Місячна легенда
Той голос надземний часами лунає
В піснях соловейка навесні, –
І тільки обранець між людьми здолає
Співать тії гімни небесні.
У маленькій хатинці, у тихім куточку
Мати спить і дитина маленька.
У віконце одчинене линуть з садочку
Урочисті пісні соловейка.
Мати спить, над колискою сина схилившись,
Певне, пісню малому співала,
А тепер, як приспала його, – утомившись,
Край його і сама задрімала.
Спить маленький; матусину руку щільненько
Обняли рученята дрібнії;
Перед ним красні мрії снуються легенько,
Невиразні, але чарівнії.
І крізь сон йому чується спів соловйовий,
Тонкі пахощі квітів з садочку,
У віконце вривається легіт майовий.
Промінь місячний гра на видочку…
Раптом стихло усе… і з небес залунала
Пісня та чарівна янголина.
Тую пісню дитина крізь сон почувала, –
І всміхалася любо дитина.
Ріс же той хлопчик при неньці коханій,
Що обіцяла ясну
Долю і славу дитині жаданій,
Як колихала до сну:
“Спи, любий синоньку! спи, моя врода!
Будеш ти в світі щасливий,
Буде тобі поміж людьми догода, –
Ти ж бо у мене вродливий. “
Виріс той хлопчик, вродливий та гожий,
Гарний, як малево, став,
Голос до того дзвінкий мав, хороший,
Штучно, чудово співав.
Слави шукав по світах він усюди –
І запобіг, і знайшов:
Юрбами всюди зіходились люди,
Всяк його слухати йшов.
Всі його знали, усі дивували,
Чув він хвалу собі скрізь,
Бачив, як усміхи втішливі грали, –
Тільки не бачив він сліз.
Голос блискучий, мов крига ясная,
Штучнії співи дзвінкі
Тішили так, і юрба навісная
Кидала квіти й вінки.
“Слава митцеві. ” Та доля лихая
Зрадила хутко його.
Забавка людям знайшлася другая!
Збувся він слави, всього!
Хто так недавно приймав гучну славу,
Світ того хутко забув;
Кинув співець тоді юрбу лукаву,
В рідний свій край повернув.
Бідний мистець! він зневірився в людях!
У глушині, самітний,
З гордим, холодним презирством у грудях
Жив він, забутий, смутний.
Ходить смутний співець по хатині,
Зсунув брови, заломлює руки;
Смутно, гірко йому в самотині,
Серце рветься від жалю, від муки.
Став співець край віконця малого,
Погляд звів геть на небо нічнеє,
Ніч суворо дивилась на нього…
І промовив він слово сумнеє:
“Тяжко жити в зрадливому світі!
В серці рани глибокі палають,
Серце вражене буде щеміти,
Поки в землю його не сховають. “
На устах слово прикре німіє…
У садочку так глухо і темно.
Соловейків нема. Вітер віє,
Шелестить верховіттям таємно.
“Що се? знов я той чад споминаю?!
Ні, я з пам’яті вирву ту славу!
Я ненавиджу, я проклинаю
Ту юрбу неправдиву, лукаву. “
Гордо блиснув очима й зважливо
Чоло вгору підвів на хвилину,
Потім знов похилився журливо…
Що згадав він у сюю годину?
Він згадав, як в сій самій хатині
З ним була його ненька рідненька.
Тихо, любо жилося дитині,
І ніщо не сушило серденька.
Любі спогади. Ночі весняні,
Ночі місячні… спів солов’їний…
Потім співи матусі кохані…
Знову спів, – дивний спів, янголиний.
“Хто співав? Де? Коли чув я теє.
Не згадаю!” – покликнув у тузі…
Слав проміння йому золотеє
Місяць з неба, сіяючи в крузі.
“Я згадав! я той спів пам’ятаю!
О, якби та юрба неправдива
Вчула, як я тепер заспіваю! –
Скам’яніла б з нестяму та дива!”
І мистець заспівав; але штучно,
Дивно, гостро той спів розлягався,
Якось дико, хоч гордо та гучно,
Забринів, затремтів – і порвався.
Заломив же співець тоді руки:
“Ні! минули часи ті щасливі. ”
Полились не мистецькії гуки,
А ридання гіркі, розпачливі.
Не день, не годину, в журбі та в печалі,
Прожив той співець, як в пустині,
А далі запрагнув гіркі свої жалі
Вповідати щирій людині.
Та люди чужі тих розмов не приймали,
Що людям до жалю чужого?
Одні позіхали, байдуже мовчали,
А другі тікали від нього.
Коли ж хто з своєю журбою до нього,
Неначе до друга, вдавався, –
Співець утікав тоді сам вже від того,
Від жалів чужих він ховався.
Вернувся додому у тяжкій розраді
І сумно схилив своє чоло.
“Чи варто ж в людей сих шукати поради?
Нікчемні тут люди навколо!
Кому я віддав дорогі самоцвіти
Найвищого чистого хисту?
Чи варто ж під ноги їм кидати квіти,
Снувати веселку барвисту?
Не варто служити химерному світу!
Нехай в самотині загину,
Але вже я більше прекрасного цвіту
Під ноги тій зграї не кину!”
Тьмарилися думки і серце боліло…
Співець підійшов до віконця:
В садочку все квітом весняним біліло,
Сміялося проміння сонця.
Вже сонце котилось до темного бору
І в теплім промінні купало
І ярі лани, і веселую гору –
Навколо все барвами грало.
І вабило яснеє сонце злотисте
Співця з його смутної хати
Туди, в теє поле простореє, чисте,
По волі гуляти-блукати.
І вийшов співець геть із хати сумної,
На вулицю вийшов сільськую,
Корився принаді весни чарівної,
Забуть хотів тугу тяжкую.
На вулиці там недалечко стояла
Громадка людей невелика,
З середини тої громадки лунала
Журливая, чула музика.
Співець приступив до гурточку малого
Поглянути, що там такеє?
Там лірник сидів собі долі, – край нього
Поводар, хлоп’ятко малеє.
Щодалі все більше людей прибувало,
Виходили з кожної хати,
Стареє й малеє до гурту ставало
Сліпого співця вислухати.
Їм лірник співав про колишню неволю,
“Даремщину-панщину” злую,
Про тую нещасну підданськую долю,
Про панську сваволю лихую.
А ліра голосить, квилить жалібниця, –
“Сирітки” сліпець починає.
Ой вже не одна у гурті молодиця
Хустиною сльози втирає.
Он плаче в куточку дівчатко маленьке,
В знесиллі схилилось до тина,
Від плачу стинається тіло худеньке:
Сирітка – та бідна дитина.
Кінчалася пісня; слова жалібнії
Змінилися в слово потіхи:
Що там десь, у бога, за муки земнії –
Небеснії ждуть нас утіхи.
Слова потішали, а голос і ліра,
Як перш, голосили-ридали,
Лагідна потіха і ясная віра
Зникали, в жалю потопали…
“Нема в світі правди!” Сей крик розпачливий
Не співом, а плачем озвався.
Сей поклик гіркий, безнадійний, вразливий
Співцеві у серці віддався, –
Мов серце розкраяв… Тяжкії ридання
Співцеві знялися у грудях;
Він кинувся геть, геть від того співання,
Що плачем озвалось по людях.
Пішов він далеко від тої громади,
Але не до білого двору,
Пішов до діброви шукати поради,
До темного смутного бору.
Там довго блукав він по темному борі,
За ним його туга літала.
Вже й нічка настала, засяяли зорі,
І темрява бір залягала.
Співець не вважав ні на тіні ворожі,
Що скрізь від дерев простяглися,
Співець не вважав ні на зіроньки гожі,
Що тихим огнем зайнялися.
Не сходили з мислі йому тії гуки,
То тихі, то сумно-здужалі,
Були в них якісь недоспівані муки,
Якісь недомовлені жалі;
І тяжко йому, невиразнії муки
Серденько зболілеє стисли, –
Співець розпачливо здійняв свої руки,
В очах йому сльози заблисли.
“Якби мені знову колишняя сила,
Якби мені гуки міцнії,
Тоді б мене туга оця не гнітила.
Ох, співи мої голоснії.
Коли б же тепер хоч на час, на годину
Вернути співецьку потугу,
Полинув би спів мій на цілу країну,
Домовив би гіркую тугу!
Не марної слави, не сміху пустого,
Я сліз буду в світі шукати,
Для сліз отих щирих, для смутку святого
Ще варто і жити, й співати!”
На небо він глянув очима смутними,
Од місяця промені впали
Йому на обличчя стрілами срібними,
В сльозах йому сріблом заграли.
Лагіднеє світло до серця проникло,
Серденько міцніше забилось,
І все, що давно було з пам’яті зникло,
Зненацька так ясно з’явилось.
І співи матусі, й дитячії мрії,
І місячні ночі навесні,
І співи гучнії, мов гімни надії,
Забутії співи небесні –
Він все пригадав… Раптом пісня чудова
Навколо геть-геть залунала,
Луну підхопила зелена діброва
І з вітром далеко послала.
Відколи на світі пісні гомоніли,
Такої не чуто ніколи.
Все стихло, а вільнії гуки летіли
Далеко за гори, за доли…
Знов співець у широкому світі,
Знов його наче бога вітають,
Люди сиплють і лаври, і квіти,
Дорогі подарунки складають.
Ясна зала вся світлом палає,
Грім плескання, громада без ліку.
Гомонить люд, співця викликає –
Він придбав собі славу велику!
На кону він. Мов хвилі морськії
Загули, заревли, зашуміли
Голоси невгамовні людськії,
Знову квіти дощем полетіли.
Заспівав, і юрба величенна
Мов життя на той час зупинила;
Прислухалась юрба незчисленна,
Що та пісня дивна гомоніла:
“Мені чоло сьогодні квітчає
Сей почесний лавровий вінець.
Я склоняюсь, бо слава вінчає, –
Їй же клониться кожний співець.
Славо, горда та пишна царице!
Хоч склонив своє чоло співець,
Та не вірить тобі, чарівнице,
Як зрадливому морю плавець.
Не для слави – для вас, мої браття,
Я свій скарб найдорожчий ховав,
Він чистіший, ніж ясне багаття,
І не легко його я придбав.
Скільки сліз було гірких пролито –
Їх лічив тільки місяць ясний!
Скільки муки було пережито –
Знає те мій садок затишний!
Наче квітка, росою умита,
Так мій скарб від тих сліз розцвітав,
Мов калинонька, сонцем пригріта,
Від палкого жалю виростав.
Місяць промінням смутним, лагідним
Цілував його, пестив, кохав,
Але сам своїм серденьком бідним
Я життя тому скарбові дав.
Отже, скарб сей, єдиний, що маю,
Я вам, браття, тепер віддаю, –
Вам і рідному любому краю, –
Тож прийміте ви пісню мою.
Недомовлені гіркії жалі
В рідній пісні почув я колись,
Бачив тихії сльози печалі,
Що, мов перли, котились-лились.
Тії сльози, ті перли яснії,
Певне, впали у серце моє,
Бо ще й досі на сльози сумнії
Пісня з серця мого устає.
Коли співи мої жалібнії
Знову викличуть сльози чиї,
То над скарби усі дорогії
Надгорода то буде мені.
Я шукаю тії надгороди,
Я за нею подався у світ,
Більш, ніж лаври та гомін догоди,
Мені скаже той тихий привіт.
Знайте, браття: хто пісні смутної
Вислухати від мене прийде,
Не забуде він пісні дивної, –
Вона в серце йому западе…
Як умру я, імення славутне
Хутко з пам’яті зникне усім, –
Хутко-хутко усе “незабутнє”
Забувається в світі отсім!
Але поки ще буде на світі
Хоч єдина людина сумна,
Доти буде між людьми бриніти
Моя пісня смутна-голосна.
Довго щирими сими словами
До людей промовлятиму я;
Я загину, – та довго між вами
Гомонітиме пісня моя. “
[Євпаторія, 4 серпня 1891 р. Зовсім скінчено 1892 p.]
Легенда про юну Весну
По мокрій гальці шльопали босоногі діти. Двоє дівчат і двоє хлопчаків.
Хлопці, без сумніву, брати. Влад — старший, серйозний, найвищий з компанії, витягнувся за цей рік. Митько років на три молодший, кучерявий, мов янголя, та надто хитрющий погляд як на мешканця небесного світу. Анжела і Христина — давні подруги, ще в одній пісочниці гралися. Вони теж виросли за рік, досягли того віку, коли вже закохуєшся, та ще не знаєш смаку підлості.
Діти бігали по берегу, бризкалися, дражнили вожатого, що тримався подалі від води. Дорослий хмурився, але мовчав. А діти веселилися, як хотіли: це були їхній табір відпочинку, їхнє море та їхні чайки, які сварилися через недолугу рибу. А новий вожатий залишався чужим, хоча пройшла вже половина партії, хай симпатичним і поступливим, знав безліч ігор і дивних історій, та однаково чужим. Такого статусу нелегко позбутися.
Нарешті вожатий не витримав, розсміявся і пристав на гру.
День хилився до вечора, сонце золотою каймою підкреслило гори і заховалося. Розлетілися чайки-забіяки.
Друзі просто вмовили вожатого хоч на годинку залишитися на березі. На диво, дорослий згодився досить легко.
Вони йшли вбік бухт, де під горою починався рідкуватий ліс. Втомлені біганиною, діти більше не вередували, що дуже тішило дорослого.
Терпкий від солі вітер сушив мокре волосся й одяг. Анжела розкинула руки і з лементом “Я птах! Я птах!” побігла назустріч вітру.
Дівчинка зробила коло, підлетівши до Влада, але послизнулась і боляче приземлилася на гальку.
Влад і вожатий одночасно простягнули руки, щоб вона могла піднятися. Та Анжела прийняла допомогу товариша.
— Птах, кажеш, — вожатий сумно всміхнувся, не одразу прибравши руку. — Анжело, ти дійсно бажаєш бути птахом?
Він подивився на дівчинку, і друзі лише зараз помітили, що очі у нього блакитні-блакитні, як вечорове море, і такі ж глибокі й безжалісні.
Але Анжела зовсім не злякалася.
— Так, я хочу бути птахом! І літати високо-високо! Вище неба, вище хмар!
— І битися з подружками за дохлу рибу, — кинув п’ять копійок Влад.
Монетка булькнула образою, потонувши у захваті.
— Та ну тебе! — Анжела надулася.
Та вожатий наче й не почув слів Влада: море дивилося вглиб себе, море думало і, як під час штилю, почуття не відображалися на його обличчі.
— А якщо уявити на мить, що ти дійсно можеш бути птахом, — знову говорив дорослий. — Ти б стала?
— Всі мріють літати, — відповіла за подругу Христина. — Тільки ця мрія нездійсненна.
— Не завжди, — в морі справді було легко потонути, дівчинка відвела очі.
— Розкажіть, — Митько засяяв. — Розкажіть нам казку, як ви розповідали молодшим загонам!
— Казку? — протягнув Влад. — Казки для малечі.
Так, брати дійсно були дуже схожі.
— Точно, розкажіть! — попросили разом Анжела і Христина, перезирнулися, змовницьки всміхнулися.
— Діти, а вам до корпусу ще не час? — вожатий повернув їм посмішку, очі звичайні, сіро-блакитні і зовсім не бездонні.
— Ні. — розсердилися вже всі четверо.
— Добре, — дорослий поступився. — Розповідатиму, поки ідемо до бухт, а тоді назад і спати.
Друзі мовчки погодилися, про себе подумавши, що заснути в дитячий час відбою — жахливий злочин перед рідним табором і власним сумлінням.
Вони оточили вожатого, налаштувалися слухати.
Врівень з ними берегом йшла плямиста чайка, іноді зупинялася, видзьобуючи з гальки рачків, принесених прибоєм, але потім все одно наздоганяла оповідача.
Палац королеви Тінтірлат, що у місті Дайран, — один з найгарніших палаців, які коли-небудь було побудовано людьми. Тонкі вежі з такими гострими шпилями, що над ними не пролітають птахи.
Птахи знають: шпилі зачаровано, вони тремтять в такт сонячному світлу, в такт серцю і в такт мрії. Й усякий, хто опиниться біля вістря, з радістю віддасть йому своє серце, яке шпиль простромить, обернувши дарувальника на сонячний пил.
Здавна, коли ще не народилася королева Тінтірлат, так місто захищалося від драконів. Але ті часи давно минули, драконів не бачили вже з пару віків, і зараз палац зазвичай славився балами королеви, схожої на хижого птаха. Навіть коротке світле волосся скуйовджене, наче пір’я, а чарівливий сміх схожий на клекіт.
Бали королеви Тінтірлат. Хто не був на них запрошений, ніколи не зрозуміє, що я намагаюся змалювати. Бо не в перемінах страв, дорогих винах і блиску найбагатших панночок королівства їхня привабливість. Не в дуелях, які так часто трапляються в безмісячні ночі, їхня слава. І навіть не в тому, що всі ті двобої тривають до першої крові, їхня шляхетність.
Королева Тінтірлат сувора з порушниками законів.
Ні, щось чарівне, давніше за скали в морі, залишилося в святах, що вибухали гамором у найтемніші ночі. В ті ночі, коли народжується місяць, цнотливий, незаплямований, коли наново народжується саме життя.
Наближався черговий бал, перший цього літа.
Її звали Вєя, як новонароджену весну, коли лише проліски виткнулися зі снігу, розрізали силу зими гострими ніжними пелюстками.
Такою була і дівчина, що носила перше ім’я весни, ніжною, та могла втримати в руках меч, не менш гострий, чим шпилі палацу королеви Тінтірлат, і так само невагомий.
Тільки не знала про це Вєя і ніколи не бачила легендарної зброї. Та й взагалі бачила дівчина небагато, якщо можна виміряти красу світу, що її оточував. Жила вона далеко від столиці, тому мало спілкувалася з чужими. Лише перелітні птахи приносили їй вісті, та ще торгівець намистами, який з’являвся на порозі двічі на рік.
Але вчора їй виповнилось сімнадцять, і батьки візьмуть її на бал до королеви!
Та це станеться через три дні. А сьогодні Вєя розшивала сукню і мріяла про кохання, наче не малюнок на тканину клала, а вишивала долю свою.
Вона не помітила, як довга волосина впала з голови і вплелась у візерунок ще однією доріжкою.
Дощ пройшов позавчора, але в лісі ще пахла волога, чорна від тіней земля. Мовчали птахи, тільки іноді в густих верхівках озивалася зозуля.
Лаолант м’яко ступав по чорній землі, вдивляючись, вслухаючись у звуки лісу. Стріла напоготові, білопера, його улюбленого кольору.
Не знав тоді Лаолант, ким обернеться білий колір в його долі.
Передчуття бриніло в грудях, золотисті тіні ковзали по молодому обличчю вже дорослої, та від того не менш відважної людини.
Передчуття спіймало ціль. Великий олень з гіллястими рогами і такими розумними очима, що рука здригнулася, і стріла влетіла в дерево, затріпотіла.
Біле пір’я вмить офарбилось чорним. Лаолант зойкнув, безвольно опустивши зброю. Олень вдарив по землі, вибив вогонь, і вітром пронісся повз мисливця. Лише із золотої корони, неначе віяла, яке лежало на рогах, впали на траву золотаві жаринки.
Лаолант не гнався за золоторогим оленем, хоча таким було його перше бажання. Хитаючись, він підійшов до того місця, звідки вирвалося полум’я.
На землі лежала червоняста квітка, схожа на щербате серце. Свіжа, наче щойно зірвана.
Лаолант підняв квітку, від духмяну закрутилося в голові, і живе серце здавив холод.
Діти дійшли до першої бухти, і Митько побіг вперед, щоб раніше за всіх видертися на улюблений камінь.
— А до корпусу? — залишивши історію, лукаво нагадав вожатий.
Історія змінила його, сповнила натхненням, зробила ближчим, і друзі хоча б ненадовго перестали бачити в ньому чужого.
— Давайте ще погуляємо, — заканючила Анжела.
— І послухаємо, — в голосі Христини відчувався мед лестощів.
Влад хмурився: історія захопила його найменше, а ось перспектива лишитися поза табором зовсім не тішила. І сутінки вже підіймаються від моря.
Митько махав їм з каменя, кличучи перебратися в бухту.
— Не звалися! — гукнула Анжела і побігла до товариша.
— Без тебе — ніколи! — Митько дражнив дівчинку, зображаючи падіння.
І тоді Христина сказала те, що підказувало серце. Збрехала, хоч і не любила брехати.
— Ви тепер їх до корпусу не заженете. Вони тут кожну каменюку знають, кожну стежку. Даремно ви нас послухались.
Вожатий знову пильно подивився на дівчинку, наче намагався зрозуміти, про що вона зараз думає.
— Вірно, даремно, — погодився дорослий. — І що мені тепер робити, Христино? Няньчитись із вами?
— А у вас є вибір? — Христина просто ігнорувала знаки Влада, який показував, що вона ідіотка.
— У вас будуть неприємності, — спробував попередити хлопчик.
— У вас теж, — вожатий не обертався. — Я забрав вас під свою відповідальність. З дружби.
Ні в кого язик не повернувся заперечити, що він їм не друг.
— Ідіть до нас! Там стільки чайок! — покликала з каменя Анжела.
Злякавшись крику, зграя злетіла, ковзнувши тінями по спокійному морю. І зникла в рожевій блакиті вечора.
Діти і вожатий видряпались на камінь. Обійнявши Митька й Анжелу, дорослий заговорив знову.
Дні до молодика пролетіли, мов журавлиний клин, що вертається додому.
До Дайрану потяглися танцюристи і музики. Всім знайдеться робота на свято, і радість торкнеться кожного: для одних розійдеться луною щасливого сміху, для інших — дзвоном монет, які подарують ситі тижні до нового святкування. Не лише в палаці з невагомими шпилями лунатиме музика. На кожній площі, в кожному домі знайдеться своя королева, що вдягне у цю ніч найкращу, хай і не завжди нову сукню.
На вулицях кипіло життя, і карета батьків Вєї застрягла на шляху до палацу. Вони запізнилися, не встигли проскочити до того, як потоки святкуючих виплеснуться із затишних будинків. Лише діти і старі дивитимуться на буйство радощів з вікон.
Будинки полишали з легким серцем: піймані на злодійстві в цю ніч втрачали голову без суду, піймані на підлості втрачали все, окрім життя. Королева Тінтірлат строго слідкувала, щоб в ночі її святкувань у місті царював мир.
Запізнилися. Через Вєю, звісно! А тепер дівчина смикала мереживо хустинки і з острахом зиркала на засмучених батьків.
Не маючи сили чекати, Вєя розчахнула дверцята і зісковзнула в натовп.
До палацу було рукою подати, усього два повороти.