✅Селянське питання – що таке, його рішення при Миколі 1, Олександрі 1

Протягом більшої частини своєї історії Україна була аграрною країною. Так, до кінця XIX століття в сільській місцевості проживало 87 % населення. Вирішення селянського питання було пов’язане спочатку зі скасуванням кріпосного права, а після 1861 року — з наділенням селян землею.

Хронологічно він охоплює часовий проміжок від царювання Павла I і до 1917 року.

Селянське питання до 1861 року

Розквіт кріпосного права в Росії був при Катерині 2, що правила з 1762 по 1796 рік.

При ній експлуатація кріпаків була максимальною, як і їх безправ’я щодо поміщика. Перший крок до вирішення селянського питання був зроблений за Павла 1, який правив з 1796 по 1801 рік. Імператор обмежив панщину, тобто роботу селян на поміщика, трьома днями. На практиці його указ не завжди дотримувався.

У 19 столітті рішення селянського питання пов’язане з нововведеннями, прийнятими при Олександрі 1, який займав престол з 1801 по 1825 рік. Так в 1803 році був прийнятий Указ про вільних хлібопашців. Він дозволив невеликій кількості кріпаків до середини XIX століття викуповуватися на свободу.

При Миколі 1, який царював з 1825 по 1855 рік, граф Кисельов провів реформу державних селян у 1837-1841 роках. У 1842 році був прийнятий указ про зобов’язаних селян.

Рішуча Підготовка до скасування кріпосного права почалася відразу після поразки Російської імперії в Кримській війні 1853-1856 років. Вона відбувалася в рамках діяльності Головного комітету з селянської справи при молодому імператорі Олександрі II.

Селянське питання в 1861-1917 роках

Завдяки скасуванню кріпосного права в 1861 році свободу отримали близько 25 млн кріпаків. Найбільша їх кількість була в Смоленській губернії і в регіонах середньої смуги. Кріпосного права не існувало в Сибіру, Фінляндії, Прибалтиці і ще в ряді регіонів Російської імперії.

Земельні наділи після скасування кріпосного права були невеликими, решту землі селяни повинні були викупити у поміщиків. Викупні платежі передбачалося вносити до 1910 року.

При Олександрі 3, який царював з 1881 по 1894 рік, перехід селян в категорію тимчасовозобов’язаних став обов’язковим. Також в його правління знизили викупні платежі і створили Селянський поземельний банк.

При Миколі 2, останньому імператорі, який правив з 1894 по 1917 рік, відбулася перша російська революція 1905-1907 років. Через активну участь у ній селянства влада пішла на проведення аграрної реформи. Її проводив прем’єр-міністр Петро Столипін у 1907-1911 роках.

Основні заходи в ході реформи були такі:

• Скасування викупних платежів.
• Переселення частини селян до Сибіру.
• Дозвіл виходу з селянської громади.
• Створення хуторів.
• Ліквідація черезсмужжя.

Після повалення Миколи II, з березня по жовтень 1917 року, Росією управляв Тимчасовий уряд. Його скинули більшовики і відразу після Жовтневої революції прийняли Декрет про землю, який скасував поміщицьку власність на землю.

Що ми дізналися?

Для розуміння історії Росії XVI-початку XX століть, слід знати, що таке селянське питання. Його рішенням став займатися імператор Павло I. у 1861 році кріпосне право було скасовано, але викупні платежі зберігалися до 1907 року. Остаточно питання вирішили більшовики в листопаді 1917 року.

§13. Ліквідація кріпацтва та реформи 60—70-х рр. XIX ст.

1. Що таке реформа? 2. Як було здійснено аграрну реформу на західноукраїнських землях? 3. Що свідчить про гальмування кріпосницькими відносинами розвитку Наддніпрянської України?

Економічний розвиток Наддніпрянщини в середині XIX ст. Наприкінці 50-х рр. XIX ст. Наддніпрянська Україна була найбільш розвиненим в економічному відношенні регіоном Російської імперії. Проте подальшому економічному зростанню краю заважало існування кріпосного права. Розвиток промисловості стримували відсутність ринку вільнонайманої робочої сили та вузький попит на промислову продукцію. Залишки кріпосницьких відносин перешкоджали також процесу розшарування селянства та формуванню суспільних верств селян-підприємців і сільських найманих робітників. До того ж міські підприємці та купці не мали можливості придбати землю, оскільки вона не була предметом вільної купівлі та продажу.

У середині XIX ст. поступово почали окреслюватися нові напрямки господарської спеціалізації регіонів Наддніпрянщини. У господарстві Півдня провідне місце замість вівчарства посіло вирощування пшениці на експорт. На Лівобережжі через віддаленість від ринків збуту зерна в південній частині головним джерелом прибутків стало тваринництво, у північній — тютюнництво й льонарство. Значні прибутки землевласникам Лівобережжя давало винокуріння. Правобережжя в 40-х рр. XIX ст. перетворилося на основний район виробництва цукру.

Протягом першої половини XIX ст. власники маєтків Правобережжя спеціалізувалися на вирощуванні зерна, яке продавали через чорноморські порти. Щоб отримати більше посівних площ, вони відбирали землю в селян під зернові, унаслідок чого з’явилася велика кількість безземельних кріпосних селян. Нагромадивши значні кошти, власники маєтків шукали додаткових засобів до збагачення. Орієнтуючись на наявний попит, вони вкладали гроші в будівництво цукрових заводів і створювали бурякові плантації, на яких працювали безземельні селяни.

Спершу цукрова промисловість була переважно поміщицькою. Поступово до неї надходив купецький капітал. Однак купці не мали можливості використовувати безоплатну працю кріпаків і стали залучати найманих робітників. У середині XIX ст. в Наддніпрянській Україні купці-підприємці орендували 24 цукрові заводи та землі навколо них.

Таким чином, цукробурякова промисловість набувала ринкового характеру і за своїм змістом ставала прямою протилежністю панівній кріпосницькій системі господарювання. Потреби подальшого розвитку економіки вимагали ліквідації кріпацтва.

Передумови проведення селянської реформи. Селянська та інші реформи 60—70-х рр. XIX ст. в Російській імперії були проведені значно пізніше, ніж у країнах Заходу. До здійснення модернізації Росію підштовхували кілька історичних передумов.

Подальше існування кріпосного права загрожувало імперії перетворитися на другорядну країну, про що свідчила її поразка в Кримській війні. Селянський рух в українських губерніях наприкінці війни, постійні вимоги звільнення селян із боку всіх опозиційних імперській владі сил, вплив ліквідації кріпацтва на західноукраїнських землях у 1848 р. — усе це також сприяло перетворенню проблеми скасування кріпацтва на нагальну потребу подальшого розвитку імперії.

Кріпосне право сповільнювало темпи економічного розвитку країни. Наявність у складі імперії таких регіонів, як Південь України, переконливо засвідчувала переваги вільнонайманої праці. Водночас виникали численні невідповідності між відносинами, які тут існували, і порядками в інших частинах імперії. Проте поміщицькі господарства давали близько 50 % товарного хліба, і їхня швидка та одночасна ліквідація могла призвести до катастрофічних наслідків.

Кріпосне право за формою та змістом нагадувало рабство. Воно засуджувалося більшістю представників різних суспільних верств.

За ліквідацію кріпацтва виступали купці та підприємці, оскільки розуміли, що воно є головною перешкодою для розвитку промисловості й торгівлі. Серед землевласників також було багато тих, хто дотримувався ліберальних позицій. Український діяч, власник великих маєтків на Полтавщині й Чернігівщині Григорій Галаган (1819—1888) був членом комісій, які розробляли проекти здійснення реформи. Послідовно обстоюючи інтереси українського селянства, він писав, що «відкладання цього перетворення (скасування кріпацтва — Авт.) може мати найшкідливіші наслідки з усіма жахами народних повстань».

Григорій Галаган

Проте більшість поміщиків була набагато консервативнішою у своїх поглядах, і якщо погоджувалася на особисте звільнення селян, то лише без наділення землею.

Особливості здійснення реформи 1861 р. в Наддніпрянській Україні. 19 лютого 1861 р. Олександр II підписав Маніфест про скасування кріпосного права та «Положення», де містилися всі законодавчі акти реформи.

Законодавчі акти селянської реформи розв’язували такі основні питання:

скасування кріпосного права та визначення нового правового статусу селян;

організація селянського самоуправління;

створення інституту мирових посередників між селянами й поміщиками;

наділення селян землею;

визначення повинностей тимчасовозобов’язаних селян;

викуп землі селянами.

Із Загального положення про селян, що вийшли з кріпацької залежності (19 лютого 1861 р.)

1. Кріпосне право на селян, оселених у поміщицьких маєтках, і на дворових людей скасовується назавжди, у порядку, зазначеному в цьому Положенні.

3. Поміщики, зберігаючи право власності на всі належні їм землі, надають за встановлені повинності в постійне користування селян садибну їх осілість і, крім того, для забезпечення їхнього побуту і для виконання їх обов’язків перед урядом і поміщиком ту кількість польової землі й інших угідь, яка визначається на підставах, зазначених у місцевих Положеннях.

8. Поміщики, наділивши селян у постійне користування за встановлені повинності землею, на підставі місцевих Положень не зобов’язані надалі ні в якому разі наділяти їх будь-якою додатковою кількістю землі.

17. Селяни, які вийшли з кріпацької залежності, утворюють у справах господарських сільські громади.

1. Як за цим документом вирішувалося питання кріпосного права? 2. Як вирішувалося питання землі? 3. Який орган самоврядування мали утворювати селяни, що виходили із кріпацької залежності?

Одразу після публікації Маніфесту селяни отримували особисту свободу. Оголошувалося, що відтепер колишні кріпаки є вільними сільськими обивателями й мають громадські права: одружуватися, самостійно укладати майнові угоди, виступати від свого імені в суді, відкривати торговельні й промислові підприємства тощо. Проте повністю станова нерівноправність селян не була ліквідована. Вони залишалися нижчим податним станом, несли подушну та інші грошові й натуральні повинності, зазнавали тілесних покарань, від яких були звільнені інші привілейовані стани.

Реформа (від латин. — перетворюю, поліпшую) — перебудова, зміна певних сторін суспільного життя, яка не знищує повністю основ чинного порядку.

Громада (община) — форма селянського адміністративно-територіального самоуправління, що базувалася на спільних господарських інтересах.

За «Положенням», селяни мали об’єднуватись у громади (общини). Землю отримували не окремі селянські господарства, а громади. На Правобережжі та Лівобережжі за сплату платежів і податків відповідало кожне селянське господарство окремо, в інших регіонах круговою порукою — уся громада. У разі несплати селянином податків його борг розподілявся між іншими членами громади. Для розв’язання господарських питань члени громади збиралися на сільські сходки. Суміжні сільські громади об’єднувалися у волості. На сільського старосту й волосного старшину, яких вони обирали, покладалися місцеві адміністративно-господарські функції: стежити за порядком, організовувати виконання вимог вищих органів влади й державних законів.

Результати наділення селян землею за реформою 1861 р. в Наддніпрянській Україні

Діяльність сільського самоуправління й відносини селян із поміщиками контролювали мирові посередники. За задумом російського уряду, вони мали перешкоджати зловживанням землевласників. Проте більшість мирових посередників самі були поміщиками й захищали насамперед власні інтереси, інколи навіть усупереч закону.

Центральне місце в реформі посідало питання про землю. Акти реформи базувалися на визнанні за поміщиками права власності на всю землю в маєтках, у тому числі й на селянські наділи. Селяни оголошувалися користувачами цієї землі, зобов’язаними відробляти за неї встановлені «Положенням» повинності — оброк або панщину. Для того щоб стати власником свого наділу, селянин мав викупити його в землевласника. Розміри повинностей та наділів визначалися для кожної місцевості окремо, залежно від якості землі. У середньому селяни отримували 1,9—2,3 десятини землі. Поміщики, згідно із законом, могли відрізати в селян «зайві» землі. Селянські наділи було збільшено лише на Правобережжі. Це було викликано бажанням російського уряду привернути на свій бік селян після придушення польського повстання 1863—1864 рр. Загалом розмір селянського землекористування в Наддніпрянській Україні після реформи скоротився на 27 %.

Наділ — ділянка землі, яку селянська родина отримувала в користування.

Відрізки — землі, які за реформою 1861 р. забирали в селян, якщо до цього вони користувалися більшим наділом, ніж тепер мали отримати у власність.

Тимчасовозобов’язані — категорія селян за реформою 1861 р., що за користування своїми наділами мали виконувати колишні повинності (оброк або панщину) до укладення викупної угоди селянина з поміщиком.

Відробітки — виконання селянином різних робіт у господарстві поміщика за оренду землі, позичені гроші, продукти тощо.

Поки селяни не викупили землю, для них вводилося становище тимчасовозобов’язаних (було скасовано в 1881 р.). Розмір селянського наділу й обсяг повинностей визначалися окремими угодами. Їх укладення було основною справою мирових посередників. Збільшувати повинності без збільшення розміру наділу поміщикам заборонялося. Однак закон не передбачав зменшення повинностей у зв’язку зі зменшенням наділів. Тому після відрізання «зайвої» землі повинності селян фактично зросли.

Завершальним етапом селянської реформи мала стати викупна операція. Селян зобов’язували сплатити за свій наділ п’яту частину суми його вартості. Іншу частину держава надавала в борг селянину, який мав його повертати разом із відсотками протягом 49 років. За цей час селяни мусили сплатити державі втричі більше коштів від початкової вартості землі.

Викупні платежі — сума грошей, яку за реформою 1861 р. селянин мав сплатити поміщику для того, щоб отримати у власність присадибну ділянку землі й польовий наділ.

Здійснення викупної операції завершило відокремлення селянського господарства від поміщицького. Одночасно поміщики отримували гроші, за які могли здійснити перебудову своїх господарств на новий лад.

Зміни в становищі державних селян. Положення селянської реформи поширювалися на колишніх кріпосних селян. Однак суттєві зміни відбулися і в становищі державних селян, які складали 44 % усього селянства Наддніпрянщини. До цієї категорії населення належали колишні козаки, військові поселенці, колоністи Півдня.

Згідно з указом 1866 р., усі землі державних селян, залишаючись власністю держави, закріплювалися за сільськими громадами в безстрокове користування (подвірне або громадське). Селяни за це мали сплачувати до скарбниці щорічну «оброчну подать». Державні селяни могли стати власниками наділів, сплативши за них викуп протягом восьми років, але розмір їхніх наділів мав становити не більше 8—15 десятин. Унаслідок цієї реформи, здійснення якої тривало 20 років, становище державних селян стало дещо кращим, ніж колишніх кріпосних (їхні наділи були в середньому вдвічі більшими, а викупні платежі — значно меншими). Розвиток господарства державних селян стримувало створення громад зі спільною відповідальністю у сплаті податків.

Селяни Полтавської губернії. XIX ст.

Опишіть умови життя селянської родини.

У значно кращих умовах опинилися колоністи Півдня. Маючи великі наділи до реформи, вони зберегли їх і після неї, а також отримали різні пільги. Так, наприклад, вони сплачували в два-три рази меншу «оброчну подать», ніж інші державні селяни. Переважна більшість господарств колоністів за своїм характером була великими фермерськими господарствами, які широко використовували сільськогосподарську техніку й вільнонайману робочу силу, орендували, крім власних наділів, великі земельні ділянки.

Земська, міська та фінансова реформи. Скасування кріпосного права стало поштовхом до перетворень в інших сферах життя, що й обумовило подальше реформування. Із метою вдосконалення системи місцевого управління в 1864 р. було здійснено земську реформу. За нею в повітах і губерніях запроваджувалося земське (місцеве) самоврядування. Земства складалися з розпорядчих (повітових і губернських земських зборів) та виконавчих (повітових і губернських земських управ) установ. До повітових зборів обирали гласних (депутатів) від різних станів — землевласників, міських власників і селян. На повітових зборах обиралися гласні губернських земських зборів.

Земства — установи місцевого самоврядування в Російській імперії за реформою 1864 р.

У Наддніпрянській Україні дія земської реформи поширювалася лише на території Лівобережжя та Півдня. На Правобережжі проживало багато опозиційно налаштованої до російського уряду польської шляхти, яка брала участь у польському повстанні 1863—1864 рр. Тому земства тут не створювали до 1911 р.

Завдяки підтримці земств виник селянський кооперативний рух, були створені кредитні установи для селян. Земства опікувалися також будівництвом та утриманням шляхів, організацією поштової служби, статистичних досліджень. Вони утримували початкові та професійні школи, навчання в яких було безкоштовним. Земства реорганізували мережу закладів охорони здоров’я на принципах безкоштовності, дільничного характеру, створення необхідних умов для стаціонарного лікування населення.

За міською реформою 1870 р. самоврядування в містах змінювалося зі станового на безстанове. Відповідно до закону 1875 р., в усіх містах Наддніпрянщини створювалися міські думи. Виборче право надавалося чоловікам із 25 років, але тільки тим, хто був власником нерухомості, торговельних і промислових підприємств. Робітники, службовці, інтелігенція, які разом становили більшість міського населення, але не мали власності та не сплачували податків, не отримали право голосу. Міські думи обирали міські управи — постійно діючі виконавчі органи. Думу та управу очолював міський голова. Діяльність думи та її голови контролювалася губернатором, який міг скасувати будь-яке її рішення. Міська дума опікувалася благоустроєм міста, сприяла розвитку місцевої торгівлі й промисловості, системи охорони здоров’я та народної освіти.

Незважаючи на обмежений характер реформи міського самоврядування, вона мала позитивне значення, оскільки замінювала старі органи станового управління містом новими, заснованими на буржуазному принципі майнового цензу.

Потреби економічного розвитку спонукали імперський уряд до проведення фінансових реформ. Зокрема, у 1860 р. було створено Державний банк, який отримав переважне право кредитування. У всіх губерніях виникли незалежні від місцевої адміністрації контрольні палати. Вони щомісяця перевіряли видатки всіх місцевих установ. Цим кроком уряд намагався протидіяти зловживанням і хабарництву.

Було скасовано давню відкупну систему збору податків, за якою більшість цих грошей надходила до кишені відкупників. Замість цього встановлювалися акцизні збори, які збирали державні установи. Однак селяни та міщани змушені були, як і раніше, сплачувати подушну подать, від якої звільнялися лише привілейовані стани.

Земські збори у провінції. Художник В. Трутовський

Яку інформацію про діяльність земських установ можна отримати за ілюстрацією?

Усна лічба. Художник М. Богданов-Бєльський

Які особливості навчання в тогочасній школі можна визначити за ілюстрацією?

Судова та військова реформи. Реформи в галузях освіти і цензури. Проведена в 1864 р. судова реформа мала найбільш послідовний буржуазний характер. Раніше існував становий, закритий, залежний від місцевої адміністрації суд із відсутністю захисту обвинуваченого та бюрократичною тяганиною. Відповідно до нових судових статутів суд ставав безстановим, гласним, незалежним від адміністративної влади. Засідання всіх судових органів були відкритими для публіки.

Центральною ланкою нового судочинства став окружний суд у кожній губернії. Усі дрібні громадянські і кримінальні справи розглядав мировий суддя. Його обирали земства або міські думи. Місцева адміністрація не мала можливості усунути з посади мирового суддю або суддів окружного суду. Однак реформа системи судочинства не була завершеною.

Унаслідок військової реформи країну було переділено на 15 округів; до складу трьох із них — Київського, Одеського і Харківського — входили українські губернії. Уряд Російської імперії контролював національний склад військових частин, через що в підрозділах, розташованих у Наддніпрянській Україні, українці становили не більше 40 % від загального складу.

Вирішальну роль у здійсненні військової реформи відіграло запровадження в 1874 р. замість рекрутських наборів нової системи комплектування армії. Вона полягала в загальній військовій повинності для осіб чоловічої статі, які досягли 20-річного віку, незалежно від станової належності. Строк військової служби в сухопутних військах становив шість років, на флоті — сім. Наприкінці XIX ст. було встановлено п’ятирічний термін служби в усіх родах військ. Особи, які здобули освіту, могли служити менше.

Потреби економічного розвитку імперії спричинили необхідність здійснення освітніх реформ. Прийнятий в 1863 р. новий університетський статут, дія якого, зокрема, поширювалася на Харківський та Київський університети, надавав їм досить широку автономію в питаннях внутрішнього життя. Університет у цілому та кожен професор тепер міг вільно отримувати з-за кордону будь-яку літературу, відправляти на стажування в інші країни молодих учених. Навчання для переважної частини студентів залишалося платним.

Освітня реформа започаткувала в Російській імперії вищу жіночу освіту. Хоча жінкам не дозволяли навчатися в університетах, для них запровадили приватні вищі жіночі курси. Так, у Києві було відкрито вищі жіночі курси з природничих (1870 р.), фізико-математичних та історико-філологічних (1878 р.) наук.

Перетворення в галузі середньої освіти полягали в реорганізації гімназій. Право навчатись у них надавалося представникам усіх станів, але високий розмір плати за навчання не дозволяв здобувати середню освіту дітям із бідних родин. Гімназії поділялися на реальні та класичні, з окремим навчанням юнаків і дівчат. Закінчення класичної гімназії давало можливість вступу до університету, реальної — до вищої технічної школи. Згідно з реформою запроваджувалась єдина система початкової освіти. Зміст навчання в усіх видах шкіл контролювала губернська училищна рада. Навчання в початкових школах (крім приватних) було безкоштовним.

За цензурною реформою 1865 р. установи цензури отримали широкі повноваження. Редакторам газет і журналів заборонялося торкатися гострих політичних питань. Порушення цих вимог спричиняло тимчасове закриття видання або навіть його заборону.

Цензура — перегляд призначених для друкування творів, матеріалів преси, постановок у театрі тощо, здійснюваний органами державної, церковної та іншої влади.

Висновки. На середину XIX ст. необхідність скасування кріпосного права ставала все більш очевидною, що й спонукало владу до здійснення цього кроку.

Незважаючи на велику кількість недоліків, селянська реформа 1861 р. усунула перешкоди на шляху до подальшої соціально-економічної модернізації країни.

Подальше здійснення реформ ліквідувало чимало кріпосницьких пережитків, але було поступками часу, які робила влада.

Запитання та завдання

1. Що стало основою господарства Правобережжя на середину XIX ст.? 2. Назвіть основні передумови проведення селянської реформи. 3. Коли було скасовано кріпосне право в Наддніпрянщині? 4. Що змінилося у праві землеволодіння державних селян із 1866 р.? 5. Що таке земство? 6. Що змінилося в системі судочинства за судовою реформою 1864 р.?

7. Якими були особливості економічного розвитку Наддніпрянщини напередодні реформ? 8. Охарактеризуйте передумови й суспільну необхідність скасування кріпосного права. 9. Визначте перебіг та особливості здійснення селянської реформи 1861 р. у Наддніпрянщині. 10. До яких змін у житті населення привела земська, міська і фінансова реформи? 11. У чому полягав зміст судової, військової, освітньої та цензурної реформ?

12. Об’єднайтеся в малі групи й обговоріть, якими були позитивні й негативні наслідки реформ 60—70-х рр. XIX ст. для життя населення Наддніпрянщини. 13. Складіть таблицю «Вплив реформ 60—70-х рр. XIX ст. на розвиток Наддніпрянщини».

Вплив на розвиток Наддніпрянщини

14. Чи можна стверджувати, що життя селян після реформи змінилося на краще? Поясніть, чому.