Зміст:
«Відкат у 1990-і роки». Як змінюється Бердянськ в російській окупації?
Бердянськ на узбережжі Азовського моря вже майже 3 місяці окупований російськими військовими. За цей час в місті відбувся «відкат» на кілька десятиліть назад, кажуть місцеві жителі. Окупанти позбавляють місто української символіки, можуть серед дня влаштувати перехожим перевірку документів і навіть роздягнути на вулиці, а бізнес примушують платити данину, розповіли проєкту Радіо Свобода «Новини Приазовʼя» містяни, які з міркувань безпеки просять не розкривати їхні імена та прізвища.
«Богородиця» з радянським прапором
«Поки нових забудов вони (окупанти – ред.) не влаштовують, але й не руйнують старе. Додають свої символи всюди, де вважають за потрібне – вішають на будинках типу поліції, білого дому, посольствах свої прапори, російський та той, що з серпом і молотом (прапор СРСР – ред.), замальовують зірками червоними військкомат, замалювали український герб на воротах у той же червоний прапор. Все, що бачать патріотичне, знімають, зривають», – розповіла одна з місцевих жительок.
«Зламали пам’ятник воїнам АТО, змінили назву міста». Як окупанти готують Бердянськ до 9 травня?
За її словами, графіті бабусі з українського села з радянським прапором на місцевому спорткомплексі окупанти зробили «своєю Богородицею».
«Але місцеві зробили маленькі патріотичні записки і локально порозклеювали», – додала жінка.
Данина з бізнесу
Інший житель Бердянська зазначив, що прогулянки містом стають дедалі некомфортнішими, через раптові перевірки: «Окупанти перебувають у місцях, де більше людей. Ходять по три людини мінімум. Можуть зупиняти чоловіків, перевіряють на татуювання, документи».
До жінок, каже він, уваги менше, хоча пригадує, що бували випадки, коли дівчатам забороняли голосно сміятися.
За словами чоловіка, почастішали також перевірки нерухомості, зокрема перевіряють квартири в центрі міста та на Бердянській косі: «Якщо квартиру покинули люди, то вони заселятимуть туди своїх».
Окупований Бердянськ здригають сирени. Які шанси на швидке звільнення Азовського моря?
Бердянець зазначає, що багато магазинів закрилися, щоб не сплачувати податки окупаційній владі.
«Росіяни поставили умови підприємцям, щоб ті працювали на них і сплачували данину. Фіксованих цін немає, чим більше, тим ліпше. Деякі кажуть, що можна й по 20% сплачувати з прибутку», – стверджує чоловік.
Як це – бути в полоні і жити в окупації. Великий репортаж із Бердянська
Освітяни залишаються під тиском
Запустити освітній процес окупаційній владі так і не вдається, хоча «директори шкіл намагаються вигнати на роботу своїх працівників».
«З 2 травня мали б вже бути шкільні табори. Одного директора росіяни забирали на тиждень, він був їхнім супротивником, але, що там йому сказали, ніхто не знає, але він після повернення ще й сам почав заохочувати колег працювати із ними (окупантами – ред.)», – розповіла одна з вчительок.
Хоча є і такі, що погоджуються працювати, але частіше роблять це через безвихідь. Те саме відбувається в медичній сфері.
«Новий головний лікар не дуже хотів такого підвищення, але «в мене сімʼя, діти, що мені лишається?». І таких моментів дуже багато», – зізнаються в місті.
Російські товари, «радянське радіо» та «евакуація» до Криму. Як Бердянськ живе в окупації?
«Стіни стають картонними»
«Є у кожному домі «свої» люди, що контактують з окупантами. Відповідно в кожній квартирі стають стіни картонними. Місцеві чистять свої телефони перед виходом на вулицю, бо можуть зупиняти і перевіряти. Також багато не говорять. Повертаються кухонні розмови, як то було за радянщини», – розповіла місцева жителька.
Жінка каже, що зараз «сусіди дивляться одне на одного з підозрою».
«Сусіди знають, хто зі своїх сусідів може «стукати». Політичні теми ніби намагаються приховувати, але постійно люди тільки про це і розмовляють.
Більшість пручається окупації, у розмовах проскакує: «поразвешивали свои тряпки, скоро на них и повесятся» (рос.). Це кажуть і пенсіонери, і старші люди. В Бердянську молодь взагалі в більшості проукраїнська, бо вчилися в БДПУ(Бердянський державний педагогічний університет – ред.)», – розповіла жителька міста.
Один з місцевих, розповідаючи про життя окупованого Бердянська, каже, що «то відкат до 1990-х років, коли всіх шмонають, ходиш і постійно маєш озиратися».
«Під прицілом снайперів, із гімном РФ і масовками з Криму та Москви» – 9 травня в окупованих містах півдня
«Як зелений коридор, так глушать мобільний звʼязок»
Виїздити з міста стає дедалі важче, діляться місцеві. У Бердянську постійні труднощі з мобільним та інтернет-звʼязком.
«Звʼязок глушать найчастіше у періоди «зелених коридорів», коли люди масово намагаються виїхати. Відповідно, відсутність звʼязку означає, що люди не можуть домовитися з перевізниками. На виїзд великі черги», – поділилася дівчина, яка кілька тижнів намагалася допомогти подрузі виїхати до Запоріжжя.
За її словами, зараз з водіями доводиться домовлятися через диспетчера, який ставить людину в чергу. Ціна – від 1 до 3 тисяч гривень.
З огляду на бойові дії і окупацію Росією частини півдня України редакція не може отримати офіційного підтвердження про озвучені свідчення чи незалежно їх перевірити.
- Бердянськ перебуває в окупації з 27 лютого.
- Після окупації місто залишилося без газопостачання, є постійні перебої з мобільним зв’язком та інтернетом. Містяни скаржаться на високі ціни, довгі черги біля банкоматів.
- 21 березня українські правоохоронці отримали інформацію про те, що у інтернет-мережі опубліковане відео з особою, яка представляється як Сауленко Олександр Федорович. Чоловік повідомляв, що «бере на себе повноваження» з управління містом через начебто «повне самоусунення чинної влади і небажання співпрацювати з військово-цивільною адміністрацією». Самопроголошеному «меру» висунули підозру у колабораціонізмі, повідомили в Офісі генпрокурора України.
Бердянськ, Маріуполь, Енергодар, Василівка: евакуація з окупованих територій триває (фотогалерея)
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п’яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
ООН від початку повномасштабного вторгнення РФ підтвердила загибель в Україні 9 701 цивільного, йдеться у звіті за 25 вересня 2023 року. Реальна кількість жертв, вказують аналітики, є набагато більшою.
Усього із 24 лютого 2022 року ООН зафіксувала в Україні 10 582 випадків загибелі цивільних людей, а також щонайменше 19 875 випадків поранення цивільних. Про це заявив верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк 22 лютого 2024 року.
«Ймовірно, що реальна кількість втрат серед цивільних осіб є набагато вищою», – кажуть в місії.
Бердянськ, Бердянський район, Запорізька область
Бердянськ (до 1841 року Берди, з 1939 по 1958 рр.— Осипенко) — місто обласного підпорядкування. Розташований на північному узбережжі Азовського моря, біля Бердянської коси. Відстань до обласного центру —200 км. Населення — 100 тис. чоловік.
Бердянськ — центр району, площа якого 1,8 тис. кв. км, населення 43,9 тис. чоловік (у т. ч. сільського 39,7 тис., міського 4,2 тис.). В районі 43 населені пункти, підпорядковані селищній та 12 сільським Радам; 20 колгоспів, 3 радгоспи та шовкорадгосп, 121,5 тис. га орної землі; 2 підприємства, 2 будівельні організації; 36 шкіл, 42 будинки культури і клуби.
Відомості про заселення території сучасного Бердянська сягають у давнину. На околицях міста в урочищах Солодкому лимані і Ближньому шпилі досліджено залишки двох поселень доби ранньої бронзи (III тисячоліття до н. е.). В російських джерелах річка Берда вперше згадується в «Книге Большому Чертежу» (1627 рік).
Спорудження 1770 року Дніпровської лінії укріплень викликало приплив нових поселенців до цих місць. Інтенсивне заселення краю починається з кінця XVIII ст. На початку XIX ст. тут уже існувало поселення Берди, з січня 1921 року адміністративно підпорядковане м. Ногайську (нині Приморськ).
Економічні інтереси Росії вимагали створення порту, через який можна було б експортувати зерно з Приазов’я та Придніпров’я. Тому в 1827 році на березі Бердянської затоки поблизу поселення Берди розпочалося спорудження пристані. Будували її п’ять років. Завдяки будівництву швидко зростало селище. У 1830 році тут проживало 211 чоловік, а через 8 років — понад 3 тисячі. В селищі вже було 329 будинків, у т. ч. 6 кам’яних.
1836 року в порту стало на якір перше іноземне судно, а 1838 року тут побувало понад 50 кораблів різних країн. З цього часу в порти почали регулярно заходити і вітчизняні кораблі.
Щоб стимулювати приплив нового населення, уряд звільнив поселенців Берди на 10 років від будь-яких податків. У 1841 році поселення Берди проголошено містом і перейменовано на Бердянськ. Таку ж назву дістав і порт. Місто спочатку забудовувалось безпланово. В центрі височіли службові приміщення та будинки місцевих багатіїв, на околицях виросли поселення — слободки: Матроська, Солдатська (відома як Ліски) та Німецька, що згодом називалася Німецькою колонією чи просто Колонією. У січні 1842 року Бердянськ стає центром повіту.
В описі герба давалися пояснення основного заняття його жителів: срібна ногайська кибитка і чорний плуг на зеленому полі символізували напівкочовий побут оселених у цьому повіті ногайців і землеробську працю інших поселенців, а розміщений у нижній частині чорний якір означав сусідство повіту з морем.
З 24 березня 1852 року управління містом перейшло до начальника порту. Це зумовлювалося тим, що порт став головним роботодавцем, з ним були пов’язані торгівля, розвиток ремесел, промислів і загалом міста. У Бердянську поступово розвивалася місцева промисловість. Згаданого року тут було 6 парових млинів, 3 олійниці, макаронна та галетна фабрики, 15 рибних підприємств, 2 салотопних і свічкових, 15 цегельних і 7 черепичних заводів; йшла жвава торгівля, яку вели 200 зернових магазинів-складів, 70 купецьких крамниць; діяли також 2 готелі, 2 трактири, 15 винних погребів, 3 кофейні та казино. У місті щороку відбувалося три великих ярмарки. З Бердянська експортувалася пшениця-арнаутка та інше збіжжя, річний обсяг експорту 1865 року становив 3,5 млн. пудів. За кордон через Бердянськ вивозили сало, вовну, невироблені шкури. На внутрішній ринок звідси йшли кримська сіль, азовська тараня тощо.
Під час Кримської війни, 31 травня 1855 року до Бердянська підійшла англо-французька ескадра і зажадала виплати контрибуції. Не одержавши її, інтервенти два рази — 25 червня і 5 липня — обстріляли місто з кораблів і спробували висадити десант. Проте козаки-азовці, які героїчно захищали місто, скинули його у море.
Після реформи 1861 року в північному Приазов’ї, як і у всій Росії, інтенсивно розвивається капіталістичне виробництво. У Бердянську 1876 року відкрилися машино-складальні майстерні, які незабаром придбала іноземна фірма Джона Грієвза. Вони й стали основою заводу сільськогосподарських машин Дж. Грієвза (нині Першотравневий завод). В. І. Ленін у своїй праці «Розвиток капіталізму в Росії» писав про нього як про найбільший у Європі завод сільськогосподарських машин. У 1895 році тут виготовлено 4464 жниварки.
Трохи згодом заводи для виробництва сільськогосподарських машин заснували ще й іноземці Шредер і Матіас. Крім того, протягом 80—90-х років XIX ст. в Бердянську відкрилися канатно-шпагатна, ковбасна та макаронна фабрики, свічково-восковий і пивоварний заводи, друкарня, електростанція. Всі ці підприємства належали іноземцям.
У 1914 році франко-бельгійське акціонерне товариство почало будувати в Бердянську аеропланний завод. Того ж року засновано портові механічні майстерні петербурзького Адміралтейства. Споруджувалися також підприємства, що спеціалізувалися на переробці сільськогосподарської сировини —миловарний і шкіряний заводи, паровий млин, бойня.
В економічному розвитку міста велика роль належала порту. Протягом тривалого часу вантажі сюди привозили селяни та чумаки на підводах по грунтових шляхах. Для того, щоб забезпечити доставку товарів у будь-який час, 1899 року було прокладено залізничну колію до станції Чаплине, яка з’єднала Бердянськ з залізничною мережею країни. Перед першою світовою війною порт мав два моли та набережну з залізничною колією.
В місті 1842 року відкрито дві поштові станції — міську і повітову, яку в 1916 році обслуговували 22 коней. Телеграф з’явився десь аж у 1864—1865 рр., а в 1902 році встановлено перші телефони.
Бердянськ з самого початку розвивався як торговельно-купецьке місто. Торговці поділялися на купців-скупників і негоціантів, які торгували з закордоном. Селяни звозили до Бердянська зерно на продаж. На околицях міста підводу селянина зупиняли т. зв. кулачники. Шантажем чи силоміць вони купували хліб за визначену ними ціну, щоб потім дорожче продати його «амбарнику», який уже перепродував хліб негоціанту.
Обсяг зарубіжної торгівлі хлібом з кожним роком зростав. Якщо 1866 року через Бердянськ вивезено за кордон 6,7 млн. пудів сільськогосподарських продуктів, у т. ч. 6,4 млн. пудів пшениці, то в 1900 році — 20 млн. пудів. Товарооборот торгівлі з закордоном становив 10 млн. крб. експорту при 500 тис. крб. імпорту.
Інтереси іноземних фірм у Бердянську захищали акредитовані тут консульства. Всі консули займалися комерцією, мали підприємства, торгові фірми і наживали чималі капітали. Збагачувалися завдяки торговельним махінаціям і місцеві купці. М. Кобозєву, наприклад, ще в середині XIX ст. належало 20 невеликих рибних заводів, на яких працювало 500 рибалок. Він мав десятки крамниць і лавок. Цей хижак незабаром став міським головою, що забезпечило йому найвигідніші підряди та відкупи. Мільйонні бариші мали купці брати Костянтинови, чиї крамниці були також у Оріхові, Ногайську, Великому Токмаку, Генічеську. Під заставу землі й будівель вони віддавали «на ріст» гроші.
Лихварсько-банківські операції провадили відділення Державного, Азово-Донського і Петербурзького міжнародного комерційного банків, а також Бердянсько-Ногайський міський банк, повітове та міське товариства взаємного кредиту, міське кредитне товариство. 1896 року в Бердянську засновано першу в Росії кредитну спілку.
Населення міста швидко зростало. У 1897 році тут проживало 26,5 тис. мешканців, у т. ч. 858 дворян, 97 осіб духовного стану, 366 купців, понад тисячу іноземних підданих, близько 19 тис. робітників, міських ремісників, торговців, міщан та членів їх родин, 4815 селян.
Розвиток капіталізму, хижацька гонитва за прибутками призводили до нещадної експлуатації робітників. Робочий день на підприємствах розпочинався о 6 годині ранку і офіційно закінчувався о 6 годині вечора. Робітників часто примушували виконувати надурочні неоплачувані роботи. Охорони праці не було, через це нерідко траплялися нещасні випадки. Переважна більшість робітників жила в убогих хатинах-мазанках і землянках на околицях міста — Гаврилівці, Собачій балці та Матроській слобідці. Бідність їх житла вражала навіть царських чиновників. У щоденнику титулярного радника Крижанівського є запис: «Чиновник пан Іванов… особисто ходив до бідняків у їхні житла і бачив таку бідність, що не вірив своїм очам». Злидні, антисанітарія, відсутність медичної допомоги призводили до того, що в місті майже щороку спалахували епідемії дифтерії, віспи, холери.
У 70—80-х роках XIX ст. в місті виникли гуртки народницького напрямку. Саме в той час формувалися погляди учня Бердянської гімназії В. А. Хавкіна, майбутнього засновника бактеріологічного центру в Індії, який названо його ім’ям. Навчаючись в Одеському університеті, він разом з товаришами підписав телеграму Ф. Енгельсу з проханням покласти від імені російських студентів вінок на могилу К. Маркса.
В 1903 році у місті виникла організація РСДРП, яка налічувала 18 членів. Члени її розповсюджували листівки революційного змісту, вели пропаганду серед робітників.
На початку лютого 1904 року поліція натрапила на слід організації і обшукала квартири 22 робітників, виявивши велику кількість соціал-демократичної літератури та листівок. Почалися арешти. Одного з керівників організації Р. М. Кабо вислали з Бердянська, кількох її членів кинули до в’язниці.
Але репресії не залякали революційно настроєних робітників. Наприкінці квітня 1904 року відбулася перша робітнича маївка, організована робітниками-більшовиками А. М. Мазіним, О. М. Максимовим, М. А. Агарьовим.
В роки першої російської революції у Бердянську проходили мітинг# й демонстрації, страйки й сутички з царськими військами. 22 березня 1905 року місцеві соціал-демократи організували перший великий страйк. Близько тисячі машинобудівників заводів Грієвза та «Вдова Матіас і сини» не вийшли на роботу, поставили вимоги перед власниками підприємств: підвищити заробітну плату на 20 проц., запровадити оплату за час хвороби, скоротити робочий день, скасувати штрафи, створити конфліктну комісію. Увечері того ж дня страйкарі, зібравшись за містом, обрали страйковий комітет. Члени комітету — соціал-демократи 3. Рудаков, В. Годін та звільнений з-під арешту І. Г. Кононенко закликали робітників наполегливо добиватися задоволення своїх вимог. Страйкарі прийшли до поліцейського управління і примусили поліцеймейстера дозволити легальне проведення робітничий зборів. Переляканий поліцеймейстер та іноземні консули звернулися до губернатора в телеграмою-проханням про розквартирування в Бердянську військової частини. Після цього до міста ввели роту солдатів. Але робітники відмовилися працювати. Підприємці пішли на незначні поступки, що не задовольнило робітників, а невдовзі на цих заводах знов спалахнув страйк.
Коли в грудні 1905 року революційний рух у країні переріс у збройне повстання, місцева організація РСДРП розпочала підготовку до повстання в Бердянську, створивши з цією метою робітничу дружину. Бойові групи очолювали О. І. Іванников, Д. Г. Водоп’янов та Аргунов. На вулицях міста сталися збройні сутички робітників з поліцією. Соціал-демократи мали добре налагоджені зв’язки з населеними пунктами повіту — Дмитрівною, Великим Токмаком тощо. Бердянські агітатори виступали перед селянами з промовами, розповсюджували прокламації, закликали до боротьби з царизмом.
Змушені покинути рідне місто, переховуватися від переслідувань охранки, більшовики Бердянська продовжували боротьбу проти самодержавства: А. М. Мазін був учасником Севастопольського повстання в листопаді 1905 року; член РСДРП з 1903 року А. К. Гемма бився на барикадах Красної Пресні; П. Подзолкін, А. Д. Пархоменко брали участь у повстанні на броненосці «Потьомкін».
1 Травня 1906 року бердянські робітники відзначили масовими політичними страйками; вони гаряче підтримали революційні виступи трудящих Петербурга, Москви, Катеринослава. Того року в місті заснована профспілка металістів.
Власті робили все, щоб задушити революційний рух. Були заарештовані й кинуті до Шліссельбурзької фортеці М. А. Агарьов, М. Н. Бєліков (помер в одиночній камері), під час збройних сутичок тяжко поранено І. Г. Кононенка. І все ж напружена боротьба не припинялася. У 1906 році двічі страйкували вантажники порту, робітники заводів.
Страйки та заворушення тривали і після поразки революції. 7 червня 1907 року на великих підприємствах, де вплив більшовиків був найсильнішим, почався політичний страйк-протест проти розпуску II Державної думи, одним з депутатів якої був бердянський робітник М. М. Фомичов. Але загін охоронців-інгушів зброєю та нагая-ми розігнав страйкуючих. У роки реакції, коли значна частина інтелігенції відійшла від революційної боротьби, робітники не припинили підпільної діяльності. За повідомленням газети «Пролетарий» від 12 березня 1908 року в Бердянську існував робітничий комітет, члени якого складали листівки, розповсюджували їх серед трудящих. Одна з листівок, випущених комітетом, стосувалася питання понаднормової роботи робітників.
У 1911 році в Бердянську під наглядом поліції перебувало 260 революціонерів, висланих сюди з великих робітничих центрів. Вони провадили серед трудящих велику агітаційну роботу.. Член РСДРП з 1902 року Н. 3. Покрасов у 1912 році організував на Азово-Чорноморському заводі (колишній завод Горохова) гурток кореспондентів газети «Правда». На її сторінках у вересні того року робітники міста розповіли про перемогу під час виборів до IV Державної думи кандидата від соціал-демократичної партії А. Ф. Бур’янова, висунутого в депутати на всіх підприємствах Бердянська.
Робітничий рух у місті набував все ширшого розмаху і досконаліших форм.
2 липня 1914 року на Азово-Чорноморському заводі спалахнув десятиденний страйк, приводом для якого став звірячий вчинок майстра, що жорстоко побив 16-річного робітника Г. Калину. Страйком керували соціал-демократи Н. 3. Покрасов, В. Л. Волков, Г. Г. Воронков. Підприємці задовольнили деякі вимоги робітників.
Дореволюційний Бердянськ був типовим повітовим окраїнним містечком царської Росії з населенням 34,8 тис. чоловік. З 60-х років минулого століття місто почало забудовуватися певною мірою планомірно. У 1911 році тут налічувалося понад 3 тис. будинків, переважно цегляних, п’ять проспектів, 31 вулиця та кілька майданів. Упорядковувалися, головним чином, ті вулиці, де мешкали привілейовані верстви населення. На початку XX ст. франко-бельгійське товариство спорудило електростанцію, що забезпечувала освітленням житлові будинки центральної частини міста. Але ні водогону, ні каналізації у місті не було. Бердянськ, як і раніше, мав лише одну лікарню. З 1876 по 1911 рік кількість лікарів тут зросла у п’ять разів і становила… 5 чоловік. Міська лікарня утримувалася майже повністю за плату, яку одержували з хворих.
Не в кращому стані перебувала й народна освіта. До 1862 року Бердянськ мав тільки парафіяльну школу, в якій навчалося 50 дітей дворян, духовенства і купців. Цього року сюди перевели з Оріхова земське повітове училище. В 1874/75 навчальному році відкрилася жіноча гімназія, жіноче початкове однокласне училище, а також єврейська початкова талмуд-тора. Навчалося у школах 793 дітей — кожний 16-й хлопчик і кожна 17-а дівчинка.
Дещо пізніше в місті відкрилися морехідні класи другого розряду, 5 початкових однокласних земських училищ, а два, що діяли раніше,— перетворено на двокласні. Наприкінці XIX — на початку XX ст. почала працювати чоловіча гімназія, створена на базі земського повітового училища, дві приватні жіночі гімназії, а з 1905 року — реальне училище, яке через чотири роки перейшло у відання міської управи. Напередодні першої світової війни засновано комерційне училище. Але до цих навчальних закладів діти трудящих доступу майже не мали. На початку XX ст. відкрився десяток невеликих шкіл грамоти, в яких і навчалася мізерна частина дітей робітників. То ж не дивно, що навіть за офіційною статистикою в 1913 році половина чоловічого і дві третини жіночого населення міста не вміли читати й писати.
Нечисленні культурні заклади міста — дворянський, комерційний та прикажучицький клуби, міський театр, бібліотека, три приватні ілюзіони служили головним чином для розваг міської буржуазії та купецтва. Для трудового народу призначалися 15 церков, 2 в’язниці, шинки і горілчані лавки, що зустрічалися майже на кожному розі. Тут біднота топила своє горе, збуваючи останні, зароблені тяжкою працею копійки.
Нового лиха завдала трудовому народові перша світова війна. До Бердянська перевели Варшавський арсенал, почав працювати аеропланний завод. Випуск сільськогосподарських машин у 1915 році зменшився вдвоє, а ще через два роки становив лише сьому частину довоєнного. Зростали ціни на продовольство, зменшувалися заробітки. Поразка російських військ на фронтах, розруха, злидні загострювали невдоволення народних мас, викликали активізацію робітничого руху.
Незважаючи на переслідування та репресії, більшовики Бердянська посилювали боротьбу проти меншовиків і есерів, вели агітаційну роботу серед населення, хоч лави їх внаслідок мобілізації до армії багатьох робітників міста, насамперед революційно настроєних, дуже поріділи. Дізнавшись про скрутне становище бердянської організації, ЦК РСДРП(б) протягом 1915—1916 рр. відрядив до міста для підпільної роботи досвідчених революціонерів — петроградця О. М. Єгорова та Р. Я. Тольмаца, який раніше відбував заслання в Іркутській губернії разом з М. І. Калініним. Активізували свою діяльність більшовицькі групи на заводах Азово-Чорноморському, Грієвза, Матіаса. У грудні 1916 року створено міський комітет об’єднаної організації РСДРП.
Після звістки про повалення царизму на підприємствах Бердянська відбулися багатолюдні мітинги та загальноміська демонстрація. З березня 1917 року в місті створено Раду робітничих і солдатських депутатів. Але керівництво нею захопили меншовики. До більшовицької групи Ради увійшли В. Л. Волков, М. А. Бураков, К. І. Дінер, О. М. Єгоров та А. М. Мазін, який повернувся до міста після 11-ти річної каторги. Перебуваючи з меншовиками в одній організації, більшовики у найважливіших питаннях керувалися Квітневими тезами, дотримували принципової, ленінської лінії, викриваючи антинародну політику буржуазного Тимчасового уряду та меншовиків у питаннях війни й миру, наполягаючи на задоволенні основних вимог трудящих.
Значну допомогу більшовикам подавав Центральний Комітет партії. За вказівкою ЦК до Бердянська приїхали О. О. Дюмін, який влаштувався слюсарем на одному з заводів, та Б. М. Рачковська. Сімферопольська партійна організація направила до Бердянська П. Оболтусова. Тоді ж до міста почали повертатися політичні емігранти, учасники першої російської революції. Більшовики проводили чітку лінію на розвиток соціалістичної революції. Головна опора більшовиків — заводські робітники на цей час почали об’єднуватися в масові профспілкові організації. В травні у місті відбулися заворушення, викликані підвищенням цін на продовольство, розвитком спекуляції.
Після липневих подій у Петрограді народні маси все рішучіше виступали проти Тимчасового уряду. Роз’яснення більшовиками Бердянська політики партії в питаннях землі, війни і миру селяни повіту зустрічали з великим інтересом. У серпні 1917 року відбувся 1-й повітовий з’їзд Рад селянських депутатів за участю 70 делегатів від волостей та членів Бердянської Ради робітничих і солдатських депутатів. Проти політики меншовиків та есерів спрямував свою промову на з’їзді більшовик О. М. Єгоров.
Хвиля обурення прокотилася по місту після викриття змови Корнілова. Обраний 29 серпня на спільному засіданні міської Ради робітничих і солдатських депутатів і повітової Ради селянських депутатів тимчасовий революційний комітет вимагав передати на революційний суд Корнілова, Лукомського та інших змовників — ворогів революції. Бердянська Рада підтримала Всеросійський страйк залізничників, а на засіданні 23 вересня призначила до страйкового комітету свого представника. Робітники Бердянська рішуче вимагали передачі влади Радам. В умовах зростаючої революційної боротьби 2-й повітовий з’їзд Рад селянських депутатів (17—19 вересня) виявив недовір’я Тимчасовому урядові.
На своїх зборах 3 вересня 1917 року 39 більшовиків висловилися за виділення в самостійну організацію. Тут же було створено організаційний комітет для підготовки цього акту. 14 вересня на загальних зборах більшовики обрали загальноміський комітет і прийняли рішення про встановлення постійних зв’язків з ЦК РСДРП(б). Очолили Бердянську більшовицьку організацію Р. Я. Тольмац, делегат VI з’їзду РСДРП(б)4 і О. О. Дюмін. ЦК РСДРП(б) схвалив дії бердянських більшовиків і закликав підтримувати тісні зв’язки з партійним центром.
Передові робітники міста підтримували більшовиків. Завдяки цьому партійна організація зростала чисельно. У жовтні 1917 року в ній перебувало 120 чоловік, а в листопаді — 200. В одному з листів Таврійського губкому до ЦК РСДРП(б) говорилося:«… У Бердянську наша організація чи не найсильніша і порівняно краще поставлена…». Все ж бердянські меншовики й есери поки що мали більшість у Раді, профспілках та інших масових організаціях трудящих.
Більшовики посилено готувалися до збройного повстання. Під їх безпосереднім керівництвом формувалися робітничі дружини на заводах Азово-Чорноморському,. Гріевза та «Вдова Матіас і сини». На бік революції під впливом більшовицької агітації стала й частина солдатів 46-го запасного полку. Вони теж допомагали; робітничим дружинам озброюватися. З різних міст Росії в ящиках з написами «Запчастини для жниварок» надходила зброя для пролетарів Бердянська.
У жовтні 1917 року під гаслом «Очистимо Ради від меншовиків!» відбулася збройна демонстрація трудящих Бердянська за участю червоногвардійців, яких на той час налічувалось близько 200 чоловік.
Звістка про перемогу робітників і революційних солдатів Петрограда долетіла до Бердянська 26 жовтня. Робітники палко вітали встановлення Радянської влади. На цей час становище в місті було досить складним. Меншовики та есери вдалися до злісних нападок на владу Рад.
Міський комітет більшовиків звернувся до трудящих із закликом встановити Радянську владу. Виконком Ради, що складався з угодовців, у відповідь на це створив т. зв. тимчасовий революційний комітет, до складу якого ввійшли представники дрібнобуржуазних партій, земства, міської думи і лише двоє більшовиків. Таким чином меншовицько-есерівська Рада фактично намагалася зберегти владу в руках буржуазії.
Гостра боротьба навколо питання про владу продовжувалася на пленумі Ради робітничих і солдатських депутатів, де незначною більшістю голосів — 49 проти 43 — все ж пройшла меншовицька резолюція.
Бердянські більшовики стояли на твердих ленінських позиціях. На своїх загальних зборах 31 жовтня вони прийняли резолюції, де зазначалося, що порятунок революції — в переході влади до рук більшовицьких Рад, які негайно повинні запропонувати перемир’я воюючим сторонам, взяти на себе захист революційної країни від світового імперіалізму; запровадити робітничий контроль над виробництвом і розподілом продуктів та негайно передати землю селянству.
Дальші події підтвердили повну безпідставність оцінки лідером бердянських меншовиків Кисиленком перемоги повстання у Петрограді і переходу влади до більшовицьких Рад як авантюри. Робітники майже всіх підприємств міста вимагали переобрання Ради. На загальних зборах 31 жовтня робітники Азово-Чорноморського заводу привітали перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді, висловилися за передачу влади Радам. Втрачаючи авторитет серед мас, меншовики та есери звернулися по допомогу до місцевої буржуазії, яка виділила для їх підтримки 50 тис. крб. Дізнавшись про це, більшовики, а слідом за ними ліві групи та представники революційних солдатів відкликали своїх представників з тимчасового «ревкому» і він розпався.
Більшовики створили новий ревком, до складу якого ввійшли представники Ради робітничих і солдатських депутатів, Ради селянських депутатів, а також заводських комітетів, профспілок тощо. До нього не потрапив жодний меншовик. Під тиском мас виконком Ради змушений був погодитися на такий склад ревкому.
Новий ревком, рішуче підтриманий революційними робітниками і солдатами міста, очолив боротьбу за більшовизацію міської Ради, яка переможно закінчилася в середині листопада — і у виконкомі керівна роль перейшла до більшовиків. 10 грудня 1917 року в Бердянську перемогла Радянська влада. Головою президії Ради став О. О. Дюмін. Боротьба за встановлення Радянської влади в повіті успішно завершилася в січні 1918 року створенням повітової та волосних Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.
Більшовики запровадили контроль над друкарнею та газетою «Известия», перетворивши її у свій офіційний орган. Вони вигнали угодовців з керівних посад у профспілках. Створені ще до проголошення в місті Радянської влади червоногвардійські загони об’єдналися в єдину військову частину, яка, за вказівкою Я. М. Свердлова, вирушила на Дон для боротьби з Каледіним. Рада розпочала формування нових бойових червоногвардійських підрозділів.
Успішно розв’язували більшовики та міська Рада і складні економічні питання. Було встановлено робітничий контроль над виробництвом. Почали роботу повітова і міська продовольчі колегії. Рішенням Ради від 2 березня 1918 року скасовувалася приватна власність на нерухоме майно, вартість якого перевищувала 25 тис. крб.; замість націоналізованих банків створено єдиний Народний банк. 16 лютого на спільному урочистому засіданні міську та повітову Ради було об’єднано в повітову Раду робітничих, солдатських і селянських депутатів на чолі з О. О. Дюміним.
Утвердження Радянської влади в місті відбувалося за складних умов класової боротьби. Білі офіцери та інші контрреволюційно настроєні елементи, що втікали з центральних районів Росії і гуртувалися в Бердянську навколо командування 46-го запасного полку, чинили опір владі Рад. Щоб ліквідувати кубло контрреволюції, Рада запросила до міста загін чорноморських моряків. Уночі 22 лютого 1918 року 112 офіцерів було заарештовано, полк роззброєно і демобілізовано. Для боротьби з контрреволюцією в місті створено комісію та військово-революційний трибунал під головуванням 3. С. Горбенко. На засіданні трибуналу моряки-чорноморці рішуче вимагали смертного вироку контрреволюціонерам. Проте більшість членів трибуналу не погодилася на це. Всіх офіцерів звільнили під «чесне слово».
Боротьба бердянського пролетаріату за утвердження Радянської влади в повіті часом набувала драматичних форм. Особливо тяжке становище склалося в місті на початку квітня 1918 року, коли з півночі наближались австро-німецькі окупанти та їх посіпаки з т. зв. гайдамацьких загонів, а із заходу — великий білогвардійський офіцерський загін полковника Дроздовського.
Враховуючи це, партійний комітет міста і повітова Рада відрядили до Севастополя делегацію на чолі з комуністами М. І. Бураковим та А. М. Могильним з проханням надіслати бойові кораблі для оборони Бердянська та Азовського узбережжя. 18 квітня, згідно з розпорядженням ВУЦВК, надзвичайне засідання Бердянської повітової Ради ухвалило: морем евакуювати все, чим можуть скористатися окупанти. До евакуаційної комісії ввійшли більшовики, які вирішили залишити Бердянськ лише втративши останню надію на його захист.
Білогвардійці і серед них звільнені під «чесне слово» офіцери 46-го запасного полку, есери, меншовики, націоналісти вчинили контрреволюційний заколот, щоб зірвати евакуаційні роботи. Вони насамперед атакували порт, приміщення ревкому та Ради.
Найбільш запеклим і кровопролитним був бій біля штабу Червоної гвардії. Червоногвардійці билися до останнього патрона. Лише тоді, як більшість захисників штабу загинула, а О. О. Дюмін і А. М. Мазін були поранені, білогвардійцям вдалося захопити приміщення. Викликані з Севастополя кораблі чорноморців прибули із запізненням. Вони вже не могли змінити становище і відійшли до Єйська. Надвечір 18 квітня місто опинилося в руках заколотників. Цього ж дня вони заарештували 26 членів партійного комітету більшовиків та ревкому, які були також депутатами Ради.
23 квітня до Бердянська .увійшов загін Дроздовського. Керівники заколоту — монархіст полковник Чертков, чорносотенець піп Лукін, меншовик Кисиленко та інші — негайно передали членів Бердянської Ради дроздовцям, які вивезли заарештованих до Куцої Балки (поблизу села Іванівки) і там вчинили звірячу розправу. Дев’ятнадцять героїв: О. О. Дюмін, 3. С. Горбенко, О. І. Горбенко, Л. І. Грінштейн, М. Р. Рогов, П. О. Введенський, А. М. Мазін, О. М. Єгоров, М. П. Кіорпе, М. О. Козлов, К. І. Дінер, О. М. Винокуренко, Д. У. Воронков, I. С. Шпитальна, І. І. Вільнер, Н. О. Клейн, П. Ф. Смекалов, М. Г. Файнер, А. М. Озоль — загинули в ім’я революції. Перед стратою бандита хотіли зав’язати приреченим очі, але О. М. Єгоров вигукнув:
«З відкритими очима ми свідомо боролися за справу визволення, і з відкритими очима ми готові вмерти за неї. Не зав’язуйте очей, стріляйте швидше, собаки!»
Збереглося звернення членів Ради до робітників Бердянська, яке закінчувалося словами: «Ми не боїмося смерті тому, що віримо в безсмертя революції. Хай живе Інтернаціонал! Хай живе соціалістична революція!»
«Правда» 16 червня 1918 року писала, що трагічна загибель депутатів 1-ї Бердянської більшовицької Ради викликала широкий громадський резонанс.
25 квітня 1918 року Бердянськ окупували австро-німецькі війська. Вони завдали нового лиха трудящим. Зменшилася заробітна плата, різко збільшилися ціни на продукти харчування. На 1 липня 1918 року в місті налічувалося 2500 зареєстрованих біржею безробітних.
Бердянські робітники не змирилися з режимом терору. Під керівництвом більшовиків у місті діяло кілька конспіративних груп. У травні 1918 року ЦК партії більшовиків направив до Бердянська для зміцнення підпільної організації Л. Р. Романова-Лопатка (партійна кличка «Пугачов»). Тоді ж, за вказівкою Сімферопольського більшовицького комітету, до міста прибув А. Яковлев. Оформлення підпільної більшовицької партійної організації відбулося 20 травня, секретарем повітового комітету обрано Л. Р. Романова-Лопатка. Незабаром був створений і підпільний військово-революційний комітет у складі 7 чоловік. Окупанти, дізнавшись про існування повітового комітету партії та ревкому, оголосили в місті стан облоги. Але й за таких умов комуністи продовжували формувати на заводах бойові робітничі дружини, розповсюджували серед трудящих міста революційні відозви. Йшла посилена підготовка до збройного повстання.
Завдяки активній діяльності більшовиків залізничники Бердянська взяли участь у липневому Всеукраїнському страйку залізничників. Два тижні залізнична станція й депо не працювали, окупанти не мали змоги вивозити звідси награбоване майно та хліб.
В зв’язку з початком революції в Німеччині та ануляцією Брестського договору австро-німецькі війська почали спішну евакуацію і наприкінці листопада 1918 року залишили Бердянськ. Але в місті вперто трималися гетьманці, а з середини грудня Бердянськ окупували денікінські війська з корпусу генерала Тілло, яких доставили сюди кораблі англо-французької ескадри.
У січні — лютому 1919 року становище на Південному фронті змінилося на користь Червоної Армії. Війська Радянської республіки, розвиваючи наступ, наближалися до Бердянська. За цих умов підпільний партійний комітет і ревком прискорили підготовку повстання. В ніч з 11 на 12 березня бойові дружини почали бій з денікінськими частинами. Запеклий бій відбувся в районі порту, на вулиці Матроській. До 10 години ранку 12 березня червоногвардійці за допомогою партизанського загону с. Новоспасівки повністю визволили місто. Бойові дружини звільнили політичних в’язнів. Влада перейшла до рук ревкому. 15 березня до Бердянська вступили передові підрозділи 2-ї бригади 1-ї Задніпровської дивізії Червоної Армії.
Повітовий більшовицький комітет і ревком насамперед взялися налагоджувати роботу органів Радянської влади. Довелося працювати у прифронтових умовах. Тому в час виборів до Бердянської Ради робітники, щоб не припиняти роботу підприємств, навіть голосували позмінно. Важливого значення повітком партії та ревком надавали продовольчому питанню, особливо заготівлі хліба для голодуючих робітників. Делегати 3-го повітового з’їзду Рад робітничих, селянських і червоно-армійських депутатів, який відбувся в травні, в резолюції з продовольчого питання писали: «Хай знають сім’ї червоних воїнів, робітники Донецького басейну і Півночі, що ми готові поділитися з ними останнім шматком хліба».
Організатором радянського будівництва в повіті була більшовицька організація міста, що налічувала 55 членів і 80 співчуваючих. Як повідомляв бюлетень секретаріату ЦК КП(б)У, комуністичний осередок працював чудово. Настрій робітників революційний, піднесений. Зв’язок налагоджено з найменшими первинними партійними осередками.
Але мирний перепочинок тривав недовго. Знову підводили голову вороги. Ще в березні, а потім і в травні 1919 року на бердянському рейді з’явились англо-французькі кораблі. їх спроби висадити десант були безуспішними. У травні почалися широкі наступальні операції денікінських військ. Для боротьби з ворогами бердянські більшовики створили комуністичний полк, яким командував Залмаєв. З цією ж метою вони об’єднали розрізнені партизанські групи навколишніх сіл та Ногайська в партизанський загін під командуванням Г. 3. Голика. Червоноармійцям доводилося вести боротьбу і з розквартированими у місті та на його околицях частинами махновської бригади, яка хоч і входила на той час до складу 1-ї Задніпровської радянської дивізії, але терористичні дії проти більшовиків та співчуваючих не припинила. Лихої слави нажив на цей час бердянський готель «Метрополь», де махновці катували прихильників Радянської влади. Так, лише за допомогою зброї командир комуністичного полку врятував голову міського партійного комітету більшовиків Загинайка, заарештованого махновцями.
8 червня 1919 року Бердянськ захопили денікінські війська. Денікінці пограбували місто, влаштовували облави, щоб поповнити свою армію «добровольцями», переслідували радянських активістів. Щоб активізувати діяльність більшовицького підпілля, Зафронтове бюро ЦК КП(б)У надіслало на початку липня до Бердянська 18 комуністів.
Протягом вересня— жовтня місто перебувало в руках махновців, які діяли в тилу денікінських військ. Внаслідок переможного наступу і розгрому наприкінці 1919 року головних сил Денікіна Латиський кавалерійський полк Червоної козачої бригади з кінної групи В. М. Примакова 7 січня 1920 року визволив Бердянськ.
Повітовий ревком і міська партійна організація (секретар А. Кулаков), що об’єднувала 140 комуністів, зосередили головну увагу на поповненні бійцями червоноармійськвх частин, створенні частини особливого призначення та організації сторожового батальйону, до складу якого ввійшло 60 комуністів, подбали і про постачання червоноармійців продовольством, обмундируванням та озброєнням, а також про організацію харчування голодуючих сімей робітників та червоноармійських родин.
При наближенні наприкінці липня 1920 року врангелівців значна частина бердянських робітників взяла в руки зброю і вирушила на захист міста. 21 липня партком та ревком організували масовий суботник — вантажили вугіллям ешелон з 47 вагонів, призначений для відправки в Москву. В суботнику взяло участь близько 5 тис. робітників. Під артилерійським обстрілом ворога вони зуміли відправити ешелон уже тоді, коли врангелівці вдерлися до міста.
Протягом серпня—вересня 1920 року точилися запеклі бої з врангелівцями за місто, в яких брали участь червоноармійські частини 40-ї Богучарської дивізії 13-ї армії, партизанський загін Г. 3. Голика, частини особливого призначення під командуванням G.I. Кари і А. Д. Бендельстона та сторожовий батальйон. Остаточно місто визволили 27 жовтня 1920 року частини 1-ї бригади 2-ї Донської стрілецької дивізії.
Відразу ж після визволення Бердянська з участю військових частин було створено міський ревком та відроджено міський партосередок, до міста повернувся з евакуації повітовий ревком. 5 листопада було створено повітовий партійний комітет, розпочали роботу його відділи. На той час у місті налічувалося 60 членів партії. Протягом двох місяців на підприємствах і в радянських установах створено 21 партосередок, а кількість комуністів зросла до 200. Почала виходити газета «Известия» — орган повітового парткому та ревкому.
Революційний ентузіазм трудящих зростав з кожним днем. З нагоди перемоги Червоної Армії в Криму відбувалися багатолюдні мітинги робітників і червоноармійців. Задоволення трудящих викликали турботи парткому та ревкому про нормалізацію життя міста, забезпечення робітників і червоноармійських родин продовольством. Але 12 грудня на місто налетіла банда Махна. Близько ста комуністів, комсомольців, радянських активістів та червоноармійців загинуло в нерівному жорстокому бою. Серед них — голова повітового ревкому Т. М. Міхелович і ще 10 комуністів. Про становище міста після триденного розгулу бандитів свідчить доповідна записка секретаря повітового парткому: «16-го стали до роботи. Грошей ні копійки. Всі каси зірвані, машинки друкарські забрані або розбиті. Палива немає. Будинки без шибок. Необхідно негайно прислати грошові знаки. Інакше відновити нормальне життя міста неможливо. Паперу немає. Газети нр виходитимуть».
Рівно через місяць після першого наскоку на місто налетіла ще одна банда махновців. Бандити зарубали 90 червоноармійців, 8 комуністів. У зв’язку з бандитськими наскоками комуністи та комсомольці міста перейшли на казармений стан. У цей час у Бердянську налічувалося 8 партійних осередків, що об’єднували 70 членів і 23 кандидати у члени партії, та 2 комсомольські осередки. В таких умовах зібралася перша бердянська повітова партійна конференція, яка накреслила заходи по боротьбі з бандитизмом та по зміцненню Радянської влади у місті і селах повіту. Було обрано новий склад повітового парткому на чолі з М. Никоновим.
Для посилення боротьби проти бандитизму була створена Бердянська Надзвичайна повітова нарада у складі голови повітового ревкому, секретаря повітового парткому, уповноваженого Олександрійської Надзвичайної губернської наради, начальників військового гарнізону та особливого відділу, голови повітового продовольчого комітету, організатора комнезамів. Цей надзвичайний орган організував робітничі загони самооборони. Олександрівський губернський партком надіслав на допомогу комуністам Бердянська 20 партійних працівників — посланців ЦК КП(б)У.
Поступово життя міста нормалізовувалося. 30 січня 1921 року тут відбулися вибори міської Ради у складі 74 депутатів, у т. ч. 37 комуністів. Очолив Раду Наумов.
Радянська влада почала героїчну боротьбу за відбудову економіки, створення соціалістичної культури, перебудову життя на соціалістичних засадах. Почалася відбудова порту, підприємств, лікарень, шкіл. І вже в грудні 1920 року розпочалося навчання в школах, у січні—лютому 1921 року стали до ладу дві лікарні, а в квітні почав працювати порт,— до Бердянська прибули турецькі судна з мануфактурою, взуттям, горіхами, маслинами, дровами тощо. Відновилася робота портових механічних майстерень.
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.
Коли буде Великдень 2024: точна дата, традиції та цікаві факти
Великдень 2024 року у православних буде досить пізнім – називаємо точну дату.
Щовесни християни з нетерпінням чекають на Воскресіння Христового – найрадіснішого і найсвітлішого свята в церковному календарі. Великдень 2024 року буде досить пізнім у православних. Дата цієї урочистості розраховується за складною формулою, але традиції Великодня добре відомі всім українцям і не змінюються віками. Це свято люблять і дорослі, і діти.
Що відзначають у Великдень
Великдень – це найрадісніше свято в церковному календарі, присвячене чудесному воскресінню Ісуса Христа через 3 дні після страти на хресті. Свято не має фіксованої дати, але завжди відзначається у неділю – саме цього дня тижня, згідно з Біблією, воскрес Христос.
Коли Великдень у 2024 році в Україні
Дата Великодня розраховується за місячним календарем. Метод розрахунку дати свята має назву пасхалія. У православних та католиків він відрізняється.
Дату Великодня розраховують так: беруть день весняного рівнодення (21 березня) і дивляться, коли настане найближчий до нього повний місяць. У першу неділю після цієї повні святкують Великдень. Також у православних Великдень не може співпадати з єврейським святом Песах (у католиків такої вимоги немає).
У православних Великдень завжди настає пізніше, ніж у католиків. 5 травня – ось якого числа Великдень у 2024 році у православних. Це доволі пізня дата для свята. Цікавий факт: за давніми народними прикметами якщо Великдень виходить пізнім, то і весна пізно настане.
Католицький Великдень 2024 відзначається 31 березня .
Іноді католики та православні відзначають свято в один день. Так буде наступного року. Великдень 2025 у православних і католиків співпаде і відзначатиметься 20 квітня.
У 2026 році католики відзначать Великдень 5 квітня, православні – 12 квітня.
Чому відрізняється дата Великодня у католиків і православних
З 1 вересня 2023 року Православна Церква України перейшла на новоюліанський церковний календар. Він майже повністю збігається з григоріанським, який використовують католики. Тепер православні віруючі відзначатимуть майже всі церковні свята одночасно з католиками.
Однак Великдень і пов’язані з ним свята православні все ще відзначатимуть окремо від католиків. Пов’язано це з тим, що католики і православні по-різному розраховують дату Великодня. Православні віруючі для розрахунків приймають за дату дня весняного рівнодення 21 березня за юліанським календарем, що за григоріанським календарем відповідає 3 квітня . Тому православна Пасха не може настати раніше 4 квітня.
Коли Великдень 2024 / фото ua.depositphotos.com
Православний Великдень відзначають в Україні, Росії, Сербії, Грузії, Чорногорії та серед християн Ізраїлю та Кіпру. На православний Великдень сходить Благодатний вогонь в Єрусалимському храмі, який православні вважають чудотворним.
Коли Великий піст 2024
Перед Великоднем православні відзначають 50-денну піст, названий Великим. Він потрібний для тілесного та духовного очищення, щоб зустріти світле свято в очищеному тілі та з чистими помислами.
Великий піст 2024 триватиме з 18 березня по 4 травня. Протягом усього посту заборонено їсти м’ясо, молочні продукти та яйця, а останній тиждень посту (29 квітня – 4 травня) називається Страсною Седмицею і є найсуворішим.
Традиції та заборони на Великдень
Українці завжди любили Великдень, а великодні традиції існують багато століть. Протягом усіх великодніх свят (тобто від Великодня до Трійці) православні українці вітають одне одного спеціальним великоднім вітанням: “Христос Воскрес!” – “Воістину Воскрес!”.
Підготовка до Великодня починається заздалегідь. В останній тиждень перед святом українці проводять генеральне прибирання в домі, варять і фарбують курячі яйця, ріжуть худобу на м’ясо та готують м’ясні страви. До свята випікають традиційну випічку – паски. У сам день Воскресіння Христового у храмі освячують кошик із продуктами, які будуть на святковій вечері.
За столом на Великдень збираються усією родиною. На свято готують холодець, ковбаси та інші м’ясні страви, варені яйця (кришанки та писанки), а на десерт – паски.
Заборони на Великдень такі ж, як і на будь-яке інше велике церковне свято. У Воскресіння Христове не можна:
- займатися важкою фізичною працею;
- лаятися, ображати інших людей, заздрити і бажати зла;
- засуджувати людей за спиною і розкривати їхні таємниці;
- займатися ворожінням, ритуалами і обрядами;
- викидати освячені продукти у відро для сміття;
- відмовляти в допомозі.
Також в перший тиждень після Великодня священнослужителі не рекомендують одружуватися і вінчатися.