Партійні організації брали найактивнішу участь у розв’язанні всіх важливих завдань, що постали в зв’язку із здійсненням у країні соціалістичної індустріалізації. Величезною була їх роль у розгортанні соціалістичного змагання, що тільки-но зароджувалося. Партійні групи на дільницях та в цехах регулярно обговорювали виробничі питання, залучаючи до цього всіх робітників. У 1928 році на території селища заклали ще одну шахту — № 1—1-біс, згодом став до ладу діючих реконструйований рудник № 11—12. Виробництво вугілля у Щербинівці різко зросло. З 1928 року розпочалася докорінна реконструкція Центрального, а потім інших рудників. За прикладом 1-го горлівського рудника та шахти № 2 Сніжнянського рудоуправління комуністи Щербинівки дбали про розстановку партійно-комсомольських сил на підприємствах. Для наближення партійного керівництва до виробництва, до широких робітничих мас, на деяких дільницях почали створювати партійні групи. Згодом цей досвід розстановки партійно-комсомольських сил схвалив листопадовий (1929 р.) Пленум ЦК КП(б) України.

Комсомольці Щербинівки одними з перших в Артемівському окрузі відгукнулися на заклик газети «Молодой рабочий» організувати соціалістичне змагання і створити комсомольсько-молодіжні бригади на підприємствах. Перший договір в країні на змагання укладений на шахті «Північна» Щербинівського рудоуправління на початку 1929 року. Робітники її взяли за правило: не підніматися з шахти, не перевиконавши норми виробітку. На кінець 1929 року середньодобовий видобуток зріс на 12 проц. Це був найвищий показник по Донбасу. Шахта стала одним з передових підприємств не тільки Донбасу, а й всього Радянського Союзу. Систематично показували зразки високопродуктивної праці 3. У. Козодоев та С. К. Рябошапка. До Щербинівки приїздили робітники вчитися у прославлених майстрів вугілля.

Зростало рудникове селище. У 1926 році тут проживало 18 886 чоловік. У 1928 році в центрі його заклали великий парк, де згодом спорудили один з найкрасивіших палаців культури в Донбасі. Водночас було збудовано нові приміщення фабрики-кухні, середньої школи, медичного технікуму та інших культурно-побутових закладів. Причому, в будівництві брала активну участь вся громадськість селища. В лікарні, поліклініці, аптеці та медичному технікумі працювало близько 10 лікарів, середній і молодший медичний персонал. У палаці культури створено ансамбль пісні й танцю, який згодом виступав на всесоюзному огляді художньої самодіяльності в Москві та здобув одне з призових місць. Інтелігенція селища очолила боротьбу з неписьменністю. Активно допомагали їй комсомольці, передова робітнича молодь. В лікнепах навчались робітники та члени їхніх родин.

Рішуче боролися жителі селища проти спроб ворогів Радянської влади зірвати соціалістичне будівництво. На початку 1928 року шкідники вивели з ладу водопровід. Селище і будови протягом двох днів були без води. Вчинили кілька диверсій на шахті Центральній — зіпсували водовідлив, що загрожувало рудникові затопленням. Тільки завдяки мужності та героїзму гірників шахту було врятовано. Навесні того ж року диверсанти підпалили її. Зайнялися надшахтні будівлі та інші споруди. У будь-який момент міг вибухнути шахтний газ метан, а це призвело б до катастрофи і великих людських жертв. Незважаючи на небезпеку, щербинівці самовіддано боролися з вогнем і зрештою подолали розбурхану стихію. У березні 1928 року до селища приїхав секретар партколегії ЦК ВКП(б) О. М. Ярославський. На той час жителі Щербинівки уже ліквідували наслідки пожежі і відбудували основні надшахтні споруди. Багато з них поставили заново. О. М. Ярославський ознайомився з життям робітників, відвідав установи і організації, побував у шахтах. Він розповідав гірникам про плани партії щодо індустріалізації країни, цікавився можливостями збільшення видобутку вугілля. Гірники просили О. М. Ярославського запевнити Центральний Комітет в тому, що вони завжди будуть у перших лавах борців за соціалізм. Зобов’язання щербинівців обговорювалися 22 березня на зборах партійного, комсомольського та профспілкового активу селища. 5 грудня 1929 року на 1-му Всесоюзному з’їзді ударних бригад відзначили і колектив шахти «Північна», що добився в змаганні значного підвищення продуктивності праці, зниження собівартості та високої якості продукції. Центральний комітет профспілки гірників присудив цій шахті першу премію та перехідний Червоний прапор.

Одними з перших включилися гірники щербинівської шахти ім. Дзержинського у вседонецький конкурс на кращу підготовку до зустрічі першого року другої п’ятирічки. (У 1931 році — на п’яту річницю смерті Ф. Е. Дзержинського — Центральній шахті було присвоєно його ім’я). У роки другої п’ятирічки гірники Щербинівки брали активну участь у боротьбі за технічну реконструкцію рудника. На початок другої п’ятирічки став до ладу новий горизонт 500 метрів. Такого ствола шахта ще не мала. На зміну обушкові прийшли відбійні молотки; в двох лавах почали працювати врубові машини. Було створено широку мережу курсів підвищення кваліфікації, відкрито навчальний пункт. Робітники вчилися управляти складними механізмами. Щедро ділилися своїм досвідом роботи передовики праці С. К, Рябошапка, П. Овсяников, 3. У. Козодоев та багато інших. Кілька разів побував у дзержинців знатний шахтар басейну М. О. Ізотов. Послідовником методів праці цього відомого гірника в Дзержинську був С. К. Рябошапка. У чотирнадцятиметровому уступі він дав п’ять змінних норм. С. К. Рябошапка та 3. У. Козодоев запропонували організувати на шахті ударні робітничі бригади. 3. У. Козодоев ввів у своїй бригаді нову систему оплати праці — за індивідуальними замірами,— яку невдовзі запровадили на всіх шахтах Донбасу. Це дало змогу майже у півтора рази підвищити продуктивність праці шахтарів. У вугільних забоях значно збільшилася кількість врубових машин; по підземних магістралях пішли перші електровози. У 1935 році тільки на одній шахті ім. Дзержинського вже налічувалося 12 врубових машин. Реконструкцію цього рудника здійснювали за проектом, складеним у Дніпропетровському філіалі Шахтобуду, з участю визначних радянських спеціалістів, а також консультантів з США та Німеччини. За цим проектом максимум видобутку вугілля з урахуванням усіх технічних факторів передбачалося здобути у 1945 році. Він становив 3135 тонн на добу. Завдяки ентузіазмові робітників та стахановським методам праці, колектив шахти досягнув проектної потужності шахти на 10 років раніше визначеного строку.

З ініціативи комуністів на кожній дільниці створювалися т. зв. громадські паспорти, у яких записувалися результати робочого дня. Комуніст Бєлий, працюючи на малопотужному пласті «Солов’ївка-захід» шахти ім. Дзержинського, із своїм напарником Сержиковим за зміну проходив по 7 метрів штреку замість 2 погонних метрів. Вибійник дільниці «Товстий-схід» І. В. Коновалов втрое підвищив продуктивність своєї праці, а 21 листопада 1935 року, у відповідь на заклик С. Рябошапки та 3. Козодоєва, за зміну нарубав відбійним молотком 210 тонн вугілля, встановивши новий рекорд продуктивності праці у Центральному Донбасі. П. Погромський, І. Тулупов та С. Щетина стали ініціаторами руху за скорочення кількості робітників, що підганяли вагонетки до ствола. До листопада 1935 року на цій операції було зайнято 9 чоловік, а з листопада — лише 3. До того ж, кожний з них підганяв за зміну по 1000 вагонеток. У 1935 році колектив шахти ім. Дзержинського домігся першості у всесоюзному змаганні серед гірників країни та завоював перехідний Червоний прапор газети «Правда». Тільки за один рік народне господарство одержало від дзержинців 18 тис. тонн вугілля понад план. Наприкінці 1936 року трест «Дзержинськвугілля» (Щербинівське рудоуправління у роки другої п’ятирічки перетворили на кам’яновугільний трест «Дзержинськвугілля», що об’єднав шахти ім. Дзержинського, ім. Артема, «Північну», «Чигарі», № 1—1-біс, № 11—12 та ряд дрібних шахт) вже давав щодобово близько 9 тис. тонн вугілля. У роки передвоєнних п’ятирічок було завершено будівництво потужної теплової електростанції, Центральних електромеханічних майстерень. Збільшили своє виробництво коксохімічний та машинобудівний завод ім. Петровського, що випускав сільськогосподарський інвентар, хімічний (фенольний) завод та будівельний трест.

Зросла не тільки трудова, а й політична активність трудящих. На Надзвичайний восьмий з’їзд Рад СРСР дзержинці послали заступника начальника дільниці «Аршинка» шахти ім. Дзержинського комсомолку К. Гончаренко. На пропозицію К. Гончаренко, яку обрали до складу редакційної комісії з’їзду, у статті «Про обов’язки громадянина Радянського Союзу» термін «військова повинність» був замінений на більш відповідний до нашого суспільства — «військовий обов’язок». Схвалюючи прийняту з’їздом Конституцію СРСР, трудящі Дзержинська у своїй телеграмі до ЦК ВКП(б) писали: «Ми будемо свято берегти наші завоювання, записані у Конституції, всі, як один, станемо на захист наших кордонів, будемо завжди кріпити міць нашої великої Батьківщини». До Верховної Ради республіки трудящі послали одного з кращих своїх представників, прославленого на весь Радянський Союз майстра вугілля С. К. Рябошапку, якого згодом комуністи України обрали членом ЦК КП(б)У. Виходець з шахтарської сім’ї, С. К. Рябошапка все своє життя працював на шахті ім. Дзержинського. Помер він восени 1941 року. Український письменник П. Сєвєров написав про нього книгу «Син Дзержинська». С. К. Рябошапці в місті встановлено пам’ятник, одну з вулиць названо його ім’ям.

За роки першої і другої п’ятирічок рудникове селище, що входило до Горлівського району, значно зросло. У 1936 році його перетворено на місто Дзержинськ. Воно стало центром щойно створеного Дзержинського району, до якого увійшли місто ім. Артема (нині Артемове), робітничі селища ім. Кірова (нині Кірове), Новгородське та інші населені пункти. В 1940 році Дзержинськ був одним з найбільш упорядкованих міст Донбасу. Назавжди зникли землянки, бараки, похилені халупи, в яких десятки років жили шахтарі. На їх місці виросли гарні будинки. Простяглися широкі вулиці, сади та зелені насадження обабіч вулиць, були закладені парк і сквери. Гірники спорудили у місті пам’ятники В. І. Леніну, Ф. Е. Дзержинському. Розширювалася мережа торговельно-побутових підприємств та культурно-освітніх закладів. Місто було повністю радіофіковано і електрифіковано. Набагато збільшилась кількість шкіл (замість однієї стало 5), дитячих садків та ясел, діяв медичний технікум. Важливу роль у підготовці кадрів для шахт відігравав вечірній гірничий технікум, де у 1931/32 навчальному році здобували освіту 594 чоловіка.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.