Порядок закликання до спадщини та оформлення спадкових прав

Провідний спеціаліст
відділу реєстрації адвокатських
об’єднань та видачі свідоцтв про
право на заняття нотаріальною
діяльністю Департаменту нотаріату
та реєстрації адвокатських об’єднань
Івченко В.М.
%d% Порядок закликання до спадщини та оформлення спадкових прав. %/d% Спадкування в Україні здійснюється за заповітом або за законом. Відповідно до статті 1222 Цивільного кодексу України (далі-Кодекс) спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Спадкування в Україні здійснюється за заповітом або за законом.

Відповідно до статті 1222 Цивільного кодексу України (далі-Кодекс) спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Юридичні особи та інші учасники цивільних відносин, зокрема, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права, можуть бути спадкоємцями лише за заповітом.

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті, при цьому заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

При спадкуванні за заповітом до спадкування закликаються ті особи, яких спадкодавець зазначив у своєму заповіті.

Слід зазначити, що право спадкоємця за заповітом може бути обмежене лише у випадках, визначених статтею 1241 Кодексу. Так, відповідно до зазначеної статті Кодексу малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка).

Спадкування за законом має місце у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини.

Спадкоємці за законом закликаються до спадкування у порядку черговості. Черговість спадкоємців залежить від ступеня споріднення їх зі спадкодавцем. Відповідно до цивільного законодавства у першу чергу спадкують діти спадкодавця (в тому числі усиновлені), той із подружжя, який його пережив, батьки (в тому числі усиновителі), а також діти, що народилися після смерті спадкодавця.

До другої черги належать рідні брати та сестри спрадкодавця, дід, баба померлого як з боку матері, так і з боку батька. У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця; у четверту чергу – особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менше ніж п’ять років до відкриття спадщини.

До п’ятої черги спадкоємців відносяться інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Крім того, у п’яту чергу мають право на спадкування за законом утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї. До них відносяться неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім’ї спадкодавця, але не менш як п’ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.

Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття.

У межах однієї і тієї самої черги спадкоємці спадкують майно померлого в рівних частках.

Згідно частин першої та третьої статті 1268 цього Кодексу, спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом шестимісячного строку він не заявив про відмову від неї.

Такими, що прийняли спадщину вважаються також малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, якщо не було подано заяву про відмову від спадщини у порядку, встановленому цивільним законодавством.

Відповідно до статті 1269 Кодексу спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини.

Для прийняття спадщини встановлено строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини, а часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.

Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто і до держнотконтори за місцем відкриття спадщини.

Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме – то місце знаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна – місцезнаходження основної частини рухомого майна.

Право спадкоємців на спадкове майно підтверджується свідоцтвом про право на спадщину (за законом чи за заповітом), яке видається державним нотаріусом за місцем відкриття спадщини після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини.

Строк для звернення спадкоємця за отриманням свідоцтва про право на спадщину законодавством не обмежено.

Свідоцтво про право на спадщину видається за заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, встановленому цивільним законодавством, кожному з них окремо із визначенням прізвища, імені, по батькові та часток у спадщини інших спадкоємців. При цьому в кожному свідоцтві може зазначатися все майно, крім нерухомого. Якщо спадщину на нерухоме майно прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається на ім’я кожного з них, із зазначенням імені та частки у спадщини інших спадкоємців.

Спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов’язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно та зареєструвати право на спадщину в органах, які здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна.

При видачі свідоцтва про право на спадщину за законом нотаріус перевіряє факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини, наявність підстав для закликання до спадкоємства за законом осіб, які подали заяву про видачу свідоцтва, та склад спадкового майна. На підтвердження цих обставин від спадкоємців обов’язково вимагаються відповідні документи. Так, факт смерті і час відкриття спадщини підтверджуються свідоцтвом органу реєстрації актів цивільного стану про смерть спадкодавця, а родинні та інші відносини спадкоємців зі спадкодавцем можуть бути підтверджені свідоцтвом органу реєстрації актів цивільного стану; копіями актових записів; копіями рішення суду, що набрали законної сили, про встановлення факту родинних та інших відносин.

При видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом нотаріус перевіряє факт смерті спадкодавця, наявність заповіту, наявність та чинність спадкового договору, час і місце відкриття спадщини, склад спадкового майна, на яке видається свідоцтво; перевіряє коло осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщину.

Видача свідоцтва про право на спадщину на майно, яке підлягає реєстрації, провадиться нотаріусом після подання правовстановлювальних документів про належність цього майна спадкодавцеві та перевірки відсутності заборони або арешту цього майна, у тому числі наявності чи відсутності податкової застави та інших застав за даними відповідних реєстрів. Якщо до складу спадкового майна входить нерухоме майно, що підлягає реєстрації (за винятком земельної ділянки), нотаріус вимагає, крім правовстановлювального документа, витяг з Реєстру прав власності.

Якщо на спадкове майно накладено арешт судовими чи слідчими органами, видача свідоцтва про право на спадщину затримується до зняття арешту.

У разі смерті одного із учасників спільної сумісної власності нотаріус може видати свідоцтво про право на спадщину за законом чи за заповітом лише після виділення частки померлого у спільному майні.

Відомості про видачу свідоцтва про право на спадщину вносяться нотаріусом до Спадкового реєстру.

Якщо після спливу строку для прийняття спадщини і після розподілу її між спадкоємцями спадщину прийняли інші спадкоємці, за письмовою згодою між спадкоємцями спадщина підлягає перерозподілу, у цьому випадку нотаріус після повернення попередніх свідоцтв видає нові свідоцтва про право на спадщину.

Нові свідоцтва про право на спадщину видаються нотаріусом також за рішенням суду про внесення змін до раніше виданих свідоцтв про право на спадщину або на підставі письмої згоди всіх спадкоємців про внесення змін до раніше виданих свідоцтв.

Провідний спеціаліст
відділу реєстрації адвокатських
об’єднань та видачі свідоцтв про
право на заняття нотаріальною
діяльністю Департаменту нотаріату
та реєстрації адвокатських об’єднань
Івченко В.М.

Спадкування за новим Цивільним кодексом України

Директор Департаменту
у справах цивільного стану
громадян та нотаріату
Міністерства юстиції України
Людмила Миколаївна Павлова
%d% Спадкування за новим Цивільним кодексом України. %/d% Спадкове право являє собою сукупність правових норм, що встановлюють порядок переходу прав та обов’язків померлої особи (спадкодавця) за правом спадкування до однієї або кількох осіб (спадкоємців). Зі смертю людина перестає існувати фізично, але значна кількість цивільних відносин, у яких вона була носієм прав та обов’язків, переживає її. Вони мовби відкриваються, готові перейти під вольовий диктат іншої особи.

Спадкове право являє собою сукупність правових норм, що встановлюють порядок переходу прав та обов’язків померлої особи (спадкодавця) за правом спадкування до однієї або кількох осіб (спадкоємців). Зі смертю людина перестає існувати фізично, але значна кількість цивільних відносин, у яких вона була носієм прав та обов’язків, переживає її. Вони мовби відкриваються, готові перейти під вольовий диктат іншої особи.

Спадкування – це перехід майнових і окремих особистих немайнових прав та обов’язків спадкодавця до його спадкоємців. Сукупність цих прав та обов’язків і є спадщиною. До складу спадщини не входять деякі особисті немайнові права спадкодавця, зокрема, право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами. Якщо особі було завдано каліцтво або інше ушкодження здоров’я і вона після цього через деякий час померла, право на надання відшкодування шкоди припиняється, оскільки нікому іншому воно належати не може. В той же час, якщо за життя потерпілого шкода, викликана ушкодженням його здоров’я, не була відшкодована, право вимоги виплати невиплачених спадкодавцю сум входить до складу спадщини.

Не входить до складу спадщини також право на аліменти, пенсію, допомогу та інші соціальні виплати, а також права та обов’язки спадкодавця як боржника та кредитора, якщо вони нерозривно пов’язані з його особою і відповідно до статті 608 Цивільного кодексу України припиняються у зв’язку з його смертю.

Спадкодавцем може бути лише фізична особа (громадянин України, іноземний громадянин або особа без громадянства). Перехід прав та обов’язків юридичної особи у разі припинення її діяльності регулюється іншими нормами законодавства, які не є нормами спадкового права.

Спадкоємцями можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, а також держава та інші суб’єкти публічного права. У фізичних осіб є перевага перед іншими суб’єктами: вони можуть спадкувати як за законом, так і за заповітом. Юридичні особи, держава, інші суб’єкти публічного права можуть спадкувати тільки за наявності прямої вказівки про це у заповіті.

Можливість бути закликаним до спадкування не залежить від громадянства фізичної особи і від стану її дієздатності: право спадкування мають також особи, визнані судом недієздатними внаслідок душевної хвороби або слабоумства, особи з обмеженою цивільною дієздатністю, а також особи, що перебувають у місцях позбавлення волі. Однак необхідною умовою спадкування для фізичної особи є те, що вона повинна бути живою на момент відкриття спадщини. Закон захищає права дітей, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після його смерті (тобто після відкриття спадщини), включаючи їх до кола спадкоємців.

Не мають права на спадкування особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя, особи, які умисно перешкоджали спадкодавцю скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині. Не мають права на спадкування за законом батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківства і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини, а також батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), інші особи, які ухилялися від виконання обов’язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом.

Чинне цивільне законодавство передбачає, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Якщо фізична особа склала заповіт, таким чином розпорядившись своєю власністю на випадок смерті, і не скасувала його, то у разі її смерті спадкування здійснюється за заповітом, який є останньою волею спадкодавця. Спадкування за заповітом поставлене, серед видів спадкування, на перше місце відповідно до домінанти пріоритетності волі особи. Це підтверджується статтею 1223 ЦК України, яка залишає право на спадкування спадкоємцям за законом лише за відсутності заповіту або повного чи часткового визнання заповіту недійсним, неприйняття (відмови) спадщини спадкоємцем за заповітом, усунення від права на спадкування спадкоємця за заповітом, неохоплення заповітом усієї спадщини. Таким чином, спадкування за законом має місце, коли й оскільки воно не змінене заповітом.

Підстава спадкування як за законом, так і за заповітом не може бути предметом угоди. При спадкуванні за законом порядок і умови переходу прав і обов’язків спадкодавця зазначені у Цивільному кодексі України: майно спадкодавця поділяється у рівних частках між особами, перерахованими у законі і закликаними до спадкування, у відповідності із установленою черговістю. У випадках, коли підставою до спадкування є заповіт, призначення спадкоємців, розподіл прав і обов’язків між спадкоємцями, залежать виключно від волі заповідача згідно з діючим в українському спадковому праві принципом свободи заповіту.

Право на спадкування виникає в день відкриття спадщини, тобто в день смерті особи або в день, з якого вона оголошується померлою. Змістом права на спадкування є певні можливості, якими може скористатися особа, у якої виникло це право. Серед них – право прийняти спадщину, відмовитися від неї взагалі чи на користь іншої особи, не проявляти щодо неї жодного інтересу, тобто не вчиняти ніяких юридично значимих дій щодо прийняття чи відмови від спадщини.

Як зазначалося вище, право на спадкування виникає насамперед у спадкоємців за заповітом. В окремих випадках воно може одночасно виникнути й у спадкоємців за законом. Це може мати місце у разі складення заповіту лише щодо частини спадщини або у разі, коли хтось із спадкоємців за заповітом усунений від права на спадкування або відмовився від спадщини чи не прийняв її, якщо йому була визначена заповітом певна частина спадщини. Право на спадкування у спадкоємців за законом може виникнути тільки у разі відсутності цього права у спадкоємців за заповітом.

При спадкуванні за законом майно переходить до зазначених у законі спадкоємців відповідно до встановленої черговості. Підставами закликання до спадкування за законом можуть бути шлюбні відносини, родинні чи сімейні стосунки, усиновлення, знаходження на утриманні спадкодавця не менше п’яти років до його смерті. Розширення кола осіб, що закликаються до спадкування за законом, неможливе.

Слід зазначити, що цивільне законодавство встановлює п’ять черг спадкоємців за законом. У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі і народжені після його смерті, батьки померлого, той з подружжя, який його пережив. До другої черги спадкоємців за законом законодавець відносить рідних братів та сестер спадкодавця, його бабу та діда як з боку батька, так і з боку матері. У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця. Особи, які проживали із спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до відкриття спадщини, віднесені до спадкоємців, які мають право на спадкування у четверту чергу. У п’яту чергу право на спадкування за законом одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї, а також інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно. Онуки (правнуки), прабаба, прадід, племінники спадкодавця не включаються до складу жодної з черг спадкоємців за законом. Але з цього не можна зробити висновок, що вони не закликаються до спадкування ні за яких обставин. Вищезазначені особи є спадкоємцями за законом, якщо на момент відкриття спадщини немає в живих того родича, який був би спадкоємцем. Вони спадкують ту частку, яка б йому належала, якби він був живий. Таке спадкування є спадкуванням по праву представлення.

Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у випадку відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення таких спадкоємців від спадкування, неприйняття усіма спадкоємцями попередньої черги спадщини або відмови від її прийняття шляхом подачі відповідної заяви про відмову нотаріусу за місцем відкриття спадщини.

Однак законодавець надає можливість зміни черговості одержання права на спадкування шляхом укладення та нотаріального посвідчення договору між заінтересованими спадкоємцями. Такий договір має бути укладений після відкриття спадщини і не повинен порушувати прав спадкоємця, який не бере в ньому участі, та спадкоємців, які мають право на обов’язкову частку спадщини. До таких спадкоємців належать: малолітні, неповнолітні або повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатні батьки спадкодавця, непрацездатний чоловік (дружина), що пережив померлого.

Реалізація права на спадкування спадкоємцем, закликаним до спадкування, здійснюється шляхом прийняття ним спадщини з подачею до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини заяви про її прийняття в шестимісячний строк, який починається з часу відкриття спадщини. Вчинення таких дій не вимагається, якщо спадкоємець постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини і протягом шестимісячного терміну, встановленого для прийняття спадщини, не заявив про відмову від неї. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, якщо ними не подана заява про відмову від прийняття спадщини, яка до того ж не була відкликана ними протягом строку, встановленого для її прийняття.

Прийняття спадщини повинно бути безумовним і беззастережним. Спадкоємець не може прийняти лише частину спадщини і відмовитись від іншої або висунути інші умови, на яких він приймає спадщину.

Як зазначалось вище, спадкоємець за законом чи за заповітом має право не тільки прийняти спадщину чи не прийняти її, але має також і право на відмову від прийняття спадщини. При цьому така відмова може бути як на користь іншого спадкоємця, так і безадресною. Але в обох випадках відмова від прийняття спадщини має бути безумовною й беззастережною, поданою за місцем відкриття спадщини в строки, встановлені для прийняття спадщини. Протягом цих строків за спадкоємцем, який подав заяву про відмову від спадщини, зберігається право на відкликання такої відмови.

Слід мати на увазі, що відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини можлива лише на користь іншого спадкоємця за заповітом. При безадресній відмові такого спадкоємця частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну.

Спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь одного або кількох спадкоємців за законом незалежно від черги. У разі безадресної відмови від прийняття спадщини одним із спадкоємців за законом із черги, яка закликана до спадкування, частка у спадщині, яку він мав прийняти, переходить до інших спадкоємців тієї ж черги порівну.

Законодавець визначає, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцям із часу її відкриття. Юридичним оформленням права на спадщину є видача нотаріусом за місцем відкриття спадщини спадкоємцям, які прийняли спадщину, свідоцтва про права на спадщину.

При видачі такого свідоцтва нотаріус зобов’язаний встановити факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини, наявність підстав для закликання до спадкоємства за заповітом або за законом осіб, які подали заяву про видачу свідоцтва, склад спадкового майна, на яке видається це свідоцтво, та перевірити факт належності такого майна спадкодавцю, наявність претензій кредиторів. На підтвердження цих обставин спадкоємцями повинні бути подані нотаріусу відповідні документи.

Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному спадкоємцю окремо з визначенням його частки в спадковому майні. Видача свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям, як і прийняли спадщину, строком не обмежена. Отримання такого свідоцтва є правом спадкоємця, яке він може реалізувати у будь-який час по закінченні строку, встановленого для прийняття спадщини.

Директор Департаменту
у справах цивільного стану
громадян та нотаріату
Міністерства юстиції України Людмила Миколаївна Павлова

Спадкування за законом

При спадкуванні майна в Україні застосовуються два основних порядки визначення спадкоємців та розподілу спадкового майна. При спадкуванні за законом до спадкування закликаються ті особи, яких законодавець називає спадкоємцями. Тобто в цьому випадку спадкове майно розподіляється між особами, які названі в числі спадкоємців у відповідних статтях ЦК України. Такі особи називаються законними спадкоємцями, або колом спадкоємців за законом.

Спадкування за законом має місце тоді, коли воно не змінене заповітом, тобто спадкодавець у заповідальному розпорядженні не призначив спадкоємців особисто. Отже, спадкування за законом настає, коли:

• а) спадкодавець не скористався наданим йому правом і не склав заповіт;
• б) заповідач скасував раніше складений заповіт і не залишив нового:
• в) заповіт у судовому порядку визнаний недійсним повністю чи частково;
• г) складеним заповітом не охоплене все належне заповідачу майно;
• д) спадкоємці за заповітом померли раніше спадкодавця, а інших спадкоємців заповідач не підпризначив;
• е) спадкоємці за заповітом усунуті від спадщини як “негідні” відповідно до ст. 1224 ЦК, не прийняли спадщину, відмовилися від неї або не виконали умов заповіту.

Кого ж саме законодавець називає в числі спадкоємців за законом? Передусім це особи, які за характером сімейно-побутових зв’язків були найближчими до покійного. Незважаючи на те, що спадкодавець не склав заповіту, законодавець намагається передбачити, кому б цей громадянин міг залишити своє майно, і цілком обгрунтовано вважає, що це повинні бути найближчі до померлого особи. Вирішуючи це питання, законодавець враховує такі обставини: кровну спорідненість, шлюбні відносини, відносини усиновлення (удочеріння), перебування на утриманні.

Спадкоємці за законом призиваються до спадкування в порядку черги. Якщо ЦК УРСР 1963 р. було встановлено дві черги спадкоємців, то чинним законодавством коло черг збільшено до п’яти.

Спадкоємцями першої черги є діти (в тому числі й усиновлені), подружжя, батьки (в тому числі усиновителі), а також дитина, яка народилася після смерті спадкодавця.

Спадкоємцями першої черги як подружжя визнаються лише особи, які перебували у зареєстрованому шлюбі із спадкодавцем. Фактичні шлюбні відносини породжують спадкові права лише за умови, що вони виникли до видання Указу Президії Верховного Ради СРСР від 8 липня 1944 р., який визнавав дійсними лише зареєстровані шлюби.

До спадкоємців першої черги належать також онуки та правнуки, але лише в тому випадку, якщо на момент відкриття спадщини немає серед живих того з батьків, який би був спадкоємцем.

До спадкоємців належать не тільки діти, які народилися в зареєстрованому шлюбі, але й ті діти, стосовно яких батько добровільно визнав своє батьківство і без укладання шлюбу або ж батьківство було встановлено в судовому порядку. Навіть якщо шлюб був визнаний недійсним, діти, народжені у такому шлюбі, користуються такими ж правами спадкоємців, як і діти, народжені в дійсному шлюбі.

До дітей спадкодавця прирівнюються усиновлені діти, які спадкують після свого усиновителя, і вже не вважаються спадкоємцями за законом рідних батьків. Усиновлення повинне бути оформлене належним чином рішенням органів опіки та піклування.

Не належать до спадкоємців за законом пасинки та падчериці після вітчима та мачухи, якщо не мало місце усиновлення чи утримання.

До спадкоємців другої черги відносяться брати, сестри, дід, баба померлого. Чинне законодавство не робить ніяких відмінностей між братами та сестрами повнорідними, єдинокровними чи єдиноутробними. Для спадкування у другій черзі після брата чи сестри досить походження від спільної матері чи батька. Зведені брати та сестри, тобто діти, батьки яких уклали шлюб між собою, права спадкування один після одного не набувають, оскільки у них відсутні спільні батько та матір.

За рішенням суду між усиновленим та його бабою, дідом, братом та сестрою за походженням може бути збережений правовий зв’язок, у цьому випадку спадкування відбувається на загальних підставах.

Про розширення кола спадкоємців за законом висловлювалися окремі науковці ще в 30-х роках. Цю ж позицію поділяли деякі фахівці і при обговоренні проектів нових цивільних кодексів союзних республік на початку 60-х років минулого століття. Але позитивного вирішення в законодавстві ця пропозиція не дістала.

У новому ЦК України значно розширене коло спадкоємців за законом, причому це поняття поширюється не лише на осіб за ознакою родинних чи сімейних зв’язків, а й за ознакою членства у сім’ї. І якщо перша і друга черги спадкоємців за законом змін не зазнали, то у третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця (ст. 1263 ЦК).

У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до відкриття спадщини (ст. 1264 ЦК).

Одним із найбільш спірних питань в науці цивільного та сімейного права залишається поняття “член сім’ї”.

У чинному законодавстві немає визначення поняття не лише “член сім’ї”, а й поняття “сім’я” взагалі, хоча від правильного застосування цього терміна в кожному конкретному випадку залежить не лише обсяг і характер суб’єктивного права, а й саме існування цього права (на житлове приміщення, аліменти, пенсію, пільги тощо). Це поняття використовує житлове, трудове, страхове законодавство, законодавство про соціальне забезпечення.

Так, у ст. 64 Житлового Кодексу УРСР до сім’ї наймача віднесені подружжя наймача, їхні діти, батьки. Членами сім’ї наймача можуть бути визнані й інші особи, якщо вони постійно проживають спільно з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Поняттям “член сім’ї” послуговується також трудове право, страхове право, право соціального забезпечення.

Офіційне тлумачення поняття “член сім’ї” спробував дати і Конституційний Суд України. У своєму рішенні від 3 червня 1999 р. він зазначив, що природа сімейних правовідносин визначається кровними (родинними) зв’язками або шлюбними стосунками; спільним постійним проживанням; веденням спільного господарства. Членами сім’ї можуть бути визнані й інші особи за умови постійного спільного проживання і ведення спільного господарства.

Зазначимо, що це тлумачення поширюється лише на поняття “член сім’ї військовослужбовця, працівника міліції, особового складу пожежної охорони”.

Коментатори ЦК України поняття “проживали однією сім’єю” традиційно розкривають, виходячи із норм Сімейного кодексу України. Так, за ст. З СК сім’ю становлять особи, що спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. На практиці членами сім’ї можуть визнаватися падчерки, пасинки, зведені брати і сестри, вітчими, мачухи, фактичне подружжя та ін.

Відсутність законодавчого поняття “член сім’ї” зумовлює і відсутність чіткого розуміння поняття “спадкоємець третьої черги”. А це, по-перше, провокує численні судові розгляди, коли ті чи інші спадкоємці або і зовсім сторонні особи будуть наполягати на визнанні їх членами сім’ї в судовому порядку.

П’яту чергу спадкоємців становлять інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення (ст. 1265 ЦК).

Ця новела, по суті, безмежно розширює коло спадкоємців за законом і практично позбавить державу права на так звану відумерлу (виморочну) спадщину, тобто майно, яке залишилося після смерті громадянина за відсутності спадкоємців як за заповітом, так і спадкоємців за законом і яке успадковується державою.

Якщо на думку розробників нового ЦК перехід виморочної спадщини до держави є несправедливим, то чи доцільнішою є пропозиція, за якою цю ж спадщину замість держави будуть отримувати далекі родичі, які можуть не лише не підтримувати ніяких стосунків з померлим, а й взагалі не знати про його існування. І як справедливо вже зазначалося, ці далекі родичі й самі не розраховували отримати щось із цієї спадщини.

Закон повинен бути не лише справедливим, але й зрозумілим. Чи має уяву пересічний громадянин про “спорідненість шостого ступеня”? Не кожен правознавець зможе назвати “родичів шостого коліна”, тому редакція статті є невдалою спробою “юридичної економії”.

Ступінь родинності визначається кількістю народжень, які відділяють родичів, при цьому народження самого спадкодавця в це число не входить. Таким чином, до спадкування в четверту чергу послідовно закликаються:

• – родичі четвертого ступеня споріднення-діти рідних племінників і племінниць спадкодавця (двоюрідні онуки і онучки, рідні брати і сестри його діда та баби (двоюрідні дід та баба);
• – родичі п’ятого ступеня споріднення – діти його двоюрідних онуків і онучок (двоюрідні правнуки та правнучки), діти його двоюрідних братів та сестер (двоюрідні племінниці та племінники), діти його двоюрідних дідів та бабок (двоюрідні дядьки та тітки);
• – родичі шостого ступеня споріднення – діти його двоюрідних правнуків та правнучок (двоюрідні праправнуки та праправнучки), діти його двоюрідних племінників та племінниць (троюрідні онуки та онучки), діти його двоюрідних дядьків та тіток (троюрідні брати та сестри).

Для того щоб довести нотаріусу існування родинних зв’язків (по жіночій лінії) із померлою троюрідною сестрою, спадкоємець повинен надати сімнадцять свідоцтв про народження, смерть та шлюб і це за умови, що ніхто із жінок (спадкоємець, мати, бабуся, двоюрідна бабуся, двоюрідна тітка, троюрідна сестра) не розривав і не укладав нового шлюбу. Чи зможе спадкоємець протягом установленого шестимісячного терміну довести своє право на спадщину за умови, що нікого із згаданих родичів уже немає серед живих?

На допомогу родичів у цій ситуації спадкоємець розраховувати не може, оскільки нікого із згаданих вище родичів вже немає серед живих. У таких випадках важко уникнути тривалих, витратних і безперспективних судових процесів, а право на спадкування родичів шостого ступеня спорідненості перетворюється на декларацію.

До п’ятої черги ЦК України відносить також утриманців померлого, які не були членами його сім’ї, тобто непрацездатних і неповнолітніх осіб, які протягом п’яти років одержували від спадкодавця матеріальну допомогу, яка була для них єдиним або основним джерелом засобів існування (ст. 1265 ЦК).

За ЦК УРСР 1963 р. утриманці, тобто особи, які були непрацездатними за віком чи за станом здоров’я і перебували на утриманні спадкодавця не менше року до відкриття спадщини, становили особливу групу спадкоємців.

У п. 20 постанови пленуму Верховного Суду України “Про судову практику у справах про спадкування” від 30 травня 2008 р. № 7 спеціально зазначається, що у п’яту чергу право на спадкування за законом також одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї. Утриманцями слід вважати неповнолітню або непрацездатну особу (жінку, чоловіка при досягненні відповідно 55 і 60 років, інвалідів І, П і III груп), яка не була членом сім’ї спадкодавця, але не менш як п’ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.

За ЦК УРСР 1963 р. утриманці не мали своєї постійної черги – вони закликалися до спадкування разом з тією чергою, яка отримувала спадщину. ЦК України практично усуває утриманців від спадкування, оскільки право на спадщину вони набувають лише за відсутності перших чотирьох черг спадкоємців за законом.

Зміст спадкування за законом полягає в тому, що законодавець за відсутності заповіту моделює поведінку померлої особи щодо розпорядження належним їй майном. І зрозуміло, що до числа спадкоємців за законом повинні потрапити найближчі і найдорожчі для спадкодавця особи – його діти, батьки, дружина. Але і до утриманця спадкодавець своє ставлення висловив чітко і однозначно ще за життя: утриманець отримував від нього допомогу, яка була постійним і основним джерелом існування протягом не менше 5 років.

Тому позбавлення утриманця засобів існування після смерті спадкодавця означає спотворення волі спадкодавця і викликає цілком природне запитання: хто ж буде піклуватися про таку особу? Нам здається, що в цьому випадку обов’язки щодо утримання шляхом надання аліментів повинні покладатися на спадкоємців, які прийняли спадщину, пропорційно їх часткам.

Нове спадкове законодавство надало право на спадкування в порядку представлення не лише внукам та правнукам, але і племінникам та двоюрідним братам та сестрам померлого. При спадкуванні по прямій низхідній лінії право представлення діє без обмеження ступеня споріднення (ст. 1266 ЦК).

В ЦК України з’явилася новела, яка передбачає зміну черговості одержання права на спадкування (ст. 1259 ЦК).

Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Водночас цей договір не може порушувати прав спадкоємця, який не бере в ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов’язкову частку у спадщині.

Черговість спадкування може бути змінена і за рішенням суду. Так, фізична особа, яка протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані, може вимагати в судовому порядку визнання за нею права на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування.

Зазначена новела є досить спірною. Існування низки оцінних понять (“тривалий час”, “тяжка хвороба”, “безпорадний стан”, “опікувалася”, “матеріально забезпечувала”, “інша допомога”) перетворює розв’язання справи на підставі норм закону у її вирішення згідно із “суддівським баченням” поняття справедливості і розумності’.

Спадкоємці за усною угодою між собою можуть змінити розмір частки рухомого майна у спадщині будь-кого з них. Якщо угода стосується нерухомого майна, то вона повинна укладатися в письмовій формі (ст. 1267ЦК).

ЦК УРСР встановлював особливі правила щодо спадкування предметів домашньої обстановки та вжитку. При спадкуванні за законом це майно успадковували спадкоємці, які не менше одного року до смерті спадкодавця проживали спільно з ним. ЦК України скасував особливий правовий режим домашнього майна, включивши його в загальну спадкову масу.

Таким чином, домашнє майно підлягає поділу між спадкоємцями, які закликаються до спадщини, на загальних підставах, хоча спадкоємці, які протягом не менш як одного року до часу відкриття спадщини проживали разом із спадкодавцем однією сім’єю, мають переважне право на виділ їм у натурі предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку в розмірі частки, яка їм належить.

Така новела є передчасною. В силу традицій, які склалися в Україні, якщо з батьками залишається син чи дочка, вони піклуються про старих, доглядають їх, а після смерті успадковують домашнє майно. 1 таке рішення є справедливим. Інші спадкоємці, які мешкають в іншому місці, змушені, звичайно, придбати собі посуд, меблі, телевізор тощо. Спадкоємці, які мешкають разом із спадкодавцем, не бачать сенсу в придбанні предметів домашнього вжитку. Свої кошти вони витрачають на ремонт побутової техніки, на харчі для тих же батьків, сплачують за квартиру, телефон, послуги. І за цих обставин примушувати спадкоємців, які проживали разом із спадкодавцем, виплачувати іншим спадкоємцям вартість частки майна, яке зазвичай залишається у них, є рішенням несправедливим.

Спадкоємці однієї черги отримують спадщину в рівних частках. Винятком з цього правила є спадкування спадкоємців в порядку представлення. У такому порядку спадкують онуки та правнуки, прабаба, прадід, племінники, двоюрідні брати та сестри померлого. Вони отримують ту частку, яка б належала їх померлим батькам, якби ті були живими на момент відкриття спадщини.

Так, якщо після смерті спадкодавця залишився його син і два онуки раніше померлого другого сина, то половину спадщини отримає живий син, а кожний онук матиме право на одну четверту частину спадщини, оскільки їм разом належить та частка, яку б отримав їх батько, коли б він був живий. Тобто у цьому випадку у спадкоємців однієї черги (син та онуки) частки будуть різними.

Онуки мають право отримати спадщину в порядку представлення лише в тому випадку, якщо їх батьки померли до відкриття спадщини, а не, наприклад, відмовилися від спадщини чи були усунуті від спадщини як негідні спадкоємці.

Практичне значення має і вирішення питання щодо порядку спадкування онуками, правнуками у випадку, коли вони є спадкоємцями за законом першої черги і одночасно один з них перебував на утриманні померлого.

Якщо онуки і правнуки закликаються до спадкування в порядку представлення, вони успадковують порівну в тій частці, яка належала б при спадкуванні за законом одному з померлих батьків. Тобто, якби після смерті спадкодавця залишилися його старший син і троє онуків молодшого сина, то син отримав би половину спадку, а онуки поділили б частку свого померлого батька і отримали б по 1/6.

Спадкове майно переходить у власність територіальної громади у випадках:

• – якщо спадкоємець заповів все своє майно або його частину державі;
• – якщо спадкоємці відмовилися від спадщини на користь держави;
• – якщо всі спадкоємці відмовилися від спадщини або не прийняли її у встановленому порядку;
• – якщо заповідана лише частина майна, а спадкоємці за законом відсутні;
• – якщо у спадкодавця немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом і за рішенням суду спадщина визнана відумерлою;
• – якщо спадкоємці усунуті від спадщини як негідні.