У 2024-му нову владу обиратимуть 4 мільярди людей. Від їхнього вибору залежить і майбутнє України. Гід «Бабеля» головними кампаніями цього року

У 2024 році різні вибори — президентські, парламентські, місцеві — відбудуться в 76 країнах. А виборцями будуть близько 4,2 мільярда людей по всьому світу. І деякі з цих виборів можуть істотно вплинути на Україну і війну з росією. Головні вибори очевидні — президентські в США. У двобої знову зійдуться Джо Байден і Дональд Трамп. Тільки ставки для України будуть вищими, ніж у 2020 році, адже програма Байдена передбачає допомогу у війні, а заяви Трампа, що він може припинити війну «за день», непокоять. Тим більше, що серед республіканців багато противників самої ідеї допомоги Україні. На початок січня 2024 в обох кандидатів рівні шанси на перемогу — по 44%. Та не лише вибори в США важливі для України. Ми не описуємо вибори в усіх 76 країнах в одному тексті, натомість вибрали кілька найважливіших і найцікавіших — у ПАР, Північній Македонії, Бельгії, Молдові та Грузії. А ще не забули про вибори в Індії та Мексиці.

Південно-Африканська Республіка, парламентські вибори в травні 2024 року

У ПАР голову держави обирає Національна асамблея — нижня палата парламенту. Тому парламентські вибори там, по суті, і президентські. Перші демократичні вибори в країні пройшли в 1994 році, і відтоді більшість у парламенті стабільно тримає Африканський національний конгрес , який обирає своїх лідерів президентами .

Володимир путін вітає президента ПАР Сиріла Рамафосу на саміті росія-Африка в Санкт-Петербурзі, 27 липня 2023 року.

Getty Images / «Бабель»

У 2024 році все може змінитися. За різними опитуваннями, АНК може набрати лише 41—46,5%. Головна опозиційна партія «Демократичний альянс» — 23—31%. Її лідер Джон Стенгейзен виступає за співпрацю із Заходом, публічно підтримує Україну і засуджує вторгнення росії. Стенгейзен приїжджав в Україну в травні 2022 року, а потім багато писав про руйнування і воєнні злочини росіян.

Ба більше, він засуджує АНК і чинного президента Сиріла Рамафосу за співпрацю з росією. На початку 2023 року зʼявилися чутки, що ПАР може постачати зброю до росії. Стенгейзен був першим і найгучнішим південноафриканським політиком, який вимагав розслідування і критикував Рамафосу за угоди з путіним.

Шансів взяти більшість у «Демократичного альянсу», ймовірно, немає. Але якщо більшості не буде і в АНК, тоді доведеться формувати коаліцію. Дві інші партії, що мають шанси пройти в парламент, — проросійська націонал-соціалістична партія «Борці за економічну свободу» і Партія свободи Інката , яка представляє інтереси народу зулу на території ПАР.

За словами Стенгейзена, головне завдання «Демократичного альянсу» — завадити АНК і «Борцям за економічну свободу» утворити коаліцію, бо це може призвести до авторитаризму в країні. Для України це теж буде найгіршим варіантом.

Північна Македонія, парламентські вибори 8 травня 2024 року

У Північній Македонії однопалатний парламент, більшість в якому зараз має коаліція на чолі із «Соціал-демократичним союзом» (СДСМ). Чинний президент країни Стево Пендаровський теж із цієї партії, його термін спливає тільки у 2025 році.

СДСМ — проєвропейська і прозахідна партія, саме під її керівництвом Македонія у 2020 році вступила в НАТО. Пендаровський ще в червні 2022 року, на тлі великої війни в Україні заявив, що росія — найбільша загроза для балканських країн. І для Північної Македонії зокрема, відтоді як країна взяла курс на інтеграцію в ЄС і НАТО. Також Пендаровський підтримує вступ України в НАТО.

Кандидат у президенти від СДСМ Стево Пендаровський під час передвиборчого мітингу в Скоп’є 14 квітня 2019 року, напередодні президентських виборів 21 квітня.

Getty Images / «Бабель»

Опозиційна партія ВМРО-ДПМНЄ також популярна в країні. Формально зараз більшість у парламенті саме в них , проте СДСМ вдало сформував коаліцію. У 1990-х ВМРО-ДПМНЄ була консервативною, але прозахідною партією. Але у 2000-х її лідером став Никола Груєвський, і відтоді партія перетворилася на основну проросійську політичну силу країни, яка виступає проти ЄС і НАТО. Також деякі політичні оглядачі кажуть, що зараз партія стала фактично неофашистською і просуває ідеї ненависті до албанців .

З 2006 до 2016 року ВМРО-ДПМНЄ мали більшість у парламенті, а коли втратили владу на виборах, то намагалися штурмувати парламент . Після цього Груєвський опинився під слідством за державну зраду, але втік до Угорщини, де отримав політичний притулок. Російське МЗС тоді офіційно підтримало Груєвського, а СДМС та інших учасників коаліції звинуватило в державному перевороті.

Чоловік, поранений під час штурму парламенту прихильниками партії ВМРО-ДПМНЄ, Скоп’є, 27 квітня 2017 року.

Getty Images / «Бабель»

За опитуваннями, на виборах цього року ВМРО-ДПМНЄ може отримати 39,2% голосів, а СДМС — лише 21,8%. В такому разі доля майбутньої коаліції залежатиме від інших партій. Третя за популярністю партія — «Демократичний союз за інтеграцію» з можливими 10—11%. В чинному парламенті вона в коаліції з СДМС, але в минулому бувала і в коаліції з ВМРО-ДПМНЄ.

Бельгія, парламентські вибори 9 червня 2024 року

В Бельгії доволі складна система виборів, там немає загальнонаціональних партій. Провінції Фландрії голосують за свої партії, провінції Валлонії — за свої, і лише Брюссельський столичний регіон вибирає з усіх, що є. Потім уже в парламенті партії з різних регіонів формують союзи. Наприклад, фламандські «зелені» Groen і валлонські Ecolo в парламенті діють майже як одна партія.

В обох палатах парламенту більшість зараз має коаліція соціал-демократів, лібералів і «зелених». Опозиція — консерватори з «Нового фламандського альянсу» та ультраправі євроскептики «Фламандський інтерес» .

Лідер «Фламандського інтересу» Том Ван Грікен виступає з промовою на традиційному новорічному прийомі партії в Лондерзелі, 15 січня 2023 року.

Getty Images / «Бабель»

Судячи з опитувань, популярність фламандських правих за останні пʼять років зросла. Якщо у 2019 році за «Фламандський інтерес» проголосували 11,9% виборців, то зараз їхня підтримка — 25—27%. Те саме і з «Новим альянсом» — 16% на виборах 2019 року та 20—22% за нинішніми опитуваннями.

Якими будуть фінальні результати, сказати важко, тим більше, що у франкомовній Валлонії на першому місці, за опитуваннями, все ж Соціалістична партія, яка і зараз є ядром коаліції. Але сформувати таку саму коаліцію після наступних виборів і залишити правих в опозиції буде значно важче.

Відверто проросійських партій у Бельгії немає. Хоча у 2014 році представник «Фламандського інтересу» Франк Крелейманн і ще двоє членів партії були «спостерігачами» на незаконному російському «референдумі» в Криму. Але зараз від відверто проросійських заяв партія утримується. І навіть зробила виняток для українських біженців, заявивши, що загальна антиіммігрантська риторика «Фламандського інтересу» їх не стосується.

Є ще один нюанс. Саме в Бельгії заморожені €200 мільярдів російських активів. Депутат від партії Ecolo і голова Комітету з міжнародних відносин Самуель Коголаті в інтервʼю «Бабелю» казав, що є теоретична можливість передати ці активи Україні. Але, за його словами, саме консервативні парламентарі найчастіше виступають проти, бо бояться, що після цього Бельгія вже не буде привабливим місцем для державних і приватних активів загалом.

Молдова, президентські вибори восени 2024 року

У цьому році закінчується термін президентства Майї Санду. Вона вже заявила, що буде балотуватися вдруге і стане головним кандидатом проєвропейських політичних сил. Майже всі інші кандидати, які мають шанси на перемогу, — проросійські.

Президент України Володимир Зеленський і президент Молдови Майя Санду на саміті European Political Community (EPC) у Булбоаці, Молдова, 1 червня 2023 року.

Getty Images / «Бабель»

Вже заявив про свою участь у виборах Ренато Усатий — молдавсько-російський бізнесмен, якого у 2016 році звинувачували в погрозах посадовим особам, зокрема тодішньому президенту Молдови Миколі Тимофті. З 2016 до 2019 року Усатий жив у Москві, поки Інтерпол не визнав справу проти нього політичним переслідуванням.

Ще один імовірний кандидат — колишній президент Молдови Ігор Додон . За даними Washington Post, Додон і Партія соціалістів Молдови за часів його президентства отримували пряме фінансування з росії, зокрема від «Газпрому». Особисто Додон отримував щомісячну зарплату від російських кураторів, і навіть премії.

Володимир путін вітає президента Молдови Ігоря Додона під час зустрічі в Кремлі, Москва, 30 січня 2019 року.

Getty Images / «Бабель»

Четвертою кандидаткою може стати Ірина Влах, яка з 2015 до 2023 року керувала Гагаузькою автономією . До 2015 року Влах була членом Комуністичної партії Молдови, має відкрито проросійську позицію.

На кого саме з опонентів Санду зробить ставку росія — поки що сказати важко. Але за опитуваннями, найбільше шансів перемогти у Додона. Якби вибори пройшли в грудні 2023 року, то Санду набрала б до 30% голосів, а Додон — 24%. Тоді б між ними відбувся другий тур, у якому вже переміг би Додон — 46% проти 35%. Рейтинги Усатого та Влах набагато нижчі — по 5—6%. І в уявному другому турі Санду перемогла б обох.

Грузія, парламентські й президентські вибори 26 жовтня 2024 року

В чинному парламенті більшість має партія «Грузинська мрія — Демократична Грузія». Вона формувала уряд, а її засновник – бізнесмен Бідзіна Іванішвілі. Політика керівної партії Грузії була двоякою. З одного боку, Грузія офіційно й поступово йшла в ЄС і навіть отримала статус кандидата в грудні 2023 року. З іншого — того ж року партія та уряд постійно йшли на поступки росії. Наприклад, відмовилися продовжувати дію санкцій проти деяких російських посадовців, відновили авіасполучення з рф.

Грузинський мільярдер Бідзіна Іванішвілі виступає під час першого з’їзду політичної партії «Грузинська мрія» в Тбілісі, 11 грудня 2011 року.

Getty Images / «Бабель»

У жовтні 2023 року «Грузинська мрія» навіть спробувала оголосити імпічмент президенту Грузії Саломе Зурабішвілі, через її занадто проєвропейську та проукраїнську позицію.

Вибори в цьому році можуть багато що змінити. За опитуваннями, «Грузинська мрія» може набрати лише 36,6%. А опозиційний альянс «Платформа перемоги» — 21,5%. Очевидних союзників у «Грузинської мрії» немає, тому теоретично вона може втратити владу, якщо «Платформа перемоги» сформує коаліцію. Але поки що важко сказати, які ще партії також мають серйозні шанси потрапити в парламент.

Пʼятого січня 2024 року Бідзіна Іванішвілі, який три роки майже не зʼявлявся на публіці, заявив, що повертається в політику й особисто поведе «Грузинську мрію» на вибори. Опозиціонери у відповідь заявили, що повернення Іванішвілі — ознака того, що росія намагатиметься вплинути на результати виборів.

Також у 2024 році в Грузії пройдуть президентські вибори, уперше за новою системою — не прямим голосуванням, а через колегію виборників, яку призначає Центральна виборча комісія. Колегії ще немає, тож робити прогнози про ці вибори поки що зарано. Але й президент у Грузії має досить скромні повноваження. Ключові вибори — парламентські.

Індія, парламентські вибори навесні 2024 року

В Індії обиратимуть депутатів Лок Сабха — нижньої палати парламенту . Зараз більшість там має коаліція «Національно-демократичний альянс» на чолі з правоцентристською партією «Бхаратія джаната», представником якої є чинний премʼєр Нарендра Моді.

Прем’єр-міністр Нарендра Моді вітає прихильників під час урочистостей після перемоги партії на виборах до законодавчих зборів штатів Мадхья-Прадеш, Раджастан і Чхаттісгарх, Нью-Делі, 3 грудня 2023 року.

Getty Images / «Бабель»

Головна опозиція — «Індійський національний інклюзивний альянс розвитку», центром якого є лівоцентристська партія «Індійський національний конгрес» та її лідер Маллікарджун Харге.

Загалом у нижній палаті зараз є представники понад 40 різних партій, але «Бхаратія джаната» найбільша — 290 з 543 місць, що разом із союзниками по коаліції дає їй більшість. За опитуваннями, коаліція Моді, найімовірніше, знову переможе, набравши 42% голосів. Але опозиційна коаліція Харге дихає їй у спину — 38%.

Будь-який результат мало що змінить для України. Один з лідерів опозиції Рахул Ганді у вересні 2023 року виступав у Брюсселі й заявив, що опозиція багато в чому незгодна з політичним курсом Моді, але погляд на відносини з росією в них спільний — попри все Індія залишиться економічним партнером росії.

Мексика, президентські й парламентські вибори 2 червня 2024 року

Наступні президентські вибори в Мексиці цікаві вже тим, що два основні кандидати, які мають найбільші шанси на перемогу, — жінки. Хоча раніше президентами країни були виключно чоловіки. Чинний президент Лопес Обрадор балотуватися не може — мексиканське законодавство передбачає лише один президентський термін, далі не можна навіть тимчасово обіймати посаду.

Основна кандидатка — Клаудія Шейнбаум, за опитуваннями, за неї готові голосувати щонайменше 58% мексиканців. Шейнбаум з родини литовських і болгарських євреїв, які ще в першій половині ХХ століття емігрували в Мексику. Вона доктор фізичних наук, кліматолог і колишній мер Мехіко . Але що важливіше, Шейнбаум — давня соратниця Обрадора. Вони почали працювати разом ще у 2000 році, коли Обрадор був мером Мехіко, а Шейнбаум працювала в його команді секретарем з довкілля. З 2014 року вони в одному партійному обʼєднанні — лівоцентристській MORENA .

Клаудія Шейнбаум на зустрічі з прихильниками 9 грудня 2023 року в Койоакані, Мексика.

Getty Images / «Бабель»

Сочіл Гальвез вітає прихильників в Оахаці, Мексика, 5 січня 2024 року.

Клаудія Шейнбаум на зустрічі з прихильниками 9 грудня 2023 року в Койоакані, Мексика. Сочіл Гальвез вітає прихильників в Оахаці, Мексика, 5 січня 2024 року.

Getty Images / «Бабель»; Facebook / «Бабель»

Її суперниця — Сочіл Гальвез, мексиканка індіанського походження з опозиційного обʼєднання «Широкий фронт Мексики» . Її рівень підтримки — 33%. Вона прийшла в політику з бізнесу — була генеральним директором телекомунікаційного гіганта OMEI, ще у 2000 році ввійшла до списку 25 ключових підприємців Латинської Америки за версією журналу Business Week.

Обидві кандидатки публічно засудили вторгнення росії в Україну, також обидві наголошують, що Мексика — нейтральна країна. І закликають негайно припинити бойові дії. При цьому різниця в поглядах на зовнішню політику все-таки є. Гальвез обіцяє домовитися з Дональдом Трампом, якщо той переможе на виборах у США, і вважає, що як бізнесмени вони знайдуть спільну мову. «Широкий фронт Мексики» загалом орієнтується на співпрацю з політично ближчими йому республіканцями. Шейнбаум і MORENA — з Джо Байденом і демократами.

Парламентські вибори в Мексиці, скоріш за все, не принесуть сюрпризів. У MORENA такий самий рейтинг, як і в Шейнбаум, — близько 60%. Тому партія, імовірно, отримає більшість у парламенті.

Ви теж можете зробити вибір — просто зараз проголосувати за якісну журналістику донатом: 🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected]

Помітили помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter — ми виправимо

Історія однієї дружби. Як Україна боролася за єдність Північної Македонії

Це був час, коли Македонія переживала найтяжчий період у своїй історії, який загрожував її цілісності.

Візит Трайковського був певною мірою жестом подяки. Поміч, яку надала Македонії Україна, допомогла зупинити повномасштабну війну.

Як сталося, що Україна зіграла таку роль у долі держави, яка тоді була терра інкогніта для більшості українців?

BBC News Україна спробувала розібратися за допомогою учасників тих подій та експертів.

Від незалежності до кровопролиття

Македонія була єдиною колишньою югославською республікою, яка отримала незалежність без пролитої крові.

Напередодні розпаду Югославії у січні 1991 року президентом маленької республіки, розмір якої менший за площу Київщини, обрали 73-річного Кіро Глігорова. Колишній партизан часів Другої світової, соратник югославського лідера Йосипа Броза Тіто, він деякий час був спікером парламенту соціалістичної Югославії і був досвідченим політиком.

Кіро Глігоров довгий час був соратником Йосипа Броза Тіто, але створювати нову Югославію з Мілошевичем не хотів

Екскомуніст Глігоров не довіряв лідеру Сербії Слободану Мілошевичу, який намагався переформатувати Югославію на засадах сербського націоналізму. Водночас Глігоров хотів уберегти країну від такої війни, яка охопила Хорватію після проголошення незалежності у 1991 році.

8 вересня 1991 року понад 96% учасників референдуму в Македонії, який проходив за участі 76% виборців, підтримали незалежність. “Ви за суверенну та незалежну державу Македонія з правом вступу до майбутнього союзу суверенних держав Югославії?” – на це питання схвально відповіли виборці. Таке формулювання було немов запобіжником конфлікту з Белградом та югославською армією.

Автор фото, Getty Images

Головною метою Кіро Глігорова було забезпечити мирне небо над домівками мешканців Македонії

Вже першого вечора після референдуму Глігоров оголосив: “Вітаємо вільну, суверенну та незалежну Македонію”. Країна не приєдналася до Союзної Республіки Югославія, яку створив 1992 року з Сербії та Чорногорії Мілошевич, якому на тлі санкцій війн у Боснії і Хорватії було не до Македонії.

У 1992 році вдалося домовитися і вивести з країни югославську армію. Це було досягнення, адже 36 тис. югославських військових і 100 військових літаків могли покінчити з незалежністю за лічені години.

Автор фото, Getty Images

Югославська народна армія пішла з Македонії навесні 1992 року без військового конфлікту

Ціною домовленості стало фактично повне роззброєння Македонії. Військові югославської армії вивезли не тільки всю військову авіацію та боєздатну бронетехніку, але навіть зняли двері з казарм. Македонській армії дісталася лише стара стрілецька зброя та трохи артилерії. Військову авіацію сформували з кількох навчальних літаків UTVA 75.

“Ми мали з нуля створювати свою армію… Як мала країна з невеликою армією ми не можемо самі захиститися. Тому ми повинні приєднатися до тієї єдиної сили в сучасному світі, яка називається НАТО”, – писав пізніше у спогадах Глігоров.

1993 року Македонія повідомила НАТО про бажання приєднатися до альянсу.

Автор фото, Getty Images

Македонська діаспора у Торонто (Канада) проводить марш за визнання Македонії, листопад 1992 року

Молодій республіці одразу довелося постати перед труднощами.

Греція не хотіла визнавати країну з назвою, яку вважала вкраденою в античної Македонії часів Олександра Македонського. Не менше обурення викликав у неї перший прапор Македонії з “Вергінським сонцем”, яке було символом грецького регіону Македонія. Греція бойкотувала вступ Македонії до ООН. Через цей конфлікт США визнали молоду державу лише у 1994 році, а ЄС встановив відносини наприкінці 1995 року.

Автор фото, Getty Images

Назва молодої держави обурила Грецію та грецьку діаспору. “Мешканці Скоп’є, ви – слов’яни, а не македонці”, “Македонія – це Греція” – з такими плакатами вийшли 25 тисяч етнічних греків у австралійському Сіднеї

1993 року Македонія мусила погодитися на назву Колишня Югославська Республіка Македонія, щоб отримати місце в ООН, але там не розміщували її прапор. Ситуація змінилася лише після проміжної угоди з Грецією 1995 року, коли прапор з “Вергінським сонцем” замінив чинний з “новим сонцем свободи”.

Суперечка щодо назви з Грецією тривала аж до 2018 року.

Автор фото, Getty Images

Перший прапор Македонії з “Вергінським сонцем” – з 2019 року в Македонії заборонено використовувати цей символ, який також використовують у грецькому регіоні Македонія (на синьому, а не на червоному тлі)

Сербія на чолі з Мілошевичем не визнавала незалежність Македонії до 1996 року. У відносинах двох країн панувала недовіра і через війни на Балканах, і через добрі стосунки між Сербією та Грецією, і через пам’ять про “сербізацію” македонців у 1910-1930-х роках.

Окрім того, з моменту створення за підтримки македонських комуністів Македонської православної церкви у 1967 році, Сербська православна церква блокувала її визнання іншими церквами та боролася за контроль над православ’ям у Македонії. Цим була незадоволена македонська влада.

Автор фото, Getty Images

Сербська православна церква бореться за контроль над православ’ям в Македонії і зараз. На фото – великодня служба у монастирі Калішта Македонської православної церкви

Болгарія була першою країною, яка визнала незалежність Македонії. Але східна сусідка відмовилася вважати македонців окремою нацією, а македонську мову називала діалектом болгарської.

“Болгарія претендує на те, що Македонія – це проєкт Тіто, а македонці – це західні болгари. Тіто після перемоги у світовій війні справді взяв курс на створення республіки Македонія і плекання македонської ідентичності і 1945 року затвердили македонську літературну мову. Болгари вважають, що це було зроблено, щоб унеможливити будь-які претензії Болгарії на цю територію”, – пояснює Анатолій Демещук, експерт Аналітичного центру балканських досліджень.

“Сербські націоналісти теж критикують Тіто, вважаючи, що він вигадав з “південних сербів” окрему націю”, – додає він.

Автор фото, Getty Images

Саме за правління Тіто македонці набули власну республіку в складі Югославії, затверджену літературну мову та Македонську православну церкву. На фото – монумент у Скоп’є на тлі сучасного прапору Македонії з “сонцем Свободи”

З сусідньою Албанією відносини були непогані, бо албанський президент Салі Беріша вважав становище албанців у Македонії кращим, ніж в Сербії. Та це не означало, що серед албанських політиків не було прихильників федералізації Македонії в інтересах чисельної албанської меншини.

Найбільше занепокоєння у Македонії викликали відносини між слов’янами-македонцями (65% з 2 млн мешканців, згідно з переписом 1991 року), переважно православними, та македонськими албанцями (21,7% ), переважно мусульманами.

Автор фото, Getty Images

Албанські чоловіки грають у доміно у кафе у Скоп’є, 1986 рік

Македонські албанці переважно проживають у прикордонні з Албанією та Косовом і складають потужну меншину у столиці Скоп’є. Протистояння у сусідньому Косові між Мілошевичем та косовськими албанцями, які вимагали повернути автономію, скасовану у 1989 році, сприяло напрузі.

На прохання Македонії у прикордонних районах з Албанією та Сербією у грудні 1992 року ООН розмістила миротворців. Місія тривала до лютого 1999 року.

Автор фото, Getty Images

Миротворці ООН на косовській ділянці кордону Македонії з Сербією, 1993 рік

У самій Македонії партії етнічних албанців бойкотували референдум про незалежність 1991 року. Вони наголошували на нерівноправному становищі, відсутності вищої освіти албанською, критикували формулювання Конституції, що Македонія – “національна держава македонського народу”.

1992 року в населених албанцями муніципалітетах провели референдум про створення автономії, а радикальні активісти навіть оголосили про створення автономної албанської республіки Ілірида. Наслідків це “самопроголошення” не мало.

Проте вже у 1993 році поліція арештувала кількох політиків з македонських албанців. Їх звинуватили у підготовці до збройного повстання, засудили до кількох років ув’язнення, але невдовзі амністували.

Втім, етнічні албанські партії брали участь в урядах Македонії з 1992 року. У парламенті, обраному 1990 року, кількість депутатів-албанців перевищувала 14%. Стримувало розбіжності і те, що і провідні македонські партії, і партії етнічних албанців пов’язували майбутнє країни зі вступом ЄС та НАТО.

Але серед македонських албанців були популярні ідеї федералізації Македонії, про що навіть чути не хотіли македонці. Македонські політики боялися демографічного вибуху серед албанського населення – кількість албанців зросла з 12,5% у 1953 році до 21,7% у 1991 році. Македонські албанці натомість скаржилися на мізерну кількість етнічних албанців у вишах, недостатню присутність в державному управлінні. Серед кадрових військових та поліції вони й справді складали не більше 3%.

Чому зникла оаза спокою

Автор фото, Getty Images

У жовтні 1995 року на президента Глігорова скоїли замах. Внаслідок вибуху загинув його шофер та перехожий, а сам президент був поранений. Хто стояв за замахом – невідомо

Попри всі ці конфлікти на тлі війн у Хорватії та Боснії Македонія довгий час лишалася оазою спокою. Лише фільм македонського режисера Мілчо Манчевскі “Перед дощем”, який попереджав про наближення бурі через міжетнічну ворожнечу та ледь не отримав Оскара від враженого Голлівуду, а також замах на Кіро Глігорова 1995 року нагадували про негаразди.

Автор фото, Getty Images

Кіро Глігоров внаслідок замаху втратив праве око і рік був у лікарні

Все змінилося 1997 року. У сусідній Албанії через крах фінансових пірамід почалося повстання проти президента Салі Беріши. Запанував хаос, почалися захоплення складів зброї, яку накопичував попередній комуністичний режим Енвера Ходжі, що готувався до можливого нападу як Заходу, так і СРСР. Вкрали сотні тисяч одиниць вогнепальної зброї.

Автор фото, Getty Images

Під час повстання та хаосу 1997 року зі сховищ албанської армії викрали сотні тисяч одиниць зброї. Вона потрапляла навіть у руки підлітків, не кажучи вже про бійців “Визвольної армії Косова”. На фото – “блок-пост” біля міста Балші

Порядок в Албанії за кілька місяців відновили, але частина зброї опинилася в руках албанських повстанців з “Визвольної армії Косова” у Сербії. Ця зброя пішла на боротьбу з сербською поліцією у Косові, яке Мілошевич фактично позбавив автономії 1989 року.

Врешті-решт 1998 року Косово охопила війна між бойовиками “Визвольної армії Косова” та югославськими силовиками, а на початку 1999 року від 200 до 350 тисяч косовських албанців втекли до Македонії, що спричинило гуманітарну кризу.

Наприкінці 1998 року до влади в Македонії прийшов правий уряд на чолі з Любчо Георгієвським. Попри протести всередині країни та несхвалення президента Глігорова, він надав авіапростір літакам НАТО.

Автор фото, Getty Images

Македонський солдат спостерігає за в’їздом албанських біженців з Косова, березень 1999 року

Автор фото, Getty Images

Біженці з Косова отримують хліб у Скоп’є

Країни НАТО, сухопутні контингенти яких розмістилися у Македонії, у березні 1999 року розпочали бомбардування Югославії. Ці події завершилася поразкою Югославії і втратою контролю над Косовом у червні 1999 року, а потім і падінням президента Югославії Мілошевича внаслідок “бульдозерної революції” у жовтні 2000 року.

Частина бойовиків “Визвольної армії Косова” хотіла встановити контроль над населеними албанцями районами у Сербії, які межували з Косовом, а коли міжнародна спільнота засудила ці спроби, перейшли до нападів на території Македонії.

Автор фото, Getty Images

Повстанці “Армії національного визволення” у македонському селі Селце поблизу Тетова, 19 березня 2001 року

Датою початку конфлікту в Македонії вважають 23 січня 2001 року, коли бойовики з так званої “Армії національного визволення”, сформованої частково з ексбійців “Визвольної армії Косова”, напали на поліцейську дільницю в районі Тетова на півночі Македонії і вбили поліцейського.

“Повстанці заявляли про розширення прав македонських албанців, викладання албанської мови, в т.ч. в університетах, використання албанського прапора, хоча насправді йшлося про відділення західних і північно-західних районів Македонії та організацію “Республіки Ілірида”, – згадує в коментарі BBC News Україна чинний посол України в Болгарії Віталій Москаленко, який під час конфлікту керував диппредставництвом України в Македонії.

Автор фото, Getty Images

Бойовики “Армії національного визволення”

“У певний період їхня (“Армії національного визволення” – Ред.) підтримка серед албанців була достатньо високою. Але були й албанці, які воювали у безпекових структурах Македонії”, – розповідає BBC News Україна македонський політолог та журналіст Александар Србіновскі.

Втім, висока підтримка не означала масової участі македонських албанців у загонах бойовиків – розмір “Армії національного визволення” оцінювали у кілька сотень бійців і невідомо, скільки з них походили з Косова.

Автор фото, Getty Images

У березні 2001 року повстанці “Армія національного визволення” зайняли позиції на пагорбах біля Тетова і звідти обстрілювали поліцейських у місті

У березні 2001 року у місті Тетово, де більшість населення складають албанці, та навколо нього розпочалися бої македонської поліції з “Армією національного визволення”. Групи бойовиків проникали на територію Македонії з Косова і захоплювали села.

“На той момент Македонія ані фінансово, ані в логістичному плані не була готова до того, що сталося. Це був тяжкий час з багатьма втратами. Ми дуже маленька країна, і було надзвичайно важко вистояти”, – розповідає Александар Србіновскі.

Автор фото, Getty Images

Македонський поліцейський під час боїв за Тетово, 16 березня 2001 року

Автор фото, Getty Images

Македонські поліцейські на позиціях у Тетово, 19 березня 2001 року

“Ситуація була дуже драматичною, могла призвести не лише до порушення територіальної цілісності Македонії, а й до нової війни на Балканах. Країна була фактично на межі розпаду”, – розповідає BBC News Україна чинний посол України в США Володимир Єльченко. Під час конфлікту він був представником України в ООН.

Попри те, що в Македонії перебував військовий контингент НАТО, він не відповів на заклик втрутитися. Не було мандату ООН на дії всередині країни, і провідні країни НАТО хотіли запобігти новій війні, спонукаючи македонську владу до перемовин з албанцями. Водночас генсек НАТО Джордж Робертсон вимагав від бойовиків скласти зброю.

Автор фото, Getty Images

Біженці-албанці залишають село Ласце поблизу Тетова під час боїв у березні 2001 року

18 березня македонський уряд вирішив, що настав час залучати армію. Македонська армія інтенсивно закупала озброєння з 1998 року, але в неї як і раніше практично не було військової авіації. Тут і знадобилася допомога України.

“Македонський уряд звернувся за допомогою до партнерів, в тому числі до України. Така допомога була надана, це не тільки постачання озброєнь, але і підготовка кадрів для Македонії – поліцейських, військових”, – розповідає Ігор Харченко, який на той момент був заступником очільника МЗС та спецпредставником України на Балканах.

Автор фото, Getty Images

Значну роль у конфлікті відігравали спецпідрозділи МВС Македонії “Тигри”(на фото) та “Леви”, та армійські спецпідрозділи “Скорпіони” та “Вовки”

Україна та Македонія ще 1998 року уклали Договір про дружбу та співробітництво, одна зі статей якого передбачала, що країни “докладатимуть усіх необхідних зусиль”, щоб усунути загрози територіальній цілісності.

“Президент Кучма близько до серця сприйняв ситуацію, і було ухвалено рішення надати допомогу Македонії”, – згадує Володимир Єльченко.

За його словами, президент Македонії Борис Трайковський (1999-2004) був “найбільшим другом” Кучми.

Автор фото, Getty Images

Борис Трайковський та Леонід Кучма (зустріч у жовтні 2003 року)

“Вони (Македонія. – Ред.) були абсолютно незахищеними, у той час, як албанські угруповання були озброєні до зубів, причому найбільш сучасною зброєю. Македонія опинилася на самоті зі своїми проблемами. Ми – єдина країна, яка в повній мірі відгукнулася на прохання по допомогу”, – так говорив 2009 року в інтерв’ю ICTV Леонід Кучма.

“Рішення України на державному рівні в 2001 та навіть 2000 року було ухвалене – якщо Македонія звертатиметься за підтримкою, така підтримка має бути надана. Така підтримка була надана”, – згадує Ігор Харченко.

Автор фото, К. Хіраяма

Ігор Харченко (на фото у 2018 році) у 2001 році був повноважним представником України на Балканах. За його словами, роботи було так багато, що деякий час він “звідти не виїжджав”

Україна підтримала Македонію озброєнням і дипломатією.

Мистецтво дипломатії

На той момент Україна була непостійним членом Ради безпеки ООН, а в розпал боїв біля Тетова головувала в Радбезі.

Володимир Єльченко розповідає, що тоді вдалося ухвалити два важливих рішення, які вплинули на перебіг конфлікту.

Автор фото, Getty Images

Постійний представник України ООН, а нині посол в США Володимир Єльченко був головою Ради безпеки ООН саме під час розгляду македонського питання

7 березня 2001 року ухвалили заяву голови Ради безпеки ООН про цілісність Македонії, а 21 березня 2001 року – резолюцію Ради безпеки №3145, в якій міжнародна спільнота засуджувала дії бойовиків і вимагала скласти зброю.

“Насильницькі дії підтримуються етнічними албанськими екстремістами ззовні і є загрозою для безпеки і стабільності регіону в цілому”, – йшлося в резолюції.

Найскладніше було переконати Китай.

Річ у тім, що 1999 року македонський уряд визнав незалежність Тайваню, розраховуючи отримати великі інвестиції. Обурений Пекін негайно розірвав дипломатичні відносини і навіть наклав вето на продовження в Македонії миротворчої місії ООН у лютому 1999 року.

“Було дуже важко з Китаєм щодо резолюцій. Він намагався продовжити тиск на цю країну і був не в захваті від березневих рішень, які були однозначно на користь Македонії. Але вони не могли заперечувати, що це країна, якій загрожує розпад чи щось гірше”, – каже Єльченко.

Автор фото, Getty Images

Встановлення дипломатичних відносин Македонії з Тайванем викликало гнів у Китаю. На фото прем’єр Македонії Любчо Георгієвскі та віцеочільник МЗС Тайваню відкривають посольство Тайваню у Македонії

У Китаю не було жодних симпатій до сепаратизму в Македонії, тож врешті-решт Пекін погодився, а у червні 2001 року Македонія відмовилася від визнання Тайваню та відновила відносини з КНР.

Інші суперечки під час ухвалення резолюції виникли з США.

“США наполягали, щоб до резолюції включили пункт, який би заборонив постачання до Македонії зброї. І на цьому наші інтереси розійшлися”, – каже Єльченко.

Заборону на постачання озброєнь до резолюції не включили.

“Саме тому Македонія дуже вдячна Україні. Македонці прекрасно пам’ятають, як це було складно”, – розповідає Володимир Єльченко.

Вчасна допомога

У березні 2001 року до Македонії почало надходити українське озброєння.

Автор фото, Getty Images

Македонський поліцейський під час боїв за Тетово, 16 березня 2001 року

Нинішній посол України в Болгарії Віталій Москаленко тоді керував диппредставництвом України в Македонії.

“Македонія просила різнобічну допомогу щодо озброєнь, зокрема, і важкі – літаки, гелікоптери, артилерію. Вся техніка не була “подарунком”, а передавалася згідно з двостороннім договором між країнами про військово-технічне співробітництво. Але звичайно йшлося про пільгові ціни”, – розповідає дипломат.

Автор фото, Укрінформ

Очільник уряду Македонії Любчо Георгієвскі особисто зустрічав в аеропорту українські гелікоптери

Коли до Скоп’є 24 березня 2001 року прибула перша партія українських гелікоптерів, їх особисто зустрічав на аеродромі прем’єр-міністр Любчо Георгієвскі.

“Важливу роль зіграло безпосереднє звернення македонського уряду, який наполегливо просив про допомогу”, – наголошує Віталій Москаленко.

За його словами, одну з ключових ролей в організації поставок відіграв посол Македонії в Україні Владо Блажевскі.

Автор фото, Укрінформ

Посол Македонії в Україні (1997-2003 роки) Владо Блажевскі у 2003 році заявив: “Україна дуже багато зробила для Македонії, і народ Македонії не забуде позиції української держави”

Вже 25 березня македонська армія розпочала операцію із застосуванням українських гелікоптерів.

“Неприємним сюрпризом для “Армії національного визволення” стали чотири гелікоптери Мі-8МТ, обладнані кулеметами, та два гелікоптери Мі-24, які прилетіли в Македонію попереднього дня з України (саме ці українські гелікоптери прибули безпосередньо з Косова, де їх використовували раніше українські миротворці. – Ред.) і зразу пішли до бою, завдаючи ударів з повітря по бойових позиціях”, – писав болгарський дослідник Борис Танєв у книзі “Війна в Македонії 2001 року”.

До кінця березня бойовики відійшли до Косова, але все одно потрапляли до Македонії. 28 квітня патруль потрапив неподалік від Тетова у засідку, 8 македонців загинули. Це призвело до погромів албанських закладів у Бітолі.

Автор фото, Getty Images

Армія знову намагалася витіснити бойовиків з території країни, а 13 травня сформували уряд національної єдності за участі частини албанських партій.

На початку червня 2001 року бойовики пішли в наступ.

“У якийсь момент сили повстанців, тобто так званої “Армії національного визволення”, підійшли впритул до македонської столиці – в район села Арачиново, а це за 7 км від центру Скоп’є. Була реальна загроза атаки на столицю і на аеродром “Петровац”, – згадує Віталій Москаленко.

Бойовики погрожували обстріляти столицю зі 120-мм мінометів.

Автор фото, Getty Images

Село Арачиново після боїв, 27 червня 2001 року

Приблизно тоді ж до Македонії прибули ще чотири гелікоптери Мі-24 та чотири штурмовики Су-25 з України.

Македонська армія одразу ж застосувала придбані в Україні гелікоптери та літаки.

Автор фото, Getty Images

Арачиново під час бою

“У бойові дії (22 червня. – Ред.) включилися щойно прибулі з України два Су-25, які, пролітаючи на малій висоті над населеними пунктами, здійснили розвідку. Після них почався обстріл артилерією і удари з гелікоптерів”, – писав Борис Танєв у книзі “Війна в Македонії 2001 року”.

Бої велися ледь не за кожен будинок. Після перемовин за участі представника ЄС з зовнішньої політики Хав’єра Солани, бойовиків “Армії національного визволення” вивезли з села американські військові. Така розв’язка викликала заворушення у Скоп’є, де демонстранти говорили про зраду і вкрадену перемогу, на деякий час захопили парламент.

Автор фото, Getty Images

Македонська поліція у селі Арачиново після виведення з нього бойовиків “Армії національного визволення”

5 липня 2001 за посередництва ОБСЄ та НАТО оголосили перемир’я. “Армія національного визволення” його не дотрималася і невдовзі відновила бої.

“Історія довела, що ми були праві”

Постачання озброєнь Україною до Македонії викликало невдоволення в низці країн НАТО, які хотіли розв’язати конфлікт політичним шляхом.

25 липня 2001 року про це йшлося на зустрічі у Києві Леоніда Кучми з радницею президента США з нацбезпеки Кондолізою Райс. Вона закликала Україну припинити постачання.

Втім, як повідомляла газета Сегодня, вже через два тижні Україна відправила до Македонії 30 танків та 20 БТР “болгарського походження”, модернізованих на українських заводах.

Автор фото, Архів Віталія Москаленка

На аеродромі Петровац у Скоп’є, 2001 рік. Крайній праворуч – Віталій Москаленко, тоді очільник диппредставництва України в Македонії

Суперечності підтверджують і українські дипломати.

“Не можна сказати, що перешкоджали, але певні застереження з боку НАТО і США висловлювалися. Однак, на моє переконання, військова допомога України все-таки сприяла погашенню гострої фази конфлікту і зрештою – підписанню знаменитої Охридської угоди (яка припинила конфлікт у Македонії. – Ред.)”, – каже Віталій Москаленко.

“Це все було дуже так стримано, якщо не сказати негативно, сприйнято тодішніми урядами США та країн Західної Європи. Міністр Зленко( очільник МЗС у 2000-2003 роках Анатолій Зленко. – Ред.) приїжджав до Нью-Йорка і мав серйозні гострі розмови з постпредами цих країн, в яких нас відверто попереджали про неприпустимість такого кроку”, – згадує Володимир Єльченко.

“Але історія показала, що ми були праві”, – наголошує він.

На думку дипломата, без української зброї для Македонії ситуація на Балканах могла погіршитися кардинально.

Віталій Москаленко вважає, що постачання озброєнь змінило перебіг конфлікту.

“Можна сказати, що в якийсь момент це стало одним з вирішальних факторів, який схилив шальки терезів на користь урядових безпекових сил Македонії”, – каже дипломат.

Автор фото, Getty Images

Мі-24 під час боїв за село Арачиново

“Для маленької країни це був незабутній жест. Македонці згадують, що коли вони були в такій нейтрально-ворожій ізоляції з усіх боків, Україна допомогла. Зробила за своєю ініціативою, не в рамках проросійського курсу чи прозахідного, це був навіть дещо авантюрний крок часів Кучми”, – каже український балканіст Анатолій Демещук.

Літаки та гелікоптери разом з пілотами?

Але увагу на Заході викликало не лише постачання Україною озброєнь. Західні ЗМІ писали, що гелікоптерами та літаками у Македонії керували українські військові пілоти.

“Два гелікоптери Мі-24, керовані українськими пілотами. завдали ударів ракетами по пагорбах (навколо Тетова. – Ред.)”, – повідомляла 26 березня Telegraph.

Ця версія неодноразово з’являлася на ресурсах, присвячених війнам на Балканах. Доказів не наводили, лише звертали увагу на те, що в ЗСУ були військові пілоти з досвідом війни в Афганістані, натомість македонські військові пілоти не мали досвіду для керування літаками Су-25 та гелікоптерами Мі-24 і достатньої кількості годин нальоту. Також звертали увагу на присутність в Македонії у цей час українських інструкторів, які навчали місцевих пілотів.

Автор фото, Getty Images

Александар Србіновскі каже, що подібні чутки існують і в Македонії.

“Чутки про те, що у гелікоптерах та літаках були українські пілоти, були і в Македонії. . Були кілька важливих військових операцій проти повстанців, і незалежно від того, хто публікував цю інформацію, було переконання, що саме українські пілоти були в літаках”, – розповідає він.

Деякі македонські науковці у 2010 році розповіли про участь українців у конфлікті в інтерв’ю для книги російського балканіста Євгена Колоскова “Країна без назви. Зовнішньополітичний аспект становлення македонської держави”, виданій 2013 року.

“. Найбільш важливою була допомога України. Вони дозволили нам купити в них літаки та гелікоптери. Вони надали нам і льотчиків – їхні пілоти були в цих літаках та гелікоптерах”, – розповідав колишній віцепрем’єр та історик Блаже Рістовскі (помер 2018 року).

“Україна постачала нам літаки та гелікоптери. Разом з пілотами”, – стверджував професор та радник президента Македонії Георге Іванова Дімітар Мірчев.

Автор фото, Getty Images

Бойовик “Армії національного визволення” дивиться на небо під час боїв в районі Тетово

У командуванні ЗСУ вже у квітні 2001 року заперечили інформацію про участь українських військових пілотів у боях. Позиція України незмінна протягом останніх 20 років.

Володимир Єльченко каже, що ці дані неодноразово перевіряли співробітники ООН у Македонії:

“Ця інформація жодного разу не підтвердилася, саме тому нам вдалося переконати і США, і інші країни, що заклик до заборони постачання зброї до Македонії буде контрпродуктивним”.

“Я не можу стверджувати, що українські військовослужбовці керували літаками і гелікоптерами, які завдавали ударів. Добором екіпажів та комплектацією команд займалися македонські безпекові урядові структури”, – каже Віталій Москаленко.

Шлях до миру

11-13 серпня 2001 року стався вирішальний бій між урядовими силами та бойовиками біля села Радуша на кордоні з Косовом.

“Долю битви вирішила авіація. По скупченнях бойовиків на горі Жеден завдали ракетно-кулеметних ударів Мі-17 та Мі-24, а також бомбові удари штурмовиків Су-25. Втрачаючи людей, бойовики “Армії національного визволення” відступили глибоко в гори і на територію Косова, забувши про напад. “, – писав Борис Танєв у книзі “Війна в Македонії 2001 року”.

Бій під Радушею посилив позиції уряду на перемовинах.

13 серпня 2001 року за посередництва ЄС та США провідні македонські та албанські політичні партії країни та президент Борис Трайковський підписали Охридську рамкову угоду, яка фактично припинила конфлікт.

Автор фото, Getty Images

Мальовниче місто Охрид, де домовилися про припинення вогню

Угода передбачала збереження територіальної цілісності та унітарного характеру Македонії за умови децентралізації та розширення повноважень місцевих органів влади.

“Немає територіальних рішень для етнічних питань”, – йшлося в документі.

Сторони, які підписали угоду, визнали мультиетнічний характер македонського суспільства і відмовлялися від використання зброї. Македонія мала забезпечити представництво албанців у державних структурах та поліції відповідно до складу населення, з Конституції прибрали формулювання про “національну державу македонського народу”.

Угода також передбачала, що мови, якими розмовляють понад 20% населення країни (тобто албанська), матимуть офіційний статус на рівні окремих муніципалітетів. Албанцям та іншим спільнотам гарантували початкову та середню освіту рідною мовою, але з єдиними програмами навчання для всієї країни, передбачили державне фінансування для вищої освіти албанською і “позитивну дискримінацію” при прийомі в державні університети – поки склад студентів не буде відображати етнічний склад населення.

За допомогою НАТО мало розпочатися роззброєння бойовиків, і їм обіцяли амністію.

Автор фото, Укрінформ

Президент Македонії Борис Трайковський (праворуч від Леоніда Кучми) на святкуванні 10-ї річниці незалежності України у Києві, 24 серпня 2001 року, поряд з Леонідом Кучмою та президентом Польщі Олександром Квасьнєвським. У 2004 році Трайковський загинув в авіакатастрофі

Охридську угоду у світі зустріли скептично.

“Роззброєння в Македонії – це лише балканський кава-брейк”, а “мирна угода – це передсмертна записка, датована заднім числом”, писала британська Telegraph.

Але такі прогнози не справдилися.

“Охридські домовленості та посередництво США і ЄС нам дуже допомогли. Зараз ми живемо у мирному середовищі”, – каже Александар Србіновскі.

Бойовики “Армії національного визволення” у перемовинах щодо Охридської угоди участі не брали, але підкорилися її умовам.

“Для війни в Македонії в албанців виправдання не було. Якщо в Косово відбувалося повстання проти диктатури Мілошевича та репресій, то з Македонією таке пояснення не проходило”, – зазначає балканіст Анатолій Демещук.

Автор фото, Getty Images

Бойовики на захопленому під час боїв танку Т-55, який Македонія отримала від Болгарії

У Македонії розмістили кілька тисяч вояків НАТО, а у серпні-вересні 2001 року провели операцію “Великий врожай” зі збору озброєння, але багато зброї залишилося на руках.

Загалом у конфлікті загинули понад 70 македонських поліцейських, бійців спецпідрозділів та військових. Точна кількість загиблих з боку бойовиків невідома, але враховуючи використання авіації проти них, вона мала би бути більшою.

У березні 2002 року парламент Македонії ухвалив закон про амністію для бойовиків.

Автор фото, Getty Images

Бійці французького Іноземного легіону в складі контингенту НАТО на місці збору зброї в бойовиків, 27 серпня 2001 року

Контингент миротворців НАТО лишився в Македонії до березня 2003 року, тоді їх замінила перша в історії миротворча операція ЄС, а пізніше – кілька сотень європейських поліцейських.

На парламентських виборах 2002 року чотири етнічні політичні партії албанців отримали загалом 22% голосів, з них 12% отримав Демократичний союз за інтеграцію, – партія лідера повстанців “Армії національного визволення” Алі Ахметі. Вони увійшли до урядової коаліції.

Автор фото, Getty Images

Розстріляний офіс Демократичного союзу за інтеграцію в Тетові у 2006 році з портретом Алі Ахметі у вікні

“Процес інтеграції був дуже важким. Завдячуємо міжнародній спільноті, в якої був план, що треба робити. Значній частині македонців важко було зрозуміти процес інтеграції албанців в суспільство, необхідність збільшення їхньої кількості в державних інституціях”, – каже Александар Србіновскі.

“Цей процес триває. Було багато політичних конфліктів, але 20 років по тому ми маємо суспільство, рани якого загоюються. Албанські партії беруть участь в управлінні країною”, – зазначає він.

Автор фото, Getty Images

У сучасній Македонії албанці мають своїх представників в уряді, вищу освіту албанською, можуть вивішувати албанські прапори та святкувати албанські свята. Свято національного албанського прапора у Скоп’є, 28 листопада 2017 року

У 2010 та 2015 роках з території Косова до Македонії вдиралися озброєні угруповання, гинули македонські поліцейські, але масштабного конфлікту уникали. Натомість у 2019 році албанська мова отримала статус другої державної.

“Зараз міжетнічні тертя на низькому рівні, але ми хочемо, щоб їх взагалі не було”, – зазначає Александар Србіновскі.

Автор фото, Getty Images

На кордоні з Грецією змінюють вивіску з назвою країни – з Македонії на Північну Македонію, 13 лютого 2019 року

У 2019 році Македонія вирішила конфлікт з Грецією, змінивши назву на Північну Македонію. Це відкрило країні шлях до НАТО, куди вона увійшла 2020 року, хоча угода з Грецією викликала протести націоналістів.

Наразі в Північної Македонії лишилися невирішені питання з Болгарією.

Автор фото, Getty Images

Підняття прапору НАТО біля будівлі парламенту Північної Македонії у лютому 2020 року

Болгарський уряд блокує перемовини про початок вступу сусіда в ЄС, вимагаючи від Македонії визнання, що “македонська ідентичність та мова мають болгарські корені”, а повстанець проти Османської імперії початку XX сторіччя Гоце Делчев є болгарським, а не македонським національним героєм. Брюссель такі вимоги спантеличили.

“З 1945 року македонська національна ідентичність дуже зміцнилася. Виросло багато поколінь, які кажуть, що вони македонці, а не серби чи болгари. Це сформована нація, і те, що до них сусіди так ставляться, ще більше сприяє тому, що вони хочуть бути нацією”, – відзначає балканіст Анатолій Демещук.

Автор фото, Getty Images

Прихильники правої македонської партії ВМРО-ДПМНЄ тепер виходять на акції протесту, вимагаючи захистити македонську ідентичність революціонера Гоце Делчева. Болгари вважають його болгарським героєм

Хоча прогнози, щодо майбутнього Македонії багато років були похмурими, країні вдалося зберегти державність, запобігти великій громадянській війні, зберегти цілісність, вступити в НАТО і отримати перспективу членства в ЄС. Північна Македонія нагадує марафонця, якому поставили чимало бар’єрів на його шляху, але він долає їх і прямує до успіху.

Пам’ять

Український балканіст Анатолій Демещук каже, що в Північній Македонії з симпатією ставляться до України.

“Македонці – маленький народ з проблемами із сусідами. Коли говориш, що в України проблеми з сусідами, а Росія взагалі заперечує українську ідентичність, вони розуміють, що це таке. У них трохи схожа ситуація”, – пояснює він.

“Македонці бачать в Україні дружню країну. Це добрий партнер в сфері економіки та безпеки, який поділяє з нами спільні цінності, і в нас однакові міжнародні партнери”, – каже Александар Србіновскі.

За його словами, Македонія готова підтримати членство України в НАТО та ЄС.

“У найскладніший час у 2001 році українці підтримали нас. Надали те озброєння, яке лідери нашої країни просили в України. З нинішньої перспективи можна сказати, що Україна зіграла важливу роль у забезпеченні миру, навіть якщо це не всі помітили”, – додає він.

Автор фото, Getty Images

Північна Македонія вже вступила в НАТО, і розраховує на вступ в ЄС вже у цьому десятиріччі

Чи відомо нам тепер все про участь України в тих подіях?

Ні. Як відзначило одне з джерел BBC News Україна, безпосередній учасник подій, ще не настав час відкрити всі архіви.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!