Художній світ прози Валер’яна Підмогильного

Письменник і його доба. На початку літературної дискусії (1925-1928) В. Підмогильний узяв участь в одному з публічних диспутів (24 травня 1925). Він зазначав, що річ не так у тезі М. Хвильового «Європа чи просвіта?» — чисто мистецькій проблемі, як у появі небезпечного типу «ура-комуніста», який продовжує «гопаківські традиції», орієнтуючись за всяких обставин виключно на примітивність свого мислення. Саме в літературі цей тип ставав особливо небезпечним, бо зводив її на той рівень, коли художній твір, який «не відповідає вимогам офіційної ідеології, засуджують незалежно від того, чи гарний він, чи дійсний і чи потрібний». Незважаючи на жорстокий ідеологічний тиск, митець і далі досліджує суперечності й проблеми людського буття, особливості екзистенційного вибору людини.

Творчість. Перші оповідання В. Підмогильний написав, навчаючись у Катеринославському реальному училищі.

На початку 1920 р. виходить друком збірка оповідань під назвою «Твори. Том 1», яка засвідчила появу талановитого прозаїка-психолога.

Письменник ставить за мету художньо дослідити, що відбувається із психікою людини в умовах різкої зміни соціального й духовного існування, і доходить висновків про екзистенційну приреченість людини.

Наскрізна тема його творчості — екзистенційний вибір людини у велетенському театрі абсурду, силоміць нав’язаного українцям радянською владою; виявлення й художнє осмислення справжніх причин трагічної невлаштованості людського життя.

У циклі новел про голод («Собака», «Проблема хліба», «Син» та ін.), написаних у 1920-1923 рр., автор досліджує, як відбувається особистісне становлення людини або її занепад. Митець прагнув донести думку, що відповідальність за це лежить передусім на самій людині.

У 1924 р. письменник видає книжку оповідань «Військовий літун». У повісті «Третя революція» (1925) автор звертається до проблеми взаємин села і міста, зображує драматичні життєві історії колишніх інтелігентів, для яких проблема виживання стала найважливішою.

Блискучим продовженням «малої» прози В. Підмогильного були його інтелектуальні романи «Місто» (1928), «Невеличка драма» (1930), «Повість без назви» (1934).

В. Підмогильного вважають тим автором, який особливо потребує співтворчості читача, напруженої роботи його уяви, інтелекту.

Культурно-мистецький контекст

Особливе місце у творчій спадщині В. Підмогильного займають переклади творів французької літератури. Окрім того, йому були близькі шукання європейських письменників, які, спираючись на філософські ідеї Ф. Ніцше, А. Шопенгауера, З. Фройда, С. К’єркегора, показували людину в постійній внутрішній боротьбі зі світом і внутрішній боротьбі сама із собою.

У своїх творах В. Підмогильний постає продовжувачем традицій, що закладені у творах «Батько Горіо» Бальзака, «Любий друг» Мопассана, «Кандід» Вольтера, які він сам перекладав.

Запитання і завдання

• 1. Яку роль відіграв В. Підмогильний у літературній дискусії 1925-1928 рр.?
• 2. Відомо, що В. Підмогильний був шанувальником творчості психоаналітика З. Фройда. Підготуйте повідомлення «Слід фройдівських ідей у творчості письменника», озвучте його в класі.
• 3. Якою є основна тема творчості В. Підмогильного?
• 4. Поясніть, у чому філософічність «малої прози» письменника. Яка проблема людського буття була для В. Підмогильного важливою і цікавою? Як ви гадаєте, чому?
• 5. Підготуйте повідомлення про В. Підмогильного як перекладача й популяризатора творів європейських письменників.

Читацький довідник

Екзистенціалізм (від лат. exsistentia — існування) — це філософія протесту проти деперсоналізації людини, протиставлення особистісного існування розчиненню індивіда в колективній анонімності, «масі».

Зміст екзистенціалізму: людина стоїть на роздоріжжі й розв’язує проблему власного індивідуального існування, вона конче має діяти, щоб потім прийняти рішення, яке стане підсумком її індивідуальної самосвідомості. Вибір залежить від самої людини. Екзистенційні ідеї яскраво проявились у творчості Валер’яна Підмогильного.

Урбаністичний роман — це великий за обсягом епічний твір, у якому порушується урбаністична проблематика, зображується місто, життя його мешканців. Роман «Місто» В. Підмогильного — перший урбаністичний роман в українській літературі, з новими героями, проблематикою та манерою оповіді.

Маргінальність (від лат. marginalis — побічний) — характеристика героя, що перебуває «на межі», між двома станами. Герой-маргінал, зазвичай, виходець із нижчого класу, який намагається завоювати вищі сфери суспільства, піднятися по драбині успіху.

Традиція героїв-маргіналів іде від Оноре де Бальзака. В українській літературі типовим маргінальним героєм є Степан Радченко з роману В. Підмогильного «Місто» — уже не селянин, але ще не інтелігент.

«МІСТО» — ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ ПСИХОЛОГІЧНИЙ РОМАН

«Місто» — найвидатніший твір письменника, творча потуга якого відчувається й тепер.

Валерій Шевчук, літературознавець

Історія написання. За задумом В. Підмогильного, «Місто» мало бути комедією: «Головним стимулом до написання такого сценарію був переїзд до Управи ВУФК з Харкова до Києва і та кінолихоманка, що почалася у зв’язку з цим серед київських письменників. Кінокомедію я допровадив до четвертої частини і побачив свою цілковиту безпорадність на цьому зрадливому полі», — зазначав автор.

Роман «Місто» вийшов окремою книжкою у квітні 1928 р. й одразу приніс письменникові визнання читачів, а заразом і нищівні нападки літературних критиків. На початку 1930 р. твір було заборонено.

Тематика і проблематика. Тема людина і революція є магістральною у творчості В. Підмогильного, однак він усвідомлював, що в жодному разі не можна оминути актуальної проблеми міста і села.

До теми міста в пореволюційні роки зверталися українські (М. Семенко, М. Вороний) та російські (В. Брюсов, О. Блок, А. Бєлий) письменники. Проте саме роман В. Підмогильного мав особливості, що чітко вирізняли його з-поміж інших творів, передусім — психологічна глибина, жанрове новаторство та майстерність стилю.

Композиція і сюжет. Роман «Місто» — своєрідна сповідь душі енергійного сільського юнака Степана Радченка, котрий приїздить до Києва, аби здобути освіту й повернутися додому, у село, уже кваліфікованим фахівцем. Твір має три сюжетні лінії. Перша відображає суспільну діяльність героя, друга пов’язана зі становленням Степана Радченка як письменника і третя стосується взаємин із жінками.

У романі немає розв’язки, чітко окресленої кульмінації (таким сюжетним елементом можна вважати, наприклад, звістку про смерть Зоськи й відвідини вагітної Надійки). Розвиток дії, досягнувши певного рівня динамічності, далі йде рівно.

Олександр Богомазов. Сінний ринок. 1914

Урбанізм і психологізм як жанрові ознаки. Роман «Місто» за жанровою своєрідністю визнається як урбаністично-психологічний роман.

Урбанізм як жанрова ознака твору полягає в просторових вимірах міста, у його зображенні як категорії універсального образу, наповненого глибоким психологічним, культурним, філософським змістом.

Ознаки психологічного роману виявляються в розкритті характерів героїв через їхні переживання, що превалюють над описом «зовнішніх» обставин. Читач у співтворчості з автором намагається відчути в докладному описі внутрішнього стану героя найтонші порухи його душі. Саме зміна настроїв та емоцій перебуває в центрі уваги письменника й позначається на особливостях будови твору: композиційною домінантою стає історія душевного буття Степана Радченка; відбувається часткове обмеження подієвості за рахунок психологічних «відступів», де автор сам аналізує психічний стан героя або подає його самоаналіз; сповільнення часу, неодноразове повернення оповідача чи героя до переосмислення певних моментів життя (невдале повернення Степана до Надійки тощо).

Іван Іванов. Місто. 1919

Давид Бурлюк. Час. 1918

Художні образи роману. «Люблю місто, не мислю поза ним ні себе, ні своєї роботи», — так декларує свою позицію В. Підмогильний. Він представляє читачам місто різнобічно і багатогранно — як проблему, образ, чітко окреслений простір, психологічну категорію.

Образ великого міста постає перед читачем насамперед через світосприймання головного героя роману «Місто» — Степана Радченка. Воно постає як жива істота, ірраціональна, механістична, без душі й серця, місце страхів і поневірянь, що «пишно розгорнуло свої білі артерії і гордовито піднесло своє чоло. ».

«Ненажерне місто» вдень не було таким страшним, як уночі: «В сутінках вулиці він вбачав якусь приховану пастку».

Урбаністичні ескізи вражають не тільки кольорами, а й звуками, рухами: «кам’яне й гордовите, оселя культури і зверхності», «незрозумілий механізм».

Місто як образ у структурі роману поєднує в собі й культурно-історичний комплекс: Степан навідується в Лавру, заходить на Аскольдову могилу, буває в Софіївському та Володимирському соборах, не шкодує тридцяти копійок і відвідує Історичний музей та музей Ханенка, оглядає корпус колишньої Києво-Могилянської академії, відпочиває в Ботанічному саду.

Степан Радченко. «Сила центрального образу, — зазначає літературознавець Г. Костюк, — полягає в типовості і збірності характеру». На початку роману молодий селянин, який пливе на пароплаві до міста, перебуває в ситуації переходу з однієї ментальної системи до іншої. Це добре видно з авторського заглиблення в душу юнака: «Він почував у душі своїй невиразне хвилювання і млость, мов лишив у своєму селі й по всіх, що бачив був, не тільки минуле, але й надії». Тому дівчина з його села, Надійна, яка теж їхала вчитися, «здавалася йому кращою від усіх жінок».

Спочатку Степан вороже сприймає Київ, бо все йому здається чужим, ворожим, а головне, його тут ніхто не знає (у своєму селі він мав заслужений авторитет!). Коли юнакові було запропоновано жити в сараї поряд із коровами, він обурився, бо не хотів мешкати в хліві «як тварюка, як справжнє бидло». Це тільки додало негативу в його сприйняття міста.

В інституті Степана змусили на загальних підставах пройти всі етапи бюрократичної тяганини. Він відчував, що губиться у вирі міста, де кожна людина — піщинка.

Якось на літературній вечірці він побачив, що означає — бути відомим, і вирішив будь-що здобути славу й «завойовувати» міщанське, вороже середовище міста. Герой мав певність: аби творити місто за новими законами, треба розпрощатися зі своїм минулим, відкинути свої переконання, життєві принципи та поламати всі обмеження. Перевдягнувшись у модне вбрання, бо «усі лиха українців в тім, що вони кепсько одягаються», він спалює старий одяг, викидає чоботи й остаточно пориває зі своїм минулим. Зовнішньо тепер він городянин.

Життя міста захоплює вчорашнього селянина, і думки про повернення додому остаточно розвіюються. Однак у глибині душі Радченко що далі, то глибше починає розуміти: уже одірвався від одного берега, але ще не пристав до другого. Завдяки своєму талантові й наполегливості він досягає успіхів на літературній ниві, отримує солідні гонорари, змінює помешкання, піднімаючись дедалі вище щаблями міського життя, проте майже водночас руйнує стосунки з багатьма людьми й залишається на самоті з душевною роздвоєністю.

Степана Радченка показано таким, яким він уявлявся письменникові з усіма високими й ницими поривами, навіть злочинством і жалем, підлістю і відданістю — сповнений внутрішніх конфліктів і суперечностей. Водночас це — багатогранна особистість, людина компромісів, здатна критично ставитися і до себе, і до навколишнього світу.

Образ, що його вивів письменник, не відповідав ідейно-естетичним вимогам часу — зображувати виключно позитивно творця нового ладу, який з ентузіазмом будує майбутнє. Новаторство автора в тому, що він простежує трансформацію психіки сільської людини на психіку жителя міста, художньо осмислює тогочасний процес урбанізації.

Анастасія Бабиш. Один у місті

Жіночі образи в романі. Характери жінок, їхня вдача, рівень культури, особливості поведінки відповідають етапам внутрішнього розвитку Степана Радченка: Надійна втілює в собі сільську культуру, Зоська — типову міську, а Рита уособлює вже міську екстравагантність.

Надійна — дівчина з його рідного села, яка закохалася в Степана, однак той потоптом пройшовся по її щирих почуттях. Усю злість, сором, ганьбу після спілкування з літературним критиком Світозаровим Радченко вихлюпує на Надійну, бозна в чому її звинувачуючи. Показово, що він кидає Надійну, яка не задовольняє вже його теперішнього смаку, нових вимог, бо втілює в собі характер, вдачу звичайної української селянки.

Зоська — міська дівчина, і «саме міськість і вабила його в ній, бо стати справжнім городянином було першим завданням його сходу». Вона примхлива, має мінливі настрої та бажання. Степанові «не важко було дорозумітися, що дівчина ця — вередлива крутійка, яка сама не тямить, чого їй треба». Непросто виявилося «завоювати» Зоську, але дорогими подарунками, своєю впертістю Радченко таки зумів добитися, що Зоська стала його коханкою. Однак інтуїтивно дівчина «прочитала» справжню сутність чоловіка: «У тебе голос гарний (. ) І очі. і очі. (. ) Душа в тебе погана. Погана якась душа».

Настає день, коли і Зоська вже не влаштовує Степана, який прагне нових пригод, нових відчуттів: «Безліч є жінок неопізнаних, безліч чарівних облич і витончених тіл, що проминути їх — значить втратити!».

З’являється Рита. У її портреті, поданому динамічно й експресивно, відчувається людина-маска, застиглість обличчя химерним чином поєднується з мінливістю очей, які «жили, ворушились і сміялись за все обличчя, великі, облудні очі, що блищали в мороці, як у кицьки». Випещена й екстравагантна, вона, як і Степан, не відчуває жодної потреби в глибоких почуттях. Обоє це розуміють, кожен грає свою роль, стосунки не зобов’язують до найменшої відповідальності. Діалог у момент розставання психологічно тонко й виразно оприявнює поверховість взаємин героїв: «Прощайте, пустунчику! — Прощайте, мріє!».

Після всіх своїх дон-жуанських пригод Степан залишається геть самотнім. І коли Зоська пішла з життя, він розуміє, що все ж таки кохав цю дівчину, яка стала для нього символом кохання, уособленням утраченої мрії.

Образи інтелігентів. Роман спонукає до роздумів про роль інтелігенції, яку зображено у творі зовсім не так, як того вимагалося тоді — відчуженою від провідних ідей гегемонізму робітничого класу, ідеологічно чужою пролетаріатові, що спричинило хвилю критики на адресу автора.

Діалоги Степана з Вигорським, носієм філософії песимізму, є психологічно мотивованими інтелектуальним внутрішнім сюжетом. Іноді здається, що в уста цього персонажа В. Підмогильний вкладає власні думки: «На межі двох діб неминуче з’являються люди, що зависають якраз на грані, звідки видно далеко назад і ще далі вперед». Ідеться, напевне, саме про долю, про місію в суспільстві справжніх митців, які сприймають життя в усій його складності, суперечливості, багатоплановості.

Запитання і завдання

• 1. Доведіть, що роман «Місто» є урбаністично-психологічним.
• 2. Чому автор обрав одразу два епіграфи для роману «Місто»? Чим можна пояснити звернення письменника до твору А. Франса?
• 3. Яким ви сприйняли Степана Радченка — позитивним чи негативним героєм? Обґрунтуйте свої міркування, підкріпивши їх цитатами з тексту.
• 4. Прокоментуйте слова літературознавця В. Мельника: «Образ Степана Радченка далеко не однозначний. Письменник вивів людину, у якій постійно борються добро і зло, яка інколи заради особистого утвердження здатна піти навіть на переступ, не страждатиме й від людських жертв, і разом — це неординарна особистість із виразною суспільною й психологічною неодновимірністю». Із чим ви погоджуєтесь, а з чим — ні? Наведіть аргументи.
• 5. Доведіть, що Степан Радченко — герой маргінальний.
• 6. Зробіть таблицю на порівняння маргінальних героїв (герой, назва твору, автор, суть маргінальності), про яких ви дізналися з уроків української та зарубіжної літератури.
• 7. Поясніть, яку роль виконують жіночі образи в романі. Кому з героїнь ви співчуваєте й чому? Підготуйте колективну рольову гру, намагаючись не відходити від задуму митця та показати своє читацьке ставлення до обраної героїні.
• 8. Якою постає в романі українська творча інтелігенція? Проаналізуйте збірний образ інтелігенції.
• 9. Прокоментуйте своє розуміння екзистенціалізму в літературі, наведіть приклади екзистенційних ситуацій із вивчених раніше творів.
• 10. Прокоментуйте вислів Ю. Лавріненка про В. Підмогильного: «Письменник-інтелектуал, твори якого подають чималий матеріал для пізнання психології людини часів революції і після неї». На прикладі характеристики головних образів-персонажів роману покажіть, як автор досліджує психологію людини.

Ваші читацькі проекти

• Створіть власний дизайн обкладинки до роману та підготуйте проект «Роль обкладинки у виданні художнього твору».

Читацьке дозвілля

• Підготуйте віртуальну екскурсію «Прогулянки містом Валер’яна Підмогильного у XXI столітті».

Як розповідати про письменників і їхні твори, щоб учням “зайшло”. Частина 2

Дивіться також посібник для заохочення дітей до читання “Живі письменники. Батькам“.

ТЕСТИ В ІНСТАГРАМІ Й ФОТОКВЕСТИ

Учителька української мови та літератури Вільногірської ЗОШ №3 (Дніпропетровська область) Анна Чернявська радить такі способи, як зацікавити учнів біографією письменників:

“Він розвиває критичне мислення, логіку та подобається дітям. Використання “кубування” на уроках української літератури – це один зі способів розвитку критичного мислення, адже за допомогою кубика можна розглянути проблематику твору з різних сторін, не оминувши біографію письменника”, – розповідає вчителька.

Як працювати з кубиком Блума:

1. Кожна грань кубика має містити запитання. До прикладу, “назвіть 5 цікавих фактів про письменника” чи “опишіть героя” (фантазія вчителя не обмежується, – ред.)
2. Учитель або учень підкидує кубик і має відповісти на запитання, яке “випало”.
3. “Кубування” доречно використовувати під час узагальнення та систематизації вивченої теми.
4. Кубик може стати творчим груповим домашнім завданням або ж учитель сам може виготовити кубик.

• Робити виставки

Розглядаючи біографію Тараса Шевченка в шкільному коридорі, учні створили виставку картин Олександра Грехова “Квантовий стрибок Шевченка”, яка допомогла учням подивитися по-новому на митця і провести паралель із сучасністю.

Фото надане Анною Чернявською

• Хоча би віртуально відвідувати помешкання митців

“Під час вивчення біографії письменників застосовую на уроці “Pro Slovo“, за допомогою якого учні можуть переглянути будинки, де жили письменники, профіль та прочитати вислови відомих людей про того чи іншого письменника”, – ділиться вчителька.

• Творення журналів і сторінок у соцмережах

На обкладинці жарналу розміщують світлину письменника.

“Також ми створюємо фейсбук-сторінки. Такий підхід вивчення біографії учням подобається й запам’ятовується надовго”, – додає Анна.

“Більшу частину вільного часу молодь проводить у соцмережах: тести, цікаві завдання, флешмоби, прямі етери – усе це так подобається дітям. Тож я побачила, що тести в інстаграмі діти виконують із більшим інтересом, аніж на клаптику паперу”.

Одним із завдань в інстаграмі було зазначити в коментарях прізвище та ім’я письменника й цікавий факт, який учні запам’ятали на уроках, коли вчителька виставила допис “Хто це?”.

Під час нього потрібно виконати завдання за допомогою камери.

Наприклад, діти отримують завдання сфотографувати мандрівного філософа. Або – овоч, назву якого вживають на Заході Україні як діалектизм. Водночас, назва цього овоча – це прізвище головного героя повісті Миколи Гоголя. Відповіді у вигляді фото діти надсилають у повідомлення або на електронну скриньку.

Для цього учні знімають або монтують відео з фрагментів інших.

• Створення відповідної до твору атмосфери

У 10 класі, вивчаючи інтимну лірику Івана Франка, у класі вимкнули світло, запалили свічки, у кожного на парті були пелюстки троянд. У такій атмосфері учні декламували поезії зі збірки “Зів’яле листя”.

Нещодавно вчителька започаткувала флешмоб “Сучасники” – онлайн-зустрічі із сучасними письменниками. Діти мали змогу поспілкуватися наживо із Зіркою Мензатюк, послухати казки від Сашка Лірника.

ЯК ЗРОБИТИ ПИСЬМЕННИКІВ СУЧАСНИМИ

Учителька української мови та літератури Новопечерської школи Ольга Питюр каже, що зараз перед учителями стоїть виклик – за допомогою чого зробити постаті письменників і їхню творчість ближчою й сучаснішою дітям?

“Зараз учні дуже відгукуються на емоції. Якщо взяти найемоційніший елемент біографії письменника й саме його розкрутити, діти відреагують цікавістю. Коли ми говорили з 11-класниками про Василя Стуса, зазначали про його активну, принципову позицію, вони відразу відгукнулися на такий внутрішній стрижень”.

Коли вивчали твір Ліни Костенко “Маруся Чурай”, дітей не лишив байдужими любовний трикутник.

“Ми малювали, слухали пісні гурту “Один у каное” про шістдесятників. Буває, ставиш пісню на уроці для прослуховування й розкручуєш елемент біографії – що може бути спільного у вас і в людей, які жили багато років тому”.

Також дуже добре дітям “заходять” асоціації.

“Є проєкт “Діячі України”, який видає Пікторік. Вони малюють образ письменника нестандартно. Якщо учням дати свободу – зобразити письменника так, як вони бачать, а не апелювати до шаблону з книжки, однозначно це спричинить зацікавлення. Тим паче, якщо вчитель про це говорить з усмішкою і пропонує: “А чому б ні. Яким би ви його зобразили?”. Тоді видатні письменники постають перед дітьми живими людьми”.

УЧНІ САМОСТІЙНО КОНСТРУЮЮТЬ ЗНАННЯ

Ольга Питюр наголошує, що учні скучили за тим, щоби самостійно здобувати знання. Вони прагнуть саме шукати знання, конструювати його.

“Діти втомилися від того, що кожен учитель пропонує – ось вам частиночка знання, беріть. Вони спраглі до того, щоби самостійно сконструювати цю конкретну біографію”.

Важливо вміти грамотно організувати цей процес. Для молодших класів це може бути малюнок. Старші можуть іронізувати, тож вони здатні зробити мем і на його основі розказати біографію.

“Мені 11-класники відкрито говорять: “Нам потрібна картинка. Ми її відразу зчитуємо”.

Коли починали ознайомлюватися з біографією Тараса Шевченка, вчителька роздруковувала шаблон профіля митця, який учні мали наповнити самі. Це могли бути цитати, ключові слова, визначні віхи життя.

“Кожен конструював свого Шевченка. І коли ви вивісите ці 30 робіт, то побачите, що не буде жодної однакової. Одному запав у душу елемент із дитинства, іншому – знайомство з художниками, комусь – любовна лінія. Але коли в кожного учня є конкретне завдання – самостійно зробити портрет митця, то включаються всі”.

На думку Ольги, біографію письменника від народження до самого фіналу знати не потрібно. Достатньо, якщо в разі згадки Лесі Українки в дитини виникає стійка асоціація з чимось одним – і цього буде достатньо.

“Гірше, коли ти їм говориш “Леся Українка”, й абсолютно нічого не виникає”.

ЗВ’ЯЗОК ІЗ ЖИТТЯМ

Потрібно постійно знаходити зв’язок між тим, що вивчають діти, і життям.

“Взяти хоча би грошові купюри з Лесею Українкою, Іваном Франком, Григорієм Сковородою. Коли в 9 класі ми розглядали 500-гривневу банкноту й говорили про фонтан нерівної рівності, діти швидко включилися – чому зображені саме ці посудини, чому вони наливаються водою, що це означає”, – розповідає Ольга Питюр

Також діти добре реагують на паралелі з реальністю.

До прикладу, було завдання вказати, що споріднює статтю iOS-девелопера в Perfectial Дмитра Скорохода з життєвим і творчим шляхом Сковороди. Учні Ольги Питюр швидко знайшли спільне між тим, про що писав Сковорода, і поглядами сучасного підприємця про ставлення до роботи, стосунків, кохання.

“Діти самостійно зробили висновок, що філософія роботи має бути близькою до філософії кохання, – ділиться Ольга. – Щоби бути щасливим у житті, потрібно мати улюблену справу. Тож коли потім ти їм говориш про ідею сродної праці Григорія Сковороди, то питань не виникає, про що це.

Діти розуміють – вони хочуть займатися тим, що їм подобається. Коли розповідати про Сковороду, то потрібно говорити, від чого людина отримує кайф у житті. І тоді Сковорода переміщається з 18 століття у 21-ше досить легко. А коли починати: “Сковорода народився в селі Чорнухи” й так далі, то падає рівень сприйняття”.

ІГРИ, КВЕСТИ, ПЕРЕОДЯГАННЯ

У 5 класі, коли учні Ольги Питюр читали “Садок вишневий коло хати” Шевченка, то за мотивами тексту конструювали з Лего свої садки. А за мотивами його картин організували виставку. Кожен підбирав одяг, робив макіяж, фотографувався, вигадував власний підпис картини.

Підписи або цитати діти додавали й на одяг.

“Можна дати завдання дітям – уявіть себе дизайнерами. І навіть конкурс провести – купити футболку, дати в руки фломастери і сконструювати футболку, скажімо, 6Б класу, розмалювавши її. Або вирізати по контуру з паперу футболки й теж розписати цитатами класиків”, – каже Ольга.

Щоби дітям краще запам’яталася біографія Сковороди, грали в гру “Мандрівець“ із картками, яку придбали в музеї в Переяслав-Хмельницькому. На них – факти з біографії, малюнки, фрази Сковороди. Подібну груп можна розробити й самостійно.

Ще один спосіб вивчати літературу – квести.

“Наприклад, розвішуємо різні повідомлення на стінах із біографій письменників. Діти отримують аркуш із запитаннями й мають знайти відповіді, прочитавши підказки, які розвішені в коридорах”.

Щоби залучити дітей до читання, можна скористатися безплатною платформою для створення книжок.

“Ці книжки потім можна озвучити своїм голосом, вставити картинки, додати елементи шуму – вода і т.д.”.

ЩО ВІДШТОВХУЄ ДІТЕЙ ВІД ЛІТЕРАТУРИ

“Коли ми їм наче шкодливих кошенят докоряємо біографіями видатних людей: “Подивись, це велика людина, а ти чого досяг?”. У сучасних дітей немає й не могло бути таких викликів, як у минулому. Якщо в них немає досвіду, навіщо говорити про те, що ти маєш проникнутися, зрозуміти, увійти. Ми цим тільки відштовхуємо”, – каже Питюр

• За словами Ольги, не треба вимагати від дітей тієї жертовності, яка була в багатьох видатних українців.

“Навчаймося від наших письменників реально класних речей, які можна забрати із собою. Наприклад, можна зробити проєкт “Хюґе Лесі Українки”, знайти те, від чого вона кайфувала”.

• Один учень розповів, що вдома батьки його карають тим, що змушують читати. Тому йому нецікаво читати.

“Він погано читає й не хоче читати вголос у класі. Він не хоче насмішок. Тоді ми з ним домовились – кожен із нас читає по абзацу вголос за порядком, потім – по три абзаци”.

Часом дитина не читає, тому що має дислексійну проблему.

“Для таких дітей варіантом може стати читання коміксів, де є картинка й небагато слів. До того ж інші діти в класі можуть допомогти створити комікси для однокласника”.

Ольга Головіна, “Нова українська школа”

Титульне фото надене Анною Чернявською